Визначте жанр роману «Майстер ы Маргарита» М. Булгакова. Розкрийте особливості структури твору. Дослідіть традиції світової літератури в романі

Назвіть і прокоментуйте теоретичні принципи «епічного театру» Б. Брехта. Покажіть їх реалізацію в драмі «Матінка Кураж». Розкрийте вплив Брехта-драматурга на світову літературу і театр.

Своєрідність драматичного таланту і театральної системи Брехта-драматурга і режисера формувалися у 20-ті роки минулого століття, коли він, прагнучи створити новий сучасний театр, висуває вимогу активізувати глядача, який, на його думку, відвідуючи театр, має не просто насолоджуватися, а зайняти позицію розумного спостерігача. Саме установка на перетворення світу і психології сучасника за допомогою театрального виховання становить суть новаторських поглядів Б. Брехта.

Він розробляє основні положення “теорії епічного театру”, які знайдуть своє висвітлення в статтях та есе, що стануть складовими теоретичних книг “Сучасний театр чи театр навчання”, “Про експериментальний театр”. Розмежовуючи драматичний та епічний види театру, Б. Брехт наголошував, що ця схема вказує не на абсолютне протистояння двох форм театру, а переважно на зміщення акцентів. На його думку, у рамках кожної з цих форм театру можна віддати превагу чуттєво-сугестивному чи суто раціональному.

Можна виділити кілька ознак “епічного театру”, сформульованих Брехтом у 20-х роках ХХ століття:

1. В основі – розповідь про дію.

2. Зображується саме буття, загальні закономірності.

3. Глядачі в позиції спостерігача, що змушує замислитись над подіями.

4. Характерне інтелектуально-аналітичне начало.

5. Використання нетрадиційної поетики (притчевість, “ефект відчуження”).

Починаючи з другої половини 20-х років, теорія “епічного” театру стає універсальною саме тому, що вона охоплювала основні сфери театрального мистецтва, на яких базувалася творча робота драматурга, режисера, актора, композитора, художника театру.

Одним із стрижневих принципів теорії і практики епічного театру, направлених на звільнення людини з емоційного полону під час театральної вистави, став принцип, названий ефектом відчуження. В його основі – вміння митця зобразити навколишній світ в незвичайному аспекті, зруйнувати об’єктивну видимість, позбавити вже відоме явище побутової стереотипності, значне показати незвичним, щоб викликати у глядача аналітичне і критичне ставлення до зображувальних подій.

Б. Брехт робить “відчуження” найважливішим принципом філософського пізнання світу. Він вважає, що для кожного історичного етапу є своя об’єктивна “видимість речей”, яка приховує істину. А відчуження дозволяє викрити вади і суб’єктивні хибні погляди та збочення окремих людей і здійснити прорив за об’єктивну видимість до справжніх “Епічний театр” Брехта – це філософський театр, оскільки драматург прагне в своїх творах осмислити актуальні проблеми людської екзистенції, бо вже на початку ХХ століття цінності та базові етичні принципи, що панували в світі останні декілька століть виявили свою антиномічність. Це примусило Б. Брехта поставити в загально історичному масштабі одвічні питанні буття – про смисл 196існування, про життя і природу людини, її покликання і виробити нові критерії Добра і Зла.

П’єса “Матінка Кураж і її діти” (1938) – один із найкращих творів Брехта, в якому особливо повно проявилась своєрідність драматургічної майстерності автора, його уміння глибоко проникати в сутність людини і її життєвих явищ. До роботи над п’єсою Брехт приступив у Данії. Поштовхом до створення образу матінки Кураж стали “Сімпліціанські твори” Ганса Якоба Кристофеля фон Гіммельсгаузена. У Стокгольмі додалося ще одне стимулююче джерело: історія північної маркітанки Лотти Сверд із “Оповідей прапорщика Столя” Йохана Людвіга Рунеберга. Хоч Брехта мало цікавила передісторія полкової повії Лебушки, яка за 197 рахунок свого “куража” вибивається в маркітанки. Вперше п’єса була поставлена 19 квітня 1941 року в Цюріху.

