Структура етики

План

1. Етика як філософська наука про мораль.

2. Структура етики.

3. Категорії та функції етики.

4. Взаємозв’язок етики з іншими науками, що вивчають мораль.

5. Походження та історичні типи моралі.

6. Сутність, специфіка та функції моралі.

7. Основні завдання етики в сучасних умовах.

Література.

Основна:

Етика: Навч. посіб / В.О.Лозовой, М.І.Панов, О.А.Стасевська та ін.; За ред. проф. В.О.Лозового. – К.: Юрінком Інтер, 2002.– 224 с.

(розділи І, ІІІ, ІУ; с.5-13; 47-80)

1. ЕТИКА ЯК ФІЛОСОФСЬКА НАУКА ПРО МОРАЛЬ

Етика — це наука про мораль (моральність).

Ети­ка історично склалася і розвивалася у лоні філософії як галузь філософського знання поряд з онтологією (ученням про бут­тя) і гносеологією (вченням про пізнання).

М. О. Бердяєв розглядав її як завершальну частину філософії духу.

Етика як самостійна дисципліна виділилась у кінці XVIII ст. Це обумовлено і складністю її предмета, і складніс­тю моралі як соціального явища.

Метою етики є раціональне обґрунтування моралі та вияв­лення її природи, сутності, місця і значення у розвитку люди­ни і суспільства. У ній осмислюються, узагальнюються, систе­матизуються історичні форми моральності, аналізуються етичні доктрини, які прагнуть пояснити природу, закономір­ності розвитку, функції моралі, а також здійснюється аналіз механізмів моральної орієнтації і регуляції, виражених у системі цінностей, норм, принципів, понять моральної свідо­мості.

Найвищий сенс, при­значення моралі виражається у забезпеченні цілісності й гар­монійності міжлюдських стосунків, наступності історичного розвитку суспільства.

Мораль не зводиться ні до релігії, ні до права, ні до будь-яких інших форм духовно-практичного жит­тя, а має свою специфіку й відіграє свою роль у житті людини і суспільства, виражає ступінь їх людяності і є предметом ви­вчення етики.

Мораль, перш за все, виступає як система вимог, норм і правил поведінки людини, що історич­но склалися і дотримання яких має добровільний характер.

Мораль існує у двох формах:

• особистісні моральні якості (милосердя, відповідальність, скромність, чесність тощо);
• су­купність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень (наприклад, „не вкради”, „не вбий” тощо і „справедливо”, „по­рядно”, „доброзичливо” тощо).

Моральне життя людини розпадається на два рівні, дві сфери — сущого і належного.

Мораль виступає як особлива форма ставлення людини до дійсності, до конкретних людей, соціальних груп, до представ­ників світу природи і цінностей культури.

Етика як наука структурно поділяється на шість змістових блоків:

1. Емпірична, або описова етика, яка описує, констатує та аналізує норови, звичаї, мо­ральні чесноти представників різних народів і народностей, соціальних груп і прошарків, різних спільнот, які й складають моральні стосунки у суспільстві на різних етапах його розвит­ку.

2. Загальна теорія моралі, або філософські проблеми етики, де мова йде про походження моралі, її сутність, струк­туру, специфіку, співвідношення моральної необхідності, свободи і відповідальності, моральні аспекти сенсу життя то­що.

3. Нормативна етика як зведення вимог, приписів суспільства і стереотипів поведінки особистості, її моральних якостей, які відповідають суспільним моральним нормам.

4. Теорія морального виховання, або педагогічна етика, яка забезпечує засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки.

5. Професійна етика, яка покликана опи­сати й обґрунтувати особливості моралі різних професійних груп, виходячи зі специфіки їхньої діяльності.

6. Історія етич­ної думки, якадемонструє, як утворюється коло етичних проблем, як змінювались способи постановки проблем, підхо­ди до їх вирішення, як поглиблювалось розуміння природи моралі, її призначення і функції у житті суспільства, а також закономірностей її розвитку і функціонування.

3. КАТЕГОРІЇ ТА ФУНКЦІЇ ЕТИКИ

Етика як наука має свій понятійно-категорійний апарат.

