До сфери основного питання філософії належить і питання про здатність і можливість людини пізнати навколишній світ, межі пізнання

Ця взаємообумовленість проявляється в тому, що кількісна характеристика тієї чи іншої речі уточнює її якісну характеристику. По друге, будь яка якість завжди має свої чітко визначені кількісні межі.

Взаємозв’язок кількості і якості виражається в понятті «міра».

Міра – це та межа зміни кількості, всередині якої предмет зберігає свою якісну визначеність. Єдність кількості і якості зберігається лише в межах міри.

Висновок: взаємний перехід кількісних змін в якісні – це всезагальний закон розвитку.

32. НТР – це докорінне перетворення продуктивних сил на базі перетворення науки в безпосередню продуктивну силу, зміна місця і ролі людини у виробництві.

Науково-технічний прогрес створює можливість для розвитку суспільства, а як використовуються наукові і технічні досягнення – залежить від суспільства.

Соціальні наслідки НТР можна звести до таких основних груп:

1. загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства через забруднення навколишнього середовища.
2. зміна взаємовідносин у системі «людина-техніка»
3. зміна змісту і характеру праці (зникнення суттєвих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці)
4. підвищення вимог до культурно-технічної підготовки кадрів
5. інтернаціоналізація суспільних відносин – співробітництво з іншими країнами)
6. виникнення проблем біологічної і психологічної адаптації людей

ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА: вдосконалення системи освіти.

33. Філософія як самостійна галузь виникла в стародавньому грецькому суспільстві в VI-V ст. до н.е. Засновником античної філософії вважається Фалес із Мілета. Він першим поставив завдання виявити єдине, основоположне начало розмаїтого світу, що дається людині в її відчуттях. Таким началом він вважав воду. Вслід за Фалесом, Анаксімен за першооснову брав повітря, Геракліт – вогонь, Демокріт – атоми… Було відсутнє розчленування наукового знання, в поняття «філософія» входили всі галузі знання, тобто її предметом була природа в цілому.

Античні філософи прагнули вирішити проблему збагнення мінливості, плинності буття.

Геракліт стверджував, що всі предмети, а також душа людини походять з одного начала – вогню, тому що той рухливий, мінливий, плинний. Геракліт вважається засновником античної діалектики. Його діалектика – СПОГЛЯДАЛЬНА. Його заслуга – утвердження діалектичного погляду на природний світ.

Демокріт і його атомістичне вчення. Обґрунтовуючи первоначала, твердить, що існують атоми і пустота. Атоми наповнюють пустоту, вони є непроникними (повними). Атоми незмінні, постійні, вічні, вони відрізняються один від одного своє формою, величиною, порядком тощо. Оточуючий нас світ – це народження і смерть безкінечних світів, що складаються з атомів. Рух – невід’ємна властивість атомів, в результаті якого розвиваються і гинуть світи. Душа також складається з атомів. Вони – вогненні, гладенькі.

Розвиток світу здійснюється закономірно, обумовлено.

Демокріт побудував своєрідне вчення про пізнання. Він вважав, що від предметів, речей витікають найтонші ейдоси, образи. Ці ейдоси – своєрідні копії речей. Вони проникають в людини через органи чуттів, але вони дають лише матеріал, «темне знання».

Антропологічний поворот в античній філософії зробив Сократ. «Пізнай самого себе». Призначення філософії віднині – не вивчення природи, а пізнання людини. Ототожнював знання і доброчесність.

З метою знаходження сутності загальних понять Сократ розробляє особливий метод - майєвтику. Це процедура підведення співрозмовника до правильної відповіді шляхом питань, які б наводили, допомагали шляхом знаходження протиріч в судженнях опонента.

Платон. Вважав, що ідеї – це ідеальні зразки або моделі існування всього реального світу. Реальний чуттєвий світ є блідою копією світу ідей. Концепція Платона – класичний варіант об’єктивно ідеалізму. Платон розробив філософську систему про взаємини людини і світу. Світ – це всезагальний космос, він – завершений, цілісний, гармонійний. Існує певна аналогія, подібність основних структур світу: космосу, держави, людської душі.

