Валютне регулювання та курсова політика Центрального банку

Довгострокові позики — в інвестиційних цілях. Для них ха­рактерний великий обсяг переданих ресурсів. Особливий розвиток вони одержали в капітальному будівництві, паливно-енергетично­му комплексі, сировинних галузях економіки. Такі позики вида­ються на термін від 3 до 5 років. У нашій країні вони використо­вуються не дуже широко через загальну нестабільність економіки і меншу прибутковість у порівнянні з короткостроковими кредит­ними операціями.

9.5. Суть і функції кредиту

Кредитні відносини функціонують у системі економічних відно­син. В основі їх лежить рух особливого виду капіталу — позикового.

Кредитні відносини - це частина економічних відно­син, яка пов'язана з наданням коштів у позику і по­верненням її разом із певним відсотком.

Кредит є формою вияву кредитних відносин. Він виражає економічні відносини між кредитором та позичальником, які виникають під час одержання позики, користування нею та її повернення.

Кредит поєднує у собі два процеси:

1) акумуляцію тимчасово вільних коштів;

2) вкладення або розміщення цих коштів.

Суть кредиту як економічної категорії виявляється в його функціях, розкриття яких дає змогу встановити зв'язок креди­ту із системою економічних відносин. Розглядаючи суть і функціонування кредиту в сучасних умо­вах, слід враховувати, що кредит - джерело формування основ­них і оборотних фондів; він збільшує швидкість обороту фондів. Кредит тісно взаємодіє зі збалансованістю економіки, що є най­важливішою умовою ефективності суспільного виробництва, — збалансованістю між тимчасово вільними ресурсами й обсягом, коштів, що перерозподіляються. Недотримання цього балансу веде до перекручування природи кредиту і негативно впливає на грошовий обіг.

Кредитні відносини, у свою чергу, впливають на збалансова­ність економіки, регулювання про­порцій суспільного відтворення між виробничою і невиробни­чою сферами. Кредит регулює сукупний грошовий обіг, а за допомогою останнього — внутрішньогосподарський оборот кожного суб'єк­та економічної діяльності й обіг грошових доходів населення.

Внаслідок цього відбувається розширення ринку у плані по­питу. Цей аспект важливий ще й тому, що грошові знаки і платіжні засоби, які функціонують у сучасних грошових сис­темах, мають кредитний характер. Оскільки кредит заміщає готівку, то він безпосередньо впливає на грошову масу, що перебуває в обігу. Регулювання йде централізовано через кре­дитну сферу з використанням норми обов'язкових резервів, дисконтної ставки і т. д. (оборотний рух кредиту значно усклад­нюється у випадку уповільнення грошового обігу або його роз­ладу, викликаного інфляцією).

На діяльність підприємств кредит впливає через систему відносин комерційного розрахунку; зокрема, він впливає на відтворювальний процес через кругообіг і оборот фондів під­приємств. Із суті кредиту випливає, що він виконує функцію перерозподілу вартості в процесі відтворення.

Перерозподільна функція полягає в тому, що тимчасово вільні кошти юридичних і фізичних осіб за допомогою кредиту пере­даються в тимчасове користування підприємств і населення для задоволення їхніх виробничих і особистих потреб. Тому перерозпо­діляються не лише кошти, а й матеріальні ресурси.

Антипаційна (емісійна) функція полягає у створенні кредит­них грошей для грошового обігу. Її виконує тільки банківський кредит. Методами кредитної експансії і кредитної рестрикції (звуження) регулюється кількість грошей в обігу, причому ви­лучення грошей з обігу за допомогою кредиту досягається важ­че, ніж їх випуск в обіг.

Контрольна функція полягає в тому, що в процесі кредитного перерозподілу коштів забезпечується банківський контроль над діяльністю позичальника. Можливості такого контролю ви­пливають із природи кредиту.

Оборотність кредиту дає можливість не лише виявляти по­рушення процесу виробництва або реалізації продукції, а й сти­мулює підприємство не допускати їх, оскільки такі порушення призводять до виплати зайвих відсотків банку, до обмеження або повного припинення видачі кредитів.

9.6. Банки - основні учасники ринку капіталів

Банк є головною ланкою кредитної системи і забезпечує широкий комплекс різноманітних банківських послуг. Ця кре­дитна установа приймає і розміщує грошові внески громадян та юридичних осіб, надає різні види позик, здійснює розра­хунки за дорученням клієнтів та їхнє касове обслуговування; випускає чеки, акредитиви, акції, облігації тощо; купує, збері­гає та продає цінні папери; здійснює-валютні операції; надає консультаційні послуги.

