Схарактеризуйте провідні теми та проблеми творчості Я.Кавабата. Визначте національні етичні та естетичні традиції, у творі Я.Кавабата («Тисяча журавлів»)

Дайте визначення поняття «театр абсурду» і виділіть його основні ознаки в п’єсі «Носороги» Е. Йонеско. Порівняйте метафори перетворення особистості на комаху («Перевтілення» Ф. Кафки), пошесті чуми («Чума» А. Камю) та масового перетворення людей на носорогів («Носороги» Е. Йонеско).

Дайте визначення поняття «магічний реалізм» та виділіть його основні ознаки в романі Г. Гарсіа Маркеса «Сто років самотності». Проаналізуйте головні проблеми роману та поясніть, як втілюється у ньому мотив самотності. Віднайдіть у тексті твору мотиви і образи світової культури (Біблії, творів М. Сервантеса, Ф. Кафки, В. Фолкнера та ін.). визначте їх роль у розгортанні сюжету.

Магічний реалізм — літературний феномен, в якому органічно поєднуються елементи реального та фантастичного, побутового та міфологічного, дійсного та уявного, таємничого. Притаманний передовсім латиноамериканській літературі.

Риси магічного реалізму:

ü соціально навантажений матеріал

ü звернення до національних джерел

ü використання потенціалу усної народної творчості

ü широке використання міфу (міфологізм і міфотворчість)

ü поєднання реального і фантастичного

ü узагальненість, універсалізм образів та ситуацій

Напружене життя XX ст. з атмосферою сірості, одноманітності, напруження наштовхнуло митців на пошуки нових джерел, як б могли дати людині розуміння її сутності. Для цього письменники зверталися до жанрових традицій минулого. Нетлінні цінності, як пройшли крізь плин часу, були знайдені у міфах, легендах, казках Твори Габріеля Гарсіа Маркеса належать саме до типу «міфологічної літератури, який стає частиною так званого латиноамериканського магічного реалізм». І найяскравішим прикладом цього є роман «Сто років самотності». Головною рисою поетики Маркеса стає незбагненний сплав фантастичного та реального, коли неймовірні речі відбуваються дуже буденно. Наприклад, вознесіння Ремедіос Прекрасної, або міні-піднесення на 20 сантиметрів падре Никанора. І в кожному випадку письменник знаходить спосіб переконати читача в реальності того, що відбувається: Прекрасна Ремедіос піднімається в небо на чудових білих простирадлах, а падре перед кожним вознесінням випиває чашку гарячого шоколаду, що допомагає йому перемогти земне тяжіння. Створюється відчуття, що знаходишся на межі реальності й магічної омани.

Маркес використовує в своєму творі елементи та образи різних міфів. Наприклад, міфів біблійних. Подібно до Авраама, засновник Макондо Хосе Буендіа відправляється на пошуки нової землі для своїх нащадків. Злива, яка не припинялась майже п’ять років, нагадує читачеві біблійний потоп. Роман насичений і рисами античних міфів: невидима доля керує усіма вчинками героїв роману, їх наближення до трагічного фіналу визначено наперед. І, нарешті, цей твір несе й елементи літературного міфу: роман переповнений різними паралелями за відомими творами жанру сімейної хроніки, з образами роману «Гаргантюа та Пантагрюеля» Рабле, «Дон Кіхота» Сервантеса.
Ще однією з важливих рис поетики Маркеса стає переплетіння трагічного та комічного, серйозного та смішного. Неможливо відділити у творі веселощі від почуття глибокого трагізму ситуації. Прикладом можуть стати описи епідемії безсоння, зображення подій громадянської війни. Пародійно змальовуються дійсно трагічні речі: смерть, насилля влади, вбивства.

Твір Маркеса насичений елементами абсурду. За своє життя полковник Ауреліано Буендіа підняв тридцять два повстання і всі програв, мав сімнадцять синів, які загинули в одну-єдину ніч, герой залишився живим після чотирнадцяти замахів на його життя. І від усього цього йому залишається лише вулиця в Макондо, названа його ім’ям.

