Принципи діалектики. 7 страница

Незважаючи на тотальну русифікацію, університети висунули цілу когорту вчених зі світовим ім'ям у галузі природничих та технічних наук, таких, як П. Тутківський, Д. Заболотний, М. Гамалія, І. Пулюй, І. Горбачевський, С. Тимошенко — аж до геніального В. Вернадського. Щодо гуманітарних наук, то рівень і світовий престиж визначили, насамперед, українці: М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Потебня, М. Дашкевич, Ф. Вовк. У галузі філософії з'являються праці П. Юркевича, С. Гогоцького, галицького філософа К. Ганкевича.

Чи не головною науковою подією того часу була участь членів "Київської громади" у діяльності Південно-російського відділення "Русского географического общества" (1873—1876 рр.). Підсумком експедиції стало семитомне наукове дослідження, яке б могло скласти честь найславетнішій європейській академії того часу. Тут були зібрані і досліджені документи з усіх сфер буття українського народу — про природу, географію, історію краю. У виданні взяли активну участь М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Русов, П. Житецький, В.Антонович.

Діалектика – концепція, згідно з якою світ за своєю структурою є єдиним цілим, де все взаємопов’язано і взаємозумовлено, а з погляду стану – він знаходить в русі, в розвитку.

Винахідником діалектики називають Зенона. Діалектика у нього постає як мистецтво міркування і суперечок. Міркування (епіхейрема) – стислий умовивід, апорія – непрохідність. За допомогою апорій (епіхейрем) Зенон доводить одиничність буття, що одне і те ж подібне і неподібне, перебуває в стані спокою і рухається.

Принцип – вихідна ідея, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, або внутрішнє переконання людини, якими вона керується у своєму житті.

Принципи діалектики – вихідні, об’єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, які відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку явищ об’єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні.

Двома вихідними принципами є:

Принцип матеріалістичного монізму ( матерія первинна і вічна, а дух вторинний; всі явища мають єдину матеріальну основу)

Принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Здатність мислення людини пізнавати цей світ та адекватно відобразити його властивості.

Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв’язку і загального розвитку (історизм) явищ у світі. Розуміння будь-якої речі чи явища можливе лише тоді, коли воно досліджене. При цьому важливо виділити головну, вирішальну сторону.

Різновидами антидіалектичного методу є догматизм, електика та софістика. Вони перекручують основні положення діалектики – гнучкість, рухливість, суперечливість, плинність і відносність понять. Зокрема, софістика й електика перебільшують, абсолютизують в діалектиці момент відносного.

Софістика – це однобічний, суб’єктивно довільний метод аргументації, який, використовуючи гнучкість та відносність понять, висмикує із загального зв’язку дійсності випадкову, несуттєву ознаку і шляхом різних засобів прагне обґрунтувати і виправдати її як суттєву і вирішальну. «Що ти не загубив, те маєш; ти не загубив роги, отже, у тебе є роги».

Електика – це поверхове, безпринципне, механічне поєднання в одній концепції різних позицій без виділення головного, визначального.

Догматизм – це один із виявів метафізичного способу мислення: це такий метод мислення, що спирається на догми, застосовується без урахування конкретних умов.

(Метафізика – концепція, згідно з якою світ за своєю структурою є сукупністю не пов’язаних між собою взаємо переходами предметів, явищ та процесів)

3. Ясно нового змісту набуває філософська думка у Київській Русі. Становлення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та християнством, запровадженим на Русі 988 року. Світоглядна культура Русі акцентує увагу на таких важливих проблемах, як протистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога і Диявола… Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповіді, повчання тощо.

На початку ХІІ ст. з’являється «Повість временних літ», авторм якого вважають Нестора. «Повість» постає не тільки як літературний твір, а й як одна із пам’яток філософської думки. Вже тут можна знайти термін «філософ» та «філософствувати» (проблема філософа перед князем Володимиром). Філософське звучання мають «Слово про закон і благодать» (митрополит Іларіон), «Посланіє» (Климент Смолятич), «Слово о полку Ігоревім».

Можна зробити такий загальний висновок. Філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалося крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.

4. У пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.

Емпіричний (досвід) – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень об’єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.

Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.

