Прагматизм

Як окрема філософська течія прагматизм виник наприкінці ХІХ ст. у США. Він започаткований статтями Ч.Пірса «Закріплення вірувань» і «Як зробити наші ідеї зрозумілими». Згодом основні ідеї цих статтей популяризує відомий психолог і філософ В.Джемс, називаючи їх автора засновником нового філософського руху. У першій половині ХХ ст. принципи прагматизму розвиває Д.Дьюї, забезпечуючи йому системність і самостійний статус. Послідовниками прагматизму стають К.Льюїс, Дж.Мід, С.Хук та ін. Прагматизм стає офіційною філософією США, яка засвідчує оригінальний внесок цієї країни у світову філософію. Відтак прагматизм проникає на інші компоненти, особливо в Європу.

Прагматизм виразив типові для американського способу життя дух практицизму й «здорового глузду», а також такі спільні для будь-якого розвиненого підприємництва риси, як активне освоєння світу, творчий пошук, орієнтація на успіх, а тому характеристика прагматизму як «філософії дії» (Дж.Боас) точно відображає його сутність. Тема «людина-діяльність-успіх» є наскрізною у розв’язанні прагматизмом усіх проблем.

Абстрактності й споглядальності попередньої філософії прагматизм протиставив досвідний стиль мислення як засіб нетрадиційного розв’язання проблем людського буття. При цьому досвід розглядається широко у єдності свідомих і несвідомих, сутнісних і несвідомих, сутнісних і екзистенційних, раціональних і стихійних моментів людського життя. На досвідній основі прагматизм переосмислює сутність і функції філософії, наукового пізнання, соціальних норм та інституцій, значущість яких визначається не так гносеологічно в аспекті достовірності відображення в них об’єктивної реальності, як практично за їх здатністю реально впливати на розв’язання всіх життєвих важливих проблем. Така настанова була вже обґрунтована «принципом Пірса», згідно з яким «потрібно розглянути всі зумовлені відповідним поняттям наслідки, які буде мати предмет поняття. Причому ті, що згідно з цим же поняттям, здатні мати практичний смисл. Поняття про ці наслідки й буде утворювати повне поняття про предмет [4, с.138]. Практичні наслідки – це всі ті результати, які спричинюють в нас певні відчуття й готовність діяти у певний спосіб.

«Практичною максимою» позначена й прагматистська реконструкція філософії, зокрема тлумачення її гуманістичної місії. «Філософія, – стверджує В.Джемс, – водночас і найвеличніше, і найтривіальніше з людських прагнень. Вона проникає в найдрібніші щілини й відкриває найширші обрії. Вона «не випікає хліб», як колись говорили, але вона спроможна сповнити нашу душу мужністю. І хоч би якими несприятливими для пересічної людини були всі її звичаї, її сумніви й завдання, її софізми і діалектика, ніхто з нас не рухався б уперед без того променистого світла, котрим вона осяває перспективи світу. Принаймні, ці вогневі спалахи й супутні їм контрастні явища темряви та таємниці надають усьому, що вона говорить далеко не один тільки фаховий інтерес [2, с.9]. На думку Джемма, філософія виникла не зі здивування, як вважали Платон і Аристотель, а із соціальних конфліктів як засіб їх подолання і гармонізації життя людини. Проте внаслідок суспільного розподілу праці у філософії сформувався дуалізм між процесом філософування і реальним життям. Вона зосередила увагу на проблемі «першооснов», «абсолютів», «сутностей», які розглядаються як ціннісно вищі, ніж життя людини. У такій філософії, що втілює в собі вічні істини-догми, як основу «суспільного порядку», зацікавлене передусім авторитарно-тоталітарне суспільство, а тому справді гуманістична філософія може розвиватися лише в демократичному суспільстві. З цим пов’язане й прагматистське подолання догматизму, академізму, спекулятивності традиційної філософії і перехід до відкритого, діалогічного й життєво-практичного філософування заради розв’язання нагальних проблем людського буття. Головне світоглядне покликання філософії полягає в тому, «щоб виявити, якою буде для мене й для вас певна різниця у визначені моменти нашого життя, якби була істинною та чи інша формула світу» [2, с.28].

