Свобода та необхідність як проблема етики

Моральна свобода є цінністю, до досягнення якої людина прагне і володіння якої є для нього благо. Разом з тим вона одночасно і умова прояву його моральності, вчинення ним моральних вчинків і дій.

Проблема свободи - одна з найбільш складних моральних проблем, що постають перед людиною і людством. Що значить це поняття? Наскільки людина вільна у своїх діях? Чим обмежується його свобода і чим вона загрожує? Всі ці питання філософія та етика традиційно вирішували з позицій співвідношення свободи і необхідності.

Необхідність є для морального суб'єкта тими зовнішніми умовами та обставинами, в яких він змушений діяти. При цьому в якості необхідності можуть виступати як об'єктивні фактори і ситуації життя (громадянська війна, ціни на ринку, землетрус), так і усталені норми і традиції моралі і навіть примхи іншої людини, розпорядчі суб'єкту певний тип поведінки. В якій мірі людина вільна у рамках заданої йому необхідності?

Існують, принаймні, дві крайні і непримиренні точки зору на цю проблему - етичний фаталізм і етичний волюнтаризм. Перший, абсолютизуючи необхідність, ставить людину в повну - фатальну залежність від об'єктивних обставин, перетворює його на запрограмоване пристрій, що діє по суворо визначеній (Богом, долею, космічними силами і т.п.) схемою. Тому людина невільна у своїх вчинках: все його життя заздалегідь визначена, він не в силах нічого змінити в ній, але зате він і не несе ніякої відповідальності за свої дії. Наслідком такої позиції виступає, як правило, моральна пасивність, покірність обставинам і залежність від них: «Чому бути, того не минути».

Інша, здавалося б, протилежна точка зору - етичний волюнтаризм - заперечує будь-яку необхідність і стверджує, що людина абсолютно вільний у своїх моральних рішеннях і маю діяти лише відповідно до власною волею. Таке розуміння свободи призводить, у кінцевому рахунку, до повної відмови від моральних норм, а це, у свою чергу, дозволяє людині стверджувати свавілля власних дій як зразок поведінки.

Але свобода аж ніяк не рівнозначна сваволі. На відміну від нього свобода неможлива без обмежень. Більш того, наявність цих обмежень - необхідна умова свободи кожного. Справа в тому, що заборони звернені до всіх людей, і тому, обмежуючи, вони в той же час захищають нас від можливого свавілля інших, створюють в суспільстві атмосферу реальної безпеки і забезпечують право на спокійне життя кожного члена суспільства.

Сучасна гуманістична етика, як і християнський моральний закон, віддає перевагу діям, продиктованим вільним вибором, а не діям, регульованим приписами. При цьому внутрішня свобода забезпечується тільки стабільною орієнтацією на справжнє добро, при якій виникає звичка віддавати йому перевагу. У силу цього в людині розвивається добродійництво, що робить його вибір необтяжливим і доставляє задоволення.

Таким чином, моральна свобода - це не просто вибір варіантів поведінки, а перетворення моральних вимог у внутрішні потреби, в переконання людини. Свобода не є чимось незаперечно даними людині. Це програма його саморозвитку. Людина досягає свободи в міру того, як він здійснює акти вільного вибору, сприймаючи цінності, які сама вчиться розпізнавати, іншими словами, в тій мірі, в якій він здатний свідомо приймати рішення, враховувати наслідки власної поведінки і керувати ним. Отже, моральна свобода проявляється в умінні: 1) робити усвідомлений моральний вибір дій і вчинків, 2) давати їм моральну оцінку, 3) передбачити їх наслідки, 4) здійснювати розумний контроль над своєю поведінкою, почуттями, пристрастями, бажаннями.

У кожної людини є свобода вибору. Більше того, все його життя може бути представлена ​​як ланцюг виборів, де кожен зроблений вибір занурює людини в нову ситуацію і тягне за собою необхідність нового вибору. Важко знайти однозначні і «правильні» відповіді на ці питання, кожна людина повинна сама шукати і вибирати ці відповіді для себе.

