Феноменологія

Феноменологія – один з основних напрямів сучасної філософії. Вона започаткована працею німецького мислителя Е.Гуссерля «Логічні дослідження» (1901). Невдовзі ідеї феноменології набули широкого розвитку в різних галузях пізнання: філософії (М.Гайдеггер, М.Гартман, Г.Марсель, М.Мерло-Понті, П.Рікер, Ж.-П.Сартр, М.Шелер), праві та психології праві та психології (А.Райнах, Е.Штайн, А.Шюц), психології та психіатрії (Л.Бінсвангер, А.Пфендер, В.Франкл), етиці та естетиці (М.Гайгер, Р.Інгарден, Д.Хільденбранд) та ін. Подальший розвиток феноменологією ідей раціоналізму і трансценденталізму засвідчує її вірність традиціям західноєвропейської філософської класики, водночас її зосередження на проблемах смислу, життєвого світу і нової раціональності вказує на її некласичний характер. Нині феноменологія має високий авторитет: активно функціонують наукові товариства і центри феноменологічних досліджень, з проблем феноменології проводяться міжнародні та регіональні конгреси, конференції, семінари, їй присвячена велика кількість наукових публікацій, а сама вона потужно впливає на розвиток філософських, конкретно-наукових і культурологічних cтудій.

Феноменологія виникла на рубежі ХІХ-ХХ ст. в руслі антропологічного повороту філософії «від світу науки до світу життя» (Г.-Г.Гадамер), як реакція на кризу європейської людності і намагання теоретично обґрунтувати шляхи виходу з кризи. Корозія духовних цінностей, брак сутнісного бачення реальності, деформація смислів – такі найзагальніші ознаки кризи. В науковому пізнанні проявилася у відриві науки від своїх буттєвих засад, втраті достовірності та ненадійності висхідних принципів, натуралістичному та суб’єктивістському спотворенні наукової раціональності, зрештою знеціненні істини. Суть кризи в науках, зазначав Гайдеггер, полягає у загостренні базового відношення наук до пізнаваних речей, а оскільки сама можливість існування наук «випливає зі смислу, який вони мають у людському тут-бутті, то головне завдання полягає в такому: привести самі речі – перш ніж вони будуть розкриті відповідними науковими запитуваннями, – до даності у висхідному досвіді» (4, с.ІІ). Йдеться про те, що за кризових явищ будь-яким науковим тематизаціям повинна передувати філософська рефлексія безпосередньої даності речей у життєвому досвіді, усвідомлення їх буттєвої визначеності, сутнісної та смислової достовірності, адже лише за таких умов ми можемо свідомо – практично і теоретично – освоювати світ. Саме з розв’язанням проблеми смислотворення пов’язуються надії на забезпечення людиномірності наукових побудов, цінностей культури і подолання кризи.

Парадокс одначе полягає в тому, писав Гуссерль, що найвищі достоїнства людини – її суб’єктивність, розумність, духовність, активністю яких забезпечується осмислене, в т.ч. наукове, освоєння світу, самі наразі не стали предметом послідовного наукового пізнання, до них застосовуються методи природознавства, які не враховують їх духовну специфіку. Цим зумовлюється феноменологічна настанова на подолання натуралістично-об’єктивістського тлумачення духу та його самоактуалізацію творця «усіх своїх значень, стосовно яких він стає суто теоретичним спостерігачем. У цій настанові вдається побудувати абсолютно нову самостійну науку про дух у формі послідовного саморозуміння і розуміння світу як продукту духу» [2, с.664], Гуссерль переконаний, що людина має доступ до світу і освоює його лише завдяки свідомості, особливо її осмислюючої активності, а тому головним завданням філософії є розкриття сутності процесу смислотворення. У цьому він убачає ключ до перебудови філософії і усіх інших дисциплін на абсолютно достовірних засадах. Ratio, про яке тут ідеться, є не чим іншим, як справді універсальним і справді раціональним самопізнанням духу у формі універсальної відповідальної науки, що в ній має постати цілком новий модус науковості, в якому дістануть своє місце всі мислимі питання – про буття, про норми і так звану екзистенцію. Інтенційна феноменологія вперше зробила дух як такий полем систематичного досвіду і науки й, тим самим, здійснила тотальну переорієнтацію завдань пізнання [2, с.664-665]. Зазначену вище місію бере на себе феноменологія як: а) новий метод аналізу (опису) сутності фізичних і духовних феноменів в аспекті конституювання їх значень і смислів (феноменологія онтологічно зближує поняття «сутність», «значенн», «смисл», «істина» як щось іманентно-автентичне речей); б) універсальна і «строга наука» (Гуссерль), що ґрунтується на «стабільних очевидностях» і аподиктичній достовірності своїх принципів.