Залежно від економічного змісту всі види діяльності комер­ційних банків поділяютьна дві групи:

- пасивні операції - забезпечують формування ре­сурсів банку, необхідних, йому, крім власного капіталу, для забезпечення нормальної діяльності, забезпечен­ня ліквідності й одержання запланованого доходу.

До пасивних операцій належать:

- залучення коштів на депозитні рахунки (поточні, строкові, ощадні та інші);

- недепозитне залучення коштів (одержання позик на міжбанківському ринку, позик Центрального банку, випуск банківських облігацій, векселів та інших зобов'язань).

- активні операції - пов’язані з розміщенням бан­ком власних та залучених коштів для одержання до­ходу і забезпечення своєї ліквідності.

До активних операцій належать:

- операції з надання кредитів (кредитні операції);

- вкладення у цінні папери;

- формування касових залишків та резервів;

- формування інших активів (формування основних засобів — будівель, обладнання тощо).

Ключовий вид активних операцій - кредитні,які забезпе­чують переважну частину доходів багатьох банків.

У ринковій економіці основною формою кредиту є банківсь­кий кредит. Кредитування суб'єктів господарювання і грома­дян — одна з найважливіших функцій банків як спеціалізова­них кредитних установ.

Банківський кредит - це форма кредиту, за якою кошти надаються в позику банками. Банківський кре­дит - необхідний інструмент стимулювання економі­ки, без якого не можуть успішно працювати товаро­виробники.

Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є:

- тимчасово вільні кошти держави й осіб, на добровільній основі передані фінансовим посередникам для подальшої капіталі­зації і отримання прибутку. Вони відображаються на депозитних рахунках у відповідних комерційних банках і забезпечують власни­кам фіксований дохід у формі відсотків Із вкладів;

- кошти, що тимчасово вивільняються в процесі кругообігу промислового і торгового капіталу.

Банки надають кредити, використовуючи такі принципи, які зумовлюють реалізацію один одного: забезпеченість, поверненість, терміновість, платність і цільовий характер.

Кредити, які надаються банками, можна класифікувати за.різними ознаками.

За термінами користування банківські кредити поділяють на:

- середньострокові, короткострокові, довгострокові;

- до запитання;

- прострочені, термін користування якими минув;

- відстрочені, для яких на прохання позичальника був перене­сений термін погашення.

Залежно від забезпечення: забезпечені та бланкові (незабезпечені).

За забезпеченням виділяють:

- забезпечені заставою;

- гарантовані;

- з іншим забезпеченням.

Банківський кредит під заставу цінних паперів називається ломбардним кредитом. За методами надання:

- у разовому порядку;

- відповідно до відкритої кредитної лінії;

- гарантований — коли комерційний банк бере на себе зобов'язання надати кредит відразу, коли клієнтові це буде не­обхідно.

У світовій банківській практиці найпоширенішими схемами надання позики є кредитна лінія, револьверний (автоматично поновлюваний) кредит, контокорентний рахунок, овердрафт.

За методами погашення:

- негайно;

- на виплат;

- достроково (на вимогу кредитора або за заявою позичальника);

- з регресом платежів;

- після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).

За характером і способом сплати відсотків:

- з фіксованою ставкою відсотка;

- зі ставкою відсотка, що коливається;

- зі сплатою відсотків одночасно з одержанням кредиту (дисконтний).

Залежно від кількості кредиторів:

- виданий одним банком;

- консорціумний;

- рівнобіжний.

Залежно від якісної характеристики:

- найвищої якості;

- задовільний;

- маржинальний;

- критичний;

- збитковий, який підлягає списанню.

Національний банк України поділяє кредити на стандартні, нестандартні й безнадійні.

Ефективність позикових операцій банку визначається його кредитною політикою. Кредитна політика формує основні напря­ми позик. Кредитні вклади для банку повинні бути надійними і рентабельними.Ступінь кредитного ризику визначається мож­ливо допустимим максимальним розміром ризику на одного позичальника. Завдання банку полягає в досягненні оптималь­ного співвідношення ризиковості та прибутковості своїх кредит­них операцій.

