Цицерон

Платон

Декалог

1. Поважати тільки єдиного Яхве.

2. Заборона створювати інших богів.

3. Застереження від необов'язкового звертання до вказівок Бога.

4. Вимога щосуботнього відпочинку заради Яхве.

5. Поважати батька й матір своїх.

6. Не вбивати.

7. Не красти.

8. Не блудити.

9. Не брехати при свідченні.

10. Не бажати нічого, що належить ближньому.

Система етичних принципів Декалогу стала важливою складо­вою частиною моральних законів християнства та ісламу, за­гальнолюдською основою моральності.

ДАВНЯ ГРЕЦІЯ

Першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика, була натурфілосо­фія, яка вийшла з грецької міфології Представниками натурфілософії були Геракліт, піфагорійці, софісти, Анаксагор, Демокріт та ін.

Геракліт

На думку Геракліта (близько 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон).

Демокріт

Демокріт (близько 460—370 рр. до н. е.) вважав, що все у світі складається з малих часток (атомів), з чого виходило, що душа (вогонь) також матеріальна і смертна, бо складаєть­ся з атомів. Вище благо — це блаженство, а останнє — спокій і веселощі душі, яких можна досягти лише завдяки помірно­му способу життя, приборканню своїх пристрастей.

Людина сама може досягти знання про погане і доб­ре завдяки своєму розуму.

Демокріт заклав гуманістичну і мате­ріалістичну орієнтацію в європейській етиці.

На противагу їй виступив Сократ і пізніше — Платон.

Сократ

Фактично, першим філософом, моралістом-просвітником, який присвятив себе, насамперед, людським проблемам, був Сократ (469—399 рр. до н. е.), саме тому прийнято говори­ти «про сократівську революцію» в античній філософії.

У бесідах і дискусіях Сократ звертав головну увагу на пізнання сутності доброчинності.

Сократ вважав, що істинна моральність — знання того, що є благо, що є прекрасним, а разом з тим і ко­рисним для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя, яке розумілось як справжня турбота про душу. Люди живуть погано тому, що не знають, як жити пра­вильно, і через це страждають. Тому найвище завдання — не теоретичне, а практичне — мистецтво жити.

Сократ ос­новою розуміння етичних принципів вважав саме послідовне пізнання «себе самого».

Основу етики Платона (427—347 рр. до н. е.) складають вчення про ідеї і про душу.

Най­вища ідея — ідея блага (Бог). За Платоном, мораль — над­бання «неба». Душа співпричетна до світу ідей, тому що її ви­ща, найчистіша, розумна частина повернута до цього світу.

Аристотель

Аристотель (384—322 рр. до н. е.) першим увів етику як самостійну дисципліну у систему науково-філософського знання, розмістивши її між психологією — наукою про душу, і політикою — вченням про державу.

Він першим дав назву науці, що займається сферою міжособистісних стосунків і поведінкою індивіда як розумної і політичної (суспільної) істоти.

Трактат, у якому викладено вчення Аристотеля про мо­раль, має назву «Нікомахова етика». Цей твір являє собою практичні поради щодо правильної поведінки, які було адре­совано Аристотелем своєму синові.

Таким чином, якщо ранні етичні вчення Давньої Греції значною мірою є зібранням афо­ризмів життєвої мудрості, якщо Платон висловлював свої думки у формі діалогу, то «Етика» Аристотеля — монолог, тобто за своєю формою це — наукова робота, не схожа на ху­дожній твір та повсякденні роздуми.

Окрім названого, Аристотель написав також «Евдемову етику» і «Велику етику». У своїх етичних роздумах він порушував різні питання, головни­ми з яких були вчення про благо, вчення про доброчинність, вчення про виховання, вчення про свободу волі тощо.

Епікур

Видатним моральним вчителем елліністичного періоду був Епікур (341—270 рр. до н. е.). З його ім'ям пов'язана одна з важливіших традицій філософської етики, що отримала назву евдемонізм (від грец. — «щастя»).

Епікур вва­жав, що вирішення етичної проблеми міститься у правильно­му тлумаченні щастя. Щасливі люди є доброзичливими, у них немає ані потреби, ані приводу сваритися поміж собою — та­кий моральний пафос має вчення Епікура.

Найкраще задоволення для людини, вважав він, — у відсутності будь-яких страждань.

Стоїцизм

Ст оїцизм мав дві форми — грець­ку і римську.

Засновником стоїцизму був грецький філософ Зенон (336—264 рр. до н. е.), який вбачав вищий сенс люд­ського існування у підпорядкуванні природі, у повному сприйнятті світу.

У світі, згідно з поглядами стоїків, царює жорстока необхідність, яка є вираженням космічного розуму.

ДАВНІЙ РИМ

Давні римляни, які запозичили багато ідей від греків у сфері етики, найбільшу зацікавленість виявили до стоїцизму та еклектицизму. Найвідомішими і найвпливовішими з них були представник еклектицизму Марк Тулій Цицерон, та сто­їки Сенека, Епіктет, Марк Аврелій, які зробили важливий внесок у розвиток суспільної свідомості та моралі.

Марк Тулій Цицерон (106—45 рр. до н. е.) — працював у сфері розробки державного устрою. Він відомий також як розробник латинської філософської термінології. Найкращий суспільний лад вбачав у комбінації трьох головних державних форм: мо­нархії, аристократії та демократії. У сфері етики поділяє позицію стоїків стосовно доброчинності: людина є розумна істота, яка має у собі щось божественне. Доброчинність — подолання всіх життєвих труднощів через свідоме і активне вольове втручання самої людини. Цицерон на відміну від багатьох філософів того часу, пропонував об'єд­нати всі філософські вчення в єдине.

Дата добавления: 2015-05-26