Важливою особливістю феноменології є її інтенція на досвід внутрішньої самосвідомості як процесу конституювання значень і смислів предметів. Висхідною тут є настанова Гуссерля «Назад, до самих речей!». Але вона не означає орієнтацію на усе глибше пізнання речей як об’єктів, що протистоять суб’єктові, адже спочатку треба збагнути ідею, смисл, буттєвість («щойність») речей, а відтак рухатися далі аж до пізнання законів. Ця вимога – це імператив розглядати речі: а) як феномени нашого досвіду; б) їх безпосередню явленість поза будь-якими ідеалізаціями та підмінами; в) як основу формування предметних значень і смислів. Ці регулятиви феноменологічного аналізу стосуються речей як фізично існуючих, так і уявних. Наприклад, русалка чи кентавр як фізичні об’єкти не існують, але в царині нашого досвіду, зокрема в мистецтві та літературі їх реальність така ж очевидна, як реальність «ідеального газу» чи «абсолютно твердого тіла» у фізиці – в обох випадках ця реальність смислова. Феноменологія не розглядає смисли як образне чи концептуальне відображення предметів. Предметність смислів специфічна, вона є синтезом усієї сукупності тих значень, які конституюються свідомістю у полі відношень взаємопов’язаних, але не редукованих один до одного природних, соціокультурних, епістемних та інших чинників. Феноменологія, звичайно, враховує зумовленість смислотворчої активності свідомості буттям, практичною діяльністю, цінностями культури, мовою і т.ін., але свідомість є свідомістю, вона має свою онтологію, буття у світі, а її атрибутом є здатність творити смисли. Феномен свідомості означає її вивільнення з-під дії будь-яких опосередкувань і детерміністичних залежностей та самоусвідомлення нею свого іманентно-смислового життя.

Для надання своїм обґрунтуванням і висновкам максимально достовірного характеру феноменологія звертається до таких же достовірних феноменів, які є основою феноменологічного аналізу процесу смислотворення. У Гуссерля такою основою є трансцендентальна свідомість, Гайдеггера – буття-людини-у-світі як екзистенція, Шелера – система апріорних «прафеноменів», «чистих сутностей», «ідей», передусім ієрархізований світ цінностей.