Брехт намагався знайти чи відтворити суспільно-історичну правду. Він свідомо старався, щоб його епічний театр мав певну дидактичну місію.Брехт був проти культу індивідуалів поза суспільством, йому не цікаво, що герої переживають у своїй душі. Тому він твердив, що екстерналізація, деперсоналізація його героїв допомагає їм втрачати свою ідентичність і успішніше адаптуватися, щоб вижити.

Брехт вважав, що дія акторів на уяву публіки, творення ними ілюзії стає наркотиком для глядача і створює засліплення (делюзію). Десь у 1931-1934 роках він почав систематизувати свої теорії, коментарі. 1935 р. у Москві він почув термін Шкловського «відчуження» (рос. – отстранение) й невдовзі у публікації 1936 р. назвав свою теорію “ефект очуження”.

Цей ефект можна осягнути способом самоспостереження актора.

Брехт стверджував, що актор намагається здивувати, навіть вразити глядача. Він осягає це завдяки спостереженню власної гри з очуженням. Себто актор має не перевтілюватися у роль Ліра, а лише продемонструвати глядачам його образ, дати ключ, аби глядач сам старався розуміти (а не відчувати) героя й особливо – різні суспільні імплікації, що творять дану ситуацію. Глядач має пережити демонстрацію подій, відділити, відчужити даний інцидент від суто театральної гри –і тим підкреслити його вартість, передусім суспільну. Це й лягло в основу відомої Брехтової теорії про епічний театр.

Сам Б. Брехт так пояснює сутність своєї п’єси у своїй статті “Матінка Кураж у двох інтерпретаціях” (1951): “За звичайного методу гри, який передбачає вживання глядача в головний образ, публіка, за численними свідченнями, переживає насолоду особливого типу: вона радіє тріумфу непоборної, життєво сильної особистості, яка перенесла всі воєнні злидні. Активна участь матінки Кураж у війні не береться до уваги, війна для неї – джерело існування і, можливо, єдине джерело… Кураж постає головним чином як мати і, подібно до Ніоби, неспроможна захистити своїх дітей від неминучого, тобто війни, її професія – маркітантка. І те, як вона займається своїм ремеслом, у кращому випадку надає їй деякої “реальності неідеального”, проте ні в якому випадку не знімає фатального характеру війни. Звичайно, війна і в даному випадку абсолютно негативне явище, але зрештою Кураж лишається живою, хоча й зазнає збитків…Торгівля і в даному випадку – безсумнівне джерело існування, але джерело вже отруєне, з якого Кураж пила свою власну смерть.

Мати-Маркітантка стала живим втіленням суперечності, і ця суперечність покалічила й деформувала маркітантку до невпізнанності. У сцені на полі битви, яку звичайно при постановках, на сцені викреслюють, вона була справжньою гієною. Вона тільки тому облишила думку про сорочки, що бачила ненависть своєї дочки і боялася насилля взагалі. Вона, випльовуючи прокльони, кидалася на солдата з шубою немов тигриця. Після того, як дочка була скалічена, матінка Кураж так само щиро кляла війну, як вихваляла її у наступній сцені. Так сформувалися суперечності у всій їхній безглуздості та непримиренності. Бунт дочки проти неї (при порятунку міста Галле) приголомшив її, але не навчив нічому.