У творчості письменника стикаються міф і реальність, життя і смерть, гумор і трагізм. І в цій боротьбі народжуються нові шляхи перетворення світу.

У 1982 році Габріель Гарсіа Маркес став лауреатом Нобелівської премії з літератури «за романи та оповідання, в яких фантазія і реальність, поєднуючись, відображають життя і конфлікти цілого континенту».

У творі розповідається про історію маленького містечка Макондо і родину Буендіа, що його заснувала. Автор у символічній формі відтворює історію Колумбії з другої половини XIX ст. до 30-х років XX ст.

У структурі роману можна виявити мотиви, які стають провідними на всіх його рівнях і складають основу твору.

Мотив самотності є в житті кожного представника роду Буендіа. Вони відрізнялись від інших людей самотнім виглядом, з яким з’являлись на світ. Це почуття відображається у крейдяному колі, яке малюють навколо полковника Ауреліано ад’ютанти, у відносинах між Хосе та Пілар Тернер, які «були не просто матір’ю та сином а товаришами по самотності». І якщо хтось з мешканців не гине, то фіналом життя його стає абсолютна самотність. Наприкінці життя Хосе залишається один, Ребека самітня у своєму зруйнованому будинку, сліпота Урсули, усамітнення в лабораторії полковника Ауреліано, мовчазна відокремленість від інших Меме - ці герої наче приречені на відчуженість та самотність. Постійно повторюваний жовтий колір у романі є теж символом забуття, суму, божевілля.

З мотивом самотності тісно пов’язаний мотив смерті. Усі Буендіа помирають поступово один за одним, але їх смерть не стає для них порятунком від тяжкого життя, жаданим спокоєм, їх загибель має відтінок якоїсь безглуздості: смерть Ремедіос, розстріл Аркадіо, загибель Ауреліано Хосе, таємничий кінець Хосе Аркадіо. Це відбувається тому, що заснування містечка Маконд починається із вбивства. І фінал зі смертю малої дитини не виглядає вже чимось непередбаченим. Можна згадати і торбинку з кістками батьків Ребеки, яка з’являлась завжди в несподіваних місцях, поки її не замурували в стіну.

Поступове знищення всієї історії Буендіа є характерним прикладом мотиву занепаду. Автор постійно зміщує шари часу, то повертаючись у минуле, то забігаючи в майбутнє. У читача виникає відчуття існування невідомих сил, які ніби штовхають родину на руйнівну діяльність і наближають до трагічного фіналу. Наперед відомо, чим закінчаться хімічні досліди Хосе Аркадіо: його «великі» відкриття викликають лише гірку посмішку. І нас вже не дивує, чому його зусилля марні, чому знецінюються гроші й не плодяться корови. Передбаченою виявляється вся історія цих людей, які помилково вважають, що самі керують своїм життям. Занепадає й саме місто Макондо, яке руйнують то «бананова лихоманка», то злива.

Особливим у романі є мотив кохання. Автор вважає, що всі біди Буендіа походять з нездатності їх любити. Для них це почуття має спотворені форми: або як грубий вияв плоті, або як страх чи боягузтво, або як спопеляюча пристрасть. Навіть символ кохання в романі - Ремедіос Прекрасна - виявляється нездатною любити, їй невідомо таке почуття, а її краса приносить оточуючим лише смерть.

У романі автор використовує мотиви з Біблії та Євангелія, античної трагедії, з творів Ф. Рабле та М. Сервантеса. Наприклад, герої твору біля двох років блукають у пошуках нового життя і знаходять його на березі річки, що схоже з вигнанням і блуканнями Адама і Єви. Знищення Макондо за гріхи нагадує своєрідний апокаліпсис - кінець світу, прив’язаний до каштана старий Хосе Аркадіо - прикутого до скелі Прометея. У дусі Ф. Рабле розкрита ненажерливість Ауреліано Другого.