Специфіка феноменологічних філософування особливо чітко проявляється в Гуссерля. Започатковуючи феноменологічний аналіз вимогою «повернення до речей», він вказує на неприпустимість двох найбільш поширених помилок у цьому питанні: по-перше, нав’язування свідомості готових схем, стереотипів і догм, будь-яких упередженостей в осмисленні речей; по-друге, позиції «природної настанови», за якої речі ототожнюються з образами, поняттями, вербальними висловлюваннями тощо. Усі можливі смислові значення речі повинні виводитися з неї самої, а точніше – з її здатності у нашому досвіді. У відверненні цих заблуджень важливою є настанова «епохе» – утримання суджень про світ, елімінація з поля зору нашого бачення дійсності накопичених думок і оцінок предметів і намагання з позицій «стороннього спостерігача» угледіти «сутність», «ідею предмета». У ситуації «епохе» людина, не втрачаючи зв’язок з реаліями зовнішнього світу, набуває нового досвіду – досвіду смислотворення. Свідомість обертається на саму себе, зосереджується на власній активності та її результатах. Людина як свідома істота в практичній діяльності, ясна річ, оперує матеріальними предметами, але в духовному відношенні вона має справу з предметами ідеальними, їх значеннями та смислами, які створені самою ж свідомістю. Ця особливість свідомості називається інтенціональністю. За Гуссерлем, інтенціональна свідомість – це завжди «свідомість про..», її спрямування на нею ж створену предметність, її значення і смисли. У феноменологічному контексті будь-який предмет (матеріальний та ідеальний) постає лише як корелят свідомості та її модусів – сприйняття, уявлення, судження, пам’яті, сумніву, фантазії і т.і., активністю якими конституюється весь спектр значень (смислів) предмета. При цьому між тими чи тими модусами свідомості та значеннями предметів повинна існувати певна узгодженість; як іронічно висловився з цього приводу Р. Інгарден, не можна нюхати зміст теореми Піфагора чи слухати кольори. Так, значення предметностей науки уможливлюється міркуваннями, значення божественного передбачає акт віри, а сприйняття мелодії музичного твору – уяву. Гуссерль характеризує цю структурну особливість інтенціональної свідомості термінами «ноесис» – творчий акт формування предметних значень і «ноема» – предметний смисл сам собою як відносно стійка єдність значень. Інтенційна свідомість – важливий момент феноменологічної редукції.

Феноменологічна редукція – це очищення свідомості від будь-яких опосередкувань та ідеалізацій у її відношенні з предметами з метою досягнення стану чистої свідомості як апріорної здатності смислотворення. Редукція є реалізацією настанови «епохе» на шляху свідомості до самої себе. Реально феномен свідомості може мати різні прояви – переживання, сприйняття, міркування, уявлення і т.і., які можуть бути окремими феноменами, а отже конституювати різні предметності. У своїй єдності і граничному вимірі вони постають як свідомість сама собою, тобто свідомість трансцендентальна. Цей процес самоочищення свідомості має відповідні етапи і форми. Гуссерль у зв’язку з цим виокремлює такі форми феноменологічної редукції: психологічна – за якої річ постає як психічний феномен і описується психологічно; ейдетична – з’ясування чистої сутності або ідеї феномена, що дозволяє всебічно осмислювати його різні прояви (наприклад, глибоке осягнення ідеї «трикутник» уможливлює широке мисленнєве оперування його значеннями не тільки в геометрії); трансцендентальна – радикальне очищення свідомості від будь-яких психічних, наукових, ціннісних чинників; достовірність останніх завжди можна поставити під сумнів, але свідомість не може сумніватися у достовірності себе самої. Результатом феноменологічної редукції є чиста свідомість або самосвідомість, яку можна порівняти хіба що з уявним пристроєм, єдина функція якого – творити значення (смисли).

Закладаючи надійний фундамент феноменології як «строгої науки», Гуссерль не лише послідовно очищає свідомість від усього того, що не відповідає критеріям наукової раціональності, але й розкриває ті передумови ті передумови, які є доконечні у творенні свідомістю смислів і забезпеченні абсолютної достовірності принципів феноменології. В обґрунтуванні аподиктичності цих принципів він не обмежується рефлексією активності трансцендентального «Я», а здійснює аналіз предметного поля міжлюдських стосунків, культури і суспільного буття. Відтак предметом феноменологічних штудій стають проблеми часу, інтерсуб’єктивності, життєвого світу та ін.

