Прагматизм

Сенека

Сенека (4 р. до н. е. — 65 р. н. е.) майже всі свої твори, серед яких найвідомішими вважаються «Про милосердя», «Про щасливе життя», «Про вільний час», «Про доброчин­ність» тощо, присвятив етичним проблемам.

Головними ідея­ми і напрямами етики, за Сенекою, є принцип злагоди з при­родою (жити щасливо — жити у злагоді з природою) і принцип підкорення людини долі.

Сенека відкидає намагання багатьох сучасників накопичувати матеріальні багатства, отри­мувати високі посади у державі, мотивуючи це так: «Що вище, хто піднявся, то ближче той до падіння...».

Сенс життя він убачав у досягненні абсолютного душевного спокою, чого можна досягти, переборовши страх перед смертю. Людина, за Сенекою, повинна постійно прагнути досягти вдосконалення, бо тоді її життя буде найбільш достойним.

Узагалі у давньоримських філософів домінують не гордість і відчуття єдності з розумовим началом світу, а навпаки, від­чуття мізерності людини, розгубленості, надлому. Окрім цього, у римських стоїків присутні релігійні переживання, ідеї спасіння і спокутування. Різко підсилюється тема індивідуа­лізму, а разом з нею — тема повного відходу від земних справ у особисте моральне самовдосконалення. Мораль втрачає риси суворості й все більш виступає як співчуття, милосердя і жа­лість. У ній з'являється мотив любові і роздуми про її втілення у жорстокому світі.

2. Етична думка Середньовіччя та Відродження

Середньовічна європейська етика безпосередньо пов’язана з християнською релігією. Центральне місце у ній приділяється темі Бога і людини. Усі морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких філософсько-мо­ральних роздумів лежить тлумачення текстів священного пи­сання — Біблії.

Моральна концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог — єдина творча сила. Він — найвище Благо і мо­ральний Абсолют.

Людина, на відміну від усіх інших істот, схожа з Творцем, тому їй надані дух і свобода волі. А образ Христа, який є Богом і одночасно людиною, — це наочний взірець моральності у християнському розумінні, що втілює ідеал.

Загальні нормативні принципи християнської етики зво­дяться фактично до вищої заповіді – любові до Бога. Слідування цій заповіді – зміст доброчинного життя.

Особливе місце в осмисленні цих та інших питань христи­янської етики займають два її найяскравіші представники — Августин Аврелій (Блаженний) і Фома Аквінський

Августин Блаженний

Августин Блаженний (354—430 рр.) — автор сотень тво­рів, значними серед яких є «Про святу Трійцю», «Про град Божий», «Сповідь».

Для Августина Бог — джерело і критерій моральності, ви­ща сутність, протилежна земній чуттєвості.

У постаті Бога вті­лена вся повнота добра (все існує завдяки Богу, тому й будь-яке благо йде від нього), а зло (до нього має відношення родина, яка за це відповідає перед Богом) вміщено у волі, яка відвертається від вищого (космічних доброчинностей) заради нижчого (тілесні втіхи).

Але метою і сенсом людського жит­тя є щастя, якого можна досягти тільки через пізнання Бога й випробування душі. Інструментами для цього є християн­ська віра і розум.

Людина є поєднанням світу Божого — душа людини, і світу земного — її тіло. Людська душа за своєю природою досконала, тому що наближена до Бога, але інколи тіло дола­ють спокуси (гріхи).

Августин вимагає від християнина повного аскетизму й відмови від сво­єї індивідуальності, беззаперечного слідування вказівкам Бога.

Фома Аквінський

Новий напрям духовного життя, який досяг розквіту в ХНІ ст., був пов'язаний з раціоналізацією світосприйняття.

Його виразником був Фома Аквінський (1225—1274 рр.), го­ловними працями якого вважаються «Сума теології» і «Сума язичників».

За Аквінським, найвище людське благо — поєднання лю­дини з Богом, а найвище блаженство — у безпосередньому інтелектуальному спогляданні Бога. Кінцева мета людини — у пізнанні, спогляданні й любові до Бога.

Перехід від теоцентричного до антропоцентричного розуміння світу відбувається в епоху Відродження, коли на перший план у культурі виходять гуманістичні мотиви.