Тенденція до перетворення філософії у важливий чинник культури людини проявляється вже в класичному прагматизмі, де філософія розглядається як засіб експлікації практичної значущості понять і категорій (Ч.Пірс), гармонізації відносин між наукою і релігією (В.Джемс), забезпечення ефективності наукового, соціального, морального і педагогічного досвіду (Д.Дьюї). Згодом прагматизм закріплює за філософією функцію панорамного бачення та соціального діагнозу актуальних проблем як передумову їх практичного розв’язання. Так, e неопрагматизмі Р.Рорті філософія тлумачиться вже як вільне від будь-яких демаркацій вільре філософування, що ґрунтується на мовному (поняттєво-категорійному) багатстві і спрямоване на проблему самореалізації людини в культурі. Така філософія не шукає «істин в останній інстанції», не створює системи, вона – повчальна, діалогічна і креативна. У т.зв. постфілософській культурі, припускає Р.Рорті, філософія буде виражати гуманітарний стиль мислення у формі «культуркритики» як «голос у розмові людства» – нескінченному діалозі, де успіх означає підтримку та продовження діалогу з метою досягнення взаєморозуміння людей. Прагматизм, отже значно актуалізує питання про соціальну й моральну відповідальність філософії.

Діяльнісно-процесуально прагматизм переосмислює й основне світоглядне відношення «людина – світ». В інтерпретації людини прагматизм перехопив характерне для філософії ХХ століття розуміння її як істоти активної, творчої, відкритої, суперечливої, трагічної, остаточно незбагненної науковими методами. У цьому питанні прагматизм зазнав впливу «філософії життя» й екзистенціалізму, які, проте, заторкують не так його методологічні засади, як ціннісну орієнтацію на проблематичність буття людини у світі. Прагматисти найменше послуговуються аргументами фаталізму й волюнтаризму, а апелюють до конкретних життєвих ситуацій. Вони, звичайно, визнають вплив Бога на людину, але вона сама визначає своє ставлення до будь-яких абсолюті. Людина живе в плюралістичному Всесвіті, постійно перебуває в «пограничній ситуації» (В.Джемс) і ця обставина змушує її активно діяти, максимально мобілізовувати свої фізичні та інтелектуальні сили, а тому природний стан людини – не пасивність, бездіяльність і апатія, а творча активність, що спрямована на самореалізацію особистості, перетворення природного і соціального середовища. «Індивідуальність, – зазначає Д.Дьюї, – початково дана лише у фізичному смислі… Індивідуальність у соціальному та моральному значенні треба виробити. Для цього необхідні ініціативність, винахідливість, талановитість різного штибу, відповідальність у виборі переконань і поведінки. Це не дари, а досягнення. У якості досягнень вони не абсолютні, а залежать від способу їх використання. А це використання змінюється залежно від обставин» [3, с.150].

Представники прагматизму в анти фундаменталістському дусі витлумачують також проблему світу, вони не приймають його різні редукціоністські моделі як непохитної світобудови, в якій панують доля і передвизначеність. Світ, що оточує людину, – це «життєвий світ», тобто світ у його значущості для людини. Усі предмети і явища світу постають для людини як сприятливі-несприятливі, придатні-непридатні, ефективні-неефективні і т.ін., тобто світ завжди постає перед людиною як плюралістичний, пластичний, неостаточний, відкритий для удосконалення, сповнений нескінченного розмаїття значень і смислів і в цій своїй якості він є джерелом як творчої наснаги людини, так і трагізму її життя. Людина змушена раціонально його освоювати, а він, у свою чергу, чекає «дотику її рук» (В.Джемс). У зв’язку з цим Пірс зазначає, що «визнання нерозривного зв’язку між раціональною метою – саме й зумовило вибір назви прагматизм» [4, с.158].

