Неопозитивізм

Неопозитивізм або логічний позитивізм є ідейним спадкоємцем «першого» (О.Конт, Д.Міль, Г.Спенсер) і «другого» (Р.Авенаріус, Е.Мах) позитивізму. Їх об’єднує спільна антиметафізична інтенція і вірність ідеалу науковості точних дисциплін. Упродовж 20–60-х років ХХ ст. він займає провідні позиції в сучасній філософії, заявляючи про свій пріоритет у розв’язанні методологічних проблем наукового пізнання. Внутрішня криза неопозитивізму і його критика з боку інших філософських течій призвели на початку 70-х років до його зміни постпозитивізмом (Т.Кун, І.Лакатос, К.Попер, М.Полані, Д.Холтон, П.Фейєрабенд та ін.).

Неопозитивізм – філософія інтернаціональна. Він був заснований у 1922 р. на кафедрі філософії індуктивних наук Віденського університету, де проводилися семінари з методологічних проблем наукового пізнання. Його організаційне оформлення відбулося у 1929 р. з опублікуванням маніфесту «Наукове розуміння світу. Віденський гурток». Очолював «Віденський гурток» М.Шлік, стаття якого «Поворот у філософії» відкривала перший номер журналу «Erkenntnis» (»Пізнання») за 1930 р. в ній чітко виражені основні ідеї неопозитивізму: теза про філософів як діяльність по логічному аналізу мови, вимога верифікації висловлювань, підкреслювання безсмисленості речень «метафізика» і т.і. активними членами гуртка були також Р.Карнап, О.Нейрит, Ф.Вайсман, Г.Фейгл, В.Дуби слав, Г.Ган та ін. До них примикали представники Львівсько-Варшавської школи (К.Айдукевич, Я.Лукасевич, А.Тарський, Т.Котарбінський), Берлінське «Товариство емпіричної філософії» (Г.Рейхенбах, К.Гемпель та ін.), група філософів-аналітиків Англії (А.Айєр, Л.Вітгенштейн, М.Дамміт, Д.Мур, Д.Остін, Б.Рассел, І.Райл, П.Стросон), США (П.Бріджмен, Ч.Морріс, С.Чейз, С.Хайякава), Франції (Л.Руж’є), представники Упсальської школи (Швеція) і Мюнстерської логічної групи (Німеччина) та ін.

Неопозитивізм сформувався у руслі традицій західноєвропейського емпіризму, зокрема ідейної спадщини Д.Берклі, Д.Юма, «першого» та «другого» позитивізму, концепції «логічного атомізму» Б.Рассела і аналізу мови «раннього» Л.Вітгенштейна. Безпосереднім поштовхом виникнення неопозитивістської філософії була революція у природознавстві на рубежі ХІХ-ХХ ст., а також процеси теоретизації та математизації науки, що зумовили низку важливих методологічних проблем наукового пізнання. Важливою тут була й загальна суспільно-політична і духовна атмосфера того часу, яку можна охарактеризувати як своєрідну «тугу за достовірністю». «Очевидно, основним стимулом творчості членів Віденського гуртка та їх прибічників у різних країнах був пошук достовірності – намагання знайти у конгломераті людських ідей, переконань, думок ті безумовно істинні елементи, які могли б слугувати надійною основою пізнання й діяльності. В цілому, потяг до достовірності завжди був властивий філософії, і в цьому відношенні представники логічного позитивізму продовжували давню філософську традицію. Проте саме в 20-і роки це прагнення надзвичайно посилилося і набуло значно ширшого характеру: позбавлення смислу, світова бойня, що розкрила брехню та лицемірство політиків; розпад віковічних монархій і всього традиційного укладу життя; революції, що підірвали самі основи суспільного устрою; нарешті, крах класичної науки, принципи якої майже 200 років вважалися абсолютно правильними, і виникнення нових божевільних теорій – усе це породжувало бажання знайти у цьому хаосі хоч що-небудь стійке, надійне, безсумнівне. Усе це загальне бажання й знайшло вираження в концепції логічного позитивізму» [4, с.14-15].