Гуманізм (від лат. — «людський») узагалі означає визнання цінності людини як особистості, її права на необмежений розвиток і безперервний вияв своїх здібностей. Гуманізм по­чинається тоді, коли людина розмірковує про саму себе, про свою роль у світі, про свою сутність і призначення, про сенс і мету свого буття, коли презирство до земного єства заміню­ється визнанням творчих здібностей людини, розуму, нама­ганням досягти людського щастя.

Петрарка

«Батьком гуманізму» вважається Франческо Петрарка (1304—1374 рр.). який намагався поєднати культурні на­дбання «золотого віку» античності і досягнення сучасних йому філософів.

Здебільшого Петрарку цікавили етичні питання (у роботі «Моя таємниця» він робить акцент на розгляданні внутрішніх конфліктів людини і засобів їх розв'язання). Він добре розумів радощі та пристрасті людини, і не вбачав у них тільки потяг до гріховного.

Піко делла Мірандола

Гуманістична орієнтація Ренесансу дуже яскраво втілилася у вченні про людину Піко делла Мірандоли (1463 — 1495 рр.), який стверджував, що доля людини є наслідком її •природної вільної активності.

У промові «Про гідність люди­ни» філософ описував людину як особливий мікрокосмос. На його думку, людина має виключне право на те, щоб створю­вати свою особистість, своє існування за особистою волею і відповідним вибором. Таким чином, людина займає особливе місце у природі й крокує до «Божого вдосконалення». Мож­ливість прагнення до цього вдосконалення не задана спочатку, людина сама її формує.

Нікколо Макіавеллі

Особливе місце серед етичних вчень епохи Відродження займає концепція Нікколо Макіавеллі (1469—1527 рр.), який вперше чітко розподіляє принципи моралі та політики.

Макіавеллі не відкидає моральний ідеал християнства, але вказує на його невідповідність реаліям життя. Його мораль втрачає самостійність, виступає як залежна від політики і спрямована на збереження і зміцнення держави. Макіавеллі вважає: володар, який бажає втриматися при владі та успішно вирішити політичні проблеми, може використовувати всі за­соби. Омана, хитрість, підступність, насилля з повним правом можна залучати до справи, якщо переслідується блага полі­тична мета. Мета виправдовує засоби.

3. Етичні вчення Нового часу

Культура Нового часу (XVII—XIX ст.) і, відповідно, ново­європейська етична думка формуються за умов розвитку бур­жуазного засобу виробництва і раціоналістичного типу свідо­мості.

Етичні системи Західної Європи XVII ст., епохи зародження раціоналізму, характеризуються складною і суперечливою взаємодією християнського вчення про розумність створеного Богом світу і думкою гуманістичною, яка життєстверджує до­мінанти свідомості, перейняті вірою у можливість розумної перебудови світу та його удосконалення.

Т.Гоббс, Дж.Локк, Б.Спіноза – творці теорії природного права.

Мислителями того часу, Томасом Гоббсом (1588—1682 рр.), Джоном Л окком (1632—1704 рр.), Бенедиктом Спінозою (1632—1677 рр.) та іншими, створювалася одна з найзначніщих побудов суспільної думки Нового часу — теорія природного права, відповідно до якої право зумовлюється силою, що визначає суверенітет як особистості, так і держави.

Стан дер­жави у світовому співтоваристві подібний до стану громадя­нина у самій державі: і там, і тут діє не висока мораль, не во­ля Бога, а тверезий і холодний егоїстичний розрахунок.

Концепція створення моральності, що виходила виключно із земних інтересів людей, одержала назву теорії «розумного егоїзму».

Філософи-просвітителі XVIII ст. Жан-Жак Руссо, Дені Дідро, Клод Адріан Гельвецій га_інші розробили теорію виховання, основою якої стала тема осмислення людської природи.

Ж.-Ж.Руссо

Ж.-Ж.Руссо (1712—1778 рр.) у своїх головних творах «Нова Елоїза», «Еміль, або про виховання», «Сповідь», а та­кож «Мрії аматора самотніх прогулянок», «Міркування про походження і підставу нерівності серед людей», «Про суспіль­ний договір людини, дані йому природою основи здоров'я і моральності» ставить питання про емоційну спільність індиві­дів, про можливість з долання морального відчуження між людьми.

У романі-трактаті «Еміль, або про виховання» Руссо стверджував, що, розвиваючи у дитині почуття м'якості, співчуття, людяності, вихователь повинен за допомогою необ­хідної корекції природних якостей (співчуття і жалості) ви­корінювати у ній риси жорстокості й деспотизму. Останні, на думку філософа, є породженням цивілізації.