Зосередивши увагу на діянні як основній формі життєдіяльності людини, прагматизм ставить питання й про ті механізми свідомості та пізнання, що його опосередковують, забезпечуючи його результативність. Плюралістичний Всесвіт сам собою нам не гарантує успіх, досягнення останнього передбачає використання усього потенціалу досвіду. Щоправда, прагматизм при цьому повністю не заперечує метафізичні засади пізнання, скажімо природну схильність людини до адаптації в довкіллі, існування глибинної спорідненості між законами при людським почуттям природи і вродженим людським відчуттям істини (т.зв. «інстиктивізм» Пірса). Але головним у пізнавальній діяльності є раціональне поєднання таких її моментів, як знання-віра-діяння, без чого неможливе досягнення успіху. Проте це не означає зведення наукового пізнання й істини до їх вузькоутилітарної значущості, як це іноді уявляють. Класики прагматизму визнають як пізнавальну самоцінність науки, так і її важливе значення в житті людини. Пірс, наприклад, вважає, що необхідною передумовою розвитку науки є її орієнтація на істину саму собою, незалежно від її можливого використання і уподобань індивідів. Зведення істини до корисності у значенні особистої вигоди, перетворення її на знаряддя власних амбіцій Дьюї називає мерзенним. Якщо в якості критерію істини розглядати почуття задоволення від тієї чи іншої її користі, зазначає він, то йдеться лише про задоволення від успішного розв’язання проблемної ситуації, що слугує підставою для наступних кроків у визначенні головної ідеї, мети і засобів подальшої діяльності.

Традиційному розумінню пізнавального процесу як переходу від незнання до знання, від мислення-сумніву до мислення-віри. Мислення-віра – це «стан спокою і переконаності, від яких у нас не має бажання звільнитися [4, с.101]. Така віра узасадничена на досвіді, забезпечуючи нормальне протікання діяльності і адаптацію людини в навколишньому середовищі. Мислення-сумнів – це порушення з різних причин такого стану, внаслідок чого знижується ефективність діяльності аж до втрати нею смислу і її призупинення. Відновлення твердих переконань (віри) здійснюється за допомогою низки методів. Зокрема, метод упертості дозволяє за рахунок абсолютизації власних уподобань та ігнорувань думок інших людей досягти спокою і впевненості, але така позиція, зрештою, веде до краху. Метод авторитету означає нав’язування церквою чи державою своїм підлеглим відповідних цінностей, що, ясна річ, не сприяє розвитку творчих здібностей людини і не гарантує захист такої позиції від критики. Апріорний метод пропонує людям певні раціональні принципи, які одначе, внаслідок своєї абстрактності є вельми дискусійні і не всіма приймаються. Справді ефективним засобом закріплення вірувань є науковий метод, оскільки він ґрунтується на фактах і здатний забезпечити належну міцність, об’єктивність і загальнозначущість наших переконань.

В цілому проблема методу в прагматизмі є одна з головних. Орієнтація прагматизму на результативність та успішність діянь передбачає їх методичне забезпечення. Джемс образно порівнює метод з коридором у готелі, яким ми повинні обов’язково пройти, аби потрапити у ту чи іншу кімнату. Прагматистський метод «змушує нас поглянути в бік остаточних речей, а саме: плодів, результатів, наслідків, фактів» [2, с.30]. Метод – це план і програма наших дій, що спираються на досвід і спрямованих на успіх. Проте характер і зміст успіху прагматисти тлумачать по-різному. Так, Пірс пов’язує його з методичною експлікацією значень понять і досягнення міцних вірувань (переконань) як готовності до дій. Джемс закріплює за прагматистським методом функцію примирення науки і релігії, матеріалізму та ідеалізму, емпіризму та раціоналізму; емпіризму та раціоналізму; прагматистський метод «робить усі наші теорії менш непорушними, він додає їм гнучкості і примушує кожну з них працювати» [2, с.30]. Дьюї ще більше посилює інструментально-операційні функції методу як засобу розв’язання проблемних ситуацій, надаючи йому універсальне значення. Проте прагматизм не алгоритмізує метод, він актуалізує його суб’єктивну компоненту (підходи, настанови) як передумову творчого характеру методології пізнання, адже усі наукові закони і теорії як об’єктивна основа методу відображають дійсність неповно й загально, вони є її умовними моделями або робочими гіпотезами, які на загал відкриті для можливого спростування (т.зв. фалібілізм). Типовим тут є розкриття Пірсом евристичної обмеженості дедукції та індукції. Він показує, що ці методи забезпечують лише перехід від одного знання до іншого, але не конституювання нового знання. Формування нових істин здійснюється за допомогою методу абдукції (евристичної гіпотези). Хоча висновок в ній має ймовірнісний характер (як у неповній індукції), але він розширює поле пізнання і породжує в мисленні оригінальні ідеї, створюючи можливості для побудови нових теорій.