Виділяють такі категорії етики:

· добро і зло;

· обов'язок і „совість;

· честь і гідність;

· справедливість і відповідаль­ність;

· моральний вибір і моральний конфлікт;

· сенс життя і щастя;

· товариськість, дружба, любов тощо.

Система категорій і понять, або понятій­но-категоріальний ряд, розкриває зміст предметної сфери етики.

Зміст предмета етики залежить від філософ­ської світоглядної системи, на якій базується етичне знання, від соціокультурного фону конкретно-історичного етапу роз­витку суспільства, рівня розробки самого етичного знання.

Етика як наука виконує низку функцій.

Головні функції етики такі:

· описова;

· ціннісно-орієнтаційна;

· функція вироблення етичних знань.

Опи­сова функція етики реалізується переважно у розділі про ета­пи історичного розвитку моралі, або історичну типологію моралі.

Ціннісно-орієнтаційна функція пов’язана з тим, щоб з існуючого різноманіття моральних цінностей виділити ті, що найточніше виражають глибинні інтереси суспільства та його спільнот, мають істо­ричне майбуття, їх необхідно піддати науковому аналізу. Ціннісно-орієнтаційна функція є складовою нормативної етики.

Функція вироблення етичних знань пов’язана з пояснен­ням походження моралі, фактів морального життя, обґрунту­ванням моральних цінностей, принципів, норм, ідеалів, оці­ночних уявлень конкретно-історичного типу суспільства і зрештою — із створенням знань про мораль.

4. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ЕТИКИ З ІНШИМИ НАУКАМИ, ЩО ВИВЧАЮТЬ МОРАЛЬ

Етика безпосередньо зв’язана з такими науками:

ü філософія;

ü соціологія;

ü психо­логія;

ü історія;

ü етнографія,

ü археологія,

ü педагогіка,

ü право,

ü економіка;

ü політика;

ü релігієзнавство;

ü мистецтво;

ü літературознавство та ін.

Наявність суміжних проблем не означає, що предмет ети­ки розчиняється в інших науках. Ці проблеми залишаються прикладними, вони не включаються в її центральне теоретич­не ядро.

5. Походження та історичні типи моралі

Мораль – історична.

Дослідники виділяють три основні передумови виникнення моралі:

1) формування у стародавньої людини абст­рактного мислення, здатності утворювати загальні поняття, визначати зв'язки й закономірності, формулювати принципи;

2) вироблення на початку людської історії соціального спо­собу передачі інформації, соціальної спадковості;

3) людська здатність діяти без розрахунку на негайний очевидний результат.

Отже, людський розвиток і людська мораль, по­чинаються з того моменту історії, коли суспільство набуває можливості підтримувати існування слабких, позбавлених здатності приносити здобич, і цим кладе початок відокрем­ленню ідеології від практичної діяльності, зближенню зв'язку поколінь (накопиченню соціального досвіду, соціальній спад­ковості).

Вчені визначили такі основні історичні типи моралі:

1) мораль родоплемінного суспільства;

2) мораль Давнього Сходу;

3) мораль античності;

4) мораль Середньовіччя;

5) буржуазна мораль;

6) мораль сучасної цивілізації.

Мораль родоплемінного суспільства

Родоплемінна мораль визначається як синкретична, нерефлективна, спирається на персоніфікований моральний закон (виявлення колективного інтересу), а також пов'язані з ним жорстко окреслені заборони та приписи.

Родова спільнота являла собою певну сис­тему, функції кожного елементу якої фіксувалися традиціями. У випадку порушення традиції людина опинялася за межами цієї системи (вигнання – остракізм).

Основні ознаки моралі родоплемінного суспільства:

ü архаїчна мораль вирі­шувала питання добра і зла категорично: добро – це виконання приписів, зло – їх порушення;

ü поділ на „своїх” і „чужих” – один з визначальних прин­ципів тлумачення суті моральних цінностей минулого, аж до наших днів („свої”–джерело добра, захищеності, надійнос­ті; „чужі” – пов'язані з небезпекою, загрозою, підступністю, тобто злом);

ü суб'єктом мо­рального судження виступає община, але апелює вона до олюднених стихій природи, до предків, богів, виносячи вирок, спирається на авторитет могутнього захисника. Община ви­ступає також суб'єктом виховання, передаючи кожній групі в певний період дозволене знання;

ü особлива роль моральних заборон (табу):

ü заборона інцесту (шлюбу між родичами);

ü ставлення до чужинців;

ü ставлення до померлих;

ü їжа та питво;

ü універсальним засобом забезпечення рівноваги у світі в ході розвитку соціальної культури і появи згодом держави була кровна помста.