Цікавими є думки Платона стосовно походження та устрою держави. Держава з’являється від вроджених потреб людини. Суспільство складається з трьох станів: філософів, які управляють державою; воїнів, що охороняють державу від ворогів; робітників (землеробів і ремісників). Які підтримують державу матеріально. Може існувати 3 основних форми правління: монархія, аристократія і демократія. Але кожну з них піддає жорсткій критиці. Створений ним утопічний план державного і суспільного устрою в філософії отримав назву «ідеальної дердави Платона». «Ідеальна держава» - рабовласницька аристократична республіка або монархія.

Один із найвидатніших античних філософів є Арістотель – учень Платона, вчитель Александра Македонського. Критикує теорію ідей Платона («Платон мені друг, але істина дорожча»). Аристотель вважає, що сутність речі невід’ємна від самої речі. Аристотель виділяє 4 види причин, що спричиняють існування речей:

- матерія (з чого виникають речі)

- форма (перетворює пасивну матерію і робить річ саме такою, конкретною річчю)

- рухаючи причина (те, звідки йде початок руху, що оформлює матерію. Аристотель: рухаючою причиною дитини є батько)

- цільова причина (те, заради чого відбувається переміна. Здоров’я – мета прогулянки)

Історичною заслугою Аристотеля є створення логіки як методу пізнаня дійсності. Логіка – органон, тобто власне людський винахід.

АЛЕ: раб – знаряддя, що говорить – вплив рабовласницького суспільства. Явище рабства, як і держави, виводить з природи.

34. Всі явища природи та суспільства розвиваються через заперечення. У людському пізнанні незнання переходить в знання, помилка замінюється істиною.

Проте діалектичне тлумачення заперечення суттєво відрізняється від метафізичного. У метафізиці заперечувати – ліквідувати, знищити. Відсутнє уявлення про процес розвитку. Наприклад, повне відкидання досягнень попередньої культури та створення нового мистецтва – шкідливо!!! Метафізика абсолютизує момент подолання в запереченні. Заперечення може виступати і в формі знищення, і в формі переходу від нижчої стадії розвитку до вищої. З погляду розвитку – зберігається можливість прогресивного розвитку певного явища.

Діалектичне заперечення:

1. подолання старого, що віджило і заважає розвиткові
2. заперечення є збереженням усього позитивного, здатного розвиватися. («зняття» - подолати старе і зберегти краще що було на попередній стадії)

Старе і нове – дві сторони заперечення. Старе – те, що перестало відповідати об’єктивним потребам розвитку. Старе і нове нерозривно пов’язані між собою і це проявляється в таких аспектах:

- нове випливає зі старого відповідно до специфічних законів розвитку

- нове використовує для свого розвитку все позитивне, що є в старому.

Зміна одного заперечення іншим виражається поняттям заперечення заперечення. Це закон безперервного розвитку, тобто кожне явище є результатом заперечення попереднього явища.

Вперше закон заперечення був сформульований Гегелем. Однак він докорінно відрізняється від розуміння цього закону матеріалістичною діалектикою.

35. Суспільна свідомість – сукупність поглядів, уявлень, настроїв, почуттів, ідей, теорій які відображають суспільне буття в цілому або його окремі сторони в свідомості людей.

Суспільна свідомість досить неоднорідна. Вона має складну структуру. Це пояснюється глибиною проникнення свідомості людей в реальну дійсність.

За глибиною відображення суспільна свідомість поділяється на буденну і теоретичну.

Буденна відображає безпосередній суспільний досвід.

Теоретична обґрунтовує сутність, хоча помилки у перекручуванні не виключені.

Крім буденної та теоретичної свідомості існує ще суспільна психологія, яка виникає безпосередньо з суспільного буття. Складаються з думок та уявлень.

(Ідеологія – сукупність суспільних ідей, теорій, які відображають суспільне буття з позицій певної соціальної спільності).

Одним із структурних елементів свідомості є різноманітність її форм. Характер взаємодії різних форм суспільної свідомості залежить від конкретних історичних умов. Особливе місце серед форм суспільної свідомості посідає політична свідомість та правосвідомість. Політична свідомість найтісніше пов’язана з економічним базисом суспільства. Правосвідомість відіграє важливу роль у регуляції відносин між людьми. Правосвідомість – це сукупність поглядів, що відображають ставлення людей до існуючого права.

Важливе місце серед форм суспільної свідомості посідає мораль. Мораль – це система норм і правил, що склалася історично і регулює поведінку людини, її ставлення до іг\нших людей,….

Особливою формою є естетична свідомість, формування якої здійснюється завдяки мистецтву. Мистецтво – відображення дійсності і вплив на людей здійснюється в формі художніх образів.

