Держава в системі суспільного відтворення. 6 страница

Після завершення першої стадії кругообігу вартість, початково авансована у грошовій формі, набуває форми продуктивного капіталу. Продуктивна форма промислового капіталу - сукупність засобів виробництва і робочої сили найманих працівників, які є відповідно речовим та особистісним факторами виробництва товарів, додаткової вартості. Після перетворення на продуктивну форму процес обігу авансованого капіталу зупиняється і починається друга стадія кругообігу капіталу. Тут вона починає функціонувати, як самозростаюча вартість, тобто як вартість, що приносить додаткову вартість. Змістом другої стадії кругообігу капіталу є продуктивне споживання придбаних засобів виробництва і робочої сили, тобто процес виробництва товарів, вартість яких перевищує вартість спожитих факторів виробництва на величину додаткової вартості.

Вироблені на другій стадії товари набувають форми товарного капіталу як особливої функціональної форми існування самозростаючої вартості. Товарна форма капіталу - сукупність створених на основі найманої праці товарів, вартість яких вміщує додаткову вартість і тому є більшою, ніж вартість авансового капіталу. На третій стадії кругообігу капіталу відбувається продаж товарів та реалізація втіленої в них додаткової вартості, тобто вироблені товари перетворюються на гроші. Третя стадія здійснюється знову в сфері обігу. Після реалізації товару капітал набуває вихідної форми - грошової, що зазначає завершення кругообігу капіталу.

Кругообіг капіталу, який розглядається як процес, що постійно повторюється – це оборот капіталу. Оборот капіталу відбувається у часі: його початком є авансування капіталу на придбання факторів виробництва, а завершенням - повернення усього авансованого капіталу власнику у початковій грошовій формі. Час обороту капіталу - період, протягом якого вся авансова вартість повертається до початкової форми (грошової) форми.

Структурними складовими часу обороту є час виробництва і час обігу. Час виробництва - це період, протягом якого авансований капітал перебуває у сфері виробництва і має продуктивну форму. Він охоплює весь період перебування засобів і предметів праці у сфері виробництва, починаючи від їх надходження в запаси і закінчуючи випуском готової продукції. Час обігу охоплює період, протягом якого авансований капітал перебуває у сфері обігу у формах грошового і товарного капіталу.

64. Ефективність кругообігу капіталу.

Кінцевою метою авансування грошей на виробництво товарів, як грошової форми капіталу є приріст грошей, у якому знаходить свій вияв виробництво додаткової вартості. Проте абсолютна величина величини приросту грошей не дає уявлення про міру самозростання авансованих грошей, тобто про ефективність їх функціонування, оскільки певна величина приросту грошей може бути одержана за різних їх витрат на придбання та використання елементів основного і оборотного капіталу. Тому загальною мірою ефективності обороту всіх складових капіталу є норма самозростання вартості як відношення додаткової вартості до вартості авансового капіталу. Це відношення можна відобразити формулою: N = (m/К.ав.)*100%, де N — норма самозростання вартості; m — додаткова вартість; К.ав. - авансований капітал.

Ефективність використання окремих елементів основного і оборотного капіталу відображається особливими показниками, найважливішими серед яких є: капіталовіддача (фондовіддача), коефіцієнт змінності, співвідношення оборотного капіталу і капіталу обігу, матеріаломісткість (фондомісткість) продукції1.

Основний капітал впливає на ефективність кругообігу і обороту всього капіталу. Одним з найважливіших показників ефективності використання основного капіталу є фондовіддача – відношення обсягу продукції у грошовій формі до вартості основних виробничих фондів (основного капіталу), виражене у відсотках. Фондовіддача є узагальнюючим показником використання основних виробничих фондів(основного капіталу). Формулою фондовіддачі є: Фв = (ВП/ОФ)*100%, де Фв — фондовіддача; ВП — обсяг виробленої продукції; ОФ — вартість основних виробничих фондів

Показником, який характеризує рівень використання основних виробничих фондів (основного капіталу), є коефіцієнт змінності - відношення кількості фактично відпрацьованих машино-змін (або верстато-годин) до загальної кількості устаткування. Підвищення коефіцієнта змінності роботи машин і устаткування дає змогу збільшити випуск продукції без збільшення основного капіталу.