Квінтесенцією прагматизму є його вчення про істину. За словами Джемса, прагматизм в цілому означає «теорію істини» [2, с.30], а в основі наполегливих пошуків людиною істини та її прагматистських тлумачень «лежать дуже серйозні практичні міркування» [2, с.94].

Головна особливість прагматистської проблематизації істини полягає у її зміщенні з гносеологічного відношення «зміст мислення (знання) – об’єктивна реальність» у функціонально-діяльнісну площину. Пірс, наприклад, підкреслює корисність істини, її здатність посилювати наші вірування і забезпечувати успіх, Джемс наголошує на практичній доцільності істини як різновиду блага, а Дьюї розглядає істину як інструментально-операційну характеристику знання у значенні засобу контролю і розв’язання проблемних ситуацій. У Рорті істина є категорія комунікативного досвіду, в контексті якого істина не пізнається, а твориться нами, адже попри важливість адекватного відображення речей, більш суттєвим для нас є досягнення взаєморозуміння і спільна боротьба проти сил темряви. У зв’язку з цим прагматисти розкривають обмеженість як раціоналістичних концепцій, в яких стерильна досконалість істини поєднується з їх відірваністю від життя, також і класичної (кореспондентської) концепції істини, в якій недостатньо чіткими є два моменти: що означає термін «відповідність» змісту мислення і реальності, а також значення поняття «реальність».

Хоча прагматизм не доводить аналіз істини до її суспільно-історичного контексту, але він і не вичерпує її зміст суто суб’єктивними чинниками. Прагматистське дослідження істини ґрунтується на врахуванні життєвого досвіду особистості і це дозволяє доповнити аналіз гносеологічних параметрів істини її ціннісними, екзистенційними та соціальними аспектами. Так, на думку Пірса, істинними не лише ті висловлювання, зміст яких адекватно відображає дійсність, але й «будь-які симпатичні для нас твердження», які здатні узгоджувати нашу діяльність з навколишнім середовищем, нашими потребами й інтересами, а також ефективно поєднувати її структурні елементи: предмет-засоби-процес діяльності-мета-результат. Істина як «корисність» стосується лише тих понять, ідей і теорій, які «проявили себе в роботі», витримали перевірку в повсякденному житті, наукових дослідженнях і розв’язанні суспільних проблем. Крім цієї, предметної, ознаки істинності знань, важливим є також інтерсуб’єктивний критерій істини, визнання її як «остаточного примусового вірування», якому «долею приготовлено стати загальною домовленістю всіх дослідників» [4, с.151]. Джемс посилює момент доцільності й проблемності істини, для нього важливо «точно пояснити, чому люди йдуть за істиною й завжди повинні дотримуватися її» [2, с.36]. Він вважає, що в тих чи тих умовах корисними можуть бути не лише істини науки, але й цінності буденного життя, метафізичні ідеї і навіть феномени містичного досвіду. Проте їх істинність не існує сама собою і не передавана, вона процесуальна, дієва і перевіряється лише у досвіді. Для людини абсолютну значущість має лише в ньому і ним перевіряється істинність усього іншого. «Істинні ідеї, – стверджує Джемс, – ті, які ми можемо асимілювати, підтвердити, підкріпити й перевірити. Хибні ж ідеї – ті, з якими ми не можемо цього зробити… Ідея стає істинною, робиться істинною завдяки подіям. Її правдивість – це насамперед подія, процес, і саме процес її верифікації, самоперевірки. Її цінність і значення – це процес підтвердження її цінності [2, с.94].

