Мораль як форма суспільної свідомості. Соціально-історична обумовленість моралі

Етимологічно термін «мораль» походить до латинського слова «mos» (множина «mores»), що позначає «вдача». Інше значення цього слова - закон, правило, розпорядження. У сучасній філософській літературі під мораллю розуміється моральність, особлива форма суспільної свідомості і вид суспільних відносин, один з основних способів регуляції дій людини в суспільстві за допомогою норм.
Мораль виникає і розвивається на основі потреби суспільства регулювати поводження людей у ​​різних сферах їхнього життя. Мораль вважається одним з найбільш доступних способів осмислення людьми складних процесів соціального буття. Корінний проблемою моралі є регулювання взаємин і інтересів особистості і суспільства.
Моральні ідеали, принципи і норми виникли з представлень людей про справедливість, гуманність, добро, суспільному благу і т.п. Поведінка людей, що відповідало цим представленням з'являлося моральним, протилежне - аморальним. Іншими словами, морально те, що, на думку людей, відповідає інтересам суспільства та індивідів. Те, що приносить найбільшу користь. Природно, що ці представлення мінялися від століття до століття, і, крім того, вони були різні в представників різних шарів і груп. Звідси ж виникає специфічність моралі в представників різних професій. Все сказане дає підставу говорити, що мораль має історичний, соціально-класовий і професійний характер.
Сфера діяльності моралі широка, але проте багатство людських відносин можна звести до відносин:
індивіда і суспільства;

індивіда і колективу;

колективу і суспільства;

колективу і колективу;

людину і людину;

людини до самої себе.