Ефективність використання оборотних засобів залежить від співвідношення оборотного капіталу і капіталу обігу. Чим більша питома вага оборотного капіталу в загальному обсязі оборотних засобів, тобто чим більша їх частка, зайнята безпосередньо у виробництві, тим ефективніше використовуються оборотні засоби.

Узагальнюючим показником ефективності функціонування оборотних виробничих фондів є матеріаломісткість продукції - відношення вартості загального обсягу матеріальних ресурсів, витрачених на виробництво товарів, до вартості продукції загалом. Кількісно його визначають за формулою: Мn = (В/ВП)*100%, де Мn - матеріаломісткість продукції; В - витрати матеріалів, палива, енергії та ін., ВП - обсяг виробленої продукції. Чим менше витрачається сировини і матеріалів на виробництво одиниці продукції, тим нижчою буде матеріаломісткість продукції, а тому вищою ефективність використання оборотного капіталу.

Оскільки оборотний капітал становить значну частку продуктивного капіталу, раціональне використання речових складових оборотного капіталу є чинником підвищення ефективності обороту всього промислового капіталу.

65. Міжнародний рух капіталу.

Найдинамічнішою формою економічної глобалізації є міжнародний рух капіталу – 1) рух каті палу поза межами національної економіки; 2) переміщення, міграція капіталів між країнами у пошуках вигіднішої сфери їх використання; 3) комплекс міжнародних екон. відносин, які розвиваються між суб’єктами різних країн з приводу переміщення капіталу в різних формах з одних країн в інші з метою отримання транснаціонального прибутку, розв’язання певних економічних, соціальних проблем як країн-експортерів капіталу, так і країн-імпортерів.

Основними суб'єктами вивезення капіталу в сучасних умовах є ТНК, державні та наддержавні органи, які працюють для привласнення монопольно високих прибутків.

Основні форми МРК: вивіз підприємницького та позичкового капіталу, міжнародна допомога. Загальну суму функціонуючого за кордоном капіталу утворюють іноземні інвестиції. Згодом їх джерело зростає за рахунок капіталізації додаткової вартості, використання амортизаційних відрахувань, випуску акцій та ін. При вивезенні підприємницького капіталу інвестиції поділяють на прямі (дають змогу здійснювати контроль над підприємством - володіння приблизно 10% акцій) та портфельні (не дають права на контроль, а лише на отримання прибутку). За джерелами фінансування розрізняють державний, недержавний (приватний, груповий), наддержавний види капіталу. В межах державного капіталу розрізняють такі форми капіталу, як позики, дари (гранти), допомоги. Недержавне вивезення капіталу може здійснюватись юридичними і фізичними особами, приватними (окремим індивідом або сім'єю) чи груповими інвесторами у формі капіталовкладень, міжбанківського кредитування, торговельних кредитів та ін. Паралельно надаються маркетингові, управлінські, інжинірингові послуги, здійснюються лізингові операції, які містять певні інвестиційні можливості.

Якщо капітал вивозять з розвиненішої в менш розвинуту країну, то цей процес супроводжується формуванням більш зрілих відносин капіталістичної власності (а отже, і капіталу), досконаліших форм капіталістичних виробничих відносин. У такий спосіб здійснюється процес інтернаціоналізації капіталу (економічної власності, основаної на експлуатації тощо), і відповідно, капіталістичних виробничих відносин.

У процесі руху міжнародного капіталу діють такі основні закономірності:

1) прискорене зростання іноземних капіталовкладень; 2) постійне зростання частки прямих інвестицій порівняно з портфельними; 3) посилення процесів монополізації в експорті капіталу; 4) зростаюча концентрація прямих інвестицій у розвинутих країнах; 5) постійне і швидке зростання обсягу прямих іноземних інвестицій} розвинутих країн і зменшення частки країн, що розвиваються; 6) посилення інтернаціоналізації власності в процесі вивезення капіталу; 7) зростання обсягів вивезення капіталу в постсоціалістичні країни та зменшення частки капіталу, що вивозиться з них; 8) випереджаючі масштаби обсягів обороту державних цінних паперів; 9) зростання частки прямих інвестицій у сфері послуг.