Значне місце в життєдіяльності людини посідає релігійна свідомість. Це віра в надприродне, релігійний культ, почуття, звичай тощо. Ставлення людства до релігії неоднозначне.

36. Г. С. Сковорода був вихованцем Києво-Могилянської академії. Роздуми Сковороди ають релігійно-філософський характер. Філософ шукає відповідь на питання ким є людина, який зміст ї життя, які основні грані людської діяльності.

Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій її повноті, бо це і є пізнання людини.

Поділяє світ на істинне і тлінне, віддаючи перевагу вічності, Богу. Роль віри. Без віри людина може досягнути будь-яких вершин, але здобуваши віру (прозрівши0 ці вершини стануть для неї мізерними і непотрібними. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові. Людина пізнає себе через любов і віру. Антиподи любові і віри – поняття суму, туги, нудьги, страху. Запорука здоров’я душі – кураж.

Щастя = любов + віра.Щастя знаходиться в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир і спокій. Бути чи не бути щасливими залежить лише від нас самих.

Сковорода вказує що всіма здібностями людину наділяє Бог, що царство боже всередині людини. Прислухаючись до його внутрішнього голосу, людина повинна обрати собі заняття не лише шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй задоволення і душевний спокій (сродна праця). Всі заняття добрі лише тоді коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.

Філософ наполягає на тому, що життя людини повинне бути радісним, і зробити його таким може лише вона сама. Вдоволення людина отримує від спілкування з природою.

Людина як мікрокосм містить у собі 2 начала: тлінне і нетлінне – вони поєднуються. У тлінному відображається нетлінне. Над тлінним стоїть дух. Плоть не має істинного значення для людини. Сковорода вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Мисль, думка – головна точка, Сковорода називає її серцем. Доки плоть пануватиме над серцем – шлях до істини закритий.

37. Особистість – це продукт і суб’єкт суспільно-історичного розвитку. Це явище конкретно-історичне. Все, що має людина і що відрізняє її від тварин – набуте у суспільстві. Без нього вона існувати не може. Приклади дітей що були поза суспільством. Можливо, така умова виникла ще за первісної людини, яка не могла існувати окремо від інших. Розвиток людини через задоволення власних потреб.

Особистість може бути вільно лише в демократичному суспільстві. Одним із проявів взаємовідносин суспільства та людини є свобода особистості. Людина залежить від суспільства, і свобода особи тісно пов’язана із свободою суспільства, з пануванням зі своїми власними відносинами.

«Людина-людина». Взаємо існування…..

38. «Культура» -одне із найпопулярніших в роздумах про вічні філософські проблеми.Набільш загальне визначення культури:

Культура – це все те, що створила людина, сукупність результатів матеріальної і духовної людської діяльності.

Моделі культури.

«Натуралістична» модель (Вольтер, Руссо, Гольбах) Культура – одна із сходинок природної еволюції. Завдяки культурі людина стає вищою ланкою в ланцюгу розвитку природи.

«Класична» модель культури (ХІХ ст). Культура – суто духовне утворення. Класична модель культури – ідеалістична.

В марксистській філософії класична модель культури отримала матеріалістичне тлумачення. Культура розуміється не лише як духовна проблема виховання та освічення індивіда, а також як проблема створення необхідних матеріальних умов для всебічного розвитку людини. При цьому стверджується, що культура є не лише сукупністю результатів трудової діяльності суспільства, а й самим процесом людської діяльності. У ХХ ст виникає криза.

«Неокласична» (модерністська) модель. Спрямовує увагу на повсякденне життя людини. Культурну реальність розглядають як культуру окремої особистості, етносу, соціуму, які взаємодіють між собою. Ця культурна реальність сприймається людиною в процесі переживання, а не раціонального осмислення.

Постмодерністська модель. Світ не тільки не піддається людським зусиллям, а й не вміщається ні в які теоретичні схеми. Поняття «культура» не можна виразити лише шляхом виділення сукупності її ознак, необхідно враховувати її тлумачення залежно від конкретного підходу до осмислення культури.

1. Ціннісний (аксіологічний) підхід: культура є сукупністю матеріальних і духовних цінностей.

2. Діяльний підхід: Культура – технологія людської діяльності. Вона виступає способом регуляції, збереження і розвитку суспільства.