Таким чином, у рішенні питань моралі правомочне не тільки, колективне, але і індивідуальна свідомість: моральний авторитет кого-небудь залежить від того, наскільки правильно він усвідомлює загальні моральні принципи й ідеали суспільства і відбиту в них історичну необхідність. Об'єктивність підстави саме і дозволяє особистості самостійно, у міру власної свідомості, сприймати і реалізовувати суспільні вимоги, приймати рішення, виробляти для себе правила життя й оцінювати що відбувається. Тут постає проблема співвідношення свободи і необхідності. Правильне визначення загальної підстави моралі ще не означає однозначного виведення з нього конкретних моральних норм і чи принципів безпосереднього проходження індивіда «історичної тенденції». моральна діяльність включає не тільки виконання, але і творчість нових норм і принципів, перебування найбільш відповідаючих сучасності ідеалів і шляхів їх здійснення.
Безцільно шукати точне визначення сутності моралі, це безуспішно намагалися зробити ще в давнину. Можна лише позначити основний каркас понять, що «складають» цю науку:
Моральна діяльність - найважливіший компонент моралі, що виявляється у вчинках. Учинок, чи сукупність учинків, що характеризує поведінку особистості, дає уявлення про її справжню моральність. Таким чином, тільки діяльність і реалізація моральних принципів і норм дають особистості право на визнання в неї справжньої моральної культури. Вчинок у свою чергу містить три компоненти:
Мотив, - морально усвідомлене спонукання зробити чи вчинок же мотивація, - сукупність мотивів, що означає перевагу тих чи інших цінностей у моральному виборі, індивіда здійснюючого вчинок. Наприклад,... Два приятеля, працівники Кисневого заводу, сиділи у випарника. Стояло спекотне літо. Один з них сказав: «Добре було б зараз охолодитися!». Інший швидко відвернув заслінку, у результаті чого що сказав, був заживо заморожений, що вирвалися парами кисню...
Здавалося б, у даному випадку немає прямих спонукань до здійснення злочину, і тут злочинний результат не збігається з мотивами і цілями дії. Тут мотивація, є на перший погляд, неадекватної зробленому діянню. Це діяння, скоріше можна назвати безмотивним, проте «згорнутість мотиву», його ситуативна обумовленість не означає його відсутності. У даній імпульсній дії не було злочинної мети і відповідного мотиву, але тут спрацювала стереотипна готовність діяти легковажно, бездумно, під впливом окремих ізольованих представлень...
Результат, - матеріальні чи духовні наслідки вчинку, що мають певне значення.
Оцінка навколишніми, як самого вчинку, так і його результату і мотиву. Оцінка учинку виробляється в співвіднесенні з його соціальною значимістю: його значенням для тієї чи іншої людини, людей, колективу, суспільства і т.д.
Отже, учинок ця не всяка дія, але дія суб'єктивна мотивоване, що має для кого-небудь значення і тому зухвале до себе визначене відношення (оцінку). Вчинок може бути моральним, аморальним чи позаморальним, але, тим не менш, що піддається оцінці. Наприклад,... підняти підрозділ в атаку морально, але якщо атака безрозсудна і приведе до безглуздої загибелі, те цей учинок не тільки аморальний, але і злочинний.
Моральні (моральні) відносини - відносини, в які вступають люди, роблячи вчинки. Моральні відносини являють собою діалектику суб'єктивного (спонукання, інтереси, бажання) і об'єктивного (норми, ідеали, удачі) з який приходиться вважатися, і які мають для індивідів імперативний характер. Вступаючи в моральні відносини, люди покладають на себе певні моральні зобов'язання і разом з тим покладають на себе моральні права.
Моральна свідомість - містить у собі пізнання, знання, вольове спонукання і визначальне вплив на моральну діяльність і моральні відносини. Сюди також відносять: моральна самосвідомість, моральну самооцінку. Моральна свідомість завжди аксиологічно, бо в кожному своєму елементі воно укладає оцінку з позиції виробленої системи цінностей і спирається на певну сукупність моральних норм, зразків, принципів традицій і ідеалів. Моральна свідомість як система оцінок зі знаками плюс або мінус, відбиває дійсність крізь призму схвалень і осудів, через протилежність добра і зла, відношення і діяльність, наміри - ці категорії в питаннях етики мають першорядне значення. Аристотель, вперше в європейській етиці всебічно розглянув поняття «намір», розумів його саме як підставу чесноти і свідомо протиставляв, відрізняв від волі і представлення («Нікомахова етика», книга III, гл.4, 5, 6, 7). Намір не має справа з тим, що неможливо здійснити, а спрямовано на те, що у владі людини, воно стосується засобів досягнення мети (не можна сказати: я маю намір бути блаженним) на відміну від волі взагалі, яка може мати справа з неможливим (бажання безсмертя, наприклад), і направляти на те, що поза нашою владою (бажання перемоги тому чи іншому атлету в змаганні), стосується цілей людини. Раціональне зерно думки Аристотеля, відповідно до якої намір стосується засобів, а воля - цілей людської діяльності, полягає в тому, що змістом наміру можуть бути, як правило, мети здійсненні, реальні, узяті в єдності з засобами їхнього досягнення. Намір також не є представлення. Перше завжди практично орієнтовано, виділяє у світі тільки те, що у владі людини, друге простирається на усіх: і на вічне, і на неможливе; перше розрізняється добром і злом, друге - істинністю і хибністю; перше є вказівка ​​до дії, говорить про те, чого домагатися і чого уникати, що робити з предметом; друге аналізує, що таке сам предмет і чим він корисний, перше хвалять, коли воно узгоджується з боргом, друге - коли воно правдиве, перше стосується того, що відомо, друге того, що нам невідомо. До того ж, завершує свою порівняльну характеристику Аристотель, кращі наміри і кращі представлення зустрічаються не в одних і тих же людей. Власна істотна ознака наміру Аристотель вбачає в тому, що йому передує попередній вибір, зважування мотивів, під якими він насамперед розуміє різну роль розуму побуждающую і задоволень: «Воно є щось, що обирається переважно перед іншими».
Людська мораль як особлива форма людських відносин складалася здавна. Це прекрасно характеризує зацікавленість суспільства до неї і те значення надається моралі як формі суспільної свідомості. Природно норми моралі відрізнялися від епохи до епохи, і ставлення до них завжди було неоднозначно.
У давнину «етика» («вчення про моральність») означала життєву мудрість, «практичні» знання щодо того, що таке щастя і які засоби для його досягнення. Етика - це вчення про моральність, про прищеплювання людині діяльно - вольових, душевних якостей, необхідних йому в першу чергу в суспільному житті, а потім і особистої. Вона вчить практичним правилам поведінки і способу життя окремої людини. Але чи є моральність, етика і політика, а також мистецтво, науками? Чи можна вважати вчення дотримувати правильні норми поведінки і вести моральний спосіб життя, наукою? Відповідно до Аристотеля, "усяке міркування спрямоване або на діяльність або на творчість, або на умоглядне..."[ 1]. Це означає, що через мислення людина робить правильний вибір у своїх діях і вчинках, прагнучи домогтися щастя, втілити в життя етичний ідеал. Те ж саме можна сказати щодо творів мистецтва. Майстер втілює в своєму творі ідеал краси згідно своєму розумінню. Значить, практична сфера життя і різні види продуктивної діяльності неможливі без мислення. Тому вони входять в сферу науки, але це не науки в строгому сенсі слова.
Моральна діяльність спрямована на саму людину, на розвиток закладених в ньому здібностей, особливо його духовно-моральних сил, на удосконалювання його життя, на реалізацію змісту свого життя і призначення. У сфері "діяльності", пов'язаної зі свободою волі, людина "вибирає" особистості, погодить своє поведінку і спосіб життя з моральним ідеалом, з уявленнями і поняттями про добро і зло, належному і сущому.
Цим Аристотель визначив предмет науки, названої ним етикою.
Християнство, безперечно, є одним з найвеличніших явищ в історії людства розглядаючи в аспекті моральних норм. Релігійна мораль являє собою сукупність моральних понять, принципів, етичних норм, що складаються під безпосереднім впливом релігійного світогляду. Стверджуючи, що моральність має надприродне, божественне походження, проповідники всіх релігій проголошують тим самим вічність і незмінність своїх моральних установлень, їх позачасовий характер.