66. Праця і людський ресурс.

Людські ресурси – працівники, що мають певні професійні навички та знання. Основними характеристиками людського ресурсу є: фізична енергія, мотивація, ставлення до роботи, рівень кваліфікації та освіти, здатність до ефективної організації діяльності, вміння управління діяльністю тощо.

Трудові ресурси – 1) частина населення країни, здатна до праці, тобто така, що має фізичні та розумові здібності для участі у процесі виробництва; 2) працездатне населення працездатного віку.

Праця – 1) цілеспрямована діяльність людини щодо створення певних економічних благ чи надання послуг; 2) процес споживання людського ресурсу.

Кількість праці визначається її тривалістю і вимірюється часом протягом якого відбувався процес праці. Однією з мір праці є робочий день (найбільш загальна міра робочого часу) – кількість годин на добу протягом яких працівник здійснює працю на підприємстві. Масштабом робочого дня є робоча година. Вільний час включає час для сну, час для здійснення саморозвитку та самовдосконалення (навчання, наука, мистецтво та ін.). В процесі праці – відновлюються життєві сили, розвиваються здібності і людина вдосконалюється як особистість.

Тривалість робочого дня визначається такими факторами:

– суспільними потребами і необхідністю їх задоволення;

– продуктивністю праці;

– значенням для суспільства вільного часу.

67. Вартість і оплата праці.

Як і всякий товар робоча сила має споживчу вартість і вартість.

Споживча вартість робочої сили – здатність людини своєю працею (завдяки своїм знанням, кваліфікації тощо) – створювати новий продукт і нову вартість величина якої більша, ніж вартість самої робочої сили.

Вартість робочої сили – 1) затрати суспільно необхідного робочого часу, потрібні для відтворення робочої сили; 2) вартість життєво-необхідних засобів, що потрібні для нормального відтворення робочої сили. Визначається вартістю товарів та послуг, необхідних для забезпечення нормального існування людини в певних соціально-економічних умовах.

Величина вартості робочої сили значною мірою залежить від соціальних та історичних умов. Розвиток товарного виробництва веде до зростання асортименту товарів і послуг, які стають „нормою” суспільного життя. Це веде до зростання вартості робочої сили. Підвищення продуктивності праці сприяє зменшенню вартості робочої сили.

Товар робоча сила має дві головні властивості: корисність та вартість. Корисність робочої сили проявляється в її продуктивній силі, якості, культурному розвитку, сумі інших здатностей. Особливим проявом корисності робочої сили є її вміння приводити в рух і «співпрацювати» з капіталом (засобами виробництва). Вартість товару робоча сила виступає як вартість життєвих засобів, необхідних для нормального відтворення робочої сили індивіда та членів його родини. (крім того, на вартість робочої сили впливають: звичаї і традиції, національні особливості, рівень культури та людяності в суспільстві.)

На ринку праці вартість робочої сили проявляється в вигляді заробітної плати.

68. Заробітна плата.

На ринку вартість робочої сили проявляється в вигляді заробітної плати. Заробітна плата - це ціна (грошовий вираз вартості), що виплачується за використання праці. Вона як економічна категорія розвинутих товарно-ринкових відносин виражає вартість товару робоча сила і оплату за працю, за витрати й результати її, що визнані ринком.

Як і всяка ціна товару заробітна плата має здатність відхилятися від вартості товару “робоча сила”. Вона буде опускатися нижче вартості в тому випадку коли існує надмірна пропозиція робочої сили (безробіття) і отримує тенденцію до зростання, в випадку дефіциту робочої сили.

Сутність заробітної плати розкривається у її функціях. В теорії виокремлюють три її основні функції:

І. Відтворювальна функція. Заробітна плата повинна бути достатньою для розширеного відтворення робочої сили відповідної професії.

ІІ. Стимулююча функція. Заробітна плата має набути таких форм і систем, які сприяють найбільш повне використання здібностей, знань, досвіду власника робочої сили.