Система моралі Давнього Сходу

Мораль Давнього Сходу характеризується такими ознаками:

ü розвиток аграр­ного виробництва та землеробства як більш надійних джерел існування;

ü влада переходить до ради старійшин, жерців і царів;

ü не зникають, але відсуваються на другий план родові зв'язки, з'являється територіальна (сільсь­ка й міська) громада;

ü належність до певної громадської верстви тепер не пов'язана з віком і статтю – вона спадкується, зумовлюється походженням від певного предка і відбивається у поведінці, одязі, прикрасах і навіть у комплексі доброчинностей;

ü усій цій системі стосунків надає своєріднос­ті патріархат, що по-різному виявляється в різних культурах. Виникають групи людей, більш чи менш обмежених у правах;

ü складна система різноманітних зв'язків стабілізується, набуває завер­шеного вигляду суспільної ієрархії – піраміди.

У пошуках миру й гармонії, справедливості й добра Схід задовго до європейців сформулював принцип (який можна назвати смисловим стрижнем сучасної системи моралі): як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть і ви.

Рівень цивілізованості ще недостатній, щоб оберігати ін­дивідуальне життя. Попри це, сім'я, діти, батьківська при­хильність, турбота про близьких (живих і померлих) безсум­нівно являють собою цінність. На побутовому рівні надзвичайно цінується миролюбність, незлобивість, хоч тради­ційно вихваляється агресивність царів – втілення військових доблестей. Серед царських доброчесностей найважливіша – турбота про підданих, їх благоденство. Не належать до без­умовних доброчесностей працьовитість, тверезість, подружня вірність. Примусова праця для більшості населення була необ­хідною, але навряд чи виконання підневільних робіт могло сприйматися позитивно. Що ж до пияцтва і подружньої зра­ди, вони засуджувалися лише у випадку, якщо зачіпались чиїсь інтереси, у першу чергу, майнові.

Отже, у давній східній культурі моральна свідомість тісно переплетена з практичним і магічним розумінням користі та знання. Мораль перших цивілізацій розвивалася у рамках тра­диційної культури і мала всі ознаки архаїчної свідомості. Але деякі риси відрізняють її від моралі первісного світу. Ці від­міни пов'язані, перш за все, з розвитком патріархату, виділен­ням сім'ї як основної суспільної одиниці, диференціацією мо­ральних цінностей на основі соціальної нерівності, а також із впливом теоретичного знання і писемного слова. Більш дина­мічна, більш відкрита культура доходить висновку про необ­хідність миролюбності.

Мораль і звичаї античності

Сучасна західна цивілізація починає свою історію від Ста­родавніх Греції та Риму, для неї це — античність (давнина). Однак і сусідами, і об'єктами воєнних операцій, і партнерами у торгових справах, і джерелом знань, мистецтв, умінь, рабів для європейців були давні східні цивілізації.

Мораліь античності маєтакі риси:

ü давні греки і римляни цілими годинами обговорювали новини, філософські і літературні твори на бенкетах, у теат­рах, лазнях, гімнастичних залах і цирках, бурхливо виявляючи емоції (тут створювалася громадська думка, виносилися оцін­ки й вироки);

ü господарчою, воєнною, культовою одиницею античного суспільства була сім'я. Вона будувалася на законах патріархату і обов'язкової моногамії для жінок;

ü народження дітей вважа­лося обов'язком перед громадою, предками і самим собою;

ü діти були зобов'язані шанувати батьків, підтримувати їх у старості, батьки ж — давати дітям необхідну освіту;

ü навчання інтелектуальне, музичне і фізичне диктувалося суспільними потребами і ґрунтувалося на прин­ципах калокагатії (єдності прекрасного і доброго) і агоністики (змаганні за досягнення найвищих результатів).