Руссо робить ак­цент на людській совісті, тому що це — стрижень особистос­ті, прояв її почуття, а не судження, тому що людина — істота емоційна.

Моральне зло у суспільстві, вважав Ж.-Ж. Руссо, породжується соціальною нерівністю, приватною власністю. А тому основою позитивного перетворення моральності мають бути соціально-класові зміни та волевиявлення народу.

Дені Дідро

Дені Дідро (1713—1784 рр.), автор «Енциклопе­дії» та філософських романів («Жак-фаталіст і його хазя­їн» тощо), вважав вихідним джерелом виховання людини по­чуття, але при цьому визнавав і роль розуму (мислення), підкреслюючи їх взаємозв'язок. Дідро акцентував увагу на лю­дині як носієві наукового знання.

Гельвецій

Клод Адріан Гельвецій (1715—1771 рр.) у своїй праці «Про розум» розглядає почуття як джерело і двигун усього в світі моральному.

Він проголошує домінанту безпосе­редніх життєвих задоволень, радощів, краси, любовної при­страсті.

Але Гельвецій не зупинявся на розгляданні культу на­солоди, а йшов далі, стверджуючи рівність людей у їх прагненні та здібності до любові й насолоди.

Кант

Наприкінці XVIII ст. найвизначнішою фігурою у розвитку європейської етичної думки став Імануїл Кант (1724-1804 рр.), який стверджував, що етика нічого не запозичує з інших наук про людину, а моральні принципи існували набагато раніше емпіричного знання про навколишній світ.

Етика Канта системно розроблена у таких творах, як «Критика практичного розуму», «Метафізика вдач», а також у складених за записами лекціях з етики.

Оскільки людина є істотою слабкою, недосконалою, на думку Канта, то для неї моральний закон може мати силу тільки як повеління, імператив. Імпе­ратив — це формула відношення об'єктивного (морального) закону до недосконалої волі людини.

Через обов'язок, за Кантом, за­тверджується і загальність морального закону, і внутрішня гід­ність особистості.

4. Розвиток етичних учень у XX столітті

Аналіз етичних вчень Нового та Новітнього часу свідчить, що вони розвивалися залежно від етапів еволюції суспільства.

XX ст. — час бурхливих соціальних та культурних подій, час стрімкого розвитку науки і техніки, якісних змін у вироб­ництві, глобальних проблем. Загальна криза культури і праг­нення гармонізувати й удосконалити світ та душу індивідів віддзеркалилися й в етичних шуканнях.

З початку XX ст., у зв'язку із посиленням кризових явищ капіталістичного суспільства, відбуваються зміни в буржуазній моралі, які виявилися у відмові від принципу гуманізму, ма­совому насильстві, розпусті, демагогії та популізмі.

Все це у найбільш концентрованій формі виявилося у фашистській ідеології. Так, Гітлер, проголошуючи своє кредо, відкрито за­являв: «У політиці я не знаю ніяких моральних авторитетів і законів»; «Не може бути рівного права для усіх»; «Ми повин­ні відібрати людей, які не дозволять, щоб ними керували мір­кування моралі».

У рамках соціалістичного суспільства етична наука майже не розвивала­ся до середини 50-х років. Радянська етична наука зосередила свою увагу на таких проблемах як дослідження історії етичної думки; обгрунтування нормативної етики радянського су­спільства; розробка, теорії морального виховання — тобто проблемах педагогічної етики; акцентуванні питань професій­ної етики.

Характеризуючи етичну думку XX ст., треба сказати, що у межах різних філософських шкіл виникають самостійні кон­цепції моральності, які базуються на принципах релятивізму, волюнтаризму, суб’єктивізму та відвертого цинізму.

Екзистенціалізм

Трагічні суперечності XX ст. знайшли відповідний відбиток у пошуках мислителів екзистенціальної орієнтації.

Екзистенціалізм (К. Ясперс, М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю) визначає моральність не як істинне буття, а лише як засіб суспільного маніпулювання особистістю, тобто, в цілому, як дещо вороже людині.

Камю

Відповідно вченню А. Камю (1913—1960 рр.), навколиш­ній світ — світ абсурду, з яким людина постійно конфліктує. Людина, особистість прагне реалізувати свою свободу, тому постійно виступає проти уряду, держави, світового порядку, тобто проти усього, що здається їй втіленням абсурду та не­справедливості.