Головною ідеєю роману стає розкриття мотивів твору для ствердження об’єднання людей як протиставлення самотності, занепаду та смерті. А їх відсутня солідарність тільки пояснює невміння любити. Роман «Сто років самотності» - це твір-попередження нащадкам, заклик до нових пошуків і боротьби за нове життя.

54. Визначте філософсько-символічний зміст повісті «Старий і море» Е.Хемінгуея. Розкрийте риси притчі у творі. Розкрийте сутність «принципу айсберга».

Повість «Старий і море», на перший погляд, може здатися дуже простою, однак, попри невеликий обсяг, дуже містка, її визначають як філософську притчу. Проста і невибаглива історія старого рибалки Сантяго стає узагальненою історією складного шляху людини на землі, яка кожного дня веде нескінченну боротьбу за існування, поєднуючи її з намаганням жити у злагоді з навколишнім світом, що і є «життєподібним» сюжетом.

Повість “Старий і море” Е.Хемінгуея на сюжетному рівні являє собою поєдинок Сантьяго з рибиною та акулами. Підтекст, або ж ідея твору – гімн мужності людини, її волі й силі. Пафос філософської повісті виражений фразою: “Людина не для того створена, щоб терпіти поразки.

Людину можна знищити, але перемогти її не можливо.” Гуманістична ідея твору звучить наступним чином: “Як добре, що нам не треба вбивати сонце, місяць, зірки Досить того, що ми беремо харчі у моря і вбиваємо своїх братів.” Таким чином виражається така риса автора як гуманність. Своїм твором Е.Хемінгуей відстоює думку про активну життєву позицію людини. Повість “Старий і море” відмічена високою й людяною мудрістю письменника. В ній знайшов своє втілення той справжній гуманістичний ідеал, який Е.Хемінгуей шукав протягом усього свого літературного шляху.

«Принцип айсберга». «Життєподібний» сюжет Хемінгуей бере від біблійної притчі і повільний розвиток сюжету, і побутову основу оповіді, і її узагальнюючий сенс, і алегоричність і конкретність і поєднання сьогоденного та вічного, особистого та всесвітнього. Однак письменник не тлумачить зміст притчі. У нього багато залишається у підтексті. Хемінгуей не про все, що знає, говорить читачеві, щось він воліє не сказати, щось утаємничити, а читач завдяки асоціативності мислення немовби відновлює те, чого автор не висловлює у голос. Такий художній прийом називається «ефектом айсберга». Одна третина айсберга знаходиться над водою, а дві його третини – під водою. Саме ці дві третини і має домислити читач. Розкриття цього підтексту означає наближення до розуміння повісті. Відсутність прямого авторського тлумачення подій позбавлює повість дидактизму. Читач сам усвідомлює суть авторської позиції, тому повчання має опосередкований характер, не такий відвертий, як у біблійних притчах.

55. Порівняйте характер зображення війни в оповіданні Г.Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» та романі-притчі А.Камю «Чума». Розкрийте проблематику творів та функції деталей в них. Поясніть символічний зміст їх назви.

Основною темою творів Генріха Белля стала війна. Трагічні фронтові надії, які випали на долю письменника за шість років участі у Другій світовій війні, багато у чому визначили сенс життя і творчості Белля.

Тема війни лежить і в основі одного з шедеврів письменника — оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...». Незвичайна назва твору взята з давньогрецького двовірша-епіграфа про битву у Фермопольській ущелині, де, захищаючи батьківщину, загинули спартанські воїни царя Леоніда. Автором епітафії був Сінонід Кеоський. У Німеччині вірш став відомим у перекладі Фрідріха Шіллера: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, повідай там, що ми всі полягли тут, бо так звелів нам закон».

Спартанці у всі віки були для людства прикладом мужності, волі, витримки, відданості батьківщині. Моральну і фізичну загартованість воїни-патріоти отримали в спартанських школах, про які досі ходять легенди.