56. Особливості основних напрямів ісламу.

На відміну від християнства, що складалось на основі багатьох різноманітних течій, сект шляхом поступового вироблення єдиного ортодоксального символу віри, іслам спочатку був єдиним цілісним вченням, в якому не було сект. Перший розкол відбувся після вбивства халіфа Османа. Прихильники двоюрідного брата пророка Алі наполягали на виключному праві Алі та його нащадків на владу (Алі був одружений з Фатімою - дочкою пророка).

Але владу халіфа Алі не визнали багато впливових лідерів мухаджирів та ансарів. Два роки Алі провів у постійних війнах, проте нерішучість його у битві з Муавією привела до розчарування в ньому частини його прихильників. Ця частина, харіджити (ті, що відкололись) проголосила, що халіфом може стати тільки самий ревносний мусульманин не залежно від походження, навіть той, хто щойно прийняв іслам. Муавія, якій став халіфом після вбивства Алі фанатиком харіджитом розбив харіджитів. Частина поміркованих харіджитів - абадитів осіли в Омані, де ця секта існує і сьогодні.

Ідеологи харіджитів внесли до ісламського богослов'я (каламу) важливий постулат про співвідношення віри та дії: без благочестивих вчинків віра неефективна. Харіджити виступали за суворість у питаннях віри та культу, намагались зберегти чистоту початкового ісламу. Вони засуджували розкіш, розваги тощо.

Більшу частину мусульман складають суніти та шиїти. Найбільш поширеним напрямом ісламу є сунізм (майже 90% мусульман).

Сунізм спирається на Коран і Суну. Сунізм вважається головним ортодоксальним напрямом ісламу. Прихильники сунізму вважають, що імамом усіх мусульман є халіф, який охороняє релігію та керує світськими справами. Якщо харіджити відстоюють безумовну виборність імама, яким може стати праведний мусульманин незалежно від походження, то суніти зберегли традицію обрання імамом араба з племені курейшитів, з яким умма укладає договір (мубайа).

Сунітське богослов'є (калам) формувалось поступово, в його межах існують чотири основних методи вирішення складних богословських та правових проблем і відповідно чотири школи ісламського (сунітського) права - мазхаби. Проте суннізм зберігає єдність віровчення і культу. Всі чотири школи визнаються сунітам рівноправними і включені до зведеної системи мусульманського права шаріату.

В межах суннізму в VІІІ ст. виникла містична течія ісламу суфізм. Суфії (від слова "суф", так називали жорстку тканину з верблюжої вовни, яку вони носили замість одягу) - це досить різноманітна за складом група ревностних прихільників чистоти ісламу, які шляхом праведного життя намагаються наблизитись до Аллаха, розчинитися в ньому, пізнати його вищу Божу істину. Суфії вели аскетичний спосіб життя, відмовлялись від майна, не переймались мирськими проблемами і навіть не вважали для себе обов'язковім дотримуватись обрядів. Замість п'ятиразової молитви вони доводили себе до стану релігійного трансу за допомогою екстатичного танцю або внутрішнього зосередження на зразок медитациї.

На думку релігієзнавців суфізм складався на основі ортодоксального ісламу під впливом христянського аскетизму, ідей неоплатонізму та буддизму. Суфії розробили вчення про тарікат (таріка -шлях) - послідовні стадії-стани духовного піднесення, остання з яких означає сходження мюріда (того, хто шукає) до вищіх таємниць суфізму.

В XІ ст. суфії утворюють дервішські ордени на зразок чернечих. Ордени мали чітку структуру та ієрархію. На чолі ордену стояли "святі отці": шейхи, муршиди, піри, ішани. Святі отці мали не тільки абсолютний авторитет але й владу над мюрідами - учнями.