Отже, мораль античного суспільства характеризується протилежними тенденціями у своєму розвитку:

ü наростання індивідуалістичної орієнтації, яка виявляється у прагненні са­мовдосконалення, високому рівні самопізнання;

ü надзвичайне користолюбство, марно­славство, жорстокість у боротьбі за владу.

З накопиченням багатства відходять у минуле старі цін­ності: знатність, доблесть, відданість і честь, порівняно з яки­ми життя окремої людини зовсім не цінувалося.

Станово-корпоративна мораль Середньовіччя

Середньовічна культура включає в себе елементи племін­ної, язичницької культури і рафінованої (християнізованої) античної, і, нарешті, буржуазні елементи. Тому можна сказа­ти, що Середньовіччя — це, з одного боку, вищий рівень роз­витку традиційного суспільства, а з другого — його подолан­ня, руйнація, зародження цивілізації сучасного типу.

Характерні риси моралі Середньовіччя:

ü людина Середньовіччя більш гостро й безпосередньо, ніж наш сучас­ник, переживала події, бурхливо виявляла свої почуття: від ди­кої невтримності до шаленої радості існування;

ü належність до соціальної групи означала певний рівень багатства, розкошів;

ü багатство не за статусом вважалося ганебним;

ü си­лою об'єднання виступають певні права (привілеї) і певні обов'язки, станова честь. Спроба перейти до іншого стану, тобто змінити зовнішній вигляд, поведінку, рід діяльності, ви­кликає жорстоке глузування і обіцянку безславного кінця, ганьби;

ü чесноти і пороки не стільки індивідуальні, скільки абстрактно узагальнені, мають станово-корпоратив­ний характер.

Другим полюсом культури Середньовіччя було лицарство, визначальною ознакою якого був кодекс честі і який виявлявся в таких рисах:

ü честь захищали будь-якою ціною;

ü справою честі були пошуки сильнішого супротивника;

ü честь не дозволяла нападати на слабшого або того, хто впав;

ü кодекс честі вироблявся на зма­ганнях, турнірах — у присутності Прекрасної Дами;

ü з лицар­ською культурою пов'язують виникнення сучасної західної форми шлюбу.

Станово-корпоративна мораль середньовічної Європи повною мірою відбила суперечливий характер цієї культури. З одного боку, це найбільш розвинута форма традиційного сус­пільства, яка характеризується підкоренням індивіда стану (станова честь), офіційній католицькій ідеології.

З іншого бо­ку, середньовічне християнство орієнтувало людину на осо­бисту відповідальність у гіпертрофованій формі, що викликана почуттям провини, каяття, жалощів. Виявлення цієї тенденції призводить до роз­паду традиційної системи моралі.

Основні тенденції розвитку буржуазної моралі та сучасної цивілізації

Епоха Відродження змінила оцінку людини та її можливос­тей:

ü людина багато чого може, вона має право на розвиток своїх здібностей;

ü це не суперечить підвалинам християнства: успіхи людської діяльності, плоди її зусиль – доказ прихиль­ності до неї Господа.

Основні риси буржуазної моралі:

ü прагнення до матеріальної забезпеченості (збільшення багатства – це розглядається як реалізація життєвого призна­чення людини і служіння Богу);

ü однією з найважливіших чеснот стала ощадливість;

ü де­монстрація благополуччя та успіху;

ü добра репутація (працьовитість, професіоналізм, чесність, обов'язковість, пунктуальність);

агресивність, наполегливість у досягненні успіху будь-якою ціною.

У пошуках найкращих умов, сирови­ни, ринку збуту буржуа виходив за межі своєї держави, до­повнюючи свій націоналізм його протилежністю — космопо­літизмом.

Буржуа створив світовий ринок і людство як таке, охоплюючи його торгівлею і виробництвом (глобалізм), від­творив соціально-економічні відносини різних рівнів розвит­ку, відродив рабство, работоргівлю, імперії, колоніальну за­лежність. Це особливо яскраво продемонструвало XX століття.

Розподіл світу між капіталістичною і соціалістичною система­ми спричинив їх напружене суперництво. Зовні вони зовсім різні, спираються на протилежні принципи (перша – на індивідуалізм, друга – на колективізм), але найбільш гострі моменти виявляли їхню схожість: маніпуляція свідомістю мас, придушення інакомислення, створення кумирів, колек­тивна відповідальність, синдром „чужого” тощо.

