Розділ 1. Теоретичні основи регіональної економіки 2 страница

Зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів не означає, що всі вони на певному етапі розвитку матимуть однакові показники. Такого бути не може через те, що у кожному з них відбуваються соціально-економічні, політичні, демогра­фічні процеси, які істотно впливають на характер виробництва і відтворення. Будь-який регіон — це динамічна територіальна система і при певних сприятливих умовах, вона може розвиватись прискореними темпами, випереджаючи інші регіони. Економічна політика держави повинна бути спрямована на те, щоб не до­пустити надмірних розривів між найбільш розвиненими регіо­нами і тими, що мають найнижчі показники розвитку економіки. Вважається, що розрив між найбільш і найменш розвиненими районами країни не повинен перевищувати 20-25% {22, с.67).

На основі пізнання закономірностей розробляються прин­ципи розміщення продуктивних сил — правила діяльності та управ­ління економікою, економічна політика держави в реалізації законів розміщення. Це означає, що принципами слід керуватись при розміщенні виробництва.

Одним з головних є принцип раціонального розміщення вироб­ництва. Сугь цього принципу полягає утому, щоб при розміщенні об'єкті в досягалась висока ефективність народного господарства. Раціональне розміщення виробництва передбачає:

— наближення матеріаломістких, паливно-енергомістких, во­домістких галузей до джерел сировини, палива, енергії і води;

— наближення трудомістких галузей до районів і центрів зосередження трудових ресурсів;

— наближення масового виробництва мало транспортабельної продукції до місць її споживання;

— ліквідація (уникнення) зустрічних перевезень однотипної сировини, палива, готової продукції із одного регіону в інший;

— обмеження надмірної концентрації промисловості у вели­ких містах, переважне розміщення нових промислових об'єктів у малих і середніх містах;

— охорона природи і науково обґрунтоване природокористу­вання, забезпечення здорових гігієнічних умов життя та праці населення.

З принципом раціональності тісно пов'язаний принцип ком­плексного розміщення виробництва, що випливає з однойменної закономірності. Згідно з цим принципом розміщення об'єктів передбачає:

— комплексне використання природних ресурсів та всіх ви­робничих відходів;

— раціональне використання трудових ресурсів всіх вікових груп чоловічої і жіночої статі;

— «становлення ефективних виробничих зв'язків між під­приємствами та стадіями еиерговиробничих циклів;

— створення єдиної виробничої інфраструктури з метою об­слуговування локальних міських та локальних кущових комп­лексів.

Одним з важливих є принцип збалансованості і пропорційності розміщення виробництва. Він передбачає дотримання збалансова­ності між виробничими потужностями, обсягом виробництва — з одного боку, і наявністю сировинних паливно-енергетичних, трудових, сільськогосподарських ресурсів регіону — з іншого. Дотримання пропорційності між галузями спеціалізації, допо­міжними та обслуговуючими, між видобувною і обробною ліж­ками виробництва, між виробництвом засобів виробництва (група "А") і виробництвом предметів споживання (група "Б"), а також між виробничою та невиробничою сферами,

Розміщенім виробництва на території країни обов'язково повинно враховувати принцип внутрідержавного та міжнародного територіального поділу праці, спеціалізацію господарства внутрі­державних регіонів і країн в цілому та спеціалізацію і економічні зв'язки між державами. На основі цього принципу країна повинна розвивати ті галузі і виробництва, для яких складаються найкращі умови, а їх продукція користується постійним попитом на між­народному ринку. Одночасно необхідно проводити політику лібе­ралізації імпорту на ряд товарів, що не виробляються в країні через несприятливі природні умови, або ж внаслідок того, що на їх виробництво потрібні високі витрати.

Принцип обмеженого централізму передбачає органічне поєд­нання.інтересів країни та її економічних регіонів. При цьому передбачається створювати всі умови до розвитку продуктивних сил в регіоні з метою підвищення рівня соціально-економічного розвитку. Однак розвиток кожного регіону не повинен вступати у суперечність, з державною регіональною політикою. Вона розробляється за певними регіональними варіантами з врахуванням обмежень на різні ресурси, можливостей взаємозамінності остан­ніх тощо. Існує також етапність у досягненні цілей регіональної політики і регіональних програм, виходячи із тверезої оцінки наявних можливостей, пріоритету цілей та ін. [21, 28).