Емпіричне пізнання формується в процесі взаємодії з об’єктом дослідження, при безпосередньому впливі на нього. Проте поки ще неможливо побудувати систему законів. Для цього потрібен теоретичний рівень пізнання – для того, щоб пізнати сутність досліджуваного об’єкта.

Емпіричний та теоретичний рівні нерозривно пов’язані між собою та взаємо обумовлюють один одного. Так, емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, дані спостереження, стимулює розвиток теоретичного рівня.

Межа між емпіричним та теоретичним рівнями досить умовна, їх самостійно відносно одне одного відносна. Емпіричне переходить у теоретичне, а а те, що колись було теоретичним, на більшому етапі розвитку стає емпірично доступним.

На емпіричному рівні використовуються такі методи як спостереження, експеримент, опис, вимірювання, моделювання.

Спостереження – Це планомірне і цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ, їх властивостей і зв’язків в природних умовах або умовах експерименту. Є обмеженим методом. Можна зафіксувати лише певні властивості, проте неможливо розкрити їх сутність.

Експеримент – дослідження будь-яких явищ шляхом активного впливу на них за допомогою створення певних умов, відповідних меті дослідження. Тут практична дія поєднується з теоретичною роботою думки.

Опис – зазначення ознак предмета або явища як суттєвих, так і несуттєвих. Застосовується відносно одиничних об’єктів для більшого ознайомлення з ними.

Вимірювання – система реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об’єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів.

Моделювання – вивчення об’єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка за своїми властивостями певною мірою відтворює властивості об’єкта, що досліджується.

Методи теоретичного рівня пізнання.

Аналіз – розчленування предмета на його складові з метою їх всебічного вивчення.

Синтез – об’єднання раніше виділених частин предмета в єдине ціле.

Абстрагування – метод відволікання від певних особливостей та відношень об’єкта й одночасно зосередження уваги на тих, які є безпосереднім предметом наукового дослідження.

Узагальнення – метод, який фіксує загальні ознаки та властивості певної групи об’єктів, робить перехід від одиничного до загального.

Індукція – такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання робиться висновок про загальне

В реальному пізнані індукція виступає в єдності з дедукцією.

Дедукція – метод пізнання, коли на основі загального робиться висновок про щось окреме.

Ідеалізація – спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються ідеалізовані об’єкти. Мислима побудова можливих об’єктів.

Історичний і логічний методи органічно поєднані.

Історичний метод – це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності і конкретності.

Логічний метод – це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять.

5. Філософи, політики та економісти сходяться на одному: людство знаходиться на порозі глобальної кризи.

Основні глобальні проблеми сучасності:

1. Відвернення світової термоядерної катастрофи.
2. Подолання екологічної кризи. Спричинена вторгненням людини в біосферу та забрудненням навколишнього середовища. Це проблема відношення «людина-природа» Спричинена лише поверховим ознайомленням з проблемою, а звідси – безвідповідальне ставлення до природи.
3. Демографічна проблема. Має дві протилежні сторони: перенаселення і вимирання населення. Перше стосується планети в цілому. «Демографічний вибух» спостерігається лише в малорозвинених ркаїнах, в економічно розвинених – протилежний.
4. Загроза людському здоров’ю, людській тілесності. «СНІД», наркоманія, алкоголь, цигарки, генна інженерія, забруднене повітря, нестабільність в суспільно-політичному житті, суїцид.
5. Криза людської духовності

Питання, що турбують наразі – як відновити рівновагу між суспільством і природою, гармонізувати суспільні процеси на всіх рівнях, зняти соціальну напругу.

6. Іван Франко в своїх працях стверджував, що в основі світобудови лежить ніким не створена і не знищувана, яка вічно розвивається, матерія, яку І. Франко часто називає «мати-природа». Важливою властивістю матерії є рух, змінюваність.

Стверджував, що закони розвитку матеріального світу пізнавані. Предметом пізнання є природа, тому що поза нею немає пізнання, немає правди. Можливості людського пізнання безмежні. Пізнання починається з відчуттів, які є результатом дії зовнішніх речей на органи чуттів. Але відчуття не дають повного і всебічного знання. Це досягається лише «критичним розумом», що спирається на детальне вивчення явищ. Пізнання для І. Франка є засіб підкорення природи, а завдання науки – розкриття законів природи.