3. Структуралістський підхід. Культура – сукупність соціальних елементів: сім’ї, шлюб, звичаї, символи. Не враховується особистісний фактор.

4. «Соціологічний» підхід. Культура – соціальний інститут, що дає змогу розглядати суспільство як стійку цілісність, відмінну від природи.

5. Гуманітарний підхід. Культура – процес, що поєднує всі види людської творчості і який регулюється людиною як членом колективу. Охоплює всі сторони життя людини.

Для філософії культура – це весь світ, в якому людина знаходить себе.

41. Нація – різновид етносу, форма спільності людей, що історично склалася.

Сьогодні немає єдиної думки щодо визначення поняття «нація». Це вельми складний організм, зо фактично завжди перебуває в безкінечній динаміці.

Нація – це історична спільнота людей, яка має такі ознаки:

- спільність психологічних ознак, які виступають під назвою «національний характер», який формується в процесі спільної діяльності людей.

- Нація виникає на основі одного етносу. Ознаками етносу є спільність походження, мова, традиції, звичаї, історія;

- Територіальна спільність – кожна нація має свою чітко окреслену територію. Спільна територія об’єднує націю, а її втрата спричиняє втрату нації, розпад.

- Спільна мова, традиції, культура в цілому. Нація має лише одну мову.

- Спільність економічного життя. Економічні зв’язки єднають людей, сприяють формування самосвідомої нації.

42. У марксистській філософії по-новому вирішується комплекс питань, пов’язаних з життям суспільства. Попередня філософія вбачала джерело розвитку суспільства в ідеях, поглядах, які визначали мораль, політику, характер духовного устрою тощо.

Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства, насамперед на сферу матеріального виробництва. Виробничі відносини визначають визначають усі інші відносини між людьми і становлять суспільний базис. Матеріальне буття визначає суспільну свідомість.

Серед багатьох видів стосунків між людьми(політичних, сімейних тощо) як базові Карл Маркс виділяє відносини у сфері виробництва матеріальних благ.

Карл Маркс розглядає історію як процес взаємодії людини і природи.

Суспільний прогрес – це рух до свободи, який передбачає зростання духовного і матеріального багатства життя, його різноманітності, цілісності, і водночас гармонійності.

Узагальнюючи історію розвитку людства, К. Маркс виділяє основні суспільно-економічні формації: первіснообщинний лад, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комуністичний. В основі кожної формації покладений певний спосіб виробництва.

«Філософи лише пояснювали світ, але справа полягала в тому, щоб змінити його». Історичний матеріалізм.

43. Практика – це свідома матеріальна, чуттєво-предметна діяльність людини, спрямована на освоєння і перетворення природних та соціальних об’єктів. (це діяльність, в процесі якої людина змінює світ).

Беззаперечно, що практика є основою пізнання тому, що пізнання формується на грунті діяльності людини і виступає одним із моментів цієї діяльності. Пізнавальне ставлення суб’єкта і об’єкта зароджується в межах практики, успішний розвиток яких неможливий без освоєння дійсності.

Роль практики як основи пізнання полягає іще й в тому, що завдяки діяльності людина відкриває нові процеси і явища, які здатні ставати об’єктами подальшого пізнання. Пізнання неможливе без практики. Практика витупає джерелом і рушійною силою пізнання. З розвитком практичної діяльності розвивається і сама людина, а отже, вона змінює дійсність. Пізнання відбувається не заради пізнання, вона обумовлюється потребами сьогоденного суспільства.

Проте розвиток практики обмежений розвитком суспільства на певному конкретному історичному етапі.

45. Найавторитетнішою течією релігійної філософії є неотомізм як офіційна філософська доктрина Ватікану. Провідні представники цього напрямку Жільсон, Корет, Ранер.

Неотомізм базується на вченні Фоми Аквінського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму. Неотомісти розрізняють два джерела пізнання – природний розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що вимовлене Богом є істинним).

Філософське вчення неотомізму втілене системою різноманітних філософських дисциплін: метафізики, натурфілософії. Ядром є метафізика, яка детально розглядає співвідношення Бога і створеного ним Буття.

Центральну для неотомізму антропологічну проблематику розробляли Корет та Ранер. З їхньої токи зору, основні положення неотомізму мають обґрунтовуватися через аналіз людського буття у світі. Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну субстанцію (єдність душі і тіла). В неотомізмі смислом свого існування особа має споглядання божественного блага. Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється божественному провидінню.

