Принципи діалектики. 6 страница

Протягом століть усна народна творчість була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду українського народу, втіленням народної мудрості, світогляду та ідеалів. Фольклор став віддзеркаленням не тільки найважливіших подій в історії України, починаючи з княжої доби, а й зберіг численні архаїчні язичницькі мотиви і символи, які часто приховуються під покровом християнської традиції. Завдяки фольклорній спадщині ми можемо ознайомитися із побутом далеких і близьких поколінь українців, уявити їх свята і будні, сповнені магічних і захоплюючих обрядів.?

Характеризуючи ліричні пісні та їх різновиди, то їх по праву можна вважати наймолодшим родом пісенного фольклору. Їх становлення відбулось переважно у XVI — XIX століттях. Усі ліричні пісні українського народу можна згрупувати у два великі розряди: соціально-побутові і родинно-побутові. До першої групи належать зокрема козацькі, рекрутські, чумацькі, наймитські, емігрантські пісні. До родинно-побутових зараховують практично усі пісні про родинне життя, а також ті, що стосуються особистого життя людини пісні про кохання, жіночу долю, сирітство, гумористичні, колискові, пісні дітей, молоді і дорослих.?

26.Козацтво як феномен укр.кул.

Національна ідея є провідною, об‘єднуючою в історичному бутті кожного народу, нації 9етносу0. українська національна ідея проходить через всю педагогічну спадщину минулих епох. Вона надихала покоління освітніх діячів, педагогів на вірне служіння рідному народу. Дослідження витоків, становлення і розвитку національної системи виховання, вітчизняної педагогіки є першорядною проблемою, від розв‘язання якої залежить вихід незалежної української держави на сучасний рівень світових стандартів у галузі освіти і виховання.

Творчий підхід до історично-педагогічної спадщини нашого народу дозволяє стверджувати, що чільне місце в ній належить могутньому освітньо-виховному потенціалу, який найдоцільніше назвати українською козацькою педагогікою. Щоб розкрити її основні ознаки, необхідно насамперед з‘ясувати, що таке українське козацтво як культурно-історичний феномен.

Козацький рух в Україні був однією з найяскравіших сторінок літопису боротьби народу за політичну і державну незалежність. У тому, що ми, українці, сьогодні є народом, нацією, провідна роль належить козацтву, яке із століття в століття було єдиним і могутнім форпостом, що пильно стояв на сторожі свободи, гідності і честі України, як незалежної держави. Недарма іноземці часто називали Україну “Козацькою республікою”, “Країною козаків”, а українців – “козацькою нацією”.

Вільнолюбне українське козацтво виникло на славній Запорізькій Січі, на легендарному острові Хортиця, за порогами Дніпра-Славути. У національній свідомості поняття Запорізької Січі зливається в єдиний духовний комплекс минулих поколінь. Запорізьке козацтво – гордість української нації. Його ідейно-моральний потенціал – це ядро козацької духовності, яка є невичерпною скарбницею громадського загартування підростаючих поколінь.

Про українське козацтво значна частина сучасної молоді має поверхове і спрощене уявлення. Насправді воно було не тільки військовим, а й соціальним, політичним, державним, педагогічним, культурно-історичним явищем. Сила, велич і могутність козацтва були настільки впливовими, що кожен українець прагнув стати козаком.

Епоха козацтва створила багатогранну глибоку духовність, що стала гордістю і окрасою української національної культури. Її освітньо-виховний, емоційно-естетичний потенціал покладено в основу не лише козацької, а й усієї української національної теми виховання. Козацтво було в кращому розумінні цих понять аристократією національного руху, високоморальною елітою своєї нації. Палкий український патріотизм козаків був могутнім стимулом до державотворчого і незалежного життя.

Творче відродження культурно-освітніх і виховних козацьких традицій – одна з необхідних і найважливіших граней зміцнення незалежності України.

27.Іван Мазепа як меценат і культурний діяч.

Підтримка освіти та культури:

Усвідомлючи значення освіти для розбудови держави, Мазепа постійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися корпуси Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені сучасними на той час бiблiотеками й рiдкими рукописами.

Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творiв української лiтератури, зокрема творiв Афанаciя Заруднього, Дмитра Туптала, Григорiя Двоєслова та багатьох iнших.