Високодохідним та менш ризиковим об'єктом банківських вкладень є цінні папери. Вони дають банкам можливість забез­печити підвищення дохідності (оскільки деякі види цінних па­перів мають значно вищий рівень доходу, ніж позики), підви­щення ліквідності (деякі цінні папери мають високу ліквідність 1 в банківському портфелі виконують роль вторинного резер­ву), диверсифікацію ризиків (банки можуть тримати в своїх портфелях багато цінних паперів різних емітентів), проникнення в капітал інших корпорацій, у тому числі банків.

Банківський портфель цінних паперів як сукупність цінних паперів усіх видів, якою володіє банк у певний момент, забез­печує ліквідність і стійкість банку (група короткострокових цінних паперів — казначейські облігації і векселі, депозитні серти­фікати, муніципальні облігації, комерційні векселі тощо), підви­щує дохідність банку (середньо- і довгострокові цінні папери — довгострокові державні облігації, акції, корпоративні довго­строкові облігації).

Таким чином, банки - найактивніші суб'єкти фінан­сового ринку. Виконуючи свої функції та здійснюючи опе­рації, банк забезпечує функціонування фінансового рин­ку і його сегментів - грошового, валютного ринку, ринку позикових капіталів.

ТЕМА 10

ВАЛЮТНИЙ РИНОК

План викладу матеріалу теми

1. Поняття і структура валютного ринку.

2. Валютні операції.

3. Валютне регулювання та курсова політика Центрально­го банку. Особливості валютного регулювання і курсової політики Національного банку України.

10.1. Поняття і структура валютного ринку

Валютний ринок — це сукупність економічних та організа­ційних форм, що пов'язані з купівлею або продажем валют різних країн. До валютного ринку як системи входить підсис­тема валютного механізму і валютних відносин. Під першою маються на увазі правові норми й інститути, що репрезентують ці норми на національному та міжнародному рівнях. До другої входять щоденні зв'язки, в які вступають фізичні та юридичні особи з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредит­них та інших грошових операцій, що спрямовані на придбання або продаж іноземної валюти.

У системі валютного ринку можна виділити:

- міжнародний валютний ринок;

- національний валютний ринок.

Перший складається з системи тісно пов'язаних швидко­діючими канальними чи супутниковими комунікаціями регіо­нальних ринків.

Функціонування валютного ринку пов'язане з використан­ням деяких економічних категорій та понять.

Валютний курс - співвідношення між грошовими одиницями двох країн, яке використовується для об­міну валют при здійсненні валютних та інших еконо­мічних операцій.

Валютний курс виконує низку важливих економічних функцій. З його допомогою долається національна обмеженість грошової одиниці певної країни. Локальна її цінність перетво­рюється в міжнародну. Відповідно до цього валютний курс ви­ступає засобом інтернаціоналізації грошових відносин, утворення цілісної світової системи грошей.

Валютний курс чутливий до чинників, що визначають полі­тичну й соціальну стабільність країни, Її міжнародний авто­ритет. На валютний курс впливають такі фактори, як зміни обсягів ВВП, стан платіжного балансу країни, рівень інфляції, співвідношення попиту і пропозиції на валютному ринку, відсот­кові ставки. Усі ці обставини ускладнюють визначення і вибір режиму валютного курсу.

Котирування - це встановлення курсів іноземних валют у відповідності з практикою, що склалася, і за­конодавчими нормами.

У світовій практиці існує два методи котирування:

1. Пряме котирування, коли одиниця іноземної валюти прирівнюється до певної кількості національної валюти.

2. Побічне котирування, коли одиниця національної валю­ти прирівнюється до певної кількості іноземної валюти. Така сис­тема застосовується в небагатьох країнах.

Конвертованість - це здатність валюти обмінюва­тися на Інші валюти.

За ступенем конвертованості валюта поділяється на такі типи:

- вільно конвертована;

- частково конвертована;

- неконвертована;

- клірингова.

Вільно конвертована валюта (ВКВ) — валюта, що вільно та без обмежень обмінюється на валюти інших країн і застосо­вується у всіх видах міжнародного обігу.

Резервними називають валюти, які переважно використову­ються для міжнародних розрахунків і зберігаються Централь­ними банками інших країн. До них відносять долар США, фунт стерлінгів, швейцарський франк, японську ієну, євро. Ці п'ять валют становлять практично 100 % світових валют­них резервів. Наявність резервної валюти створює додаткові вигоди країні-емітенту, даючи змогу протягом тривалого тер­міну мати від'ємне сальдо в торговому і платіжному балансах без загрози національній економіці, бо така валюта не пред'­являється до оплати у вигляді вимоги на поставку товарів чи інших активів, а залишається в інших країнах у вигляді резервів.