Дослідницька програма неопозитивізму має чітко методологічний характер і складається з двох взаємопов’язаних частин. Перша з них є типово позитивістською і спрямована на доведення ненауковості філософії як метафізики. Її реалізація покликана розв’язати суперечність між претензією філософії на статус «науки наук», загальної методології наукового пізнання та її метафізично-світоглядним характером як синтезу досвіду життя і умоглядного осмислення сери трансцендентного. Накопичення у філософії термінів висловлювань з нечіткими значеннями породжувало великі сумніви у її здатності бути «науковвченням» і успішно виконувати методологічні функції. У зв’язку з цим виникла потреба перевірити філософію на предмет її науковості, а засобом розв’язання цієї проблеми був апарат логіки і епістемні критерії точних наук. Друга частина неопозитивістської програми суто методологічна і охоплює проблеми демаркації наукового і не-наукового знання, співвідношення у ньому емпіричного і теоретичного, обґрунтування його науковості, аналіз мови науки і гносеологічного статусу логічних ідеалізацій, з’ясування природи логічних ідеалізацій, з’ясування природи значень, смислів істинності висловлювань науки й філософії та способів їх верифікації, дослідження структури й евристичного потенціалу процедур пояснення і передбачення і т.ін. Програма неявно передбачала й осмислення проблем активності суб’єкта і засобів пізнання, процесу формування некласичного типу наукової раціональності в цілому. Неопозитивізм здійснював дослідження цих питань в дусі сцієнтизму на основі принципів емпіризму з використанням аналітичних методів.

Слід зазначити, що дослідницька програма неопозитивізму вельми обґрунтована, вона співзвучна з реальними тенденціями розвитку філософії та науки. Філософія, яка завжди була «квінтесенцією культури» і переймалася розв’язанням світоглядних проблем, упродовж останніх двох-трьох століть поступово втрачала цю свою місію і не змогла запропонувати шлях подолання кризи, яку переживало суспільство на зламі ХІХ-ХХ ст. На відміну від релігії, мистецтва, літератури, в яких розв’язання смисложиттєвих проблем залишалося як і раніше головним, філософія усе більше зміщувала свій інтерес на проблеми наукового пізнання, вибудовуючи своє знання за нормами і стандартами точних наук. Водночас за умов бурхливого розвитку конкретних наук і виробництва ними високо ефективного знання, філософія виявляє свою епістемну непродуктивність і редукується з другої половини ХІХ ст. до методології наукового пізнання. Знання позитивне, обґрунтоване і достовірне, цінність якого в техногенній цивілізації неймовірно висока, дають конкретні науки, а філософія лише здійснює його рефлексію, аналізує, узагальнює, систематизує, виявляючи особливості його мовно-логічних форм, рівнів, методів, принципів і т.ін. Особливо актуальною тут була проблема аналізу мови науки, як центральної в неопозитивізмі. Суть не лише в тому, що мова науки – це високоспеціалізована система штучних термінів, понять, ідеалізацій, послуговування якими передбачає чітке розуміння їх значень і смислів. Ця специфічна мовна система включає також терміни і висловлювання буденної мови і метафізики, які внаслідок своєї полісемантичності й абстрактності не завжди позитивно впливають на ефективність наукових досліджень. Згідно з програмою неопозитивізму, ревізії підлягають всі висловлювання філософії науки, і особливо ті з них, що включають нечіткі поняття, вживання яких породжує псевдоосмисленість і мнимі проблеми. Такі висловлювання і дисципліни, що ґрунтуються на них, повинні бути вилучені з системи науки.

Неопозитивізм, отже, заперечуючи філософію як метафізику і теоретичне розв’язання світоглядних проблем, визнає її як методологію наукового пізнання, що продовжує філософсько-методологічні традиції і покликана дати адекватну відповідь на методологічні запити сучасної науки. Для неопозитивістів справжнім ідеалом філософії є послідовно наукова філософія, що відповідає ідеалу науковості природознавства і математики. Щоправда, неопозитивістський варіант реалізації цього ідеалу має суттєву, що філософія не спрямовується на пізнання об’єктивної реальності і ріст істинного знання, вона повинна аналізувати вже готове знання, його мовно-логічні форми з метою експлікації умов його істинності та осмисленості. «Поворот, що відбувається сьогодні, – писав М.Шлік, – характеризується тим, що ми убачаємо у філософії не систему пізнавань, але систему діянь; філософія – така діяльність, яка дозволяє виявляти чи встановлювати значення речень… Наука займається істинністю речень, а філософія – тим, що вони насправді означають… Філософська діяльність по наділенню смислами є, отже, альфа і омега всього наукового знання» [6. с.31].