Опосередковано діяльність Мазепи вiдбилася i на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало пiдставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Українi наприкінці XVII — на початку XVIII ст. унiкального стилю — «мазепинського барокко». Крім того, целеспрямована політика І. Мазепи призвела до загального відродження, яке позначилося не лише на розвитковi уciх галузей мистецтва, але й в сферi фiлософiї, теологiї, суспільних та природничих наук.

Меценатська діяльність Івана Мазепи:

Коштом І. Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кiлькicть церковних споруд. Найвiдомiшими з них були будiвлi в таких монастирях, як Києво-Печерська Лавра, Пустинно-Миколаєвський, Братський Богоявленський, Кирилiвський, Золотоверхо-Михайлiвський, Чернiгiвський Троїцько-Iллiнський, Лубенський Мгарський, Густинський, Батуринський Крупницький, Глухiвський, Петропавлiвський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, кафедральнi собори у Києвi — Святої Софiї, Переяславi та Чернiговi, церкви в Батуринi, в Дiгтярiвцi та iншi.

Крiм будiвництва нових, або перебудови старовинних храмiв княжої доби, гетьман робив церквам коштовні подарунки. Серед них iкони, хрести, чашi, митри, ризи, дзвони, срiбнi домовини для святих мощей, богослужбовi книги, виготовлені з коштовних матеріалів, оправленi та оздобленi золотом, срiблом, коштовним камiнням, парчею, оксамитом та шовком.

Гетьман І. Мазепа також опiкувався станом православної церкви за межами України. Серед подарункiв, зроблених Мазепою iноземним православним патрiархатам, найбільш відомим є срiбна плащениця, що зберiгається у вiвтарi грецького православного собору Воскресіння при Гробi Господньому в Єрусалимi i використовується лише в особливо урочистих випадках. I ншим вiдомим дарунком було Євангелiє 1708 р., переписане та оздоблене гравюрами коштом для богослужбового вжитку православних ciрiйцiв м. Алепо. Крiм цих подарункiв, гетьман видiляв певнi кошти на милостинi та допомогу православним християнам за кордоном.

В цілому, за підрахунками козацької старшини, зробленими одразу після смерті І. Мазепи, за 20 років свого гетьманування гетьман на меценатські цілі витратив щонайменше 1.110.900 дукатів, 9.243.000 злотих та 186.000 імперіалів.

28.Культуротворчі процеси на початку 19 ст.Процес формування національної свідомості.

ХІХ століття було трагічним для України, для її культури.

Кінець ХVІІІ — початок ХІХ ст. царизм ознаменував дальшим розширенням території Росії за рахунок України, були повністю ліквідовані залишки автономії. На що Великий Тарас Шевченко згодом скаже: "Була колись гетьманщина, та вже не вернеться, Було колись панували, та більше не будем, тії слави козацької повік не забудем". А Україна "О бідна, сиротою понад Дніпром плаче, тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить..."

Починаючи з 1772 р. імперія шматувала її землі. Чималі території відійшли до Росії під час першого та другого поділів Польщі. Після ліквідації Гетьманщини, руйнування Запорозької Січі української влади і держави більше не існувало. 1783 р. юридично було закріплено кріпосне право на Лівобережжі та Слобожанщині. 1831 р. скасоване магдебурзьке право, 1840 — Литовський статут. Ще в 1801 р. заборонено будівництво в національному стилі бароко. Колоніальна політика в Україні стала жорстокішою і вишуканішою, царський владний абсолютизм зміцнювався від царя до царя. Павло І, Олександр І, Микола І — усі вони спрямовували систему на знищення навіть паростків свіжої думки, не кажучи про її культурно-національне спрямування. Але паростки пробивались з-під мурів деспотизму, як інколи доводилось спостерігати вам ніжний зелений листочок, який пробиває товщу асфальту.

Таким паростком в Україні була уже згадувана нами "Історія Русів". Саме на початку XIX ст. розпочинаються в імперії і в Україні революційні виступи дворянської молоді. Визвольні ідеї пропагуються в підцензурній періодичній пресі, а також нелегально в усній і письмовій формі (листівках, віршах).