ІІІ. Регулююча функція. Заробітна плата повинна стимулювати розподіл праці між галузями і сферами виробництва, відповідно до інтересів найбільш ефективного розвитку національної економіки.

В плані купівельної спроможності отримуваної заробітної плати розрізняють номінальну і реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата – сума грошових знаків, які отримує власник робочої сили за виконану роботу. Реальна заробітна плата – кількість товарів та послуг, які можна придбати на номінальну заробітну плату.

Форми і системи заробітної плати.

Форма заробітної плати – спосіб зв’язку між власністю на робочу силу (отже, і величиною її вартості) і результативністю її функціонування. Існує дві основні форми заробітної плати: почасова і відрядна. Почасова заробітна плата – спосіб оплати робочої сили при якому величини заробітної плати визначається кількістю відпрацьованих годин. Відрядна заробітна плата – оплата робочої сили в залежності від кількості виробленої продукції.

Система заробітної плати – комплекс умов, який може застосовуватись в будь-якій з форм заробітної плати з метою підвищення ефективності зв’язку між оплатою робочої сили і результативністю її використання.

В сучасних умовах використовуються такі системи: тарифна, преміальна та колективна. Тарифна система заробітної плати використовує для відображення складності та кваліфікованості праці певні тарифні розряди і ставки, які спрямовані на стимулювання найманих працівників до підвищення якості роботи та кількісного її виміру. Преміальні системи (відрядно-преміальна та відрядно-прогресивна) заробітної плати пов’язують тарифні ставки з застосуванням різних премій і стимулів. Колективні системи заробітної плати передбачають виплату частину заробітної плати з преміального фонду, створюваного шляхом відрахувань від загальної вартості продукції при досягненні попередньо узгоджених між адміністрацією і профспілками показників діяльності підприємства. Найбільш поширеними формами колективної заробітної плати є система „участі у прибутках”. Реалізується в формі виплати премій з прибутку, отриманого підприємством, або в формі видачі акцій підприємства, на які виплачуються дивіденди (в разі прибуткової діяльності підприємства).

69. Інвестиції в людський ресурс.

Людський ресурс – працівники, які мають певні професійні навички та знання і можуть використовувати їх у трудовому процесі. (кількість людей та людський потенціал – компетенції, досвід, інтелект, здатність до постійного вдосконалення і розвитку).

Інвестиціями у людський ресурс вважається будь-які зусилля які підвищують кваліфікацію та здібності, а отже, продуктивність праці робітників. За розширеним визначенням — це витрати індивіда (домогосподарства, фірми, держави), які йдуть на отримання загальної і спеціальної освіти; витрати, пов’язані з пошуком роботи, професійною підготовкою на виробництві, міграцією, народженням і вихованням дітей, пошуком економічно значимої інформації, тощо.

Такі інвестиції можуть бути ендогенного (внутрішнього) та екзогенного (зовнішнього) походження. Ендогенні інвестиції здійснюються безпосередньо індивідом (сім’єю). Екзогенні — є капіталовкладеннями, що зроблені за рахунок коштів держави, спеціальних фондів господарюючих суб’єктів та ін.

Екзогенні інвестиції, як і ендогенні є націленими на перетворення творчих здібностей людини на отримання компенсуючого ці витрати результату. Проте для екзогенних інвестицій, порівняно з ендогенними, властивий більший ступінь ризику з причини відсутності повної визначеності інтересів, бажань і можливостей сторін, а також непередбаченості результату очікувань. Коли інтереси сторін («інвестиційного донора» і «інвестиційного реципієнта») співпадають і при цьому у суб’єкта (а) є природні інтелектуальні здібності і, він (б) сприяє їх розвитку — результат зроблених капіталовкладень буде найбільш оптимальним.

Інвестиції у людський капітал можуть здійснюватися фірмами, зацікавленими у підвищенні своєї конкурентоспроможності та результативності бізнес. Сучасний досвід організації та стимулювання праці є нагромадженням достатньої кількості прикладів, які відображають процеси підвищення кваліфікаційного рівня або навчання на робочому місці. У деяких розвинутих країнах загальний обсяг інвестицій у підготовку на виробництві можна прирівняти із обсягом інвестицій у формальну освіту.