Наукове обґрунтування і реалізація на практиці принципів розміщення продуктивних сил покладені в основу регіональної політики держави, що передбачає управління соціально-еконо­мічним розвитком регіонів. Головною метою регіональної політи­ки є рішуча перебудова структури виробництва і управління, засудження і відмова від відомчого підходу до розміщення про­дуктивних сил, технологічне оновлення виробництва в регіонах і створення нормативних умов праці, побуту та відпочинку тру­дящих.

Вивчення і пізнання об'єктивних закономірностей терито­ріальної організації продуктивних сил можливе лише за умови аналізу множини факторів, що впливають на розвиток і розмі­щення різних галузей народного господарства. Оцінка факторів розміщення складає основний зміст науки про територіальну організацію виробництва, бо лише при уважному вивченні всіх факторів можна робити висновки про ефективність розміщення.

Факторами розміщення продуктивних сил називають усю су­купність аргументів (причин), що зуммиоють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і галузей. При зміні складу факторів повинні змінитися і місця розміщення об'єктів. Кожен район характеризується набором певних факторів, що визначають при­датність його території для розміщення конкретних об'єктів.

Розрізнять такі групи факторіє:

природні —- кількісні запаси і якісний склад природних ре­сурсів, умови їх експлуатації і використання, кліматичні, гідро­геологічні, орографічні умови та ін.; екологічні — природоохоронні і конструктивні заходи з метою бережливого використання при­родних ресурсів і забезпечення сприятливих екологічних умов для життя і діяльності населення; технічні — досягнутий і можливий рівень технік і технології; соціальна-демографічні — забезпеченість виробництва трудовими ресурсами, стан виробничої і соціальної інфраструктури; економічні — вартість капіталовкладень, строки будівництва, ефективність виробництва, призначення і якість про­дукції, виробничі зв'язки, економіко-географічне і транспортне положення та ін.

Орієнтовна оцінка кожного з факторів дається на основі глибокого вивчення особливостей економіки кожної галузі зок­рема. Так, в разі оцінки факторів розміщення важкого машино­будування вирішальне значення має близькість підприємств до металургійних баз і районів збуту. До металургійних баз тяжіють підприємства, що виробляють металургійне, гірничошахтне і підйомно-транспортне устаткування; до районів споживання — заводи групи сільськогосподарського машинобудування. Однак для більшості галузей машинобудування основне значення мають два фактори: трудомісткість і орієнтація на трудові ресурси та можливість кооперування виробництва.

Оцінюючи фактори розміщення, аналізується структура за­трат на виробництво, співвідношення матеріальних та інших затрат, трудомісткість і фондомісткість у різних галузях. Безпо­середній вплив на вибір варіантів розміщення виробництва має співвідношення основних техніко-екоиомічних показників виробництва — його трудо-, матеріало- і капіталомісткості, енерго- та ресурсомісткості з обов'язковим врахуванням споживного фактора.

Розглянемо окремо найважливіші фактори кожної групи.

Сировинний фактор. Відомо, що затрати на сировину і мате­ріали в багатьох галузях промисловосгі складають більше половини всіх затрат. Такі виробництва і галузі називають матеріаломістки­ми. Ступінь матеріаломісткості визначається відношенням суми затрат на сировину до обсягу промислової продукції (в грошових або натуральних показниках). Однак це вимагає детальної інфор­мації і певних розрахунків. Тому простіше буде співставити нату­ральні величини: вагу вихідної сировини, потрібної для виробництва однієї тонни готової продукції і вагу готової про­дукції. Якщо відношення сировини до готової продукції дещо перевищує одиницю, то виробництво буде нематеріаломістким; якщо ж на виробництво одиниці продукції потрібно сировини в декілька разів більше, то воно відноситься до матеріаломістких. На практиці виділяють галузі низької, середньої і високої мате­ріаломісткості.