Ж.-П. Сартр

Ж.-П. Сартр (1905—1980 рр.) вважає, що людина вільна абсолютно, а мораль може стати засобом реа­лізації цієї свободи. Маючи право на щастя, людина вільна розпоряджатися своєю долею, у тому числі, й правом на смерть.

Абсолютна свобода людини накладає на неї й абсо­лютну відповідальність, яка, у свою чергу, не пов'язана з кон­кретною відповідальністю за реальні вчинки.

Етика екзистен­ціалізму абстрактна і дуже віддалена від реальних суспільних інтересів.

Етична концепція прагматизму (Дж. Д'юї, Ч. С. Пірс, У. Д жеймс та ін.) заперечує теоретичний аспект моралі та зво­дить її до розглядання утилітарних життєвих проблем, до «практичної науки». Основу моралі складає досягнення ко­ристі будь-якою ціною й будь-якими засобами, що означає виправдання будь-якої мети й характеру діяльності.

Неопозитивізм

У межах неопозитивізму існує суб'єктивно-ідеалістична теорія моралі (Б. Рассел, Р. Карнап, А. Д. Айєр та ін.), яка заперечує об'єктивні засади моралі: особистість сама визначає зміст моральних цінностей, що і виправдовує будь-які її дії.

Неотомізм

Серед релігійних напрямів у етиці слід виділити неото­мізм та неопротестантизм. Неотомізм (Ж. Марітен, Е. А. Жильсон та ін.) — офіційне вчення католицької церкви. Етика неотомізму виходить з того, що витоком моралі є Бо­жий розум, який визначає моральні вимоги до людини. Голов­ною причиною морального зла є відступ від норм релігійної моралі. Моральність людини пов'язана із безумовним вико­нанням «Божого закону», який є єдиним дороговказом до «вічного блаженства на тому світі», морального самовдоскона­лення.

Неопротестантизм

Теологічне обгрунтування моралі представлене також у неопротестантизмі (К Барт, Р. Нібур, П. Тілліх та ін.), який стверджує, що моральність – це звернення та любов до Бога, всепробачення та справедливість, тоді як світська мораль — лише утилітарні розрахунки і матеріальні егоїстичні інтереси.

П сихоаналіз

Однією з найвпливовіших філософських течій XX ст. є психоаналіз, видатним представником якого є німецько-американський філософ Е. Фромм (1900-1980 рр.). У своїх працях він відстоював традиції гуманістичної етики, започат­ковані ще Аристотелем.

Гуманістична етика Е. Фромма вва­жає, що цінності, судження, в тому числі, й етичні, можуть бути створені лише на основі розуму, для чого людина повин­на пізнати саму себе, свою природу, властивості та типи люд­ського характеру. Позитивним типом особистості є такий, для якого характерні продуктивна орієнтація та творча діяльність. Любов, творчість, відповідальність — ось дійсно моральна позиція людини в цьому світі, якщо вона прагне зберегти світ для себе й для майбутніх поколінь.

Треба зауважити, що кінець ХХ століття у європейській етиці характеризується переходом до прикладної етики. Прикладна етика займається моральними колізіями у конкретних сферах суспільної практики та існує як сукупність дисциплін – біоетика, етика бізнесу, етика науки, політична етика тощо.

Розвиток етичної думки в Росії

У Росії активний розвиток етичної думки спостерігається з середини XIX ст. Російська релігійно-філософська етика (В. С. Соловйов, С. М. Булгаков, М. О. Бердяєв, П. О. Сорокін та ін.), як і уся загальноєвропейська етика була наповнена ідеєю морально-суверенної особистості.

Ідею примата свобо­ди над буттям (на свободу не може впливати навіть Бог) обстоював відомий російський філософ М. О. Бердяєв (1874—1948 рр.).

Сучасники Бердяєва – С. М. Булгаков (1871-1944 рр.) та В. С. Соловйов (1853-1900 рр.) – вбачали вплив Космосу на розвиток людства домінуючим.

С. М. Булгаков ввів у етично-філософську думку ідею боговтілення, або внутрішнього зв'язку між Богом і створеним ним світом – софії («премудрості Божої»), яка виявляється у світі й у людині, що робить останню причетною до Бога.

В. С. Соловйов про­повідував ідею захисту матеріального світу від руйнівної дії ча­су і простору через «премудрість Божу».