70. Освіта та проф компетенції працівника

У формуванні професійних компетенцій працівника визначальну роль відіграє освіта. Вона є одним із найважливіших типів капіталовкладень у людський потенціал. Інвестиції, спрямовані на отримання освіти легше піддаються обчисленню порівняно з іншими формами капіталовкладень у людину. Доход від вищої освіти обчислюється як різниця між заробітками тих робітників, які закінчили коледж, і заробітками, що за життя отримують робітники, які здобули освіту лише в середній школі, а норма віддачі розглядаєтеся як аналог норми прибутку і є регулятором розподілу інвестицій між різними типами та рівнями освіти. Потрібно пам’ятати, що чим раніше будуть зроблені інвестиції, то більший доход вони принесуть у майбутньому.

В умовах розвитку постіндустріальної — «нової» економіки все більшого значення набуває й новий тип фахівця. Провідною продуктивною силою стають робітники розумової праці («brainworkers»), робітники знань («knowledge workers»). Працівників нового типу, зокрема, відрізняють винахідливість, наявність спеціальності, професійного знання; вони володіють майстерністю та інформацією, високоосвічені, мають схильність до творчої праці. Поділ працівників на так званих «синіх комірців» та «білих комірців», який застосовувався у недалекому минулому, сьогодні, як показує практика, вже не є достатнім. З’явилась нова категорія працівників. Вони отримали назву «золотих комірців» за здатність реалізовувати свої здібності до складної інтелектуальної праці у системі виробничих відносин із застосуванням ініціативи та творчості.

Якщо власність була критерієм членства в колишньому домінуючому класі (мається на увазі клас капіталістів — панівний клас індустріального суспільства), то в новому домінуючому класі критерієм є знання і рівень освіти.

Знання та ідеї працівників інтелектуальної сфери є двигуном високотехнологічного інформаційного суспільства. Не дивно, що в деяких галузях права на інтелектуальну власність стають навіть важливішими за фінанси. У країнах, які є економічними лідерами, на професії з переважанням інтелектуальної праці припадає основний приріст зайнятості: 85 % — у США, 89 % — у Великій Британії, 90 % — в Японії.

71. Інтелектуалізація праці.

Найістотнішою «постіндустріальною» тенденцією в зміні змісту праці є зростаюче значення компонентів інтелектуальної діяльності, — інтелектуалізація праці. У країнах, які є економічними лідерами, на професії з переважанням інтелектуальної праці припадає основний приріст зайнятості: 85 % — у США, 89 % — у Вел. Британії, 90 % — в Японії.

Сучасні зміни в технологіях праці в «суспільстві знань» обумовлюють появу нових її змістових характеристик людської трудової діяльності. Н

Найзначнішого поширення в такому суспільстві набуває феномен «телепраці» (telework). Це діяльність, заснована на широкому використанні комп’ютерних технологій і телекомунікацій. її наслідком є принципова зміна змісту як індивідуального, так і сукупного трудового процесу. Змінюється також характер організації робочого місця, контролю і керування, процесів передачі і використання продуктів діяльності і т. ін. Як наслідок, трудова діяльність поступово переміщується зі спеціально створених підприємств (заводів, офісів) в індивідуальні помешкання працівників.

Особливий характер техніко-виробничої організації праці в новому суспільстві. Праця в цих умовах організовується особливим способом, створюються мережі (net-works), які є спеціальною формою кооперації праці, використання сировини, засобів виробництва і результатів діяльності.

За нових умов провідною продуктивною силою стають робітники розумової праці («brainworkers»), робітники знань («knowledge workers»). Працівників нового типу, зокрема, відрізняють винахідливість, наявність спеціальності, професійного знання; вони володіють майстерністю та інформацією, високоосвічені, мають схильність до творчої праці. Крім застарілих «синіх комірців» та «білих комірців з’явилась нова категорія працівників, так звані «золоті комірці», за здатність реалізовувати свої здібності до складної інтелектуальної праці у системі виробничих відносин із застосуванням ініціативи та творчості. В новому домінуючому класі головним критерієм є вже не власність, а знання і рівень освіти.