Частково конвертована валюта обмінюється на обмежену кількість іноземних валют, у міжнародних розрахунках за­стосовується з обмеженнями. Вони полягають у регламентації опе­рацій із валютою та валютними цінностями. Більшість країн світу, в тому числі й Україна, має частково конвертовану валюту.

Неконвертована (замкнена) валюта не обмінюється на інші іноземні валюти і застосовується лише на території країни. Неконвертованими є ті валюти, на які накладаються обме­ження щодо ввезення, вивезення, купівлі, продажу і до яких застосовуються різноманітні заходи валютного регулювання.

Клірингова валюта — розрахункові валютні одиниці, які існу­ють лише як розрахункові гроші у вигляді бухгалтерських за­писів банківських операцій за взаємними поставками товарів та наданням послуг між країнами-учасницями клірингових розрахунків.

Законодавчі та нормативні акти, пов'язані з валютним ре­гулюванням, передбачають, що всі розрахунки в іноземній валюті здійснюються через уповноважені банки, тобто банки, що мають ліцензії Центрального банку на проведення валют­них операцій.

Ліцензії, отримувані комерційними банками, поділяються на генеральні, внутрішні та розширені внутрішні.

Генеральна ліцензія дає комерційному банку право на такі дії:

- здійснення багатьох банківських операцій в іноземній ва­люті як на території країни, так і за кордоном;

- формування частини свого статутного акціонерного фонду в іноземній валюті за рахунок вітчизняних, іноземних та міжна­родних підприємств і організацій;

- створення резервного, страхового та іншого фондів із при­бутком в іноземній валюті;

- участь у створенні банківських установ усередині країни та за її межами у ролі засновника або пайовика з використанням для цієї мети іноземної валюти;

- відкриття своїх філій та представництв за кордоном. Внутрішня ліцензія надає комерційному банку право на здійснення повного або обмеженого переліку банківських опе­рацій в іноземній валюті лише на території країни. За цією ліцензією банк може проводити такі операції:

- відкриття і ведення рахунків в іноземних валютах юридич­них та фізичних осіб (резидентів і нерезидентів), а також ра­хунків нерезидентів у національній валюті країни перебування;

- здійснення кореспондентських відносин із банками, що ма­ють генеральну ліцензію;

- організація через банки, які мають генеральну ліцензію, роз­рахунків, пов'язаних з експортно-імпортними операціями клієнтів банку в іноземних валютах у формі документарного акредитива, Інкасо, банківського переказу, а також інших формах, що засто­совуються в банківській практиці;

- валютне обслуговування юридичних і фізичних осіб, включа­ючи купівлю та продаж іноземних валют у відповідності з чинним законодавством;

- залучення і розміщення коштів в іноземній валюті юридич­них осіб у формі кредитів, депозитів та інших формах, а також видача гарантій на користь клієнтів банку в межах власних ре­сурсів банку в іноземних валютах.

Розширена внутрішня ліцензія надає комерційному банку пра­во здійснювати на території країни ті ж операції, що й за внут­рішньою ліцензією, але, крім того, дає право відкривати обме­жену кількість кореспондентських рахунків у конкретних іно­земних банках.

Головними функціонерами валютного ринку є комерційні банки, які мають відповідну ліцензію. Вони називаються упов­новаженими банками і проводять такі операції:

- купівля і продаж іноземної валюти за рахунок власних коштів банку та за рахунок коштів клієнтів;

- розрахунки в іноземній валюті, пов'язані з експортом-імпор­том товарів і послуг, а також проведенням різного роду нетовар­них операцій;

- встановлення кореспондентських відносин з Іноземними банками;

- пасивні й активні операції в іноземній валюті;

- депозитні та конверсійні операції на міжнародних грошових ринках;

- обмін для населення Іноземної валюти;

- операції з чеками та іншими цінними паперами в іноземній валюті.