Роман М. Булгакова «Майстер і Маргарита» це водночас філософський, фантастичний і сатиричний роман. У цьому творі письменнику вдалося об'єднати в єдине ціле міф і реальність, сатиричне описання побуту та романтичну лінію сюжету, іронію й сарказм. Звідси і незвичайна художня організація твору: він складається ніби з трьох світів. Перший — міфологічний, або біблійний (його ще називають історичним). У ньому відбуваються найважливіші й поворотні, з погляду християнства, події: явлення Христа, його прагнення до істини, його розп'яття. Другий — сатиричний, де описані події 20- 30-х років XX століття, у його центрі — трагічна доля письменника, який силою уяви «відгадав», тобто пізнав, вічні істини. Третій — фантастичний світ, він належить духу зла, володарю тіней Воланду та його почтові, тут відбуваються фантастичні події (наприклад, бал у сатани — своєрідний парад людських вад і підступності). Воланду належить і чистилище, де перебувають Понтій Ііілат, який спокутує провину, і Майстер, який знаходить тут вічний дім. Усі три світи взаємно проникненні. Так, наприклад, про події, що відбуваються в давньому місті Єршалаїмі, розповідає Воланд Берліозу й Бездомному на Патріарших, їх згадує Майстер у своєму романі.

«Майстер і Маргарита» — лірико-філософська поема в прозі про любов і моральний обов'язок, про нелюдськість зла, про істинну творчість, яка завжди є подоланням нелюдськості, пориванням до світла й добра. Сюжет має багато ліній. Основних три: філософська — Ієшуа й Понтій Пілат, любовна — Майстер і Маргарита, містична й сатирична — Воланд, увесь його почет і москвичі. Ці лінії тісно пов'язані між собою образом Воланда.

Через євангельський сюжет реалізується лінія паралельності образів Ієшуа та Христа, Ієшуа та і іонтія Пі лата. Сатиричний план роману поданий у протиставленні Воланда світу московських обивателів. Романтичний пласт представлений лінією Майстра й Маргарити. Сюжет розгортається через незвичайну хронологію роману: «сучасність», у якій живуть і діють москвичі 30-х років, і «минуле», де відбуваються події роману Майстра. У романі є герої, що однаково належать обом світам. Вірогідно, для них існує ще й третій вимір. Читаючи твір, ми бачимо, що події відбувалися в одному й тому ж місяці й за декілька днів до Великодня, але з перервою в 1900 років, що доводить глибокий зв'язок між московськими та єршалаїмськими розділами. Кожен розділ роману Майстра розпочинається тими ж словами, якими завершився попередній розділ з життя москвичів 30-х років. Відчувається таємничий зв'язок між подіями в сучасній Москві та Сршалаїмі за багато років до того. Події роману, що розділені в часі майже двома тисячоліттями, гармоніюють між собою, їх пов'язує боротьба зі злом, пошук істини, творчість. Таким чином, художнє ціле булгаковського роману — це своєрідне перехрестя двох світів, які зустрічаються у своєрідному «третьому світі».

Образ Понтія Пілата драматичний: він як позивач, і потерпілий. Відступившись від Іешуа, він гине як вільна особистість. Іешуа являє собою загрозу для тоталітарного Риму своїми утопічним ідеями про «царство істини і справедливості». Тема відступництва в романі тісно пов'язана з темою спокутування.

В образі Іешуа Булгаков по-своему розповідає легенду про Христа. Це звичайна, смертна людина, мудра, прониклива й простодушна. Разом із тим він — утілення чистої ідеї, найвищий прообраз людини й людства. Іешуа беззахисний, фізично слабкий, однак сильний духовно, бо є передвісником нових людських ідеалів. Прообраз сатани — Воланд — всюдисущий: йому підкорені простір і час, він міг бути присутнім під час допитів Іешуа Понтіем Пілатом, снідати разом із філософом Кантом, знати багатьох видатних людей минулого, але ніхто крім Майстра й Маргарити, не розпізнає у Воланді сатану. Усевидющому Воланду відкритий світ без мішури, він споглядає на людину й людство, прагнучи виявити в них недосконале. Він висміює, нищить все те, що втратило високий ідеал, занепало морально. Він відновлює баланс між добром і злом і цим певною мірою слукить добру.