Вищий менеджмент і інвестори все більшою мірою розділяють частину своєї влади з творцями інтелектуальної власності, чиї знання й ідеї є двигуном високотехнологічного інформаційного суспільства. Отже, не дивно, що в деяких галузях права на інтелектуальну власність стають навіть важливішими за фінанси.

72. Труд. відносини, зайнятість, безробіття.

Трудові відносини – це багатоаспектна система відносин між працівниками та роботодавцями, підприємствами, державою та працездатним населенням, громадськими організаціями і підприємцями, що виникають у процесі трудової діяльності. Об’єктом трудових відносин є праця. Кількість праці визначається тривалістю і вимірюється часом.

Однією з мір праці є робочий день (кількість годин на добу, протягом яких працівник працює на виробництві) – найбільш загальна міра робочого часу і праці. Тривалість робочого дня визначається такими факторами: 1) суспільні потреби і необхідність їх задоволення; 2) продуктивність праці; 3) значення для суспільства вільного часу. В Україні роб. день – 8 годин.

Зарплата - ціна за використання праці. Вона як економічна категорія розвинутих товарно ринкових відносин виражає вартість товару "робоча сила" і оплату праці за її витрати і результати, що визнані ринком. Форми зарплати: 1) почасова - ціна робочої години 2) відрядна - перетворена форма погодинної, в основі лежить ціна години праці і таким чином визначаеться розцінка за одиницю продукції, тобто: ціна години*кількість вироблених товарів/норму виробітку(нормовану кількість товарів). Виділяють номінальну (кількість грошей, яку працівник одержує за виконану роботу) і реальну (кількість благ, товарів та послуг, яку працівник може придбати за свою з.п.) заробітню плату. Реальна з.п. залежить від номінальної, рівня податків, рівня цін на товари і послуги.

Зайнятість - суспільно-корисна діяльність; економічна зайнятість - зайнятість, що приносить дохід. Повна зайнятість – це надання суспільством можливості працювати працездатному населенню у повній мірі. Якщо економіка має недостатню кількість робочих місць та недостатню кількість роботи взагалі то формується неповна зайнятість. Вона виникає також, якщо трудова діяльність здійснюється у продовж неповного робочого дня. Зайнятість буває: повна і неповна, постійна і тимчасова, вимушена і добровільна, ефективна та неефективна, + нестандартна, нелегальна та ін.

Безробіття - це соціально-економічне явище, пов’язане з перевищенням пропозиції робочої сили над попитом на неї, стан незайнятості частини економічно активного населення. Безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку, активно шукають роботу (зареєстровані на ринку праці) і готові почати працювати в будь-який момент. За концепцією МОП працездатними вважаються особи віком 15-70 років. Безробіття буває: вимушене і добровільне, фрикційне (ознаки - добровільність і короткостроковість), структурне (зміни в економіці), технологічне, конверсійне (скороченням чисельності армії), циклічне, сезонне, регіональне, інституціональне (очікування), відкрите, приховане, тривале, застійне, природне. Безробіття має як позитивні, так і негативні соціально-економічні наслідки, хоча останні переважають. Закон Оукена: фактичний рівень безробіття +1% зменшує обсяг фактичного ВНП порівняно з потенційним ВНП на 2,5%.

73. Дискримінація праці.

Дискримінація праці явище досить поширене. Її можуть зазнавати як окремі працівники, так і їх окремі групи. Вона означає інше і менш сприятливе ставлення до людей, знищення або порушення рівності можливостей в певній області праці і занять через притаманні їм характеристики, що не стосуються їхніх заслуг або вимог до даної роботи (раса, колір шкіри, релігія, стать та ін.). У 1958 р. на сесії Генеральної Конференції МОП була прийнята Конвенція про дискримінацію в області праці і занять.