Німецьке імперське керівництво мріяло про владу над усім світом, тому, лицемірно ототожнюючи німецьке шовіністичне виховання з патріотичною спартанською системою, вони готували молодь до поневолення інших народів, вкладаючи у вихованців культ грубої сили, зневаги до людей іншої нації.

Фраза, яку винесено у заголовок, не закінчена, тому що юнак не встиг дописати її на дошці перед мобілізацією в діючу армію. Юний хлопчик став не героєм, як спартанці, а «гарматним м'ясом».

Якщо спартанці завершили своє життя патріотичним вчинком — захистом своєї вітчизни, то німецькі юнаки лише скалічили себе, обмануті пропагандистськими фразами про справедливість загарбницьких війн.

Зображення пригніченого стану скаліченого юнака, його внутрішній монолог про лжепатріотизм, повтори, поступове впізнання гімназії, у якій хлопець провчився 8 років, приводить читача до думки: війна протиприродна і антигуманна. Замість пізнання світу, радощів життя вчорашній школяр отримує страшний удар, відчуття, описане в «Апокаліпсисі»: «У ті дні люди будуть шукати смерті, але не знайдуть її, побажають умерти, але смерть утече од них».

Оповідання раптом обривається, як обривається його назва: фінал твору Белля запевняє нас, що це біблійне пророцтво може поширитися на все людство, якщо всім не змінити ставлення до життя.

Але й при житті незміцніла душа обманутого юнака приречена на трагізм існування...

А.Камю«Чума» - хроніка одного трагічного року в Орані, центрі французької префектури на алжирському узбережжі Середземного моря. Саме як для хроніки, для твору характерна безсторонність, об’єктивність, точність, послідовність викладу подій.

Центр твору не на перехресті особистих притрастей, а на перехресті «пристрастей колективних». Для Камю вузловий епізод, не розлука доктора Рійо з дружиною чи спроба журналіста Рамбера з’єднатися з коханою (між іншим, вони могли б стати сюжетним стержнем книги), а дискусія Рійо з колегами медиками ніципалітету, що не бажали глянути правді, в обличчя і визнати, що вони мають справу саме з чумою. А також роздуми самого літописця про страшну хворобу і про вроджену людську схильність ховатися від очевидностей, які лякають.

Колегія книги всеохоплююча: мова йде не про зіткнення особистості з безпосереднім оточенням, навіть не проти протиборства правих і неправих, а всюдисущим бичем людства. Автор дає детальний опис виникнення і поширення епідемії «умив Клінічні звіти, статистичні, -вживати про санітарні заходи, про організацію медичних дружин. Цифрові викладки, несподіваних симптомів хвороби, того, як вона проходить листки із щоденників, свідчення очевидців, стогонів, проклять -розповіді з подробицями про неймовірний, неправдоподібний випадок із медичної практики недалекого минулого.

І дійсно, для чого Камю потрібно було вдаватися до видуманої притчі, чи, як сказано в епіграфі із Даніеля Дефо - «зображувати те, що дійсно існує, за допомогою того, що не існує зовсім», а не дати прямої істричної картини.

Хроніка чуми, на відміну від прямої історичної картини, дозволяє безкінечну багатозначність підстановок, дозволяє надати розказаному, окрім перегуку з недавнім минулим, ще позачасовий, всечасовий, «міфічний» розмах (працюючи над «Чумою», Камю вивчав книги притчевого, напівфантастичного змісту, з тим же «міфічним» розмахом - «Процес» Кафки і «Мобі Діка» Г. Мелвіла, де головною бінарною опозицією була: людина - зло.

Чума, за Камю, - світове зло, безлика шкідлива потвора, розпилена в невидимих мікробах. Зло, що звалюється на людей несподівано і зникає само по собі. Воно, на відміну від свого історичного прообразу, не піддається дослідженню, воно вбиває, - це все, що дано знати про нього його жертвам.