Неотомізм, як і релігійна філософія в цілому, дедалі ширше залучає до своєї доктрини проблеми суспільства, людини, науки.

46. Процес пізнання слід розуміти як єдність чуттєвого і раціонального.

47. Термін «суспільна формація» ввів в науку К. Маркс. Найчастіше термін «суспільно-економічна формація» К. Маркс застосовує до буржуазного суспільства. У працях К. Маркса та Ф. Енгельса немає якогось єдиного визначення суспільно-економічної формації. Частіше всього вона трактувалась як сукупність виробничих відносин

48. Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини. Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади.

Веди – стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами та прозою.

Брахмани – своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага приділяється тлумаченню одвічного смислу ритуалів.

Упанішади – завершальний етап розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.

Даршан – найбільш поширений термін староіндійської філософії, адекватний старогрецькому терміну «філософія». Ті дар шани, які визнають авторитет Вед називаються астіка. Ті, що не визнають – настіка.

У VIII-VII ст. до н.е. в Індії значного поширення набув матеріалістичний напрямок локаята. (Лока – цей світ). Прибічники цього напрямку заперечували існування потойбічного світу, і вважли своїм завданням вивчення земного, реально існуючого світу, що оточує людину. Локаятики критикували релігійні положення Вед, прагнули довести відсутність божественного світу, заперечували існування пекла та раю, стверджували, щ душа людини існує разом із тілом людини. Закликали до повнокровного щасливого життя на землі, а не в якомусь божественному захмар’ї. Свідомість вони розуміли як властивість, як належить тілу.

У VI-V ст. до н.е. поширюється вчення вайшешика. Вайшешики, відомі насамперед як просвітителі вважали, що причиною страждань людей є незнання ними сутності навколишнього буття. Тому метою свої філософії вони вважали позбавлення людей від страждань через поширення істинних знань про світ.

Згідно із вченням вайшешиків світ складається з якісно різнорідних, найдрібніших часточок – ану. Всі об’єкти фізичного світу виникають з цих атомів. Самі ану вічні, не створювані і незнищувані, але об’єкти, що виникли з них – минущі, мінливі і непостійні.

На цей же період припадає виникнення релігійно-філософського вчення буддизму. Світ – потік, що складається з елементів – дарм, які перебувають у процесі постійних змін. У пізньому буддизмі розкривається таємниця нірвани – самоспоглядання і самозаглиблення. Знищення страждань у думках.

Йога – приборкання думки, тобто відверненя думок і зосередження «очищеної» думки на самому собі. У стані глибокого трансу людина усвідомлює відмінність свого «я» від світу, звільняється від нього. Тут допомагають пози і положення тіла, контроль за диханням тощо.

49. Філософія (філео і софія) – любов до мудрості. Говорячи про філософію, необхідно зазначити, що тут людина прагне осягнути сутність світобудови, власну сутність, піднятися до усвідомлення сенсу свого життя. На протязі існування філософії, людина неодноразово прагнула дати відповіді на важливі питання: Чи є людина творцем власної долі? Чи може вона пізнати себе, проникнути в таємниці своєї душі? Чи можна досягнути щастя і в чому воно полягає? Отже, предметом філософії є відношення «людина-світ». Проте це відношення не вперше відображається. Воно існувало ще й у перших формах світогляду.

Що лежить в основі світу? З одного боку – матеріальне начало (світ ніким не створено, він існує поза і незалежно від волі та бажань людей – людина постійно повинна узгоджувати свої дії з природними явищами та процесами). З іншого боку – духовне начало (Трудовий процес людини розпочинається з постановки мети і формування ідеального образу предмета, який прагне створити людина) Ці два протилежні висновки визначили суть основного питання філософії: що є первинним – матерія чи свідомість?

В залежності від відповіді на це запитання, виникає два основних напрями філософії: матеріалізм та ідеалізм.

Матеріалізм стверджує, що світ матеріальний, вічний, несотворимий, безкінечний у часі та просторі. Матерія – первинна, а свідомість – вторинна, вона є властивістю високоорганізованої матерії.

Ідеалізм виходить із визначення первинності духу, свідомості, мислення та вторинності матерії. Виокремлюють два види ідеалізму: об’єктивний та суб’єктивний.

Об’єктивний виходить з того, що над світом панує світовий розум (логос, дух, ідея), який з самого початку дається як самостійна сутність, а потім перевтілюючись у матеріальні предмети, обумовлює їх реальне існування.