Особливості моралі сучасної цивілізації

Мораль сучасного суспільства має такі головні ознаки:

ü мораль усвідомлюється як окремий, самостійний вид діяльності;

ü у процесі розвитку писемної культури й наукового знання моральна свідомість відчуває все більший вплив етики;

ü у зв’язку зі зростаючою спеціалізацією людської діяльності виникають і спеціальні моральні кодекси (лікаря, юриста, педагога, воїна та ін.);

ü складовою сучасного гуманізму є не тільки ставлення людини до людини, а й людини до навколишнього середовища;

ü норми моралі набувають загальнолюдського характеру;

ü відбувається гуманізація моралі (зростають свобода та відповідальність особистості, її моральна цінність).

6. СУТНІСТЬ, СПЕЦИФІКА ТА ФУНКЦІЇ МОРАЛІ

Природа і сутність моралі

Виділяють три основні групи поглядів на сутність моралі:

1. У релігійних концепціях мораль обґрунтовується як така, що дана самим Богом, підкреслюється її універсальний, за­гальнолюдський характер — тобто вона поширюється на всіх людей без винятку і всі рівні перед її вимогами, всі мають їх дотримуватися.

Однак релігійні концепції виносять витоки моралі за межі суспільства й недооцінюють значення особистості у станов­ленні моральної свідомості.

2. Натуралістична етика витоки моралі шукає у природному світі, у біологічній природі людини.

3. Соціально-істо­ричний підхід до виникнення людини й моралі вважають б ільш виваженим і глибоким. На думку прибічників соціально-історичного підхо­ду, мораль є наслідком матеріально-економічних відносин суспільства, її виникнення пов'язується з необхідністю під­тримання суспільного (людського) на відміну від тваринного способу життя.

Сутність моралі неможливо з'ясувати поза зв'язком із су­спільною практикою, діяльністю, поведінкою людей, соціаль­них суб'єктів.

Мораль включена у різні види діяльності (про­фесійно-трудову або економічну, соціально-політичну, сімейно-побутову, науково-пізнавальну, художньо-естетичну тощо) і реалізується в них.

Отже, джерело моралі — у суспільних потребах людини, спільнот, у суспільній необхідності підтримувати колективне життя людей, регулювати суспільні, міжлюдські відносини.

Сутнісні риси моралі – це, перш за все, її соціальна природа й соціальний характер функціонування (тобто вона виникає і функціонує тільки у суспільстві).

Оскільки мораль реалізуєть­ся лише у вчинках людей, то їй властивий діяльний характер. Такий характер моралі також є однією з сутнісних її рис.

Специфіка моралі

Мораль, як різновид практично-духовного способу освоєн­ня світу, як спосіб ціннісного орієнтування за допомогою нормативно-імперативного механізму, регулює поведінку лю­дини і суспільні відносини. Вона тісно пов'язана з політикою, правом, релігією, мистецтвом, наукою, але має свою специфі­ку, що й визначає її особливе призначення для організації су­спільного життя.

На відміну від інших форм духовного життя (науки, релі­гії, мистецтва, філософії), для моралі специфічним є її норма­тивний, ціннісний та імперативний характер.

Мораль має також свою специфіку.

Найвагомішими регулято­рами соціальної поведінки людей поряд з мораллю залиша­ються звичай і право.

Звичай

Історично першим видом соціальної дисципліни вважаєть­ся звичай. Звичаї, як правило, мають чітко окреслену локалі­зовану сферу дії, вони поширюються на представників первіс­ного родового колективу, громади чи якоїсь спільноти (етнічної, професійної тощо), характерні для певного часу. Мораль претендує на всезагальність на абсолютне значення її цінностей. Звичай тяжіє до минулого, відбиває традиціона­лізм та консерватизм. Якщо звичай стверджує суще (реальне), то мораль — належне (ідеальне).

Для зви­чаю характерна детальна, однозначна, жорстка, ситуаційно обмежена регламентація, де відкидаються імпровізація, сво­бода вибору варіантів дії, вчинків. Звичай вимагає виконання і не цікавиться мотивами поведінки. Право

Мораль же вимагає осо­бистої відповідальності й за вчинки, й за їх мотивацію, й пе­редбачає свободу вибору моральних цінностей, цілей і засобів їх досягнення. Тому мораль вважається більш розвинутим і складним способом регулювання поведінки людей у порівнян­ні зі звичаєм. Це історично досконаліший спосіб соціальної регуляції.