З метою запобігання ризикам і мінімізації впливу спекуля­тивних операцій на валютних ринках банкам встановлюються відповідні ліміти — так звана відкрита позиція продажу й купівлі валюти від власного імені і за власний рахунок. Ліміт відкритої валютної позиції визначається Центральним банком у розра­хунку на кінець робочого дня уповноваженого банку. Її розмір визначається як різниця між сумою іноземної валюти, купленої банком за власний рахунок, та сумою проданої банком за той же час іноземної валюти. Ліміт встановлюється залежно від роз­міру власних коштів банку.

Таким чином, валютний ринок - один із найважливі­ших сегментів фінансового ринку. Ступінь його розвитку безпосередньо впливає на стан та розвиток економіки. Операції, які проводяться на валютному ринку, тісно по­в'язані з комплексом операцій і станом грошового ринку в країні, з ринком капіталів.

10.2. Валютні операції

Для характеристики прав і обов'язків суб'єктів валютного ринку важливе значення має поділ учасників ринку на дві гру­пи. До першої входять резиденти, до другої - нерезиденти. До резидентів належать фізичні особи, які постійно проживають в Україні, та ті, що тимчасово перебувають за її межами. До ре­зидентів належать також юридичні особи й організації, ство­рені відповідно до законодавства України, разом із їхніми пред­ставництвами за кордоном. До нерезидентів належать фізичні особи, які постійно проживають за кордоном, у тому числі й такі, що тимчасово перебувають в Україні. Сюди ще зарахову­ють юридичних та неюридичних осіб, їхні представництва і фірми, що створені відповідно до законів іноземної держави і функціонують на території України.

При розгляді прав резидентів і нерезидентів в операціях на валютному ринку України необхідно мати на увазі, що всі опе­рації, пов'язані з рухом іноземної валюти, поділяються на два види — поточні та пов'язані з рухом капіталу.

До поточних операцій належать:

- перекази в Україну або з України іноземної валютидля здійснення розрахунків без відстрочки платежу за експорт та ім­порт товарів, робіт, послуг, а також розрахунків, пов'язаних з кредитуванням експортно-імпортних операцій, на термін, що не перевищує 180 днів;

- отримання і надання фінансових кредитів на термін, що не перевищує 180 днів;

- перекази в Україну та з України відсотків, дивідендів та інших доходів за вкладами, інвестиціями, кредитами та Іншими операціями, пов'язаними з рухом капіталу;

- перекази неторгового характеру в Україну та з України, включаючи перекази сум заробітної плати, пенсій, аліментів, спад­щини, а також інші аналогічні операції.

До валютних операцій, що пов'язані з рухом капіталу, на­лежать:

- прямі інвестиції, тобто вкладення в статутний капітал підприємства з метою отримання доходу і прав на участь в управлінні підприємством;

- портфельні інвестиції, тобто придбання цінних паперів;

- переведення в оплату споруд та іншого нерухомого майна;

- надання і отримання відстрочки платежу за експортом та імпортом на термін, що перевищує 180 днів, а також надання і отримання фінансових кредитів на такий же термін.

Розрахунки за міжнародними операціями між безпосеред­німи учасниками здійснюються через банки, які розглядають валютні операції як один із способів отримання доходу. У зв'язку з цим при котируванні банки встановлюють два курси:

- курс покупця — курс, за яким банк купує валюту;

- курс продавця - курс, за яким банк продає валюту.

Для покриття витрат з обслуговування операцій та отриман­ня прибутку між цими курсами існує різниця, яка називається маржею.

При укладанні угод купівлі-продажуна валютному ринку використовуються такі види курсів:

Крос-курс — це співвідношення між двома валютами, яке вста­новлюється з їх курсу щодо курсу третьої валюти, коли невигідно або неможливо здійснювати пряму купівлю певної іноземної валюти.

Спот-курс — ціна одиниці іноземної валюти однієї країни, виражена в одиницях валюти іншої країни і встановлена на момент укладання угоди за умови обміну валютами банками-кореспондентами на другий робочий день із моменту укладан­ня угоди.

Форвард (терміновий курс) — ціна, за якою дана валюта про­дається або купується за умови передачі її на певну дату в май­бутньому.

Ф'ючерс — курс у майбутньому, тобто ціна, за якою через деякий час буде укладено угоду. Вона визначається в момент укладання контракту.

Курси, що використовуються при укладанні угод, цілком за­лежать від видів таких угод.