Образ чуми – не лише символ війни. Герой роману інтелектуал Тару говорить: «Чума – не тільки хвороба, не тільки війна, це також смертельні судові вироки, розстріл переможених, фанатизм церкви і фанатизм політичних сект, загибель безневинної дитини в лікарні, суспільство,влаштоване геть погано, так само як і спроби, всупереч опору влади, улаштувати його заново…»

“Чума” алегорична, як стародавні міфи, як Біблія, але на відміну від стародавніх притч, які тяжіли до прямолінійних алегорій, відзначається смисловою багатозначністю. З цього погляду вона наближається до міфу, стає надкультурним явищем. “Чума” – одне з найдавніших подій у цьому жанрі, поряд з “Мобі Діком” Г.Мелвілла, “Процесом” Ф.Кафки, “Котловалом” А.Платонова. водночас це роман-попередження, роман-пересторога, що також робить явище позачасовим і загальнолюдським.

Театр абсурду, або драма абсурду – абсурдистський напрямок у західноєвропейській драматургії й театрі, який виник в середині XX століття. В абсурдистських п'єсах світ зображений як безглузді, позбавлені логіки накопичення фактів, вчинків, слів і доль.

Основні ознаки «театру абсурду» в п’єсі «Носороги»:

- нехтування драматичними канонами, застарілими нормам;

- змішування фантастики і реальності;

- -поєднання різних драматичних жанрів. Чистих жанрів не існує. Тут панує трагікомедія, трагіфарс, псевдо драма, комічна мелодрама;

- поєднання елементів різних сфер мистецтва (кіно, театр, пантоміми);

- наявність абсурдних ситуацій;

- відсутність персонажів з правдоподібною психологією поведінки;

- абсурдні художні виразності на рівні художньої форми. Присутні елементи безглуздя, нісенітниці, гротеск, поєднують комічне з трагічним, наявність мовних кліше;

- невизначеність, лексичність, порушення часової послідовності твору.Нестача продуманої дії. Логічних переходів.

Камю «Чума» - абсурд зовнішній Йонеско «Носороги» - абсурд внутрішній. Йонеско виступає проти будь-яких форм омасовлення.

Ще Франц Кафка (1883--1924 pp.), австрійський письменник, вплив якого на літературу свого часу, особливо на літературний авангард, був дуже сильним, писав у новелі "Перевтілення": "... Ні в чому не можна бути певним, бо нічого не можна сказати. Можна тільки кричати, заїкатися, хрипіти. Конвеєр життя несе людину кудись -- невідомо куди. Людина перетворюється на річ, на предмет, перестає бути живою істотою...". Що й показано наочно у новелі

Найбільш відомий його твір -- "Носороги" (1960 p.), пґєса-метафора, відправним пунктом для написання якого стала розповідь очевидця маніфестації в Німеччині 1938 р. Опис реакції натовпу, який збожеволів від захвату при появі Гітлера, справив на Йонеско таке сильне враження, що він вирішив зобразити на сцені своєрідне колективне безумство -- масову істерію. В якомусь провінційному місті зґявляється носоріг. Мирні обивателі вражені таким несподіваним явищем. Коли вулицю переходить другий носоріг, вони виражають своє обурення. Невдовзі поширюються чутки, що на носорогів перетворюються жителі міста. І люди, які ще зберегли людське обличчя, поступово перестають дивуватися зі своїх парнокопитних "співгромадян", спокійно поступаються їм дорогою, ніби нічого не трапилось. Зрештою всі жителі міста перетворюються на носорогів. Лиш один чоловік не піддається цьому масовому психозу і віднині залишається єдиним представником людського роду. Він встояв, але він не радіє з цього: "... Я повинен був своєчасно піти за ними. Тепер надто пізно -- який жаль! Я чудисько, чудисько! Мені вже ніколи не стати носорогом, ніколи, ніколи!" І хоча потім він кричить: "Я не капітулюю!", слова його вже не мають ніякого значення, внутрішньо він вже здався.