Суб’єктивний ідеалізм розглядає реальний світ лише як суб’єктивний світ людини. Речі не існують поза і незалежно від нас. Вони – продукти нашої свідомості.

Крім цих способів вирішення основного питання філософії існує ще дуалізм. Дуалізм визнає матерію і свідомість, дух і природу, мислення і буття як дві самостійні основи.

Матеріалізм стверджує, що людина здатна пізнати світ, що наші знання відповідають матеріальним об’єктам, можуть бути і є істинними знаннями.

Об’єктивний ідеалізм також ствердно відповідає на запитання про пізнання світу, але вирішує його, виходячи з абсолютної тотожності розуму і дійсності.

Агностицизм – філософський напрямок, що заперечує пізнаванність світу. Людина не може мати вірогідних знань, адже реальний світ для неї – всього лише світ її почуттів.

З питання структури світу – метафізика та діалектика.

51. У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою, впреше в Україні філософію викладали окремо від теології. Філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними (пізнати бога неможливо, потрібно скористатися розумом). Це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використання на українському грунті західної філософії у поєднанні із досягненням прогресивної наукової думки.

Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, дослідити життя й доброчесність. Істину вони ототожнювали з Богом, якого називали творящою природою. Здобуття істини – результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях – чуттєвому та раціональному. Важливе джерело пізнання – чуттєвий досвід.

Теофан Прокопович. Визнаючи важливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, відводить чільне місце в її осягненні спогляданню. Сутність методу пізнання він визначає як віднайдення невідомого через відоме.

Георгій Щербацький. Дослідний інтерес філософії спрямований на пізнання навколишнього світу й людини. Спирається на людський розум. Спираючись на вчення Декарта, усуває традиційне розрізнення розуму й душі (чуттєвого та розумового).

В Академії обґрунтовується ідея невіддільності простору і часу від природних тіл. Час розглядається як тривалість кожної речі.

Висловлювались оригінальні думки щодо етичних проблем. Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро. Досягнення щастя – задоволення тілесних і духовних прагнень. На думку Т. Прокоповича, один із компонентів щастя – здобуття матеріального добробуту.

Значну увагу вчені академії проблемі взаємозв’язку волі та розуму. Головне – розум.

52. Поняття про сутність людини, місце і роль в світі – одна з основних проблем філософської думки.

Античний образ людини – космоцентричний. Людина – частина космосу, людина мікрокосм, відображення всесвіту – макрокосму.

Середньовічний – теоцентричний. Людина не вірить в себе, вона вірить в бога. Її очі звернені до потойбічного світу, який є істинно духовним світом. Людина сама по собі – втілення гріха і печалі. Протиставлені смертна плоть і безсмертна душа. Турбуватися про спасіння шляхом ущемлення тіла (аскетичне життя). Знання відкривається в одкровенні.

Відродження – пафос автономії людини і її безмежні творчі можливості. Людина відривається від Бога, вона вірить у себе. Декарт: «Мислю, значить існую». Саме в розумі, мисленні вбачається специфічна особливість людини, її сутність.

Дуалізм душі і тіла. Душа – свідомість, тіло – «машина», однакове для людей і тварин.

Класична німецька філософія – різноманітність відповідей.

Кант. Основне питання філософії – «що таке Людина?» Дуалізм: що робить з людини природа (природна необхідність) і що може зробити з себе вона сама (моральна свобода).

Фейєрбах. Людина – чуттєво-тілесна істота.

Ірраціоналістична концепція людини: Ніцше – людина – гра життєвих сил і потягів, а не свідомість і розум.

В екзистенціалізмі та персоналізмі заперечується соціальна природа особистості і виокремлюється поняття індивідуальності і особистості.

Марксисти: людина – вищий ступінь розвитку живих організмів на землі. Це єдність природного і соціального, фізичного і духовного, життєвого і набутого. Заперечують уявлення про існування вроджених ідей і здібностей людини.

53.Екзистенціалізм (або філософія існування) – ірраціоналістичний напрямок сучасної західної філософії. Як напрямок екзистенціалізм виникає на початку 20-х років у Німеччині та Франції. Представники: Камю, Ясперс та ін.