Враховуючи матеріаломісткість розміщують підприємства по­близу джерел сировини, на певній відстані від нна, або ж далеко від сировинних баз. Так, деякі галузі виробництва (гірничодобув­на промисловість, калійна, лісопильна, цукрова), переважно розміщуються поблизу сировинних баз. Характерним прикладом може бути кольорова металургія (початкові стадії виробничого циклу), де обов'язково суміщені стадії виробництва і збагачення руди. Руди кольорових металів, як правило, полікомпонентні, тому їх переробка передбачає складні технологічні цикли та одержання різних металічних сполук. Оскільки вміст основного компоненту в рудах мінімальний (0,5... 5%), вони потребують обов'язкового збагачення в місцях видобутку. В багатьох галузях, наприклад, в чорній металургії повного циклу питомі витрати сировини (включаючи основні матеріали) складають не менше 2,5 т, в цукровій промисловості — 5 - 7, в гідролізній промисло­вості — 5,3 - 7,7, при виплавці міді із концентратів — 7,5 т. Отже, внсокоматеріаломісткі галузі мають чітко виражену сировинну орієнтацію. Це такі галузі: кольорова металургія (крім виробництва легких металів), чорна металургія з повним технологічним циклом (частково), важке машинобудування, деякі галузі хімії (вироб­ництво соди, калійних добрив, важкий органічний синтез), промисловість будівельних матеріалів (цементна, гіпсова, цегельна), легка і харчова промисловість (первинна переробка сільськогосподарської сировини, виробництво цукру, олії і т. д.).

Характерно, що матеріаломісткі галузі відрізняються високою концентрацією виробництва, бо розміщуються вони, як правило, в районах видобутку сировини, виплавки металів, заготовки лісу чи сільськогосподарської сировини. Прикладом можуть бути металургія та машинобудування Донбасу і Придніпров'я, цукрова промисловість лісостепових областей України, целюлозно-папе­рова промисловість Західного Уралу та ін. Однак поряд з ма­теріаломісткими виробництвами є й такі, для яких роль сировини немає великого значення при їх розміщенні. Сюди відносяться галузі точного машинобудування і приладобудування, виробництво засобів електроніки, оптико-механічних приладів тощо. Вартість сировини в цих галузях набагато менша вартості готової продукції і домінуючим фактором при їх розміщенні виступає наявність трудових ресурсів.

Паливно-енергетичний фактор. Типовими ознаками енерго-місткості галузей є частка паливно-енергетичних затрат у со­бівартості готової продукції і питомі витрати палива й енергії на її виробництво. В технологічних процесах різних галузей може переважати споживання електроенергії (електромісткі виробництва), палива (паливомісткі), тепла (тепломісткі виробництва).

Виходячи з того які питомі витрати палива й енергії характерні для різних виробництв, розрізняють три групи галузей; і) високо-енергомісткі, де частка паливно-енергетичних затрат складає 30-45% (вони значно переважають затрати на сировину І матеріали); 2) середньо- або малоенергомісткі, в яких частка паливно-енерге­тичних затрат складає лише 15-20% (тобто менше у порівнянні з затратами на сировину і матеріали);

3) неенергомісткі, де палив­но-енергетичні затрати складають менше 6% (тобто в багато разів менші від затрат на сировину і матеріали) [А.Ю. Пробст, 1965].

До електромістких виробництв відносяться: виплавка легких металів (алюміній, титан, магній), електролітична виплавка міді, нікелю, феросплавів, виробництво синтетичного каучуку, віскоз­ного шовку, високоелектромісткі галузі, орієнтуються на райони масового виробництва електроенергії, вони розмішуються біля гідроелектростанцій, або в центрах з потужною тепловою енер­гетикою. Так, наприклад, виробництво титану, магнію, алюмінію в Україні зосереджено у Придніпров'ї (Запоріжжя) — одному з найпотужніших енергетичних районів. На виробництво 1 тонни алюмінію потрібно затратити!б тис. кВт. год, магнію — 20 тис. кВт. год, а на виробництво титану — 60 тис. кВт. год. електроенергії

До тепломістких належать такі виробництва, шо в процесі виготовлення готової продукції споживають багато тепла. Так, на