При­писи моралі носять універсальний, всюдисущий, загальнолюд­ський характер і застосовуються у будь-яких життєвих ситуаціях.

Моральні вимоги завжди формуються як всезагальні, універсальні, вони для всіх і конкретно для кожного. Біль­шість моральних приписів носить узагальнений, світоглядний характер. У моралі людина поводить себе не як приватна осо­ба, а як представник усього розумного світу, визнає інших рів­ними собі, гідними поваги незалежно від демографічних, май­нових, інтелектуальних, релігійних та інших параметрів.

Мораль і право

Мораль регулює стосунки людей з приводу суспільних, при­ватних і інтимних рівнів життєдіяльності, слугує єднанню з людьми, стверджує моральну спільність людства.

Право має офіційний, закріплений соціальними інститу­ціями (інституціональний) характер. Воно виникає набагато пізніше моралі, разом з державою, спирається на її силу та ав­торитет.

Норми права мають офіційно-обов'язковий харак­тер, їх виконання забезпечується, якщо це необхідно, органа­ми державної влади примусово аж до застосування сили.

Цінності моралі (норми, вимоги, приписи, правила, оцінки, принципи, ідеали, уявлення про добре, зле, справедливе то­що) не мають такого інституціоналізованого характеру, вони підтримуються силою громадської думки та особистими пе­реконаннями людей, їх совістю. Вони можуть, якщо це потрібно, підтримуватись і правовою нормою, і авторитетом держави.

Моральні цінності носять безособовий, анонім­ний характер, звернені до всіх і від імені всіх.

Мораль завжди пов'язана з добровільним виконанням ви­мог, правил, приписів на основі власного вільного вибору ав­тономної особистості. Свобода є дійсною причиною мораль­ного вчинку. Моральний вчинок відбиває характер мотивації, виконується з поваги до моральних цінностей суспільства, сприйняття моральної цінності як власної.

Для права голо­вним є законослухняність поведінки, відповідність вчинку нормі закону, його не цікавить характер мотивації особистос­ті. Моральні характеристики людини враховуються правом при правопорушеннях.

Право — це чітко сформульовані однозначні норми, завж­ди писані, де виражена воля законодавця. У них формально закріплені, зафіксовані права та обов'язки громадян.

Право має більш консервативний, статичний, формальний характер, не завжди встигає за змінами у соціальних проце­сах. Воно може гальмувати процеси оновлення суспільства. Діючі закони можуть не відповідати суспільним потребам та інтересам, але не можуть бути змінені без законодавця.

Право залишається більш зовнішнім регулятором поведінки, а мораль – глибоко внутрішнім, особистісним способом орієнтації, саморегуляції життєдіяльності чи культури життя людини.

Властивості моралі

Мораль відрізняється від інших форм духовного життя (науки, релігії, мистецтва, філософії) такими власти­востями:

ü імперативність;

ü нормативність;

ü оцінювальність.

Імперативність – це форма вираження повелінь (при­писів, вимог), спосіб їх реалізації. Мораль у такому ракурсі велить, пев­ним чином, як належно ставитись до людей, до суспільства, його інституцій, до природи і до самого себе.

Золоте правило моральності – ставитись до іншого так, як би людина хотіла, щоб інші ставились до неї.

Нормативність моралі виражає моральну необхідність, що існує у суспільстві, у дотриманні відповідних норм, пра­вил, вимог для досягнення необхідного результату у стосунках між людьми.

Моральні норми поділяються на два типи: норми-заборони (табу) відповідних дій та норми-зразки поведінки.

Норми-заборони з'явилися іс­торично раніше, ще у родовому суспільстві і обмежували сва­волю, природні інстинкти людини (як тварини).

Норми-зразки поведінки відбивають вищий рівень суспільного розвитку, пов'язаний з розвитком цивілізацій. Заборони і зразки — це два боки єдиних моральних вимог, вони визна­чають межі між неприпустимим і бажаним у поведінці лю­дей.