Критик С. І. Великовський, порівнюючи "Чуму" А. Камю і "Носорогів" Е. Йонеско, так визначає різницю між ними: "Чума" вчить: обстоюй свою гідність, не ставай на коліна, хоч як важко те зробити... А "Носороги" вчать: обстоюй -- не обстоюй, все одно стоятимеш рачки.... Йонеско вважає, що рід людський в основному складається з потенційного бидла. Між суворим стоїцизмом "Чуми" і панічною мізантропією "Носорогів" чимала відстань, пройдена літературою "абсурду" з часів Опору".

Ясунарі Кавабата – один з найвідоміших японських прозаїків, який отримав в 1968 році Нобелівську премію за письменницьку майстерність, яка з великим почуттям відображає суть японського мислення.

В його творчості віднайшли продовження давні традиції національної культури, самобутність світосприйняття японців з їх витонченим розумінням прекрасного. В творах Кавабати, що були написані у вишуканому поетичному стилі, немає ні строгої сюжетності, ні драматичних історій, але є захоплення світом, почуття неповторності кожної миті. Пронизані сумним зачаруванням, вони виражають саму суть східного світосприйняття. Краса відкривається у всьому, якщо навчитися "чути голос беззвучного, бачити форму безформеного”.

Основні твори письменника післявоєнного часу – романи "Тисяча журавлів” (1949) і "Стогін гори” (1950 – 1952). В романі "Тисяча журавлів” проблема інтелігенції знаходить свій подальший розвиток. Невловимий образ японської жінки, захоплення красою традиційної кераміки як частини давньої японської культури, стають предметом описання в цьому творі.

Композиційна побудова повісті "Тисячокрилий журавель" пов'язана з традицією чайної церемонії. Саме з цього ритуалу в храмі древнього міста Камакура (де Кавабата жив тривалий час) і починалося знайомство читачів із головними героями: Кікудзі і Юкіко, доля яких і становить основу сюжету. Чайна церемонія - загальне тло, а точніше, художня тканина, переплетіння "ниток" які з'єднали минуле і теперішнє всіх персонажів.

Сутність чайного обряду - старовинної традиції, доведеної японською естетикою до рівня високого мистецтва, - полягала в тому, щоб дати можливість людині поміркувати над своєю долею, очистити душу від повсякденних турбот і суєти, нагадати про гармонійну єдність людини з природою та іншими людьми. Існувало чотири правила чайної церемонії:

Гармонія. Це умова існування, основа основ; постійність можлива лише тоді, коли є рівновага. Наслідуючи красу, людина вдосконалює себе та свої взаємини зі світом. Пошуки гармонії - призначення традиційного мистецтва японців.

Чемність. Вона передбачала щирість стосунків між людьми, співзвуччя сердець, "зустріч почуттів" не за правилами поведінки, а через те, що душа людини, яка потрапляє у світ краси та натуральності, прихильна до добра. Чайний дім - це обитель миру та спокою, сюди немає доступу людям із поганими думками.

Чистота. Вона повинна бути абсолютною, починаючи від почуттів та думок, закінчуючи чистотою в буквальному розумінні.

Спокій. Головне в чайному домі - тиша та спокій, необхідні для рівноваги духу, для бесіди "серцями".