Починають створюватись таємні гуртки і товариства антиурядової спрямованості, які продукували культурницькі визвольно-політичні революційні й еволюційні ідеї. Такими були таємні політичні організації декабристів, гурток Петрашевського, польські гуртки.

Таємне товариство, як відомо у світі, не може виникнути на голому ґрунті, це факт великого суспільного значення, який свідчить про зрілість політичної ідеології, про наявність політичних сил. Більшість таємних товариств Росії орієнтувались на прямий виступ — повстання. Їх вплив поширюється і в Україні. Такими були два повстання декабристів — у Росії 14 грудня 1825 р., в Україні — 29 грудня 1825 р. — 3 січня 1826 р. (Чернігівського полку) та польське повстання 1830—1831 рр. Значення їх було для розвитку політичного мислення, політичної свідомості величезне, неповторне.

Тут слід указати на важливість розроблених декабристами таких політичних документів програмного характеру: проекти конституцій майбутньої Росії, плани розв'язання аграрної проблеми. Це "Конституція" М. Муравйова, яка народжувалась в Україні, де він ніс військову службу, "Руська правда" Пестеля. У цих документах відображені ідеали, в ім'я яких декабристи ставали на шлях боротьби.

Основна мета цих документів — національне відродження. Ідеалом було звернення до традицій новгородського общинно-вічового ладу. Декабристи давали настанову на освоєння досвіду Заходу, розпочинаючи з античних міст-республік. Північне і Південне товариства декабристів виробляли концепцію політичної змови і військового перевороту. Члени Південного товариства робили ставку на проекти республіканського устрою, централізм, які ґрунтувались на демократичних принципах. М. М. Муравйов відстоював послідовний федералізм і конституційно-монархічне правління та ідеї, які панували в Україні і в Європі. Серед них теорія традиційного звичаєвого права і "суспільного договору".

Тут слід згадати місця декабристської діяльності в Україні: Київ, Кам'янку, Розумівку, Білу Церкву, Тульчин та інші, ту атмосферу, в якій народжувались вільнолюбні політичні і філософські ідеї свободи, відродження, звернення до світового досвіду. Значення їх виступів за гідність і волю людської особистості, неприйняття і критика кріпосництва, пропаганда передових політичних ідей були чинником визвольної боротьби і в Україні. Сьогодні потребують особливого вивчення українські витоки декабристського руху, твори письменників, причетних до декабризму, їхні мемуари, щоденники, листи. Уже з кінця ХVІІІ ст. відбувається переключення національної енергії з політичної діяльності на культурницьку (Є. Маланюк), адже в політиці національна еліта вже не могла себе реалізувати. У цей час зростає зацікавленість своєю історією, народною творчістю, етнографією, мовою. Поширюються ідеї німецької класичної філософії, ідеї українського просвітництва Григорія Сковороди, Якова Козельського, Петра Лодія, О. Новицького, С. Гогоцького, І. Скворцова.

Найзначнішою постаттю Київської релігійно-філософської школи був Памфіл Юркевич. Оскільки дух є абсолютною основою діяльності, то філософія прагне виявити цю основу. Нею, уважає П. Юркевич, є ідея. Ідея — основа, закон і норма явища. Філософія не є пізнанням ідеї. Пізнання здійснюється через уяву, поняття. Через ідею результати розумового пізнання синтезуються в цілісний світогляд, що доповнює отримані знання пізнанням і вірою в Бога та в призначення Людини.

Уже на початку ХІХ ст. в імперії став формуватись ліберальний напрям у суспільно-політичному мисленні. Важливими подіями було відкриття Харківського (1805 р.) та Київського (1834 р.) університетів. Засновник і ректор Харківського університету Василь Каразин дотримувався ліберальних поглядів перебудови імперії на конституційну монархію, указував на колоніальну політику стосовно України, відстоював наукові принципи в розміщенні її продуктивних сил.

Ряд письменників, діячів культури зберегли нам українську мову, стали писати так, як розмовляв народ. Це Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ'яненко, Амвросій Метлинський. І. П. Котляревський же утвердив цей початок. Недаремно Тарас Шевченко назвав його батьком: "Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди". Ну, а геній Тараса, посланий нам Богом, зберіг нам і мову, і націю.