Активно розробляє концепцію світу та людини. Головна увага приділяється духовній активності та витримці людини, яка закинута в потік подій. Існування передує сутності. Тобто людина спочатку думає, живе, відчуває, а потім визначає себе в світі. Людина така, якою вона хоче себе бачити.Не існує жодної раціональності світу і правил – все це абсурд. Людина одинока в своїх почуттях.

Тобто, як бачимо, характеризуючи людину, екзистенціалізм ігнорує середовище, в якому людина живе. Існують лише окремі, конкретні особистості з автономною свідомістю, яка не залежить від зовнішнього світу.

Центральна проблема – конфлікт особистості і суспільства. Підкреслюючи наявність відчуження людини від суспільства, прибічники екзистенціалізму обмежуються описом власне духовних форм людського буття. Звідси – глибокий песимізм. Рух людини до смерті – основний смисл людського життя. Проте не всі представники екзистенціалізму згоджуються. Сартр вбачає сенс буття у свободі.

Наяскравіші представники.

1. Яспрерс свою працю мислителя називав філософствуванням. Головна мета філософії – допомогти людині зрозуміти своє місце в світі,… Філософія має поставити людині життєві орієнтири. Центральне місце -фантазія і віра. Слід відрізняти релігійну від філософської. Філософська ґрунтується на роздумах, а релігійна – на одкровенні. Життя суперечливе. Людина всемогуча і безпорадна. Важливо знайти опору і пізнати себе.

Існує два шляхи. 1. Поза філософією – кризові ситуації. 2. За допомогою дійсної філософії. Стати вільним. Ми повинні прагнути до комунікації.

1. Хайдеггер вважав, що сучасна філософія втратила своє питання – питання про сутність буття взагалі. В чому полягає сутність людини. Вона полягає в особливому способі існування, а саме – існування в страхові. Страх – основне переживання і форма буття, що дає змогу точно і всебічно зрозуміти людину. Основна увага в пізнанні повинна концентруватися на вивченні існування ізольованої людини. Смерть – людина прагне втекти від себе, завжди охоплена тривогою….

Робить висновок, що смисл людського буття знаходиться в сфері волі, вільного розвитку і вільної відповідальності за свої дії.

58. Буття – це все те, що існує. Буття – це присутність у часі (Хейдеггер)

Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять завдяки яким відбувається осягнення дійсності.. Термін запровадив Гоклініус.

У центрі філософії Хайдеггера стоїть проблема «сенсу буття», яка розкривається через аналіз суб’єктивного людського існування.

Д. Лукач у характеристиці життя акцентує увагу на тому, що воно завжди змінюється і є незворотним. Буття слід розглядати в конкретній єдності предметності і процесуальності.

Розглядаючи проблему буття, філософія виходить з того, що світ існує. Мало того, філософія не лише фіксує існування світу, а більш складний зв’язок між предметами та явищами світу. «Буття» включає такі основні ідеї: світ є, існує як безмежна цілісність. Світ у цілому – сущий. Кожне суще – унікальне, неповторне в його внутрішніх і зовнішніх умовах існування.

Серед основних форм буття розрізняються:

1. буття речей (тіл) і процесів
2. буття людини
3. буття духовного (ідеального)
4. буття соціального, яке ділиться на буття індивідів і соціумів, спільнот.

Особливе місце в онтології посідає буття духовного та різноманітних форм його прояву. Дух, душа, духовність… Міфологія ототожнює дух із дією сил природи. Релігія терміном «дух» називає душі людей, які мають розум, волю…. Філософський зміст поняття «дух» - притаманна людині здатність мислити, відчувати, виявляти вольові зусилля. Часто вживають для характеристики суспільних явищ: дух народу нації.

Дух ще називають внутрішнім світом людини.

Завдяки взаємодії людини і світу відбувається процес відображення всього, що оточує людину у її свідомості. Свідомість – це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його в образи та поняття.

62. Неопозитивізм як філософський напрямок, що приходить на зміну позитивізму, формується у 20-ті роки ХХ ст. Його основні ідеї викладено в книзі австро-англійського філософа Людвіга Вітгенштейна «логіко-філософський трактат». Це – своєрідний маніфест неопозитивізму.

Не думку неопозитвістів, очищенню філософії сприяє розроблена ними процедура верифікації (перевірки). Вона передбачає перевірку висловлювань (термінів), безпосереднє порівняння пізнавальних образів з фактами об’єктивної реальності. За Вітгнештейном, світ є сукупністю фактів, і тому він є універсамом мови. У зв’язку з цим завданням філософії є чіткість висловлювань, речень. Так, функцією філософії є роз’яснення діяльності людини в мовному світі. Філософія – це не теорія, а діяльність, метою якої є чіткість висловлювань.