У поясненні суспільних явищ Франки проголошував деякі елементи матеріалістичного розуміння історії. Історія – закономірний прогрес, в якому провідна роль належить матеріальним факторам.

8. Свідомість – це усвідомлене знання, свідоме відображення дійсності. Свідомість сучасної людини є продуктом всесвітньої історії. Без знання свідомості не існує.

Свідомість поділяється на 3 блоки6

1. Емоційна сфера свідомості – складне, малодосліджене явище. Емоції – це відображення об’єкта у формі психічного переживання, хвилювання. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов), афекти (лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття. Самопочуття – це елементарне усвідомлення свого тіла та його гармонійне поєднання зі світом оточуючих людей та речей.
2. Мотиваційно-вольова сфера свідомості: мотиви, інтереси суб’єкта+здібності у досягненні цілі.
3. Нормативно-проективний – цілі, плани, програми

Самосвідомість – важлива складова свідомості. Самостійний аналіз людиною власних знань, думок, інтересів. Без самооцінки людина не змогла зрозуміти хто вона і знайти своє місце в житті.

Самосвідомість тісно пов’язана з рефлексією. Рефлексія – спрямувати свідомість на самого себе, розмірковувати над своїм психічним станом. Це принцип мислення.

12. У середньовічному світогляді, який ґрунтується на християнській релігії (теоцентризм), світ вперше набуває часового спрямування – час втрачає циклічність, світ рухається від створення його Богом до майбутнього «страшного суду». Центральне місце людини в світі обумовлене тим, що вона є вищим творінням Бога, створена за його образом і подобою.

Суттєва відмінність людини від усього тваринного світу в середньовічному світогляді вбачалася в духовності. Визнання природної і духовної рівності людини стало величезним кроком вперед у самопізнанні людини.

Зміна основних тем, що підлягають усвідомленню. Центральною темою стає внутрішній світ людини – людська плоть розуміється як носій гріховності (краса). Інша важлива тема – відношення Бога та створеного ним світу. Особливо активно ця тема розроблялася схоластикою, яка прагнула дати раціональне обґрунтування віри. Знання – абсолютне, «божественне одкровення». Джерелом всіх знань являлася Біблія.

Вирішення проблеми «Бог-світ» привело до нового розуміння причинності порівняно з античним. Причинність в середньовічній філософії розуміється як спосіб породження світу Богом. А в Аристотеля причинність лише надає форму речі, а не породжує її.

На грунті середньовічної схоластики розробляється платонівська проблема взаємозв’язку вічних і незмінних ідей та чуттєвих речей.

У спробі вирішити проблему з’явилося два напрямки.

Ансельм Кентерберійський – реалізм. Прагнув довести реальність універсалій, розглядав їх як думки Бога перед актом творення, оскільки творення не могло бути без певного плану, зразку.

Вільям Оккам – номіналізм. Загальні поняття – продукти людського мислення, вони є лише іменами, назвами предметів. Існують одиничні предмети – вони є справжніми, а універсалії (загальні поняття) – це фікції.

Одним із найавторитетніших філософів Середньовіччя був Августин Блаженний. Головні теми його роздумів – проблеми буття і часу, руху історії, а також особистості людини, її волі і розуму. Вважає, що Бог створив світ із нічого, тобто він створив не лише порядок і влаштування в світі, а й саму субстанцію (першоматерію). Бог створив і час, який не існував до нього і нерозривно пов’язав з ним людину. Сам же Бог перебуває поза часом. З ідеєю часу в Августина пов’язана ідея історії. Рух історії – це рух від «земного града2 до «града божого».

Важливе значення у філософії Августина має проблема особистості людини, ї волі, розуму та свободи вибору. Людина є розумна душа, яка користується земним тілом. Людина прагне до Бога, тому що в ньому знаходить любов і благодать. До Бога людина іде через розум. Інший шлях – через віру. Воля і віра набагато вищі за розум, який часто є відірваним від життя. Августин стверджує, що людина – не просто раба Божа, вона – особистість, пов’язана з Богом. Людини – подоба Бога, значить може володіти волею, спрямовувати її до добра або зла. Людська особистість вільна вибирати між добром і злом. Зло – це недостача добра.