Як неодноразово підкреслював сам Кавабата, його мета - не докладний опис чайної церемонії, а застереження від вульгаризації її сучасністю. Небезпека духовного знецінення давньої традиції у повісті йде від Тікако Курімото, яка "здобула собі неабияку славу вчительки чайної церемонії". Із нею пов'язані всі життєві труднощі головних героїв повісті. Колись Тікако була коханкою батька Кікудзі, котрий вже по-дорослому осмислював свої дитячі спогади про неї. Пізніше ця жінка змогла увійти в довіру до його матері, ставши незамінною помічницею в родині Кікудзі, допомагаючи влаштовувати чайні церемонії і навіть прислуговуючи на кухні, коли збиралися гості. Тікако опікувалася і вже дорослим Кікудзі, котрий втратив батьків. Вона вплинула на розвиток його стосунків із нареченою Юкіко Інамурі й чинила перешкоди його контактам із пані Оота та її дочкою Фуміко. Тікако пересувала людей та їхні доля, як чашки: спочатку підсунула Кікудзі Юкіко і відсунула пані Оота, потім її дочку Фуміко, врешті-решт, і Юкіко, повідомивши, що обидві дівчини вийшли заміж.

Слід зазначити, що на сторінках повісті чайний посуд і взагалі вся кераміка - вази, чашки і чайники - жили немовби власним особливим життям, пов'язаним із минулим. Старовинні речі, яким по кількасот років, відтінили швидкоплинність людського існування, втілили віковічну мудрість, нагадали про неминущі цінності.

Огорнений романтичним серпанком образ Юкіко, котра тримала в руках крепдешинову хустку із зображенням літаючих журавлів, заполонив уяву Кікудзі з самого початку твору. Він закохався в неї, шукаючи в ній втілення своїх мрій. Іншу сюжетну лінію повісті становили досить складні стосунки (у тому числі й любовні) Кікудзі з пані Оота та її дочкою Фуміко. Із пані Оота його пов'язали спогади про батька. Оота-сан шукав у синові риси батька, люблячи його і шануючи пам'ять про нього. Зближення з Кікудзі викликало в неї почуття провини, а сам Кікудзі відкривав в Оота невідомі раніше привабливі риси й краще розумів тепер почуття свого батька. Оота не чинила перешкод запланованому шлюбу Кікудзі з Юкіко. Однак піклування і співчуття самого Кікудзі до дочки Оота - Фуміко (після раптової смерті її матері від паралічу серця) і зближення з нею, а також наполеглива турбота Тікако про Кікудзі зробили дівчину з літаючими журавлями на фуросікі недосяжною мрією для хлопця.

Образ журавлів у творі - символічний. В японській символіці - журавлі - символ надії, благополуччя і щастя. Малюнок із зображенням білосніжних птахів на рожевому фоні мав глибокий смисл: героїня повісті повинна мати щасливу долю. Мрія про щастя взагалі стала провідною ідеєю твору, але вона лишилася недосяжною.

Природа у творах Я. Кавабата посіла особливе місце. Життя природи і людини на його думку, поєднані невидимими ланцюгами. Рядки про природу - це своєрідне тло, на якому взаємодіяли герої, проте нерідко природа набувала і самостійного значення, ставши одним із образів твору. Я. Кавабата закликав вчитись у природи, проникати у її нерозгадані таємниці, він бачив у спілкуванні з нею шлях до морального та естетичного вдосконалення людини. У зображенні поета природа прекрасна й велична, через показ змін в ній автор відтворив порухи людської душі, тому майже всі його твори багатопланові, мали прихований підтекст. У повісті "Тисячокрилий журавель" природа ніби співчувала героям. Ця лірична повість написана на основі давнього естетичного принципу японського мистецтва - міябі (яскрава краса). Краса у творі показана всебічно: і як чуттєва, земна, втілена в образі пані Оота, і як вишукана, вічна, уособлена в образі дівчини Юкіко, і як прихована, внутрішня краса, втілена в образі Фуміко. Автор передав відчуття краси за допомогою особливого прийому - натяку (йодзю), який створив настрій, викликав "надпочуття", змусивши працювати думку й уяву читача.

Повість "Тисячокрилий журавель" мав глибокий гуманістичний зміст. Назва твору промовиста: тисячокрилий журавель - це символ чистоти та щастя, яких шукала кожна людина, інколи не здогадуючись, що вони зовсім поруч.

Дата добавления: 2015-05-26