Відмінність росій­ської етичної думки в тому, що основи моралі й моральності вбачались у божественному Абсолюті, а колективність тракту­валася як релігійно-духовна загальнолюдська соборність.

5. Історія етичної думки в Україні

Перший період (XI ст.- поч. XV ст.)

Початок першого пе­ріоду історії української етичної думки припадає на час існування Київської Русі, коли складається притаманний україн­ській духовній традиції тип мислення.

Етика в цей час ще не була самостійною наукою. Було лише коло питань, пов'язаних з усвідомленням сутності людини, причо­му проблема людського існування розглядається крізь призму проблеми «людина – Бог». Тобто, етико-філософська думка розвивається у щільному зв'язку з релігією.

У цілому, духовну культуру княжої доби можна охарактеризувати як релігійно-філософсько-етичний комплекс, спрямований, насамперед, на осмислення актуальних проблем то­гочасного суспільного життя.

Найвагоміші етичні погляди висловлені у таких пам'ятках писемності Київської Русі, як «Повість минулих літ», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Ізборник Святослава», «Повчання» Володимира Мономаха тощо.

Окремо слід підкреслити акцентацію ролі серця, що стає традиційною для української етико-філософської думки.

Вшановуючи князя Володимира, Іларіон у «Слові про Закон і Благодать» підкреслює, що в серці князя «воссиял разум», пов'я­зуючи серце із розумом і волею.

У «Повчанні» Володимира Мономаха та численних пам'ятках києво-руської писемності проголошується заклик вірувати «всім серцем і всією душею». Таким чином, серце постає своєрідним зв'язком розуму, по­чуттів і волі людини, за допомогою якого кожна людина залу­чається до Божої істини. Цей тип філософування, що склався у культурі Київської Русі, визначив своєрідність розвитку філо­софсько-етичної думки України наступних віків.

Другий період (XVI—ХУШ ст.)

Цей період– час козаччини, коли починають активну діяльність братства, розвивається масове книгодрукування, діє Острозька школа (сучасна Волинь).

Братства (виникли наприкінці XVI - на початку XVII ст.) стають осередками захисту духовних цін­ностей українського народу, поширення освіти. Найзначніший внесок у цей процес було зроблено Львівською, Київською, Луцькою братськими школами.

Щодо знань з етики, братства здійснюють велику роботу, поширюючи твори Іоанна Злато­уста, інших авторів, у яких розроблялась етична пробле­матика.

Позиція діячів братських шкіл (Мелетій Смотрицький, Йов Борецький, Касіян Сакович, Фома Євлевич та ін.) репре­зентована у творі Ісаї Копинського (?-1640 рр.) «Алфавіт духовний», який присвячений проблемам людини, питанням духовного, морального її воскресіння. Автор підкреслює необхідність самопізнання і морального самовдосконалення люди­ни.

В українській культурі цього часу відбувається формування етики як самостійної науки, про що свідчить діяльність професорів Києво-Могилянської академії (заснована 1632 р.) та її учнів (Інокентій Гізель, Феофан Прокопович, Феофан Прокопович).

Серед проблематики, що розроблялася вченими академії, переважне місце займають гуманітарні дослідження, орієнто­вані на вирішення певних соціальних, духовних, зокрема етичних проблем людини. Центральною парадигмою, що сут­тєво впливала на розробку етичних проблем, була «Бог – лю­дина – світ». Стверджуєть­ся принцип справедливості — повага до кожного як до людини.

Феофан Прокопович

Значний внесок в історію етичної думки в Україні зробив Феофан Прокопович (1681 — 1736 рр.), викладач курсу етики з 1705 р., ректор академії (1712-1715 рр.). У своїй «Етиці» він розкри­ває механізм та сенс людської діяльності, тобто кожна людина діє, бо «вона бажає чогось, заради чого це робить». Ф. Проко­пович вважав, що головне завдання етики, яка керує люд­ською поведінкою, «... досліджувати й навчати, у чому полягає найвище добро або найвище щастя й блаженство».

Георгій Кониський

Георгій Кониський (1715 — 1795 рр.). у праці «Моральна філософія, або етика» досить глибоко для свого часу досліджує природу людини, формулює складну концеп­цію людської активності.

Моральний вибір і вчинок людини зале­жать від волі. Метою ж людської діяльності взагалі є благо. Вище благо «приготував людині Бог», але є й земне благо, пов'язане з життєдіяльністю людини. Воно (благо) може бути істинним і уявним: перше — це духовні доброчинності, здоров'я, сили людини; друге — це те, що властиве не людині, а її оточенню (гроші, багатство, почесті).