Зіштовхнувши світ московського міщанства, ділків, заздрісників, злодіїв і хабарників з нечистою силою, письменник ніби визначає, чи є в сірих обивателях моральне підґрунтя, здатне протистояти спокусі. Що стосується письменників МАССОЛІТу, то їх усіх об'єднує не поклик митця, а жага до володіння членським квитком, коричневим, із золотою каймою, що пахне дорогою шкірою.

Майстер і Маргарита не схожі на московських обивателів. Поведінка героїв визначена не збігом обставин, а слідуванням своєму моральному вибору. Для Майстра — це ідея творчості. Історія з романом, що він пише, — це певною мірою й історія роману Булгакова. Обов'язок письменника в тому, щоб повернути людині віру в високі ідеали, відновити істину. У цьому й полягає сенс булгаковської формули: рукописи не горять. Майстер відмовляється від свого роману, спалює його.

Маргарита в ім'я свого кохання й віри в талант Майстра долає страх і власну слабкість, перемагає обставини. На прикладі Маргарити Булгаков довів, що кожна людина має зробити свій особистий вибір, не звертаючись за допомогою до вищих сил, не чекаючи милостей від життя, людина повинна сама вирішувати свою долю.

Особливе значення в розумінні ідеї, концепції твору мають епіграф до роману й епілог. Наприклад, слова епіграфу «Я — тої сили частка, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого» розкривають значення образу Воланда. Епілог роману не дає підстав для оптимізму: бісівське начало — у самій людині, і її сутність мало змінюється з часом. Булгаков писав «Майстра і Маргариту» як історично й психологічно вірогідну книжку про свій час і людей, і тому роман став унікальним людським документом тієї знакової епохи.

Основний принцип побудови роману «Майстер і Маргарита» -тривимірність. Кожна подія в одному з світів – історична, фантастичному або московському – знаходить відгук в інші. В єршалаїмського проповідника був свій послідовник у московському світі (Майстер), але ідеї добра й людяності не знайшли розуміння серед живучих в XX столітті. Отже, Майстри виганяють у царство темних сил. Він перестає бути членом радянського суспільства задовго до появи Воланда – з моменту арешту. Творець роману про Пілата – єдиний паралельний Ієшуа образ. Однак новий «євангеліст» духовно слабкіше Га-Ноцрі, і це відбито в астральній символіці.

В образі Маргарити розкривається всепереможна сила жіночої любові. Саме кохання героїні, заради якого вона перетворилася на відьму, рятує духовно скаліченого майстра. Це - справжнє почуття, яке неспроможні вбити ані розлуки, ані тиск з боку агресивного соціуму, ані страх за власну долю. Мотивом справжнього кохання розпочинається глава «Маргарита», в якому вперше з'являється героїня: «За мною, читачу! - енергійно закликає оповідач. - Хто сказав тобі, що немає на світі справжнього, вірного, вічного кохання? Хай відріжуть брехунові його паскудного язика! За мною, читачу, і тільки за мною, і я покажу тобі таке кохання!»

Істинність цього кохання зазначена також в описі його виникнення, насиченому несподіваними й експресивними порівняннями - з «вбивцею у провулку», з ударами блискавки та фінського ножа. Такою ж експресивністю позначена й пристрасть Маргарити: вона вражає сумішшю відваги, зухвалості, відданості коханому, презирством до соціальних умовностей. На такий психологічний ґрунт органічно лягають метаморфози характеру героїні після її перетворення на відьму.

Проте головним свідченням істинності любові Маргарити до майстра є моральне начало. Воно виявляється у по-своєму героїчній відданості жінки коханому, її прагненні будь-що його врятувати, її готовності розділити з ним і життя, і смерть.

Образові ж майстра віддана найдорожча Булгакову, лейтмотивна у його творчості ідея безсмертя справжнього мистецтва.