Заслуговують на увагу міркування Джемса про різні способи верифікації ідей. Оскільки наш розум «затиснений» між фізичними речами та духовними відносинами, ідеї завжди «повинні узгоджуватися – під загрозою постійних помилок і непослідовності – з дійсністю, незалежно від того, ця дійсність конкретна чи абстрактна, складається вона з фактів чи з принципів» [2, с.99]. Тобто, верифікація істинності відбувається в діапазоні взаємодії нашого досвіду, фактів, абстрактних ідей та вже існуючих істин з метою оптимізації процесу адаптації людини у світі. Найпростішою формою верифікації є послуговування істинами здорового глузду, які орієнтують нас у просторі й часі, видах діяльності, цінностях, людях. Важливою тут є також непряма або потенційна верифікація істин, що ґрунтується на довірі до досвіду інших людей (наприклад, довіра до законів логіки, математичних ідей, принципів роботи годинника). Непрямою, але складнішою, є верифікація «символічних» істин культури та історії. Їх істинність перевіряється тими змінами, які ми переживаємо завдяки входженню через ці ідеї в ціннісний світ. Ще складнішою є верифікація істинності наукових теорій. Їх перевірка передбачає дотримання вимоги, згідно з якою «теорія повинна бути посередником між усіма попередніми істинами й певним новим досвідом. Вона повинна вносити якнайменше змін у концепції здорового глузду й у наші попередні переконання, і водночас вона повинна вести до деяких фактичних результатів, що підлягають точній перевірці» [2, с.101]. Зрештою, робить висновок Джемс, ми зобов’язані шукати істину, оскільки це завжди окупається, верифіковані істини мають «готівкову вартість» так само, як пов’язані з нашим життям цінності здоров’я, багатства, фізичної сили тощо. Такі істини дозволяють органічно поєднувати різні компоненти нашого досвіду і це є важливою запорукою їх життєвої сили. «У істин, – наголошує Джемс, – надзвичайно могутній інстинкт самозбереження і бажання знищити все те, що суперечить їм» [2, с.41].

Прагматизм розвивається нерівномірно, він зазнав злетів і падінь. Після кризи у 30-40-х роках ХХ ст. він переходить у післякласичний або сучасний етап свого розвитку – неопрагматизм. Прагматизм виявився в авангарді антропологічного перевороту сучасної філософії і це позитивно вплинуло на його творчий діалог з багатьма філософськими течіями сучасності, особливо з постпозитивізмом, аналітичною філософією, науковим реалізмом, екзистенціалізмом, герменевтикою. Головними аргументами прагматизму у цьому діалозі є критика фундаменталізму, споглядальності й методологічного ригоризму попередньої філософії, обґрунтування ідеї плюралізму дослідницьких підходів, розвиток некласичної методології й нового типу раціональності, сприяння інтеграції природичонаукового і соціогуманітарного знання та перетворенню філософії у важливий чинник внутрішньої культури особистості. Ґрунтовнішим стає прагматистський аналіз демократії, лібералізму, політики, він поширюється на расові, сексуальні і гендерні проблеми, підпорядковуючи їх розв’язання головному – подоланню кризи сучасного суспільства і творчого розвитку людини. Попри неминучі розбіжності думок і суперечності, які завжди існували у прагматизмі, додаючи йому життєвості й дієвості, вони відбувалися «на тлі мовчазної згоди в головному. Усі прагматисти – старі й нові завжди різко виступали проти всіх і будь-яких закликів до абсолюті. Вони наполягали на грубому плюралізмі досвідів, вірувань, досліджень. Вони заперечували фіксовані розмежування між фактом і цінністю, дескриптивним і перспективним…У прагматизмі завжди існувало прагнення полегшити людські страждання й поневіряння, існувало позитивне переконання в тому, що в суспільстві завжди повинна неперервно і нескінченно відбуватися демократична реформа. Усім прагматистам притаманне гостре відчуття «випадковості» (Рорті) – ненадійності й ризикованості людського буття. Всі прагматисти протистояли цинізму й більш фешенебельним формам відчаю. Так само вони заперечували й усі різновиди тотальної суспільної критики, яка лише поглиблює почуття соціальної та політичної безпорадності. Їх реакція проти прихильників і «вірних послідовників» усіх видів фундаменталізму – релігійного та нерелігійного – була майже несвідомо біологічна. Домінуючий у прагматизмі дух – не дух деконструкції, а дух реконструкції» [1, с.116]. Нині прагматизм усе більше усвідомлюється як загально цивілізаційна цінність.

Література

1.Бернстайн Р.Дж. Возрождение прагматизма //Вопросы философии. – 2000, №5.

2.Джемс В. Прагматизм. – К., 2000.

3.Дьюи Дж. Реконструкция в философии. – М., 2001.

4.Пирс Ч. Начала прагматизма. – Спб., 2000.

Дата добавления: 2015-05-26