Угода "своп" - це продаж валюти на умовах спот-курсу, але з одночасним укладанням оберненої форвардної угоди. Своп-угоди застосовуються для покриття валютного ризику, а також отримання прибутку в майбутньому. Своп-угоди розповсюджені не лише у валютній сфері. Вони широко застосовуються в кре­дитних операціях як страхування від підвищення або знижен­ня відсоткових ставок.

Форвардні угоди виникли як форма страхування.при зовні­шньоторговельних операціях. Якщо товар продається в кредит, то експортер, прагнучи зберегти вартість своєї валютної вируч­ки, укладає термінову угоду на продаж валюти за сьогоднішнім курсом. Імпортер, купуючи товар у кредит і страхуючи себе від підвищення курсу валюти країни походження товару, може ви­ступити як покупець цієї валюти за фіксованим на момент укла­дання термінової угоди курсом.

Форвардні угоди укладають кредитори, що прагнуть застра­хувати себе від можливого зниження курсу валюти, в якій на­дається позика.

Ф'ючерсні угоди виникли у вигляді торгових договорів із по­годженою ціною товарів та Їх поставкою на певну дату.

Крім вище перелічених, розрізняють такі види операцій, як валютний арбітраж та складний арбітраж.

Валютний арбітраж - одночасна купівля та продаж інозем­ної валюти на різних ринках. Прибуток виникає як різниця-в курсах на валютних ринках.

Складний арбітраж передбачає роботу з низкою валют на різних ринках.

Арбітражні операції завжди пов'язані з ризиком затримки моменту перепродажу і втрати очікуваного прибутку.

Використання валютних цінностей потребує певної регла­ментації та регулювання з боку уряду і Центрального банку. У зв'язку з цим зростає роль національного валютного законо­давства у визначенні порядку обігу іноземної валюти з ураху­ванням необхідності забезпечення пріоритету грошової одиниці країни, захисту її купівельної спроможності та врегулювання інших факторів, які впливають на конвертованість національ­ної грошової одиниці.

У процесі розробки програми валютного регулювання треба враховувати досягнутий рівень розвитку валютного ринку кон­кретної країни, необхідність сприяння розвитку банківсько-фінансового сектору, залежність економіки від автономного (критичного) імпорту (насамперед енергоносіїв), а звідси і не­обхідність стимулювання збільшення експортних надходжень і іноземних інвестицій.

Конвертованість валюти має досягатися поступово, але до­сить швидко, протягом 1—2 років поступального, неухильного руху по шляху продуманої, поетапної лібералізації валютних операцій.

Режим валютного курсу повинен передбачати можливість його регулювання з урахуванням темпів внутрішньої інфляції й інтересів експортерів. Останнє більш важливо для країн, що не мають значних іноземних інвестицій і доступу до зовнішніх кре­дитів, у зв'язку з чим експортери є основним джерелом Інозем­ної валюти. Таке регулювання має здійснюватися лише ринко­вими методами.

Центральному банку необхідно терміново забезпечити на­громадження достатнього валютного резерву для того, щоб мати можливість стабілізувати курс (або гарантувати його плавне зни­ження відповідно до зростання внутрішніх цін) протягом до­сить тривалого часу.

Як стратегічний напрям слід розглядати створення для екс­портерів вигідних умов використання валютних ресурсів краї­ни (як для придбання необхідної їм сировини і матеріалів, так і для довгострокових інвестицій).

Щодо валютних надходжень, то бажанішим є варіант, коли валюта продається в обов'язковому порядку не урядові, а Централь­ному банку. Банк у такій ситуації виступатиме монопольним продавцем інвалюти на потреби імпортерів на внутрішньому ринку і прагнутиме до забезпечення рівного доступу для всіх імпортерів з урахуванням вимог до рівня конвертованості й курсу національної валюти. Після стабілізації курсу комерційні банки братимуть активну участь у цьому процесі. Стабілізація сальдо платіжного балансу на позитивному рівні й подолання інфляції дадуть змогу скасувати обов'язковий продаж валют­них надходжень,

Валютний ринок у своєму розвитку має пройти певні ета­пи. Регулювання валютного курсу і продаж валюти після Її цесії Центральним банком можуть бути забезпечені за умови концентрації валютної торгівлі на одній міжбанківській біржі. Потім повинна бути створена мережа регіональних бірж, що здійснюють торгівлю в режимі реального часу, для того, щоб забезпечити єдність курсу. Після досягнення стабілізації кур­су необхідно переходити до торгівлі валютою на декількох не­залежних біржах. Цей перехід треба здійснювати синхронно зі зміною правил обов'язкової цесії на користь комерційних банків. Завершенням програми розвитку валютного ринку стає перехід до системи міжбанківської валютної торгівлі, що зна­менує собою якісно новий стан валютного ринку і системи валютного регулювання.