15 липня 1834 р. відкрито Київський університет, першим ректором якого був М. О. Максимович. Це видатний прогресивний не тільки український учений, а й російський та світового значення. Він був знайомий, підтримував особисті зв'язки з декабристами Рилєєвим, Гнєдичем, Сомовим, а також з Пушкіним, Гоголем, Шевченком. Він заснував журнал "Киевлянин", у роботі якого активну участь брали Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, П. Куліш. У своїх статтях М. Максимович аналізує твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, твори галицьких письменників, орієнтує на джерела їх творчості: український фольклор, народні українські пісні, живу розмовну мову, використання їх краси. Його статті "О стихотворениях червонорусских", "О правописании малороссийского языка", "Сказание о Колиевщине" сповнені прогресивних думок політичного значення. Цінність їх для розвитку культури і мислення в Україні полягає в правильно вказаних орієнтирах на народну розмовну мову, широке її використання. Для становлення і збереження української нації це мало вирішальне значення. Зокрема, він нагадував галицьким письменникам, що "жива література у них може процвісти тільки на їх народній, живій мові; хай вони вивчають її в народних прислів'ях, казках і ще більше в піснях малоросійських, особливо українських, де народне виявлення процвітає більшою силою і красою" (Киевлянин. — К., 1841. — С. 141).

Як учений-літератор, М. О. Максимович спрямовує письменство на дотримання правописних правил, зразком яких мають стати твори І. П. Котляревського. Політично прогресивною була його думка про впровадження єдиного правопису для всього українського народу. Максимович близько стояв до Кирило-Мефодіївського братства, хоч і не був зв'язаний з ним, планував видання, яке поширювало б його ідеї. Про це є свідчення Т. Г. Шевченка.

Важливе значення мало і видання Максимовичем журналу "Українець", де вміщені його пісні, які славили ідеї визволення, волі і братерства слов'янських народів. М. Максимович — яскравий представник українського лібералізму, дружив з революційним демократом Т. Г. Шевченком, підтримував зв'язки з ним у засланні.

Безумовно, що поміркованого Максимовича і революційного Шевченка єднали спільні ідеї, які збігалися в пластах культурно-мовного плану і розмежовувались у пластах соціально-політичних.

Як важливу пам'ятку правової культури і літератури, українського мислення, думки розглянемо неповторну "Історію Русів".

Цей культурно-історичний трактат потребує особливої уваги, глибокого вивчення в наш час. "Історія Русів" — твір, який з'явився у 20-х роках ХІХ ст. в бібліотеці містечка Гринева Стародубського повіту на Чернігівщині. З тих пір "Історія Русів" оточена ореолом таємничості. Довгий час вона розповсюджувалась лише в копіях. Відомі копії написані на папері з водяним знаком 1817 р. і 1814 р. Уважають, що вона написана в 1822—1828 рр. Видавалась "Історія Русів" 1846 р. в Москві, 1956 р. українською мовою в Нью-Йорку і в перекладі Івана Драча 1991 р. в Києві.

29.Кирило-мефодіївське братство.

Кирило-Мефодіївське товариство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перейти до: навігація, пошук

Василь Білозерський

Тарас Шевченко

Микола Костомаров

Пантелеймон Куліш

Дмитро Пильчиков

Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві.Зміст [сховати]

1 Історія створення

2 Програма

3 Розгром товариства

4 Значення

5 Див. також

6 Література

7 Посилання

8 Примітки

[ред.]

Історія створення

Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.

Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846».

Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб.

У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко.

Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.

Кирило-Мефодіївське братство виникло у Києві на початку січня 1846 р. і діяло до кінця березня 1847 р. З появою братства на арену політичної боротьби вийшла українська розночинна інтелігенція.

[ред.]

Програма

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.

Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), творів Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

[ред.]

Розгром товариства

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців[Джерело?] (деякі джерела свідчать що 16 місяців, але це не так). У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Напередодні цієї події у будинку на Подолі, власником якого був протоієрей Андріївської церкви Завадський, з'явився новий мешканець — дев'ятнадцятирічний Олексій Петров, студент юридичного факультету Київського університету св. Володимира. Батько Петрова, жандармський офіцер Михайло, помер рано, втім устиг виховати сина. Напівсироті постійно не вистачало грошей, часом він голодував, й тому мав доволі жалюгідний вигляд. Вірогідно, це стало однією з причин, що колезький секретар Микола Гулак, який мешкав у цьому ж таки будинку, вирішив посвятити Петрова у таємниці товариства.