глиноземних заводах, що виробляють напівфабрикати для алюмінію, на одну тонну глинозему необхідно витратити 3 тонни умовного палива, на одну тонну віскозного шовку — 1,5 тонни, для виплавки тони нікелю витрачається 50 тон умовного палива. Багато теплоносіїв споживається на хлібопекарних заво­дах, у содовому виробництві, при виробництві синтетичного каучуку, целюлози, цементу, скла та в інших виробництвах. Всі види паливомістких виробництв розміщуються, звичайно, побли­зу паливних баз або на шляхах перевезення палива. Особливо це характерно для розміщення теплових електростанцій (ТЕС). Так, головними районами теплової енергетики в Україні є Донбас і Придніпров'я. Саме тут працюють найбільші ТЕС потужністю в З млн. кВт. Для такої станції потреба в умовному паливі складає не менше 6,5 млн. тонн на рік,

Водний фактор. При виробництві промислової і сільськогосподарської продукції споживається велика кількість прісної води. Саме тому вплив водного фактора на розміщення виробництва має велике значення. Відсутність води, або обмеженість водних ресурсів у регіоні може стати серйозною перепоною для розміщення тих галузей і виробництв, які розглядаються як водомісткі. Так, у промисловому виробництві найбільш водомісткими є галузі хімії органічного синтезу, чорної металургії, а також очистка первинної текстильної сировини. Наприклад, при виробництві тонни синтетичного каучуку необхідно втратити 220 куб.м води, целюлози — 200 куб.м, а віскозного шовку — до 500 куб.м.

Найбільш водомістким видом виробництва є вирощування сільськогосподарських культур на зрошувальних землях. Так, на виробництво 1 т рису потрібно 8 тис. м води, бавовнику — 5 тис. куб.м і т.д. Водоспоживання у сільському господарстві залежить у значній мірі від зрошення. На Україні зрошувальні системи побудовані переважно в зоні недостатнього зволоження (південні райони). Основна маса води надходить з Дніпра і його приток. Однак водні ресурси нашої держави обмежені і тому Україна відстає від більшості країн СНД за показником водоспоживання.

Нерівномірність у розподілі водних ресурсів на території України вимушує вдаватись до перекидання вод із одного річко­вого басейну в інший, з тим щоб забезпечити дефіцитні райони, З цією метою були побудовані канали: Дніпро-Кривий Ріг, Дніпро-Донбас, Північно-Кримський. Діючими каналами пере­розподіляється велика кількість води як для потреб промисловості, так і для сільського господарстві. Все більше води потребує комунальне господарство. В розрахунку на одного жителя в Україні втрачається щорічно до 87 куб.м води.

Велика роль належить водосховищам, що споруджуються го­ловним чином в басейнах Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця та на малих річках. Регулювання річного стоку за допомогою водосховищ забезпечує потреби енергетики і водо­постачання галузей промисловості, сільського господарства, на­селення міст та селищ міського типу. У зв'язку з обмеженістю водних ресурсів на території України необхідно переводити про­мислові підприємства на замкнуте оборотне водопостачання і знижувати норми витрат води на виробництво промислової про­дукції.

Фактор робочої сили (трудовий). Вплив цього фактору на роз­міщення виробництва визначається кількістю затраченої праці на виробництво одиниці продукції, числом робітників, потрібних на певну кількість продукції, кількістю продукції в розрахунку на одного робітника. Індикатором трудомісткості служить також показник частки заробітної плати у собівартості виробленої про­дукції.

За ступенем трудомісткості виробництва всі галузі поділяють­ся на три основні групи: 1) високо трудомісткі з великими затратами праці (в людино-годинах) на одиницю продукції при відносно малій вазі кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника; 2) середньої трудомісткості з меншими, ніж у першій групі, затратами праці на одиницю продукції при відносно великій вазі кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника; 3) нетрудмісткі з мінімальними затратами праці на одиницю продукції при найбільшій за вагою кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника.