Юридичною основою механізму та принципів валютного ре­гулювання, повноважень і функцій державних органів у регу­люванні валютних операцій в Україні є Конституція України, Укази Президента України, Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Постанови Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, норма­тивні документи Національного банку України.

Як переконує світовий досвід. Центральні банки застосову­ють такі види режимів валютних курсів:

- фіксований валютний курс;

- "вільно плаваючий " курс;

- "регульований плаваючий " валютний курс;

- систему множинних валютних курсів;

- подвійний валютний курс.

Фіксований валютний курс - це офіційно встановлене Цент­ральним банком фіксоване співвідношення між національною грошовою одиницею та валютою іншої країни. Фіксований курс встановлюється на основі таких показників, як співвідношен­ня цін у даній країні з цінами країн головних торговельних партнерів, рівень валютних резервів, стан торговельного ба­лансу тощо.

Фіксований валютний курс є найсприятливішим за умови внутрішніх кризових ситуацій у нестабільній економіці. Він забезпечує нижчі темпи інфляції та досить стабільні умови для зовнішньоекономічної діяльності, бо створює можливість прогнозувати розвиток ситуації в країні.

Фіксований курс дає змогу досягти і певних макроекономічних показників. Теоретично обмінна вартість національної гро­шової одиниці може бути розрахована у такий спосіб, щоб забезпечити стабілізацію будь-якого макроекономічного по­казника: попиту на гроші, сукупного попиту, індексу імпорт­них цін тощо.

Одним із головних питань, які стоять перед Центральним банком при встановленні фіксованого валютного курсу, є по­шук певного міжнародного стандарту, на який буде зорієнто­вана вартість національної грошової одиниці. Як правило, кур­си національних валют перебувають у жорсткій відповідності до долара США. Деякі країни прикріпили свої національні валюти до євро, або до декількох валют (кошика валют), наприклад до СПЗ (емітовані МВФ міжнародні резервні й платіжні засоби).

Вільно плаваючий курс - це співвідношення між національ­ною грошовою одиницею та валютами інших країн, яке скла­дається залежно від попиту і пропозиції валют на валютному ринку країни.

Плаваючі курси частіше використовуються в країнах із роз­виненою ринковою економікою та високим рівнем доходу. Для успішного застосування плаваючого курсу необхідні економіч­на і політична стабільність держави, відсутність або незначні темпи інфляції, що досягається проведенням жорсткої монетар­ної та фіскальної політики. Водночас за вільного "плавання" валютних курсів зовнішні фактори меншою мірою впливають на стан національної економіки, оскільки плаваючий валют­ний курс вирівнює попит і пропозицію на іноземну валюту (змінюючись сам, але не змінюючи розміру валютних резервів). Отже, у разі використання плаваючого валютного курсу рух іноземної валюти не впливає на грошову базу, і Центральному банку можна проводити власну грошово-кредитну політику, передбачаючи, що це не вплине значною міроюна стан платіж­ного балансу.

Регульоване плавання валют. Цей режим характеризується тим, що у процесі встановлення валютного курсу на валютному рин­ку відчутний вплив Центрального банку країни, який вирівнює різкі короткострокові, а іноді й середньострокові коливання курсу з метою зробити його передбачуваним і таким, що сти­мулює зовнішню торгівлю. У цьому разі необхідні значні резер­ви валюти і міцна матеріальна база для прогнозування курсу, а також зростає роль фіскальної та монетарної політики щодо підтримування низького рівня інфляції національної грошової одиниці. У 1997 р. в Україні був встановлений режим "регульо­ваного плаваючого" курсу, зокрема визначений "валютний ко­ридор". Валютний коридор - можливе мінімальне та макси­мальне відхилення офіційного курсу національної грошової оди­ниці щодо іноземних валют.

Системи валютних курсів у країнах, що розвиваються, часто характеризуються одночасним розмаїттям валютних курсів, кож­ний із яких використовується для певних цілей. Ці режими

називають системами множинних валютних курсів. Множинні ва­лютні курси можуть бути:

- валютними курсами, які безпосередньо контролюються або фіксуються урядом;

- вільними ринковими курсами, встановленими під впливом попиту і пропозиції.