Визнання Августином будь-якої людини особистістю є прогресивним досягненням його філософії.

Іншим видатним мислителем Середніх віків є Фома Аквінський. У центрі проблем, які він прагнув вирішити, були проблеми співвідношення релігії і філософії, віри та знання. Згодом Папським престолом Фома був проголошений «святим», а його система стає офіційною доктриною римсько-католицької церкви.

Центральною в філософії Фоми є категорія буття – все що є і що може бути. За Аквінським речі мають змінюватися, але суще не змінюється, а всього лише набирає нових форм. Тому під повнотою буття слід розуміти також і те, чим річ може стати, тобто її можливість. Речі постійно змінюються, а отже вони не повні. Однак всі речі – це частина чогось повного, і ця повнота буття – це БОГ. Бог – кінечна реальність, його сили знаходяться в постійній дії. Бог створив світ, проте Фома допускає думку, що світ без початку і кінця. При цьому Бог може створити безпочаткове, і безкінечне в часі і просторі. Бог – поза часом.

Фома Аквінський прагнув поставити філософію на службу релігії. Розум і віра не виключають, а допомагають одне одному в прагненні душі людини до пізнання істини – Христа і його вчення. Істина одна, але до неї існує 2 шляхи: 1. шлях віри – короткий і безпосередній. 2. шлях розуму, науки. ФІЛОСОФІЯ – ПРЕАМБУЛА ВІРИ.

Для соціально-політичних поглядів Фоми: необхідність монархічного правління. Мета державної влади – всезагальне благо.

16. Філософія – («філео» і «софія») любов до мудрості.

17. Єдність і боротьба протилежностей – один із основних законів діалектики. Це – «ядро» діалектики. Він характеризує джерело саморуху й розвитку явищ природи і соціально-історичної реальності.

Кожний предмет – це єдність протилежних сторін, властивостей, тенденцій. У кожному предметі є позитивні і негативні сторнои. Лише шляхом розкриття внутрішніх суперечностей можна пізнати предмети, їх сутність, закони їх розвитку.

Єдність протилежностей означає:

1. Взаємообумовленість протилежностей: існування однієї протилежності передбачає наявність іншої: добро-зло, лід-вогонь, низ-верх тощо.
2. Перехід однієї протилежності в іншу шляхом заперечення одна одної – перебувають в боротьбі.

Єдність протилежностей має відносний характер – сталість предмета тимчасова, оскілье\ки він має свій початок і кінець.

Боротьба протилежностей має абсолютний характер, тому що рух і розвиток не припиняється ні на хвилину.

Боротьба протилежностей – це складний процес виникнення, розвитку та вирішення суперечностей. Зміст цього закону виражається через взаємодію категорій тотожності, відмінності, протилежності, суперечності.

Спочатку спостерігається тотожність предмета чи явища.

Тотожність виражає рівність, однаковість, єдність взаємовиключних сторін існування предмета.

Потім з’являється відмінність як початковий ступінь суперечності.

Відмінність – це початок роздвоєння єдиного предмета чи явища на протилежні сторони і тенденції.

У процесі розвитку відмінність перетворюється на протилежність.

Протилежності – це такі сторони і тенденції, внутрішньо властиві предметам і явищам, які, перебуваючи в єдності, взаємно виключають і обумовлюють одна одну.

А відносини між протилежностями називаються суперечностями.

Кожна конкретна суперечність виникає і проходить конкретний шлях. Суперечності не примиряються, а лише долаються. Подолання суперечностей означає усунення старого і виникнення нового.

СУТНІСТЬ:

ВСІМ ПРЕДМЕТАМ І ЯВИЩАМ ВНУТРІШНЬО ВЛАСТИВІ ПРОТИЛЕЖНІ СТОРОНИ, ТЕНДЕНЦІЇ, ЩО ЗНАХОДЯТЬСЯ В СТАНІ ЄДНОСТІ І БОРОТЬБИ. БОРОТЬБА МІЖ ПРОТИЛЕЖНОСТЯМИ ОБУМОВЛЮЄ ВНУТРІШНЄ ДЖЕРЕЛО РОЗВИТКУ, ЯКЕ ВЕДЕ ДО ЗРОСТАННЯ СУПЕРЕЧНОСТЕЙ, ЯКІ ВИРІШУЮТЬСЯ ШЛЯХОМ ПОДОЛАННЯ СТАРОГО І УТВЕРДЖЕННЯ НОВОГО, ЯКОМУ ТАКОЖ ВЛАСТИВІ СВОЇ СУПЕРЕЧНОСТІ.