Феноменологія аналізує час не як атрибут речей, явищ, процесів об’єктивної реальності, що виражає її тривалість, послідовність, темп і т.і., а як час нашого досвіду, часовість людської суб’єктивності, зокрема час буття людини у світі (Гайдеггер), людської екзистенції (Сартр), темпоральність свідомості, передусім таких її базових модусів, як сприйняття, пам’ять і уява (Гуссерль). Темпоральність феноменів – це ті характеристики, які зумовлені іманентною динамікою змін феноменів у їх відмінності від будь-якої зовнішньої часової зумовленості цих феноменів. Феноменологія вивільняє часовість феноменів від прямого впливу природної «стріли часу», його плину від минулого до теперішнього і майбутнього. Людина, звичайно, живе реально в теперішньому, але не менш значущими для неї є минуле і майбутнє, вона змушена постійно утримувати їх у своїй свідомості. Нерідко ті чи ті модуси часу в житті людини чи суспільства настільки актуалізуються, що набувають домінуючого значення. Таке взаємопереплетення і єдність переживань часових фаз свідомості постає як абсолютний «потік свідомості», в контексті якого й сам час може переживатися як розірваний, розтягнутий, спресований і т.і. Темпоральність свідомості є умовою її життєвої дієвості, адекватного пошуку феноменів, творення смислів, досягненню особистістю своєї ідентичності, а також усвідомлення нею історичності свого буття.

Темпоральність та історичність людської суб’єктивності органічно пов’язана з проблемою інтерсуб’єктивності; автентичність смислопороджуючого «Я» неможлива поза сферою соціальних комунікацій, інтеракцій, діалогу, тобто вона передбачає вихід особистості у ціннісно-смислову сферу буття. Інтерсуб’єктивність є тією підвалиною людського буття, на основі якої досягається взаємокореляція прагнення кожної особистості до самоідентичності та самореалізації і об’єктивно існуючої системи соціальних нормативів (архетипів, звичаїв, традицій) як умови раціонального облаштування людського співбуття.

Гуссерль розглядає проблему в контексті подолання соліпсизму та релятивізму як можливих наслідків позиції абсолютного «Я» і водночас як засіб більш послідовного обґрунтування принципів смислотворення. Хоча смисли конституюються «Я», це ще не означає, що вони одразу стають «готівкою» для «іншого» чи можуть бути від «іншого» отримані так само як речі. Смисли «обтягаються» у предмети, знаки, символи, вчинки, які є засобами маніфестації смислів, а осягнення їх значень забезпечується інтерпретативно-розуміючими процедурами. За Гуссерлем, після того як смисли вибудовані «чистою свідомістю» («Я»), вони повинні пройти соціокультурну апробацію і утвердитися в інтерсуб’єктивній легітимності. Ця мета досягається завдяки: а) взаємодії «Я» індивідуального і трансцендентального, тобто взаємозв’язку «чистої свідомості» і свідомості загальнолюдської; б) досягненню взаєморозуміння «Я» – «Інший» на спільній основі темпоральності та історичності їх суб’єктивності; в) культивуванню свідомістю теоретичної установки як здатності творити загальнозначущі смисли, ідеї та ідеали як дороговкази на шляху нескінченного удосконалення людства; г) укоріненості «Я» та «Іншого» у життєвому світі.

Систематичне дослідження «життєвого світу» Гуссерль здійснив у пізній період своєї творчості. У відриві європейської науки від життєвого світу він убачав головну причину духовної кризи Європи. Звернення мислителя до цієї проблеми зумовлено також усвідомленням обмеженості обґрунтування феноменології як «строгої науки» на основі одного лише аналізу «чистої свідомості». Проте Гуссерль не дає чіткого визначення цього поняття і в тих чи тих контекстах воно означає: а) у «природній настанові» свідомості – це світ людського досвіду або універсам сутнього; б) ціннісна визначеність світу, його значущість для людини; в) система стихійно сформованих висхідних очевидностей, апріорних відносно логіко-теоретичних лематизацій дійсності; г) корелят ітенціональної свідомості, сфера значень, конституйованих трансцендентальної свідомості, сфера значень, конституйованих трансцендентальною суб’єктивністю. Іншими словами, життєвий світ – це та ціннісно-смислова цілісність різних форм практики, виключаючи повсякденний досвід, в якій живе людина як суб’єкт історичного процесу. Гуссерль зазначає, що європейська наука, редукуючи життєвий світ до об’єкта дослідження, його фізико-математичних схематизацій, хоча й досягла великих успіхів у пізнанні об’єктивної реальності, але за рахунок забуття своєї життєво-світової основи, ігнорування тих інтерсуб’єктивних умов, які власне уможливлюють предметну, методичну, пізнавальну та ціннісну особливість науки. У такій стерилізованій науці залишаються поза увагою питання специфіки людини, історії, культури. У зв’язку з цим мислитель вказує на доконечність подолання в науці фізико-математичного редукціонізму і її перехід на позиції трансцендентально-феноменологічної настанови, за якої життєвий світ розкривається як горизонт усіх можливих проявів суб’єктивності і забезпечення науки людськими смислами. Водночас з аналізом зазначених проблем крізь призму «життєвого світу» у феноменологію проникали елементи історизму.