Оцінювальність моралі пов'язана з її здатністю до схва­лення чи засудження (осуду) явищ соціальної практики, дій, вчинків, поведінки людини, інших соціальних суб'єктів.

Форми оцінювання виражаються у схваленні, погодженні, симпатії чи несприйнятті, обуренні, осуді, гніві тощо.

Оціню­вальність є способом визначення моральної сутності людини у її ставленні до інших з позицій добра або зла, справедливості чи несправедливості, відповідальності чи без­відповідальності, любові чи ненависті тощо.

Є різні способи оцінок: публічна і приват­на, усна і друкована, замовчування, ігнорування чи захоплен­ня, ідеалізація, визнання чи упередженість, інтерес чи апатія тощо.

Імперативність, нормативність і оцінювальність моралі іс­нують і реалізуються у єдності й складають механізм функці­онування моралі.

Головні соціальні функції моралі

Соціальні функції моралі

Сутність, специфіка моралі, її місце і призначення у су­спільстві визначаються її соціальними функціями.

Головні соціальні функції моралі такі:

· соціалізація індивідів (гуманізуюча);

· гармо­нізація суспільних відносин;

· регулятивна;

· оцінювальна;

· світо­глядна (ціннісно-орієнтаційна);

· пізнавальна;

· виховна тощо.

Структура моралі

Мораль є складним полісистемним явищем.

Більшість дослідників умовно виділяє у моралі дві відносно самостійні, але тісно взаємопов'язані сфери:

ü мораль­ну практику;

ü моральну свідомість.

Моральна практика, це, перш за все моральна діяль­ність відносин особистостей і моральні відносини.

Ідеальну сторону моралі становить моральна свідомість.

Моральна практика і моральна свідомість завжди взаємодіють, взаємозумовлюють одна одну. Моральна практика відбивається у моральній свідомості, а остання надає нормативний зразок поведінки (належне, ідеальне), стосунків.

Разом з тим, співвідношення між практикою і свідомістю може мати різний ступінь відповідності. Критерієм їх відпо­відності чи невідповідності є дотримання норм моралі, які виступають як момент істини.

7. ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ЕТИКИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Кризові явища, пов'язані з розвитком існуючої цивілізації, глобальні проблеми, які на весь голос заявили про себе люд­ству (екологічні, демографічні, проблеми війни і миру, голоду, хвороб, культури тощо) можуть бути вирішеними людьми з гуманістичними орієнтирами, які б прагнули будувати світ і своє життя на загальнолюдських моральних цінностях.

За та­ких обставин зростає роль морального чинника в усіх сферах життєдіяльності суспільства і людини.

У минулому (та й сьо­годні) існувало немало чинників, які обмежували або за допо­могою яких обмежувалася дія морального чинника. Зокрема, це сфери політики, права, економіки, інші напрями духовно­го життя.

Це не обійшло й Україну. Українське суспільство, яке поступово трансформується, має морально відродитися.

Тому за сучасних умов етичні знання стають важливим чинником розвитку духовної культури суспільства і морально­го світорозуміння особистості, а до етики як науки ставляться нові вимоги.

Сьогодні інтерес до вивчення моралі виявляють соціологи, політологи, правознавці, що посилює вимоги, які ставляться до етики.

Усе це має важливе значення як для самої етики, так і для то­го, щоб підкріпити інші науки, які мають справу з мораллю, науковим розумінням її особливостей, а також для коорди­нування досліджень моралі соціальними і гуманітарними нау­ками.

Завдання сучасної етики:

ü обґрунту­вання й розуміння моралі як явища загальнолюдського;

ü допомога сучасній людині в осмисленні життя в усій його багатозначності та глобальності;

ü розширення горизонтів індивідуального сприйняття світу, введення у нього широких соціоморальних, гуманітарних критеріїв оцінки усього, що відбувається, показ зв'язку сучасного з минулим і майбут­нім;

ü подолання апологетико-прикрашального характеру аналізу моральної практики, моралізаторства;

ü обґрунтування моральних цінностей, ідеалів, моделей поведінки, міжособистісних стосун­ків, загалом нормативної етики, відповідну сучасному ринковому суспільству;

ü формування моральної культури суспільства й особистості.

Лекція 2. Основні етичні вчення

Дата добавления: 2015-05-26