Основою неопозитивістської експлікації значень і смислів є поняття досвіду, принцип верифікації і мовна форма знання.

Звернення неопозитивізму до досвіду умотивовано ідеєю емпіричного обґрунтування наукового знання і впливає з його емпіристських настанов та слідування ідеалу науковості конкурентнонаукового знання, де це поняття, як відомо, є одне з центальних. Неопозитивізм тлумачить досвід суто гносеологістськи в дусі класичного емпіризму, редукуючи його зміст до сукупності чуттєвих даних суб’єкта, залишаючи поза увагою такі досвідні константи, як норми раціональності суспільно-історичної практики, схеми доцільності актуально здійснюваної діяльності, усталені очевидності й достовірності повсякденного життя і т.і. Неопозитивістський досвід також антиметафізичний у юмівсько-ньютонівсько-кантівському значенні: єдина достовірна реальність, яку ми пізнаємо, це предмети і явища, які ми чуттєво сприймаємо, тобто це реальність досвідна, а все, що поза нею – «річ у собі» як феномен вільного світоглядного вибору людини, а не предмет наукового пізнання. Таке розуміння досвіду достатнє для перевірки істинності емпіричних узагальнень, але воно є ненадійною основою для верифікації філософських і наукових суджень; більшість яких стосуються глибинних і сутнісних визначеностей буття.

Такою ж вузкістю характеризується й неопозитивістський принцип верифікації (від лат. verus – істинний і facio – роблю) тобто перевірка істинності й осмисленості мовних висловлювань. Він передбачає зіставлення змісту т.зв. «атомарних» чи «протокольних» висловлювань, в яких зафіксовані факти, з тим, що ми безпосередньо сприймаємо, відчуваємо, переживаємо і стосується змісту цих висловлювань. Ідея неопозитивістського верифікаціонізму проста: оскільки розвиток науки відбувається на основі фактів, що утворюють її емпіричний базис, то на цій же основі повинна здійснюватися перевірка істинності суджень науки. При цьому неопозитивізм розрізняє верифікацію: а) безпосередню, за якою істинність і осмисленість суджень перевіряється прямими спостереженнями і експериментами; б) опосередковану, умовою якої є логічне узгодження перевіюваного загального чи теоретичного судження з раніше перевіреним судженням; в) принципово неверифіковані судження (наприклад «матерія вічна і незнищувана»), а тому позбавлені смислу. Неопозитивізм фактично ототожнив поняття істинності, емпіричної перевірюваності й осмисленості, а саму перевірку істини звів до отримання суб’єктом відповідних відчуттів.

Емпіристським за своїм духом є й неопозитивістський аналіз мови науки, де сама мова постає як універсальний факт, що репрезентує структуру світу і його відображення у знанні. Мова науки – це така специфічна реальність, аналіз якої уможливлює нове бачення світу, підвищення ефективності наукової діяльності, поглиблене розуміння процесу виробництва нового знання і утвердження його інтерсуб’єктивної значущості тощо. Специфіка неопозитивістського аналізу мови полягає в тому, що всі її елементи (імена, речення, їх комплекси) розглядаються у тісній єдності, навіть тотожності з їх логічною формою. Важливими моментами цього аналізу є: розрізнення в мовних висловлюваннях їх «значень» і «смислів» (Г.Фреге); класифікація висловлювань на ті, які а) внаслідок порушення граматики і логіки не мають смисла, б) мають смисл, але не мають смисла наукового, в) мають науковий смисл, а отже є істинними чи хибними (Р.Карнап); онтологізація структури мови у формі ототожнення «атомарних» і «молекулярних» фактів з логічними «атомарними» і «молекулярними» висловлюваннями (Л.Вітгенштейн); логізація мови науки, її зведення до системи символів, оперування якими за правилами виведення, що прийняті у формальній та математичній логіці, повинно забезпечити точність наукових доведень і висновків. Цими чинниками зумовлюється неопозитивістське зведення філософії до логічного аналізу мови науки.

Зазначимо, що неопозитивістська вимога підвищення методологічної культури наукових досліджень перевірки її суджень є цілком коректна. Водночас у реалізації цієї вимоги зразу ж виявилися значні труднощі, які були зумовлені з одного боку – вузькістю філософсько-методологічної бази неопозитивізму, а з іншого – самою специфікою філософії, науки й мови, багатство яких не можна охопити будь-якими формалізація ми. Попри серйозні удосконалення методів аналізу, компромісні рішення і пом’якшення вимог у розв’язанні поставлених проблем, неопозитивісти не досягли результатів, які б отримали загальне визнання в науковому співтоваристві.