Особливістю позначена й феноменологічна філософія науки. Вона продовжує в нових умовах традиції філософії як «науковчення» і не лише обґрунтовує принципи наукового пізнання, але й сама реалізує їх у своїх дослідженнях. Заявляючи з самого початку про свій методологічний пріоритет для гуманітарного знання як «суттєвий ейдетичний фундамент психології і науки про дух» [1, с.52], феноменологія, за словами Гуссерля, цим не обмежується і сама претендує на статус основоположної науки. Феноменологія, у розмінні Гуссерля, це «апріорна наука про всі можливі види існування», «універсальна ейдетична онтологія», «наука про універсам дійсності або трансцендентальну інтерсуб’єктивність», «абсолютно відповідальна наука» і т.ін.

Така висока оцінка феноменології ґрунтується на тому, що саме феноменологія, науково розкриваючи сутність процесу смислотворення, ціннісно «добудовує» науку, демонструє її людське покликання. Проте феноменологічне осмислення науки здійснюється з різних позицій. У центрі філософії науки Гуссерля – проблема ідеалу науковості як системи обґрунтованого, всезагального, достовірного і людиномірного знання. Для Гайдеггера наука – це феномен Нового часу, якому властиві зведення світу до сутнього, об’єкта, предмета, людини – до суб’єкта як гаранта істинності наукового знання, пізнання – до суб’єктно-об’єктного протистояння, методу – до аналітично-експерементального випробування природи, теорії – до системи ідеалізацій та схематизмі, внаслідок чого світ в цілому редукується до картини світу. Шелер розглядає науку як одну з форм духовно-ціннісного освоєння світу, а Шюц убачає сутність науки в наперед-даному, досвіді повсякденності. В цих оцінках науки є й спільні константи: це критика науки за її відрив життєвого світу і забуття нею смисложиттєвих проблем, зведення всіх потенцій науки до інструментальних функцій, абсолютизація евристичного значення методологічних принципів природознавства. Та найціннішим надбанням феноменології є не так її інтерпретація науки, як феноменологічна методологія, евристичне значення якої проявляється в широкому діапазоні творення, осягнення і трансляції смислів в різних галузях життєдіяльності людини.

Література

1. Гуссерль Э. Идеи к чистой феноменологии и феноменологической философии. – М., 1999.

2. Гуссерль Э. Логические исследования. Картезианские размышления. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология. Кризис европейского человечества и философия. Философия как «строгая наука». – Мн. – М., 2000.

3. Хайдеггер М. Бытие и время. – М., 1997.

4. Хайдеггер М. Пролегомены к истории понятия времени. – Томск, 1998.

5. Шелер М. Избранные произведения. – М., 1994.

6. Шпильберг Г. Феноменологическое движение. – М., 2002.

7. Шюц А. Избранное: Мир, светящийся смыслом. – М., 2004.

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

Михайло Георгійович Марчук,

Борис Віталійович Починок

ПРОВІДНІ ФІЛОСОФСЬКІ

НАПРЯМИ (ХХ СТОЛІТТЯ)

Навчальний посібник

Дата добавления: 2015-05-26