Всі висловлювання і поняття, на думку Вітгенштейна, розподіляються на осмислені (істинні) та науково неосмислені неістинні, тобто безглузді. Безглуздими положеннями є філософські, оскільки вони є найбільш загальними і не піддаються верифікації і не можуть бути зведені до висловлювання, що конкретно фіксує факт дійсності.

У зв’язку з тим, що неопозитивізму не вдалося віднайти наукових критеріїв оцінювання висловлювань, починається новий цикл пошуків, який призводить до виникнення постпозитівзму.

Герменевтика. В античності герменевтикою назвалося мистецтво роз’яснення перекладу, тлумачення. Свою назву цей вид діяльності отримав від Гермеса, в обов’язки якого входило роз’яснення простим смертним волі богів. У християнських письменників герменевтика розумілася як мистецтво тлумачення Біблії.

Загально філософська проблема герменевтики вперше була розроблена Шлейєрмахером та Дільтеєм.

У Шлейєрмахера герменевтика мислиться як мистецтво розуміння чужої індивідуальності. Основне завдання герменевтики – зрозуміти автора і текст краще, ніж він сам зрозумів себе і своє творіння. Предмет герменевтики – вираз, а не зміст, оскільки вираз – втілення індивідуальності.

Концепція В. Дільтея: розуміння визначається як само розуміння, оскільки в прояві чужої індивідуальності не може бути нічого такого, чого б не було в індивіда, який пізнає.

Філософська герменевтика останнім часом набула широкого розповсюдження в світі. Текст і мова перетворилися в альфа і омегу філософської герменевтики.

Герменевтичне коло: інтерпретатор може побачити в матеріалі, який пізнається, лише те, що вже є в ньому самому.

Герменевтичний трикутник: в ролі об’єкта – текст або мова, перший суб’єкт – автор цього тексту, другий суб’єкт – автор-інтерпретатор.

Взаємне нерозуміння людей останнім часом – герменевтика покликана допомогти.

Заслугою герменевтики є те, що вона прагне подолати розрив між природою і людиною, між світом природи і світом людини.

71. Суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, що розвивається на основі об’єктивних соціальних законів.

Як тотожне використовується поняття «соціум».

Соціум – система суспільного співжиття людей.

Суспільство – це система, що постійно розвивається. У своєму розвитку проходило певні етапи. Кожен етап – прогрес порівняно з попереднім.

Головні показники розвитку суспільства:

1. характер суспільних відносин
2. рівень духовності людського фактора
3. рівень демократичності соціальних структур

Соціальну структуру суспільства становить сукупність соціальних спільностей і груп, що певним чином взаємодіють між собою. Соціальна структура суспільства – поняття історичне. Кожний тип суспільства залежно від характеру і способу виробництва має певну соціальну структуру.

Соціальна структура суспільства поєднує насамперед соціально-класові елементи (класи і суспільні прошарки). До неї також належать такі структури як соціально-етнічна (рід, плем’я…), соціально-демографічна (розподіл людей за віком, статтю) Важливий елемент соц. Структури – трудові колективи, населення міста і населення села, сім’я.

73. Метою пізнання є істина.

Істина – правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї.

Об’єктивна істина – такий зміст наших знань, який не залежить ані від людини, ані від людства. Будь-яка істина є об’єктивною істиною. Об’єктивна істина – це правильне відображення предмета в свідомості людини. Залежить від повноти знань.

Відносна істина - неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає дійсність не повно, а лише приблизно правильно.

Абсолютна істина пізнається шляхом відносних істин.

Тобто, абсолютна істина – це повне, адекватне відображення в людській свідомості об’єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики.

У процесі пізнання за допомогою відносної істини людина наближається до абсолютної, проте людство ніколи не досягне такого стану, коли все буде пізнано. Існуюча матерія вічна в часі, безкінечна в просторі і перебуває в постійному русі і розвиткові.

Будь-яка наукова істина конкретна. Абстрактних істин не існує. Те, що істинне в одних умов, стає неістинним в інших. Потрібно завжди ретельно враховувати умови – інакше досягнення істини неможливе.

Дата добавления: 2015-05-26