Етичні погляди Г.С.Сковороди

Любов як шлях творення особистості.

У слові "любов" криється дуже широкий та різноманітний смисл. Любов відділяє духовну та особистісну реальність від реальності буденної та безособової. Це добре показав В. І. Шинкарук: "Реальність буття духовного світу на відміну від матеріального ґрунтується не на даних зовнішніх почуттів.., а на особливого роду чуттєвості, яка здавна дістала узагальнену назву — любов".Свого дійсно людського існування людина набуває, якщо в любові до неї іншої людини вона починає існувати для іншої людини. Любов виступає як посилення ствердження людського існування даної людини для іншої. Моральний сенс любові (любові чоловіка та жінки) у тому, що людина набуває неповторного існування для іншої людини, яке виявляється у неповторному почутті: вона є найбільшою мірою існуючою з усіх існуючих. Бути коханим — це означає бути найіснуючим із всього та всіх. Міркуючи над природою любові — цілісності, ми можемо сказати, що вона є з'єднанням двох способів любити себе, які доводяться до одного способу любити одне одного. Саме тому любов — цілісність виступає органічним та гармонійним поєднанням люблячих, у якому однаково підносяться і пристрасть, і дружба. Любов — цілісність є тим, що багато мислителів слідом за Платоном називали андрогінізмом або принаймні радикальним кроком на шляху до андрогінізму. У своїх вищих формах любов — співтворення є творенням буття — буттє-творенням. Буттє-творення — це творення нових відносин між людьми, які просвітлені культуро-творчістю. Таким чином, буттє-творення не відкидає культуро-творчості як чогось зайвого, а органічно включає у себе. У любові-співтворенні як буттєтворенні відбувається піднесення культуро-творчості, що замкнена на створення об'єктів. Більше того, буттєтворення підносить і життєтворення — процес відновлення та одушевлення людського роду. Любов — співтворення у своїй світотворчій могутності розмикає самотність волі до влади, а також волі до пізнання й творчості; нарешті вона розмикає і ту внутрішню самотність, що є результатом волі до самопізнання та самотворення. У любові — світо-творенні набувають найбільш конкретно-людяного, глибинно-особистісного звучання всі реальності людського буття. 

Взагалі Сковороді притаманні дуалізм і викликані ним протиріччя. Це зумовлюється вченням філософа про «дві натури»: тілесну, матеріальну, видиму — і невидиму, внутрішню, духовну. Моральні основи поведінки людини визначаються не тільки її тілесною організацією, але й її духовним світом, який повинен панувати над тілом і визначати людські дії та вчинки. У концепції Сковороди людина — істота розумна, здатна до прийняття відповідальних рішень і до розрізнення добра і зла. Його концепція спирається на повагу і довіру до людини, але людина — явище складне, в її житті можна знайти підстави як для оптимістичної її інтерпретації, так і для песимізму. Сковорода радить в оцінці людини виходити перш за все із пізнання власної природи: «якщо ми хочемо виміряти небо, землю й океан, почнемо з вимірювання самих себе і [зробимо це] відповідно до своїх власних мірок. Але якщо нам не вдається знайти нашу внутрішню мірку, то за допомогою чого ж тоді [на якій шкалі] ми змогли б виміряти [інших]? І якщо ми не можемо розуміти самих себе, то який же інтерес ми можемо мати від знання точної міри інших створінь?» — питає філософ. На нашу думку, це риторичне запитання може служити відповіддю стосовно меж толерантності: людина — це до кінця не пізнана істота, таїна, яку неможливо розгадати, доки не пізнаєш самого себе, свою сокровенну суть, відкриєш у собі Бога, а через нього й будь — яку іншу людину. Можна сказати, що основні здобутки Сковороди з точки зору сучасного гуманістичного розуміння толерантності лежать у царині індивідуальної етики, у терпимості — невід’ємної складової цілісної особистості, тоді як соціальне розв’язання проблеми толерантності залишається ще досить абстрактним, утопічним і недієвим.

Г.С.Сковорода був прихильником гуманістичного підходу у вихованні, прагнув до формування мислячої, чуйної, освіченої людини зі світлим розумом, гарячими почуттями, яка б жила на благо народу. Виховним ідеалом Сковороди є благородство, вдячність.

Г.С.Сковорода був прихильником гармонійного виховання, розуміючи його як єдність розумового, фізичного, морального і естетичного виховання.