Виокремлюють такі види дискримінації праці:

1) дискримінація за рівнем зарплати - працівники, які мають однакову кваліфікацію чи стаж, що одержують різну зарплату за виконання тієї ж самої роботи в тій самій галузі чи навіть організації (напр. жінки у порівнянні з чоловіками, негри у порівнянні з білими);

2) дискримінація при наймі на роботу, звільненні з роботи (особи, звільнені з місць позбавлення волі, інваліди, некваліфікована молодь, причини, пов’язані з віком працівника, расовою й етнічною приналежністю);

3) дискримінація при просуванні по службі тих, хто вже працює в організації. Таким особам складніше зробити кар’єру, їх неохоче підвищують і призначають на відповідальні посади (її зазнають жінки, іммігранти, представники національних меншин);

4) професійна дискримінація, що проявляється в стійкому розподілі професій і посад між різними групами працівників (напр. традиційні чоловічі та жіночі професії, розподіл професій між місцевими і приїжджими працівниками);

5) дискримінація в освіті та професійній підготовці (формальне обмеження доступу людини до освіти з причин іноземного громадянства, незнання державної мови тощо).

Названі види трудової дискримінації тісно пов’язані між собою і посилюють один одного.

До інших форм (видів) дискримінації відноситься вік, обмежена працездатність (інвалідність), захворювання ВІЛ/СНІДом і сексуальна орієнтація. Найновітнішими формами дискримінації, характерними скоріше для розвинутих країн, є дискримінація за генетичною ознакою (схильність до захворювань) і за способом життя (паління).

Дискримінація окремих осіб і певних груп людей зменшує рівень їхніх доходів та можливості інвестицій у людський капітал.

74. Нерівність в доходах та проблема бідності.

Нерівність в доходах являє собою різницю в рівні доходів різних верств і груп населення, зумовлену багатьма чинниками. Її спричинюють розбіжності в рівні заробітної плати; неоднакові розмірами власності і, як наслідок, різна величина доходів від неї; неоднакова соціальна допомога від держави та різні пільги; наявність підприємницького хисту або особливих, унікальних здібностей; соціальний статусом (особа, яка зайнята або незайнята трудовою діяльністю, молодь, що навчається, найманий працівник, власник майна, пенсіонер тощо) та інші чинники. Різниця в заробітній платі, у свою чергу, спричинена природними здібностями людини, освітою, професією, спеціальністю, кваліфікацією, досвідом, галузевими відмінностями, умовами праці тощо.

Показниками диференціації населення за доходами (витратами) є коефіцієнт Джині (коефіцієнт концентрації доходів або витрат), коефіцієнт децильної (квінтильної) диференціації та коефіцієнт фондів. У графічному вигляді нерівність розподілу доходів населення ілюструє крива Лоренца, яка відображає співвідношення часток усіх доходів та часток усіх їх отримувачів. За умови абсолютно рівного розподілу доходів 10% населення одержувало б 10% доходів, 50% - половину і т.д., але це не відповідає дійсності.

Однією з найважливіших характеристик рівня життя населення є бідність. Бідність як явище притаманна всім економічним системам й існувала за будь-яких часів. На сьогодні проблема бідності набула глобального характеру. При цьому, звичайно, проблема бідності в різних країнах і різних регіонах світу має свої особливості.

Бідність зазвичай визначається як рівень доходів, який не дає змоги забезпечити нормальні умови життя людей; як нестача коштів для задоволення елементарних потреб або як неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання, що визначається на основі фізіологічних, культурних та соціальних нормативів. При цьому вона пов’язується з умовами життя і рівнем задоволення потреб, які є нижчими визначених суспільством тобто за мінімальні, або за стандартні.

Розрізняють такі форми бідності, як об’єктивна та суб’єктивна; абсолютна та відносна.

Масштаби бідності – загальна кількість населення (домогосподарств, сімей), визнаного бідним згідно з прийнятими критеріями.

Рівень бідності – частка населення (домогосподарств, сімей), яке визнається бідним згідно з прийнятими критеріями, у загальній кількості населення (домогосподарств, сімей).

Реальною основою подолання бідності може бути лише стійке економічне зростання.

75. Соціалізація економіки

Соціалізація у загальному розумінні цього поняття є процесом поглиблення суспільного характеру життєдіяльності людини посилення щільності зв’язку між людиною та суспільством.

Дата добавления: 2015-05-26