Якщо виходити із затрат праці на одиницю випущеної про­дукції і частки заробітної плати у її собівартості, то найбільш трудомісткими галузями, що орієнтуються на місця зосередження робочої сили виявляться такі: машинобудування (за винятком металомістких виробництв), легка промисловість (крім первинної обробки сільськогосподарської сировини), а також ряд хімічних виробництв (виробництво гумовотехнічних виробів, пластичних мас, хімічних волокон та ін.). В сучасному промисловому вироб­ництві найвищу трудомісткість мають галузі електроніки (вироб­ництво ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутової електроніки); приладобудування, оптико-механічне виробництво, автомобіле­будування; верстатобудування, швейна, текстильна, взуттєва га­лузі. Ці галузі розміщуються у містах з вільними трудовими ресурсами. З метою раціонального використання трудових ре­сурсів жіночої статі в районах зосередження підприємств важкої промисловості розміщуються підприємства легкої, харчової галу­зей (текстильні комбінати, взуттєві фабрики, кондитерські фабрики). Так, наприклад, у Донецьку розміщений великий бавов­няно-прядильний комбінат, у Луганську — взуттєва і конди­терська фабрики, що дозволило зайняти значну кількість жіночої робочої сили в індустріальному Донбасі.

Необхідно відмітити, що деякі виробництва можуть успішно розвиватись лише за умови наявності висококваліфікованих ро­бітників і великих вкладень в науково-дослідну базу. Такі виробництва залежать від фактора наукомісткості і розміщуються переважно в центрах науки та освіти. Такими центрами є великі міста, а також міста-супутники, куди можуть бути винесені наукомісткі виробництва разом з науковою базою. На Україні основна кількість наукомісткнх виробництв розміщена у великих містах — Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Львові. В розвинених країнах світу створені великі фірми міжнародного значення, шо мають у своєму складі потужні науково-дослідні установи. Вони виступають спеціалізованими центрами наукомісткої продукції.

Споживний фактор при територіальній диференціації при­родних ресурсів і населенні діє в напрямку протилежному сировинному та паливно-енергетичному факторам. До районів і центрів споживання тяжіють переважно ті галузі, що зайняті обслуговуванням населення (виробництво товарів народного споживання), або ж виробляють малотранспортабельну продук­цію (у порівнянні з вихідною сировиною і паливом).

Так, у місцях споживання виробляється переважна частина хлібобулочних і кондитерських виробів, молочної продукції та інших видів, які не можуть бути перевезені на велику відстань в силу своїх споживних властивостей. До місць споживання тяжіє завжди виробництво залізобетонних виробів та цілого ряду будівельних матеріалів. Перевезення цих виробів на великі від­стані різко підвищує їх вартість, що є невигідним для виробника І споживача. Ряд виробництв концентрується, як правило, у великих центрах (швейні, взуттєві, меблеві фабрики, м'ясоком­бінати) оскільки сировина, яку вони споживають, без особливих І великих транспортних затрат може бути завезена з інших районів. До цієї групи відноситься також більшість галузей сільськогосподарського машинобудування, виробництво фосфорних, азотних добрив (на базі переробки природного газу). У великих містах розміщуються теплоелектроцентралі (ТЕЦ), вони забезпечують подачу тепла для потреб промисловості і комунального господарства. Роль споживного фактора часто посилюється Фактором робочої сили, оскільки місця зосередження населення. Це не лише джерела трудових ресурсів, але й райони споживання промислової продукції.

Транспортний фактор — один з найбільш впливових при розміщенні виробництва. В залежності від величини транспорт них витрат розміщення виробництва тяжіє до сировини, або ж до споживачів. Визначаючи інтенсивність його впливу, необхідної враховувати, перш за все, витрати сировини і палива на одиницю виробленої продукції. Якщо вони перевищують вагу готових виробів, то підприємства вигідно розміщувати поблизу сировини і палива, бо це приводить до скорочення транспортних витрат, навпаки, в тих випадках, коли витрати сировини і палива менші за вагу готової продукції, підприємства можуть бути розмішені на значній відстані від сировинних баз (наприклад, виробництво суперфосфату, макаронних виробів, печива). Нарешті, якщо на виробництво готового продукту витрачається стільки сировини скільки становить його вага, то тоді підприємства розміщуються виходячи з економічної доцільності (або а районах залягання сировини та поблизу них, чи в районах споживання готової продукції, або ж з місцях концентрації робочої сили).