Питання про природу, суть і розвиток моралі розглядається по-різному: з позицій релігійної догматики, натуралізму, з позицій матеріалізму формулюються соціально-історичні концепції. У релігійних концепціях мораль обґрунтовується як дана самим Богом, підкреслюється її універсальний, загальнолюдський характер, тобто поширюється на всіх людей без винятку і всі рівні перед її вимогами, усі мають їх дотримуватися. Релігійна етика наповнює мораль високим духовним змістом, захищає її від спрощення, утилітарності. Релігійні концепції виносять джерела моралі за межі суспільства і недооцінюють значення особи у становленні моральної свідомості.

Ще в стародавності виникло натуралістичне пояснення вимог моралі: учення Геракліта про мораль як закон єдиного логоса, уявлення піфагорійців про небесну гармонію, теорія Конфуція про небесний світ та ін. Ще в античності Геракліт писав, що люди в масі своїй не розуміють єдиного закону логоса, початкової спорідненості з ним і не дотримуються його вимог. А це приводить до того, що люди перебувають в полоні різних забобонів. Концепції натуралізму, моралі в етиці одержують поширення в епоху Відродження (Джордано Бруно, Бернадіно Телезіо) і в період XVII — XVIII ст.: теорії природної моралі і права, розумного егоїзму, утилітаризму та ін. У XIX ст. ідеї натуралізму формулюються Чарльзом Дарвіном, Полем Лафаргом, Карлом Каутським, Гербертом Спенсером, Петром Кропоткіним, Зігмундом Фрейдом, Карлом Юнгом та іншими соціологами, які розглядали етику як фазу біологічної еволюції світу в біологічній природі людини. Англійський природознавець Чарльз Дарвін вважав, що постійні вправи вдосконалювали стадний інстинкт. Це і привело до появи у вищих тварин морального чуття. Значення моралі полягає в забезпеченні біологічно доцільної діяльності, а органічний світ включається в сферу моральних відносин. Суть моралі вбачається, в кінцевому результаті, в інстинктах самозбереження та продовження роду (виду).

Спрощується і спотворюється процес виникнення і розвитку моралі у теоріях суспільного договору. Більш виваженим і глибоким видається соціально-історичний підхід до виникнення людини і моралі. Аристотель, Карл Маркс, Еміль Дюркгейм, Макс Вебер та інші обґрунтовували соціальну природу моралі, її джерела шукали у розвитку суспільного життя. На думку прихильників соціально-історичного підходу, мораль є наслідком матеріально-економічних відносин суспільства. її виникнення пов'язується з необхідністю підтримання суспільного (людського), на відміну від тваринного способу життя, з потребами координації, узгодження індивідуальної за характером діяльності в колективну взаємодію для виживання людини в суворих умовах життя. Російський теоретик анархізму Петро Кропоткін розглядав принцип товариськості або закон взаємодопомоги в тваринному світі як вихідний початок появи моральних норм, почуття обов'язку, співчуття, поваги до одноплемінника і навіть самопожертвування. Взаємодопомога в процесі еволюції переходить в поняття справедливість, що виступає основним змістом етики. У сучасній етиці подібної позиції дотримується Карл Лоренц, розглядаючи моральні норми як просте продовження і ускладнення тваринних інстинктів. Основні з них: боротьба за збереження і продовження роду дає початок у людській практиці доброчесності, любові, турботі, жалості, відповідальності, боротьба за існування, охорону території мешкання виявляється в конкурентності і агресивних основах людини. У результаті людство повинно зізнатися, що природа натуральна, біологічна і треба навчитися приборкувати агресивність, спробувати знизити її вплив на життя. Раціональний спосіб подолання агресивності — любов, творчість і гумор, що дозволяє орієнтувати життєдіяльність позитивно.

Походження моралі випливає з природи людини як природної істоти, її потреб і інтересів, незмінної біолого-психологічної суті індивіда. Початок рекомендації антропологічного напрямку проголошений ще в V ст. до н. е. грецьким філософом Протагором: «Людина є міра всіх речей». Представники антропологічного напрямку в етиці Фома Аквінський, Девід Юм, французькі матеріалісти, Людвіг Фейербах та інші. У сучасних умовах антропологічна етика висвітлюється в працях екзистенціалістів, неофрейдистів та інші.

У межах антропологізму в етичних вченнях можна розглядати і концепцію утилітаризму, її основним поняттям є користь індивіда (вигода, особистий інтерес тощо). Джерелом моралі є природа людини, а зміст морального вибору оцінюється шляхом арифметичного підрахунку вигод і втрат за результатами вчинку. В історії етики її представляли софісти в V — IV ст. до н. е., філософи Ієремія Бентам, Джон Стів Мілль, вчення прагматизму та ін. Відвертий індивідуалізм і підкорення поведінки особи принципу матеріальної користі і егоїстичного розрахунку, заперечення провідної ролі духовних інтересів у діяльності людини роблять утилітаризм непривабливим для значної частини громадськості, яка не сприймає гендлярський підхід у визначенні духовних цінностей. В сучасності відвертий утилітаризм зустрічається рідко, зазнав істотних змін. 

Дата добавления: 2015-05-26