Якось Петров почув, як гості Гулака, а це були поміщик Микола Савич, студент Олександр Навроцький і професор Микола Костомаров, вели мову про республіканський устрій Росії. Олексій познайомився з сусідом, виявив цікавість до теми, і Гулак схибив, він довірився йому. Повідомив малознайомій особі основи конспірації товариства. Зокрема, показав Петрову золоту каблучку, на внутрішньому боці якої були слова: «В ім'я св. Кирила і Мефодія». Крім того, Гулак розповів Петрову про засади й цілі товариства, прочитав «Закон Божий» і навіть дозволив його переписати. Згодом цей документ став одним з основних доказів обвинувачення. Що не дивно, адже там містилися несумісні з імперською ідеологією думки. Наприклад: «І пропала Україна — але так тільки здається»; «Лежить в могилі Україна — але не вмерла».

28 лютого 1847 р. Олексій Петров з'явився у заступника куратора Київського навчального округу Михайла Юзефовича і зробив усний донос на членів братства. Сам Юзефович, котрий знав Костомарова, Куліша, був їхнім покровителем, тому зажадав від Петрова письмового доносу, сподіваючись, що той побоїться його зробити. Проте Петров не зламався і незабаром повернувся з детальним описом всього, що він довідався про товариство. Юзефович порадив студенту звернутися особисто до опікуна київського навчального округу — генерал-майора Траскіна (він знав, як важко потрапити до нього на прийом, тим паче звичайному студенту). Та Петров подолав усі труднощі і донос таки опинився на столі Траскіна. Той негайно відправив доповідну записку київському губернатору Бібікову. 17 березня 1847 р. губернатор направив повідомлення про донос Петрова до сумнозвісного Третього Відділення, яке, зокрема, Герцен називав «центральною шпигунською конторою». Того ж дня шеф жандармів граф Орлов повідомив про це царя і отримав наказ заарештувати Гулака.

На момент доносу Гулак уже проживав у Санкт-Петербурзі і служив у канцелярії ради університету. Арешт відбувся у його помешканні. У Гулака вилучили вже згадувану каблучку. Під час обшуку він попросився до туалету, де спробував викинути рукопис. Але слідчі знайшли його: це був «Закон божий». Серед паперів Гулака знайшли листи колишнього вчителя петербурзької гімназії Куліша та колишніх студентів Київського університету — Білозерського і Маркевича. На допитах Гулак мовчав. Його помістили до камери-одиночки Олексіївського равеліну.

20 березня 1847 року Петров у Києві робить повторний донос. Повідомляє, що студент Маркович також читав рукопис Гулака «Закон божий» і висловлювався позитивно щодо його змісту. Почалися арешти інших членів товариства. Коли жандарми прийшли до Костомарова, той сам пред'явив каблучку з написом. У квітні в Києві арештували Шевченка і відправили до Петербургу з усіма паперами та малюнками. У записах поета не знайшли жодних доказів його участі у таємному товаристві. Тоді чиновники Третього Відділення звернули увагу на зміст віршів Шевченка, особливо на «Сон». Затримали й інших учасників Кирило-Мефодіївського товариства[1].

Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Тоді ж Орлов представив Миколі І доповідь у справі, яку нарекли справою «Україно-слов'янського товариства». Найтяжче було покарано Тараса Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці Миколу Гулака. Микола Костомаров перебував в ув'язненні один рік, а Олександр Навроцький — півроку у В'ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну.

Діяльність братства достовірно висвітлена у різних публікаціях самих кирило-мефодіївців, а також у працях Олександра Кониського, Сергія Єфремова, Дмитра Багалія, Михайла Грушевського, Михайла Возняка та ін.

[ред.]

Значення

На думку історика Симоненка Р. Г., історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість.

30. Освіта та наука

Політика асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812р. було створено Міністерство народної освіти, запроваджено державне керівництво школою, внесені певні зміни до системи діючих шкіл. У кожному губернському місті створювалися гімназії, в повітовому — повітове училище. Характерно, що нові університети засновувалися в колонізованих землях: у 1802 р. було відкрито Дерптський університет, у 1804 — Казанський, у 1805 — Харківський, у 1834 — Київський; реорганізовано в університет Головну Віденську школу.