Враховуючи транспортний фактор і зокрема порівняльну собівартість перевезення сировини, палива, готової продукту. Виділяють три групи галузей:

1) галузі, що тяжіють до джерел сировини і палива у зв'язку із значним перевищенням собівартості перевезення сировини палива у порівнянні з собівартістю перевезення готової продукції

2) галузі, в яких перевезення сировини і палива обходиться дешевше, ніж перевезення готової продукції і які внаслідок цього орієнтуються на райони і центри споживання;

3) галузі, що мало реагують на транспортний фактор розміщуються незалежно від собівартості перевезення сировини палива і готової продукції.

Вплив транспортного фактору на розміщення виробництв) визначається шляхом сумування виробничих і транспортних витрат та встановлення частки останніх у загальних затратах. Якщо наприклад, частка транспортних витрат у сумарних виробничих транспортних затратах на одиницю продукції за певний період (з| рік) зменшилася, то це свідчить про зниження впливу транспортного фактору.

З метою ліквідації нераціональних перевезень продукції проводиться районування виробництва і споживання найважливіші її видів. Районування виробництва сприяє раціональній територіальній організації промисловості і сільського господарства районування споживання визначає найбільш оптимальні ' збуту виробленої продукції.

Фактор науково-технічного прогресу впливає на розміщенні підприємств і галузей в результаті наукових відкриттів та змін зон технології промислового і сільськогосподарського виробництва. Так, наприклад, завдяки застосуванню в чорній металургії для виплавки металів мінерального палива, що замінило деревне вугілля, Донбас з його кам'яним вугіллям став основним мета­лургійним районом Російської Імперії в кінці XIX століття, а Урал, де використовувалось деревне вугілля поступився йому першістю. Після запровадження у чорній металургії новітніх технологій найбільш вигідно розміщувати підприємства в районах з достатньою кількістю палива й руди. Однак руду в збагаченому виді також можна завозити з інших районів, якщо є велика потреба у металургійному виробництві. Так, у Північному районі Російської Федерації (м. Чєреповець) побудований потужний комбінат чорної металургії з повним циклом, який використовує збагачені руди з Кольського півострова та вугілля з Печорського басейну. Металургія Череповця е важливою сировинною базою для розвитку машинобудівного комплексу Санкт-Петербурга і Центральних областей Росії.

Досить сильний вплив на розміщення виробництва мають хімічні технології. Відомо, що після освоєння нового способу виробництва синтетичного каучуку сировиною для його вироб­ництва певний час був спирт одержаний з картоплі. Саме тому заводи синтетичного каучуку були розміщені в районах виробництва дешевого картопляного спирту (центральні області Росії). Однак після того як спирт почали масово виробляти з нафтопродуктів, нові підприємства перемістились у райони По­волжя, вздовж трас нафтопроводів, або ж у місця перерозподілу нафти різним споживачам.

Розвиток науково-технічного прогресу у виробництві супро­воджується тенденцією до зниження матеріаломісткості, енергомїсткості, трудомісткості продукції, Особливо важливо знижувати матеріаломісткість на підприємствах машинобудування України оскільки витрати металу у нас ще досить великі і значно пере­вищують показники розвинених країн світу. Зниження матеріа­ломісткості у машинобудуванні сприятиме змінам у розміщенні деяких важливих виробництв, перш за все, переміщенню галузей складного машинобудування в райони достатньої кількості кваліфікованих трудових ресурсів, що значно віддалені від го­ловних металургійних баз країни. Це зокрема стосується більшо­сті областей правобережної України, та західноукраїнського регіону. Науково технічний прогрес у транспорті також викликає істотні зміни в розміщенні виробництва. Так, завдяки розвитку високовольтних ліній передачі електроенергії (електронний тран­спорт) послабилась залежність виробництва від енергетичних баз, і прокладання трубопроводів змінило розміщення цілого ряду хімічних виробництв. Виникли великі хімічні підприємства в Черкасах і Рівному на базі використання природного газу, що надходить сюди з магістральних газопроводів, нафтохімічні комбінати в Лисичанську і Кременчузі, побудований хімічний комбінат в районі Одеси (м. Южний), що переробляє аміак, який транспортується аміакопроводом з Поволзького району Росії.