Режими множинних курсів виникають тоді, коли для купівлі та продажу валюти існує більше як один курс або коли курси купівлі та продажу різняться більше як на 2 % (менша різниця між курсами купівлі та продажу слугує для покриття вартості здійснення операцій з іноземною валютою і не передбачає при­сутності множинних курсів).

Множинні валютні курси використовуються урядами країн, що розвиваються, як засіб для отримання доходів. Доходи ви­никають під час продажу Центральним банком іноземної валю­ти імпортерам за ціною (курс продажу Центрального банку), що значно перевищує ціну, за якою він купує іноземну валюту в експортерів (курс купівлі Центрального банку).

Множинні валютні курси також використовуються в таких країнах для субсидіювання або оподаткування певних секторів економіки. Порівняно високий курс продажу для імпортерів окремих товарів є своєрідним податком на ці товари. Низь­кий курс купівлі для окремих експортерів діє як податок на експорт.

В умовах активної валютної спекуляції центральні банки промислово розвинених країн використовують режим подвійного валютного курсу, що є різновидом системи множинних валют­них курсів. Він полягає в подвійному котируванні курсу націо­нальної грошової одиниці: окремо за комерційними та фінан­совими операціями.

Тому вибір валютної стратегії має враховувати фактори, які значно впливають на валютний ринок, а саме: темпи інфляції, стан платіжного балансу, різницю відсотка ставок за кредит, спе­кулятивні валютні операції, прискорення або затримування міжнародних платежів, ступінь довіри до національної грошової одиниці на національному та світових валютних ринках.

Що стосується центральних банків, то вони можуть вплива­ти на валютний курс або за допомогою своєї монетарної полі­тики, або за рахунок інтервенцій на валютному ринку.

Валютна інтервенція - це операція купівлі або продажу іноземної валюти Центральним банком країни з метою підтримання ринкового курсу національної валюти на рівні, бажаному для влади, з точки зору еко­номічної політики, що проводиться урядом.

Валютні інтервенції здійснюються в тому разі, коли на рин­ку спостерігаються короткострокові зміни в попиті й пропо­зиції. Центральний банк очікує швидкого відновлення поперед­ньої рівноваги. Якщо такі зміни мають довгостроковий харак­тер, зумовлений глибинними макроекономічними процесами, валютні інтервенції не приведуть до позитивного результату. Вони можуть лише відтягнути відповідні зміни валютного кур­су на якийсь час, протягом якого уряд повинен застосувати заходи щодо врівноважування платіжного балансу. В іншому випадку після вичерпання валютних резервів неминуче ще більш катастрофічне потрясіння валютного ринку,

Національний банк України у своїй курсовій політиці вико­ристовує загальновизнані методи валютного регулювання, а саме:

- валютні інтервенції;

- дисконтну політику;

- валютні обмеження.

За використання режиму регульованого плавання курс на­ціональної валюти не фіксується, а приводиться у відповідність до змін на зовнішньому і внутрішньому секторах економіки.

За даного режиму регулюючий вплив забезпечує можливість підтримання валютного курсу на рівні, максимально наближе­ному до ринкових вимог, уникаючи при цьому викривлень і різких коливань, що зумовлені недостатнім ступенем розвине­ності ринку. Конкретною метою регулювання курсу гривні на сучасному етапі має бути заохочення експорту і стимулювання припливу капіталу в Україну, підтримання ефективного рівня імпортних операцій.

Національний банк України встановлює офіційний обмінний курс гривні щодо іноземних валют, міжнародних розрахунко­вих одиниць, який використовується в розрахунках із бюдже­том і митницею, під час планування й аналізу зовнішньоеконо­мічної діяльності, для всіх видів платіжно-розрахункових відно­син держави з юридичними та фізичними особами, оподатку­вання, а також для бухгалтерського обліку всіх операцій, здійснених в іноземній валюті.

ТЕМА 11

ФОНДОВА БІРЖА ТА БІРЖОВІ ОПЕРАЦІЇ

План викладу матеріалу теми

1. Організаційно-правові засади функціонування фондових бірж і порядок торгівлі на них.

2. Функції фондової біржі

3. Види і порядок укладання угод на валютній і фондовій біржах

4. Застосування дискретних моделей для розрахунку вартості опціонів

Дата добавления: 2015-05-26