Мати щастя дуже легко казав Сковорода, бо щастя внутрі нас, так, як і царство Боже теж внутрі нас. Щастя в нашому серці, а серце в любові, а любов у законі вічному” (7, с. 64).

Г.С. Сковорода наголошує, що нема нічого гіршого, ніж хворіти думками. А найкращими ліками проти цієї хвороби є “сродна праця” (”Бджола та Шершень”).

53.Поняття свободи совісті:історія його формування та розвитку. Дружба як категорія етики.ЇЇ зміст і цінність.

Свобо́да со́вісті — природне право на умови, за яких можливе вільне самовизначення особистості в світоглядній сфері буття, її духовне становлення, розвиток, самоактуалізація. За своїм змістом поняття «свобода совісті» багатоаспектне, ширше ніж «свобода віросповідання». Його сутнісне навантаження нерідко визначається в залежності від предметного поля дослідження: філософія, етика (філософсько-етичне), політологія, право (політико-правове), релігієзнавство, теологія (релігієзнавче, теологічне).

У філософському (найбільш загальному) тлумаченні свобода совісті є внутрішньою здатністю особистості оцінювати, осмислювати різні світоглядні парадигми, вільно, без будь-якого примусу, лише керуючись власною совістю, самовизначатися щодо них і діяти, здійснювати вчинки, творчо самореалізуватися у системі координат свого світоглядного вибору.

У філософській інтерпретації свобода совісті постає як специфічно вибіркова й узгоджена активність свідомості, совісті та волі індивідуума, спрямованих на його самовизначення в духовній реальності щодо граничних життєвосмислових засад свого буття.

Духовне, зокрема світоглядне, самовизначення особистості повноцінне лише тоді, коли воно у своїй внутрішній сутності не спричинене зовнішніми спонукальними чинниками.

У філософському розумінні свобода совісті виявляє себе як атрибут особистості, адже визнання свободи совісті — це визнання цінності особистості, її духовного суверенітету, її підзвітності в контексті самовизначення лише своїй совісті, а для віруючої людини — і Богу, зв'язок з яким є для неї сенсом і метою життя. Свобода совісті (як ідея, як поняття) виникла за певних соціально-історичних умов, пройшла складний, тернистий шлях свого формування й утвердження: від віротерпимості, суспільного визнання допустимості права на вільний вибір релігії, того чи іншого віросповідання до права особистості на свободу свого волевиявлення щодо вибору тих чи інших світоглядних (релігійних або арелігійних) парадигм, орієнтирів, цінностей.Поняття свобода совісті за своєю суттю виявляє її соціально-екзистенціальну природу, розкриває конкретний її зміст у руслі суспільного й культурного контексту, прогресивних і негативних тенденцій історичного розвитку суспільних відносин. З одного боку, вона (свобода совісті) постає як результат колективної та індивідуальної реакції на факти переслідувань, насилля щодо віруючих, інаковіруючих, невіруючих, що спостерігалися протягом історії класово диференційованого суспільства в системі відносин держава — релігія, церква — людина. З іншого, — як важливий принцип розв'язання цих проблем, а також як правова гарантія унеможливлення насилля, примусу в справах совісті.

Основою справжньої дружби є духовна близькість людей, але не тотожність світів їхніх Я. Друзі цікаві один одному саме завдяки своїй "іншості". Стосунки, що склалися в дружбі та завдяки дружбі, опосередковують стосунки людини зі світом загалом. Приязнь і доброзичливість людини у ставленні до конкретної іншої відсвічує у ставленні до навколишнього світу.Дружба утвердилася в культурі людства як конкретизована форма творення образу "свого" — близької людини, рідної не за ознакою кровної спорідненості, а за спільністю уподобань, поглядів на життя тощо, тобто на основі взаємної приязні. Дружбу згідно з переконанням або згідно з почуттям філософ називає істинною. Вона ґрунтується "на відвертій і чистій спільності внутрішнього налаштування. Це і є дружба у її всезагальній формі", — пише Кант [12, с 187]. Щоб людина не почувалася самотньою і безпорадною перед світом, їй потрібен друг, якому можна відкритися, висловити свої переконання і думки, друг, перед яким можна нічого не приховувати і порадам якого можна цілком довіряти. Дружба на підставі довірливості стосунків — найцінніше почуття.

Дата добавления: 2015-05-26