У задумі організації цих університетів малися на увазі поширення "общерусской" культури. Так, російський цар Микола І, висловлюючися з приводу відкриття Київського університету, говорив: "Університет — це мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо здається, що він не відповідає своєму призначенню. А призначення університету — поширювати російську культуру...".

Фактично ці навчальні заклади відіграли протилежну роль: дали змогу не тільки російській, але й місцевій молоді ознайомитися як із офіційно викладеною, так зі своєю історією.

У Східній Україні вся система освіти була російськомовною. Це стосується університетів (Київ, Харків, Одеса), учительського інституту в Ніжині, 129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл. Зрештою, і в Галичині українські школи складали мізерний відсоток (одна школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на ЗО тис. населення). Зусилля відомих педагогів (К. Ушинського, М. Пирогова), зорієнтовані на виховання гармонійної людської особистості, здійснювались у несприятливих як мовних, так і етико-громадських умовах.

У середині XIX ст. стан українського шкільництва можна було оцінити як катастрофічний. Колишні середні школи з українською мовою навчання перетворилися на духовні семінарії, а нові, як уже говорилося, були російськомовними. "Ці всі школи, — писав Мирослав Семчишин, — були чужими для українського народу не тільки мовою, але й програмою, бо в усіх читанках і підручниках говорилося тільки про руський народ, його звичаї, життя, історію. Про свою батьківщину українська дитина нічого не довідалась". На Правобережжі гнітило польське шкільництво. Діти українців не мали майбутнього, вони виходили зі школи, не маючи підготовки зі своєї мови, культури, історії. Імперії потрібні були сліпі раби, глухонімі послушники без роду, без племені.

За часів боротьби за визволення селянства з кріпацької неволі головним завданням української громадської культурної праці було поширення народної освіти, заснування недільних шкіл для дорослих. Недільні школи у колишній імперії з'явилися найраніше у Києві під захистом обраного куратора округу М. І. Пирогова і за діяльної участі професора П. В. Павлова. У жовтні 1859 р. перша недільна школа була відкрита в Києві при Подільському повітовому училищі. У 1860 р. про відкриття недільної школи клопочуться цукрозаводчики К. М. Яхненко і П. Ф. Симиренко.

В організації шкіл беруть участь Т. Шевченко, М. Драгоманов, Ф. Вороний, брати Стефановичі, О. Стоянов, П. Чубинський, П. Житецький. Засновані школи в Чернігові, Каневі, Переяславі, Полтаві.

Дещо по-іншому складалась освітницька діяльність у Галичині, де 70-ті роки проходять під знаком розвитку шкільництва і виходу у світ цілої серії підручників — перекладних та оригінальних, написаних авторами для нижчої і середньої школи — з української мови, літератури, географії, математики, латини, природознавства, фізики, мінералогії, граматики грецької мови, філософії, історії церкви та ін. Авторами їх виступають О. Огоновський, О. Барвінський, В. Ільницький, А. Вахнянин, М. Полянський та ін.

Центром національного відродження в Україні був Харківський університет. У 1841 —1849 рр. ректором університету був П. Гулак-Артемовський — відомий український поет, літературознавець, педагог. Професор університету О. Потебня зробив найвизначніший внесок у розвиток вітчизняної науки того часу. Він методологічно поглибив дослідження української мови і літератури, започаткував психологічно-порівняльну школу в українському мовознавстві, обстоював рівноправність народів і мов. Тут сформулювалася своєрідна романтично-філософська школа, досліджувалася філософія Ф. Гегеля, І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга. Плідну науково-педагогічну діяльність здійснювали В. Каразін (з ініціативи якого засновано університет), І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров та інші вчені. У Чернігові й Києві широку культурно-просвітницьку діяльність провадив Б. Грінченко — український письменник, педагог, етнограф, автор першої книги для читання в школі українською мовою "Рідне слово", "Української граматики" та інших підручників. Велику цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком "Словарь української мови" (1907—1909 рр.).

Дата добавления: 2015-05-26