Опозиційний іслам (шиїзм). Другий розкол в ісламі виник також у VІІ ст. і пов'язаний з іншим ніж у суннітів розумінням природи верховної влади в ісламі. За шиїтською (шиїти - від шиа, що в перекладі з арабської означає угруповання, партія) доктриною верховна лада надана імаму Аллахом, тому імам не може бути обраним.

Після загибелі Алі і встановлення халіфату Омейядів, прихильники Алі не підкорились. Вони проголосили, що вища влада глави мусульман є спадкоємною у роду Алідів, оскільки Алі був одружений з дочкою Мухаммеда Фатімою і був двоюрідним братом його.

Для шиїзму характерний виразний культ Алі, якого шанують нарівні з Мухаммедом. Існує навіть варіант Корану, до якого крім 114 сур додали суру "Два світила", в якій Мухаммед і Алі поставлені поряд. Є шиїтська легенда згідно з якою Джебраїл помилився і передав Коран не Алі а Мухаммеду, оскільки двоюрідні брати були дуже схожі. В Сунні шиїти визнають тільки ті хадиси в яких йдеться і про Алі. Крім них вони створили свої перекази - хабари (ахбари). Досить розвинений в шиїзмі і культ Фатіми, а також синів Алі - Хасана і Хусейна. Особливу роль в шиїтській громаді відіграють аліди - нащадки Алі (сеїди), які мають виключне право носити зелений одяг і чорний тюрбан.

Шиїти створили вчення про святих імамів (потрібно відрізняти від звичайних імамів). Згідно з цим вченням головою правовірних може бути тільки імам з числа алідів. Шиїти визнають 12 імамів - потомків Хасана і Хусейна, їх дітей, онуків тощо. Особливе місце займає 12-й імам Мухаммед, який в підлітковому віці зник (ІX ст). Цей 12-й імам, якого називають "прихованим імамом", повинен повернутись як Махді - месія, спаситель і принесе з собою царство істини і справедливості.

Значну роль у шиїзмі відіграють духовні вожді (улеми, муджтахіди, аятоли) вважається, що вони промовляють від імені прихованого імама. Авторитет духовного лідера вищій за авторитет носіїв верховної адміністративної влади, незважаючи на те, що він може не проявлятись зовні. В умовах гонінь у шиїтів склалась практика такийї - дозвіл приховувати свої релігійні погляди, видаючи себе за правовірного сунніта. Важливе значення в шіїзмі має езотерична, внутрішна доступна тільки посвяченим доктрина (ал-батін), яка може значно відрізнятись від екзотеричної, зовнішної (аззахір) призначеної для простих правовірних.

Ці особливості шиїзму, а також те, що тривалий час шиїзм був гнаною релігією, привело до виникнення в його межах великої кількості сект, течій та напрямків.

Головні розходження в шиїзмі стосуються суперечок навколо осіб і кількості святих імамів. Так зейдіти вважали п'ятим імамом Зейда онука імама Хусейна. Майже одночасно із Зейдітами виникла секта Ісмаїлітів, які підтримали Ісмаїла, якого батько - шостий імам Джафар позбавив права стати наступним імамом. Проте ісмаїліти створили оригінальне вчення яке відрізняється від інших шиїтських сект.

Згідно з вченням ісмаїлітів, Аллах еманує свою сутність Світовий Розум у світ через пророків, яких є сім, Адам, Ной, Авраам, Морйсей, Ісус, Мухаммед та другий Мухаммед - син Ісмаїла. А перервах між пророками божу сутність несут імами, яких теж семеро. Останній імам є також пророком він завершує божествену еманацію. Відповідно до кількості пророків та імамів історія поділяється також на сім етапів, в процесі зміни яких все живе народжується та помирає за законами перероджень. Мета існування у ісмаїлітів - досягнення вищого знання, поверненню до Світового розуму і припиненню перероджень.

Дата добавления: 2015-05-26