Йдеться передусім про верифікацію термінів, понять і висловлювань філософії як метафізики. Її мова справді неоднозначна й багатогранна, в ній взаємопов’язані поняття й судження, що виражають граничні засади буття й пізнання, відповідні сторони практичного, теоретичного і духовного освоєння світу, а також особливості філософування того чи іншого мислителя. У такому мовному калейдоскопі не легко розрізнити реальне та ілюзорне, істинне й хибне, наукове і не-наукове, а тому доцільність верифікації висловлювань філософії сумніву не викликає. Верифікація є засобом досягнення філософією рівня «позитивного» знання у значенні адекватності філософії усталеним критеріям науковості, де, згідно неопозитивізму, головною ознакою є відповідальність «чуттєво-даному». Вимірювання епістемної цінності філософії масштабом «точних» наук і логіки значною мірою передвизначило вердикт: мовний арсенал метафізики принципово не припускає верифікацію, а отже, її висловлювання позбавлені смислу (Л.Вітгенштейн) або позанаукові (Р.Карнап). «Більшість речень, написаних на філософські теми, і філософських питань, – стверджує Л.Вітгенштейн, – не хибні, а беззмістовні. Тому ми взагалі не можемо відповідати на такі питання, можемо тільки стверджувати, що вони беззмістовні. Більшість питань і суджень філософів зумовлені тим, що ми не розуміємо логіки своєї мови» [1, с.36].

Після вилучення з філософії метафізичних висловлювань як беззмістовних, вона здатна стати «позитивною», але не у значенні конкретної науки, що пізнає дійсність, а в якості методології наукового пізнання, головними завданням якої є логічний аналіз мови науки. Тим самим неопозитивізм намагається позбавити філософію її світоглядних і культуротворчих функцій. Щоправда, відмовляючи філософії у науковості, окремі нео- позитивісти готові визнати її роль у розробці важливих для людини умонастроїв. Р. Карнап, наприклад, зазначає, що визнання безсмисленості висловлювань метафізики здатне викликати у кожного з нас здивування: «як могли стільки людей різних часів і народів, серед них видатні уми, з такою наполегливістю й натхненням перейматися метафізикою, якщо вона є лише набір позбавлених смислу слів» [2, с.86]. Метафізика, продовжує Карнап, відповідає потребі «вираження почуття життя», але вона намагається задовольнити цю потребу не художньо-образно, як міфологія, мистецтво, література, а науково-теоретично, в результаті чого вона «створює твори, які нічого не дають для пізнання і дещо вельми недостатнє для почуття життя» [2, с.88].

Неопозитивістське заперечення метафізики не лише не відповідало історичному досвіду філософії, науки й культури, розвиток яких завжди супроводжувався інтенсивним осмисленням сфери метафізичного, воно суперечило метафізичним засадам самого неопозитивізму, зокрема заперечення ним існування об’єктивного світу, визнання «чуттєво-даного» як єдиної достовірної реальності, обмеження наукового пізнання функцією опису явищ, його антиесенціалізм, феноменалістські й номіналістичні настанови.

«Програма-максимум» неопозитивізму передбачала верифікацію не лише філософії, але й усієї системи наукового знання з триєдиною метою: вилучення з науки позбавлених смислу метафізичних і буденних висловлювань; забезпечення належної чіткості мови науки на кшталт мови математичної логіки; демаркації науки та інших форм духовного освоєння дійсності (міф, релігія, мистецтво, література). Згідно неопозитивізму, критерієм науковості висловлювань є підтвердженням його змісту фактами, тобто засвідчення істинності висловлювання «чуттєво-даним», в іншому випадку воно вважається не-науковим. За цією вимогою, зразу ж підлягали вилученню з науки судження філософії, які верифікувати неможливо. Не потребують верифікації й «протокольні» висловлювання (так неопозитивісти перейменували вітгенштейнівські «атомарні» висловлювання), оскільки вони репрезентують чистий чуттєвий досвід і слугують основою для верифікації інших висловлювань. Стосовно зафіксованих мовою законів математики і логіки, то вони, на думку Вітгенштейна, хоча не мають безпосередньо досвідного характеру, зате використовуються для обробки дослідних істин і тому є необхідною частиною науки.