Взагалі благом вважається все, що стало для людини бажаним: наявність здоров'я, доблесті, про­довження роду, почуттєвих насолод, відчуття благополуччя та щасливої долі, але все це має бути у помірних межах.

Людина має прагнути насолоди, але не повинна перетворювати її на самоціль.

Г. Кониський також був проти проповідування мо­рального ідеалу, що здатен знищувати цінності людського життя.

Г.С.Сковорода

Філософсько-етична концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської академії, є теоретичним виразом культу­ри українського барокко, у межах якої зростає найзначніша філософська система. Автором цієї системи був видатний ук­раїнський мислитель, вихованець Києво-Могилянської акаде­мії Григорій Сковорода.

Г. С. Сковорода (1722-1792 рр.) – видатний представ­ник Просвітницької доби. Він успадкував просвітниць­кі традиції Києво-Могилянської академії.

Г. Сковорода звертається до людини, в центрі його вчення – етико-гуманістичні проблеми. Своє розуміння духовності філософ пояснює вченням про два світи: видимий, зовнішній і невидимий, внутрішній. Невидиме при­сутнє у всіх речах як вічне, незмінне, істинне. Людина — це також єдність видимого й невидимого. Через свою невидиму натуру людина тотожна Богові: істинна людина і Бог — це од­не й те саме.

Моральне вдосконалення внутрішнього світу наближає людину до свободи — це один з принципів філософії Просвітництва, що повною мірою вия­вився у філософській системі Г. Сковороди.

Ще один принцип етико-філософського вчення Г. Сково­роди — всепроникнення моралі, розширення меж функці­онування моралі на усе суспільство, на кожну особистість. У такий спосіб філософ стверджує гуманістичну можливість лю­дини жити за совістю незалежно від матеріального стану чи роду діяльності.

Третій період (ХІХ ст.)

Етично-філософська думка України Нового часу багато зробила у справі дослідження проблеми моралі.

XIX ст. – третій період історії етичних вчень України – пропонує нові аспекти дослідження сфери моралі. Це період активного становлення самосвідомості української нації, що визначається постановкою проблеми «людина-нація», і саме це питання є головним у етичних поглядах української інтелі­генції XIX ст.

Професійну філософську думку України XIX ст. репрезен­тували викладачі університетів і духовних академій. Серед них П. Юркевич, С. Гогоцький, П. Аіницький, О. Козлов, О. Гіляров, Г. Челпанов, Д Богдашевський та ін.

Поставивши у центр своїх досліджень проблему людини, вони визнавали принципове значення питань моральності.

Традиційно для української етичної думки є «філософія сер­ця» П. Юркевича (1826—1874 рр.): серце — скарбник і носій фізичних сил лю­дини, центр її душевного і духовного життя. Воно є основою морального життя людини, де зосереджуються усі моральні почуття.

П. Юркевич, С. Гогоцький, а пізніше П. Ліницький, О. Гіляров, Д. Богдашевський та ін. у своїх філософських по­шуках виходили з того, що існує потреба в осмисленні місця людського духу в цілісній системі світу, що виходить із ви­знання гармонії розуму і почуттів.

У цей період етика була виділена як самостійна наукова дисципліна, яка в той же час нерозривно пов'язана із філосо­фією.

Представники академічної філософії України були одностайні в тому, що осягнути внут­рішній світ людини, а тим більше природу моральності не можна без філософії. У цей же період відбулося становлення марксистської філософсько-методологічної позиції, в рамках якої етична проблематика була переведена у площину соціаль­но-революційної діяльності.

Подальший розвиток етико-філософської української думки відбувався або в межах марксист­ської методології, або згідно з традиціями класичного раціоналізму, чи неокласичного підходу до етичних проблем філософії XX ст.

Висновки

1. Розглянувши головні етапи історичного розвитку етичної думки, ми бачимо, що упродовж кількох тисячоліть людство розробляло етичну проблематику у площині філософської нау­ки, зрозуміло важливість створення і поширення моральних настанов, принципів, законів спочатку серед родичів, потім серед сусідніх народів і зрештою – серед людства загалом.