В міру розвитку і вдосконалення технології змінюються ви­трати сировини, палива й енергії на одиницю готової продукції, що у свою чергу посилює територіальні зрушення у виробництві. Однак, створюючи умови для більш вільного розміщення під­приємств, науково-технічний прогрес діє і в протилежному на­прямі. В результаті росту масштабів виробництва зростає його залежність від відповідних за розмірами сировинних і паливно-енергетичних баз. Отже, з розвитком техніки деякі галузі про­мисловості відчувають в процесі свого розвитку посилення впливу певних природних ресурсів. Це змушує підприємства освоювати відносно бідні природні ресурси, вдаватися до їх комплексної переробки, залучати до виробництва все нові природні ресурси, розширювати сировинну і паливно-енергетичну базу.

Фактор ринкової кон'юнктури визначає рух цін, цінних папе­рів, розмірів виробництва, зайнятості. Кон'юнктура ринку скла­дається на основі співвідношень між наявними на ринку матеріальними цінностями і послугами та потребами в них. Стимулом для розвитку виробництва є ріст попиту на вироблену продукцію, і навпаки, зменшення попиту веде до скорочення виробництва. Якщо зниження попиту на сировину та готові вироби продовжується тривалий період, то це може призвести до значних змін у розміщенні виробництва.

Звернувшись до прикладів з історії розвитку паливної промисловості та енергетики країн світу, можна переконатись у тому, що на початку XX століття у паливному балансі більшості держав головне місце посідало кам'яне вугілля. Вугільна промисловість була важливим районоутворюючим фактором у Донбасі, Сілезькому та Рурському басейнах. На базі вугільних родовищ виникли потужні електростанції, сформувались металургійні комплекси. Однак у другій половині століття на арену виходять більш економічні види палива - нафта і природний газ і поступово витісняють тверде паливо. У порівнянні з цими видами палива вугілля виявилось неконкурентноспроможним, бо його вартість значно вища (в перерахунку на умовне паливо собівартість вугілля перевищує собівартість нафти у 5 разів, а газу— в 10 разів). Саме тому у другій половині XX століття частка вугілля у світовому енергобалансі знижувалась до 40%, а в окремі періоди навіть до 20& проти 70-75% у першій половині. На карті світу з'явились і швидко розвивались нові райони нафтогазохімічної промисловості: після другої світової війни - Волгоуральський і Західносибірський в Росії, Техаський і Каліфорнійський в Північній Америці та ряд інших. Внаслідок зростання світового виробництва нафти і газу роль цих видів палива різко підвищилась, що не могло не відбитись на розвитку і розміщенні електроенергетики багатьох країн світу,

Сприятлива кон'юнктура на ринку для деяких видів сільськогосподарської продукції визначила спеціалізацію аграр­ного сектора економіки ряду країн. Так, Куба стала світовим виробником цукру-сирцю, країни Центральної Америки — про­дукції тропічного землеробства, Шрі-Ланка — чаю, а Сінгапур — арахісу. В колишньому СРСР головними районом вирощування бавовнику стали середньоазіатські республіки.

Ринкова кон'юнктура складається під великим впливом на­уково-технічного прогресу. Застосування нових технологій у виробництві сприяє поліпшенню якості товарів, підвищує їх конкурентну здатність, такі товари користуються широким по­питом і реалізуються за підвищеними цінами. В результаті кон­курентної боротьби між виробниками перемагають сильніші. Вони розширюють виробничі потужності, будують нові об'єкти, що обов'язково приводить до певних змін у розміщенні та територіальній структурі виробництва.

Нажаль економіка України сьогодні знаходиться у такому стані, що багато її галузей не змогли зайняти належне місце на європейському і світовому ринку і виявились не конкурентноздатними. Для виправлення цього становища необхідно впроваджу­вати нові технології, знижувати виробничі витрати, підвищувати якість продукції. Цього можна досягти шляхом вдосконалення інвестиційної політики, реконструкції виробництва, структурної перебудови економіки.

Дата добавления: 2015-05-26