Для неопозитивізму найбільш проблематичною виявилася верифікація науково-теоретичних висловлювань, адже вони не мають безпосередньо чуттєвого еквівалента, науково-теоретичних висловлювань, адже вони не мають безпосередньо чуттєвого еквівалента, сміливо підносяться над фактами, передбачають введення різних конструктів та ідеалізацій, творче експериментування з ними, занурюючись у сутнісні глибини об’єктів. Перевірка цих висловлювань має опосередкований характер на основі попереднього виведення з них базисних або протокольних висловлювань.

«Строга» верифікація звичайно сприяла очищенню мови науки від позбавлених чіткого змісту термінів і висловлювань, дисциплінуючи у такий спосіб процес наукового дослідження. При цьому виявилися й труднощі, яких неопозитивісти не змогли подолати, а саме:

– Необґрунтованим є неопозитивістський висновок про принципову неверифікованість, а отже, безсмисленість філософських висловлювань і доконечність її вилучення з науки. Філософія включає судження про досвід, але їх перевірка здійснюється не так шляхом безпосереднього зіставлення з «чуттєво-даним», як опосередковано в контексті суспільно-історичної практики, з’ясування їх теоретичної доцільності та релевантності. І зовсім невиправданою є вимога вилучення суджень філософії і науки, де багато з них виконують неявно чи експліцитно розгорнуто функцію засад наукового пізнання.

– Не переконливою є неопозитивістська метода верифікації теоретичних висловлювань як їх попереднє переведення з форми загальності у форму одиничних суджень і перевірка останніх фактами. Одиничні судження так чи інакше мають узагальнюючий і логічний характер, а тому перевірка їх змісту й осмисленості суб’єктивним сприйняттям «чуттєво-даного», тобто чимось психологічним, індивідуальним і випадковим є ненадійною. Не конкретною є й пряма екстраполяція ознак одиничного судження на загальні висловлювання. Крім того, в системі науково-теоретичного знання є багато висловлювань, що стосується ідеалізованих об’єктів. Значення цих висловлювань не емпіричне, а логічне.

– Надто проблематичним виявилося верифікувати судження, що стосуються досвіду минулого і майбутнього, чуттєва даність яких або «вже», або «ще» нам не доступна. Така ж трудність виникає і в процесі перевірки суджень, що виражають не факти, а нашу оцінку і ставлення до них, а також суджень, що виражають норми належного. В цих ситуаціях «чуттєво-дане» як основа верифікації висловлювань існує лише потенційно.

Ці та інші труднощі спричинили «пом’якшення» принципу верифікації. У зв’язку з цим вимога повної перевірюваності висловлювань замінюється критерієм часткової верифікації (особливо суджень загальних і екзистенційних). Уточнюється й зміст самого принципу: верифікованість висловлювань пов’язується з логічною можливістю перевірки. К.Поппер в якості альтернативи принципу верифікації пропонує принцип фальсифікації, згідно з яким факти не підтверджують, а спростовують висловлювання (теорію). По новому тлумачиться й мова науки. Істинність та осмисленість її висловлювань пов’язується вже не так з «чуттєво-даним», як з їх функціональними особливостями у цілісній мовно-концептуальній системі, комунікативних і прагматичних контекстах наукової діяльності. «Пізній» Л. Вітгенштейн, наприклад, розглядає мову як систему «мовних ігор», що виражають різні форми життя. В аналітичних варіантах неопозитивістської методології отримали глибоке обґрунтування ідеї про теоретичну опосередкованість наукових фактів, евристичне значення в наукових дослідженнях метафізики, соціокультурну зумовленість норм та ідеалів наукового пізнання. Усе це створювало передумови для переходу від неопозитивізму до постпозитивізму.

Література

1. Вітгенштейн Л. Логіко-філософський трактат; філософські дослідження. – К., 1991.

2. Карнап Р. Преодоление метафізики логическим анализом языка //Аналитическая философия: становление и развитие. – М., 1998.

3. Мудрагей В.И. Концепция «унифицированной науки» в логическом позитиывизме //Позитивізм и наука. – М., 1975.

4. Никифоров А.Л. Философия науки: История и методология. – М., 1998.

5. Швырев В.С. Неопозитивізм и проблема эмпирического обоснования науки. – М., 1966.

6. Шлик М. Поворот в философии //Аналитическая философия: Избранные тексты. – М., 1993.

Дата добавления: 2015-05-26