Варто звернути увагу на те, як називає автор цього героя. Слово «майстер» - це не просто синонім слова «митець», що помітно контрастує з тривіальними визначеннями московських літераторів як «поетів», «письменників», «критиків», а також з їхніми штучними псевдонімами. Воно вміщує у собі значення, пов'язані з творчою зрілістю, досконалим володінням письменницьким ремеслом, філігранною роботою зі словом. Це слово позначене відбитком непроминущих цінностей, адже містить у собі натяк на середньовічну культуру з її шанобливістю до постаті майстра.

52. Розкрийте проблематику наукової фантастики Р. Бредбері. Визначте прикмети стилю митця. Віднайдіть спільне та відмінне в трактуванні «марсіанської теми» в творчості Г. Веллса („Війна світів") та Р. Бредбері („Марсіанські хроніки").

Творчість Рея Бредбері - одне з дивовижних проявів американської культури сучасності, цього складного конгломерату, в якому химерно і суперечливо перемішалися заколотники з мракобісами, провісники добра з апологетами насильства, талант з вульгарністю.

Бредбері - видатний майстер слова, визнаний стиліст, тонкий психолог, проникливий лірик, але точніше за все - мудрий казкар, що з'єднав у собі проникливість старійшини, що знає ціну людських слів і справ, з захопленим поглядом дитини, який вперше побачив ніжні і ясні фарби світанку.

Повість «Марсіанські хроніки» знаменна для творчості Бредбері насамперед тим, що саме вона поклала початок його письменницькій долі. За свідченням самого Бредбері, марсіанською тематикою він захопився ще в дитячі роки під впливом марсіанської серії романів знаменитого на той час американського письменника Едгара Райса Берроуза. Головний герой цієї фантастичної серії, колишній американський офіцер Джон Картер телепортувався на Марс, де відразу потрапив у самий вир карколомних пригод, беручи активну участь у військових сутичках марсіанських рас і численних романтичних історіях кохання до марсіанських красунь.

Нова хвиля асоціацій, пов’язаних із марсіанською тематикою, з’явилася у Бредбері наприкінці 30 — початку 40-х років. У 1939 році письменник відвідав всесвітню виставку науково-технічних досягнень у Нью-Йорку, яка навіяла йому образи високорозвиненої технологічної цивілізації мешканців Марсу. Тоді ж, на початку 40-х років, він написав ряд оповідань, які пізніше у переробленому вигляді увійшли до марсіанського циклу. Доля циклу склалася нелегко. Довгий час Бредбері не вдавалося надрукувати жодного з оповідань. У Нью-Йорку один із співробітників видавництва «Даблдей» порадив авторові-початківцю об’єднати розрізнені оповідання на марсіанську тематику в єдиний цикл, що нагадував би своїми ознаками роман або повість. Так письменник і зробив за одну ніч. Твір отримав назву «Марсіанські хроніки» і був опублікований у 1950 році, здобувши визнання своєму авторові і неабияку популярність серед шанувальників фантастики.

Події, зображені в «Марсіанських хроніках» Бредбері, відбувалися майже 30 років, а саме: з січня 1999 по жовтень 2026 року. Композиція твору, внаслідок такого незбігу, який виник між первісним задумом і остаточним варіантом, мала новелістичний характер, тобто розпадалася на досить умовно скріплені між собою картини життя мешканців Марса, людей, що прибували на цю планету, та їхніх непростих взаємостосунків. Внутрішній зв’язок окремих новел повісті обумовлений тематично: всі вони стали свого роду невеликими замальовками, що в символічній формі ілюстрували історію освоєння Марса людиною.