18. Філософія Відродження датується періодом кінця ХIV-XVI ст. Видатними представниками були Мішель Монтень, Нікколо Макіавеллі, Микола Копернік, Джордано Бруно, Томас Мор, Томазо Кампанелла.

Філософське мислення цього періоду – антропоцентричне (у центрі уваги – людина). Характерна риса світогляду Відродження – орієнтація на мистецтво. За допомогою мистецтва змальовується різноманіття світу, людське буття та його величезна цінність. У епоху відродження людина змальовується такою, яка вона є – а не носій гріховності. Тобто, однією з характерних рис є гуманізм.

Піко делла Мірандола. Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі.

Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграли гуманісти. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою,… Прагнули утвердити нову систему цінностей. Вперше судять за особисті достоїнства, а не належність до суспільного стану. Культура витупає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси -проповідування гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Природа трактується пантеїстично (всебожжя, бог зливається з природою). Парацельс – природа живе ціле. В кожній частинці природи міститься живе начало – архей.

Справжній світоглядний переворот здійснили Микола Копернік і Джордано Бруно.

М. Копернік створив геліоцентричну теорію, яка повністю заперечувала всі середньовічні уявлення про Всесвіт.

Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності світів в ньому. Вважав, що природа і є Бог в речах. Всесвіт єдиний, безкінечний, він не продовжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими Всесвіту.

Мислителі Відродження переглядають також середньовічні погляди на суспільство. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійних настанов. Виділялися два основних напрямки:

1. Відмова вівд абсолютизму (Ла Боесі) – королі узурпували права, які належать народу по праву. Ідеал держави – міські вольності + ідеї народного суверенітету.
2. Необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму (Нікколо Макіавеллі). Ідеальний устрій – республіка.

З’являються перші ідеї утопічного соціалізму. Томас Мор «Утопія» та Томазо Кампанелла «Місто сонця». Приватна власність спричиняє негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології: проповідується надмірно сувора мораль, релігійний культ, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

20. Процес формування та відновлення людських сил, задоволення їх потреб відбувається як шляхом матеріального, так і духовного виробництва. Відомо, що духовні спроможності людини не існують без їхньої фізичної основи.

Духовне виробництво – це вся багатогранна діяльність людей з виробництва, розподілу, обміну, споживання та збереження духовних цінностей. Результатом духовного виробництва є нові духовні, інтелектуальні та фізичні якості людини і насамперед наука і мистецтво. Проте на відміну від матеріального виробництва, споживання духовних ідей не пов’язане із знищенням. Спільне – матеріальне і духовне виробництво приносять задоволення.

21. Філософи Просвітництва особливу увагу приділяли популяризації позитивних. Практично корисних знань серед широких кіл освічених людей. При цьому вони вважали, що необхідно залучати до наукових знань правителів, які й сприятимуть втіленню принципу розуму в повсякденному житті конкретних країн.

Одним із головних завдань філософи-просвітителі вбачали боротьбу з релігією, оскільки нові знання про природу і суспільство, отримані шляхом обробки дослідних даних, суперечать твердженням релігії. Виступали проти схоластичних та метафізичних методів мислення.

Основними проблемами, над якими працювали філософи, були природа людини і суспільства.

Франсуа Вольтер піддав гострій критиці релігію і феодальну ідеологію. Людину Вольтер розуміє як суспільну істоту. Проповідує необхідність рівності людей, яку він розуміє як політичну рівність перед законом і правом. Суспільний устрій має забезпечувати політичну і правову рівність людей. Егоїзм, пристрасті й потяги є першопричиною всіх людських вчинків, які призводять до діяльності й об’єднують людей, спричиняючи утворення міст і держав.

Жан-Жак Руссо пропагував необхідність встановлення соціальної та майнової рівності. Органічним станом суспільства є стан самодостатності, незалежності від інших людей ні виробника, ні споживача. До такого стану і повинні повернутися люди, тобто до суспільства, в якому всі рівні, а моральність не зіпсована приватною власністю.