2. Давні мислителі шукали відповідь на моральні питання у конкретних виявах людської поведінки, що призводило на деякий час до превалювання у загальній етичній думці таких поглядів, як евдемонізм (пріоритет щастя і насолоди), гедо­нізм (прагнення насолоди), аскетизм (обмеження матеріаль­них задоволень), цинізм (відкидання всіх загальноприйнятих норм і настанов), стоїцизм (пропаганда відмови від задово­лень і прагнення до спокою духу). Взагалі, з'ясовуючи сутність доброчинностей, мислителі античності (як у Давній Греції, так і в Давньому Римі) намагалися вийти на глибинні проб­леми моральної теорії — такі як природа моралі та її похо­дження, як свобода і відповідальність, як специфіка і чинники морального виховання тощо.

3. Середньовічна етика (V—XV ст.) узяла на озброєння дог­мат християнської віри в Бога і доброчинності, притаманні цій вірі. Цими доброчинностями були віра, надія і любов до Бога. Важливі мораль­ні проблеми в добу Середньовіччя, коли існувало тотальне панування релігії та церкви, вирішувалися у щільному зв'язку з релігійними догматами і в інтересах церкви.

4. Відродження зуміло аргументованіше і детальніше розви­нути антропологічні надбання античної етичної думки. Відте­пер погляд учених-моралістів (Ф. Петрарки, П. делла Мірандоли, Н. Макіавеллі) був привернутий виключно до людини в її прагненні змінити світ за своїми задумами. Творчі сили людства відносилися до вищого рангу, при цьому на постать Бога вже дивилися сміливіше і ототожнювали його з об'єктив­ними законами природи, які людина може вивчити і приму­сити слугувати собі.

5. Доба Нового часу внесла в етичну думку впливи нового релігійного напряму — протестантизму, який викликав до життя нову етичну концепцію активного служіння Богові. Ре­лігійні зміни спричинили появу таких форм вільнодумства, як атеїзм, деїзм, скептицизм (М. Монтень, П. Бейль), пантеїзм тощо. У XVII-XVIII ст. у етико-філософській думці з'явилася теорія розумного егоїзму (Спіноза, Гельвецій, Гольбах та ін.). Результатом нового сплеску філософської думки щодо етичної проблематики стала розробка вчення про автономну мораль (І. Кант).

6. Українська етична думка у своєму розвиткові пройшла складний і дуже цікавий шлях, який можна поділити на три головні доби.

Перша – у межах XI-XV ст., питання, пов'язані із розвитком духовності людини розглядалися на фо­ні розвитку державного інституту, який домінував над усіма сферами життя тогочасного суспільства, а також і над питан­нями вирішення загальнолюдських моральних норм. Домінуючою була концепція «держава–Бог–людина», з якою було щіль­но пов'язане людське існування.

Другу добу (XVI-XVIII ст.) можна охарактеризувати як підйом філософської думки не тільки в Україні (розповсю­дження братств і братських шкіл), а й у Європі взагалі. Ціле сузір'я філософів-українофілів ретельно готувало грунт для подальшого глибокого вивчення етичної проблема­тики у світлі тогочасних суспільно-політичних змін. Ф. Прокопович, Г. Кониський і Г. Сковорода розробля­ли проблематику добра і справедливості як головних катего­рій, що впливають на діяльність людського суспільства.

Третя доба (XIX-XX ст.) характеризувалася постановкою і розробкою концепції «людина–нація» (особливо під час національно-визвольної боротьби), у світлі опрацювання якої українська етична думка розмежувалась на два напрями – радикальний (людина задля свого щасливого існування повин­на перебудувати суспільне життя) і академічний («філософія серця»).

У XX ст. етичну проблематику в Україні розробляли майже виключно вчені-марксисти, які спромоглися «вбрати» етичні настанови в «одежу» марксистського розуміння голов­них етико-філософських питань.

Науковий атеїзм вия­вився великою перешкодою на шляху розвитку ідеї спорід­нення Божих моральних настанов і вказівок з людськими мо­ральними принципами.

Підсумок

Етика пройшла довгий і складний шлях, який не може припинитися ніколи, тому що розвиток суспільства і людини набуває нового значення у кон­тексті сучасного всесвітнього діалогу багатьох культур.

Тому завдання сучасних етиків можна вбачати в тому, щоб знайти но­ві, узагальнюючі та прийнятні для всіх моральні настанови, за­ходи, які б змусили людство розвиватися у злагоді та гармонії.

Дата добавления: 2015-05-26