Загалом у повісті тематично виокремилися три більш самостійні частини:

— перша частина хронік розповідала про історію розвідувальних експедицій на Марс, про перші контакти людей з марсіанами і про перші конфлікти та непорозуміння, які виникли між самими розвідниками з приводу їх різного ставлення до пам’яток марсіанської культури. Автор дав зрозуміти, що в минулому могутня, високорозвинена цивілізація тепер неухильно занепаде, і поява людей на планеті лише прискорить цю агонію. Мешканці Марса, володіючи даром телепатії, очевидно, відчули потенційну ворожість намірів землян, і тому перші три розвідувальні експедиції були знищені. Але постраждали і самі володарі планети: віспа, необережно занесена землянами на планету, спричинила епідемію. Залишки марсіан знайшли притулок у сховищах гір. Четверта експедиція на Марс знайшла там лише мертві міста та численні свідчення високої розвину тості марсіанської культури;

— друга частина хроніки присвячена історії грабіжницької колонізації Марса. Люди тисячами і десятками тисяч переселялися на цю планету, знищуючи залишки марсіанської культури і цивілізації. Подекуди відбувалися поодинокі зустрічі людей з марсіанами, які в чомусь співчували їм і намагалися інколи надати допомогу або застерегти землян. Але в цілому плин життя двох цивілізацій проходив окремо, не знаходячи точок порозуміння;

— третя частина хроніки ілюструвала завершальну фазу занепаду і загибелі людської цивілізації. Третя світова війна, що спалахнула на Землі, змусила повернутись туди більшість із марсіанських колоністів. Невеличка частка тих, хто залишився, нагадувала про сумну долю марсіанської цивілізації. Земля загинула в полум’ї ядерної війни, і лише жменька останніх землян знову прибула на Марс, сподіваючись започаткувати там нову цивілізацію, вільну від помилок минулого.

На думку Бредбері, люди надто захопилися технічним прогресом, машинними технологіями, а це небезпечно, оскільки неминуче призведе людство до глобальної катастрофи. Марс став для людини свого роду випробувальним полігоном, тестом на людяність, цивілізованість.

У цілому в настроях «Марсіанських хронік», як це й властиво творам-утопіям, творам-застереженням, більше песимізму, ніж оптимізму.

Фантастика Веллса спрямована в майбутнє, але й пов'язана із сучасною письменникові дійсністю. У «Машині часу «і «Війні світів» постає похмура картина майбутнього, коли наукові відкриття та технічні досягнення обертаються проти людини і людства.

Ми звикли сприймати Веллса як майстра фантастики. Проте його творчість не обмежується лише цим аспектом. У «Передмові», написаній 1908 року до першого російського видання його творів, письменник зазначив, що науково-фантастичні романи були необхідними для нього як певний етап, подолавши який, він зміг звернутися до написання творів про своїх сучасників та до проблем, що постають перед звичайними людьми у їхньому повсякденному житті. І якщо у фантастичних романах об'єктом його спостереження є ціла планета, Всесвіт, то у «побутових» творах він ретельно аналізує буденне життя людей, спонукаючи своїх героїв і читачів до усвідомлення необхідності вирватися з пастки жалюгідного животіння.

У «Війні світів» йдеться про напад марсіан на Землю, на жителів Англії. Марсіани набагато випередили землян у розвитку техніки. Вони першими винайшли міжпланетні кораблі й прибули на Землю. За допомогою руйнівних теплових променів вони знищують міста, ліси, все живе. Просуваючись Землею, вони залишають за собою безживні згарища. Спокійно і планомірно відбувається винищення людства. Марсіани перетворилися завдяки своїм винаходам на вдосконалені машини, споряджені апаратом мислення і надзвичайно розвинутими верхніми кінцівками. Мозок і рука — ось головне у марсіан. У них немає переживань та почуттів, вони працюють 24 години на добу, не потребуючи відпочинку та сну. Вони позбулися статевих відмінностей і розмножуються брунькуванням. Веллс пише про те, що й люди колись теж стануть такими: «Ми з нашими велосипедами, ковзанами, гарматами, рушницями і т.д. лише починаємо той еволюційний шлях, який марсіани вже пройшли». Чи підкоряться люди цій жорстокій силі механізованих загарбників? Фантастичні, зловісні образи марсіан постають на тлі буденного життя.

Дата добавления: 2015-05-26