Шарль Монтеск’є. Визначальні причини життя людства – географічне середовище. Відкидав догмати християнства.

27. Головне своє завдання філософія Нового Часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм.

Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб’єкта. А розум лише систематизує дані чуттєвого досвіду.

Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму,а чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності.

Засновник емпіризму – Френсіс Бекон. Філософія Нового Часу в цілому принципово негативно ставиться до середньовічної схоластики. Якщо схоласти вбачали істину в Богові і шукали ї в книгах, а пантеїзм епохи відродження – в природі, то Френсіс Бекон стверджує, що істина знаходиться в самих речах. У своїй праці «Новий органон» Бекон проголошує принцип емпіризму і розробляє індуктивний метод (від одиничного до загального) Пізнати і оволодіти природою можна лише підкоряючись її і осягаючи закони, що діють в ній.

На шляху нового методу можуть виникнути перешкоди у вигляді хибних уявлень, забобонів, яків Бекон називає «ідолами»:

1. ідоли роду (племені) – недосконалість розуму і органів чуття людини.
2. ідоли печери -вузькість поглядів окремих людей, їх звичками (спостерігають за світом ніби з печери)
3. ідоли майдану – штампи повсякденного користування, вживання застарілих понять і суджень
4. ідоли театру (теорій) – сліпа віра в авторитети.

Протиотрута ідолам – мудрий сумнів.

Бекон – противник як схоластичної методології. Так і вузького емпіризму. Алегоричне зображення 3 шляхів пізнання:

- шлях павука (спроба розуму виводити істину з себе) – абстрактний раціоналізм

- шлях мурашки (нагромадження голих фактів) – однобічний емпіризм

- шлях бджоли (справжній вчений перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину)

«знання – сила»

Емпіричний напрямок продовжували Гоббс і Локк, Юм

Засновником протилежного раціоналістичного напрямку є Рене Декарт. Принципово по-іншому вирішує як людина пізнає істину. Розробляє дедуктивний метод пізнання.

Вихідна ідея Декарта – принцип сумніву. За вихідний пункт пізнання Декарт бере індивідуальний акт мислення. «Мислю, отже існую» Декарт стверджує, що фундаментом пізнаня людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Наприклад, вродженою ідеєю є ідея Бога.

Філософія Декарта стала провісником механістичного світогляду. В ній виділяється 2 субстанції світу: матеріальна (риса – протяжність) та мисляча (неподільність та непротяжність).

Людина у Декарта виявилася дуалістично розколотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисляче начало. Розум – основа не лише пізнання, а й доброчесної поведінки.

Продовжували Паскаль і Спіноза.

30. Значний внесок у розвиток філософської думки зробили мислителі Стародавнього Китаю. Стародавні пам’ятки китайської культури «Книга перемін», «Книга про гармонію тьми» та ін. свідчать, що в цей період відбувалась боротьба між наївно-матеріалістичним, ідеалістичним та містичним розумінням природи. Світ предметів – не що іншеЮ як як сполучення п’яти першоелементів світу: заліза, дерева, вогню, води і землі. Але ці думки були непослідовними, що знайшло своє відображення в розвиткові течій, як конфуціанство, даосизм, моцзя та ін.

Засновником конфуціанства був видатний мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій. Конфуціанська філософія має чітко виражений етико-гуманістичний характер.

Основним поняттям цього вчення є «жень» (гуманність). Це моральний принцип, який визначає стосунки між людьми в суспільстві та сім’ї. Він пропагує любов і повагу до старших за віком і соціальним станом. Кожна людина повинна діяти відповідно до свого стану в суспільстві. Люди мають бути взаємо великодушними, а також свято дотримуватися культу предків.

Принцип «жень» вимагав від правителів держави мудрості, високоморальної поведінки. Люди діляться на «шляхетних» і «низьких». Конфуцій вважає, що управляти означає ставити кожного на своє місце в суспільстві відповідно до положення, яке він займає. Це головна функція правителя. Конфуцій також вважав, що кожна людина по можливості повинна вчитися і вдосконалюватися морально. Правителі повинні виховувати і навчати народ.

Дата добавления: 2015-05-26