Розділ 1. Теоретичні основи регіональної економіки 3 страница

Фактор економіко-географічного положення (ЕГП) займає серед інших дещо виняткове місце, оскільки положення кожного об'єкту народного господарства у просторі обумовлене впливом ряду причин і закономірностей. Економіко-географічним поло­женням об'єкту (країна, район, населений пункт, підприємство) називається сукупність просторових відношень даного еконо­мічного об'єкту до інших, які впливають або можуть впливати на його розвиток. Аналіз ЕГП означає розгляд просторових відношень досліджуваних об'єктів у порівнянні з положенням усіх інших. До найважливіших відношень належать відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, головних економічних центрів і вузлів.

Виходячи з відношення об'єкту до його оточення розрізняютї за масштабністю охоплюваної території макро-, мезо- і мікро-положення. Відношення об'єкту до найближчого оточення харак теризує мікроположення. Мезоположення відображає положення об'єкта на мезорегіональному рівні, а макроположення — на рівм декількох держав або макрорегіональному рівні. Наприклад положення Харкова в межах Харківської області є мікроположен ням, держави — мезоположенням, у Європі — макроположен ням.

За місцем зосередженості об'єкта людської діяльності ЕГП може бути центральним, периферійним, глибинним, ексцентрич ним, суміжним. За спеціалізацією об'єктів діяльності людини: тр'нспортно-географічним, промислово-географічним, агрогео-графічним, сошально-географічним, еколого-географічним і т.д, Транспортно-географічне положення поділяється на підтипи — приморське, Вузлове, прикордонне. Соціально-географічне положен­ня може охоплювати відношення об'єктів до соціальних явиш (центрів культури, науки, політики тощо). Промислово-географічні положення характеризує відношення промислового підприємства до джерел сировини (родовищ корисних копалин), ринків праці й збуту продукції. Агрогеографічне положення об'єкта характеризує його відношення до агроресурсів, споживачів продукції, поста­чальників засобів виробництва тощо.

Вплив економіко-географічного положення полягає у тому, що об'єкт або райок має певні економічні вигоди при оптимальній взаємодії екологічних зв'язків з іншими об'єктами і районами. Економічний потенціал об'єкта залежить від інтен-' сивності зв'язків і максимального використання переваг внутрірайонного, міжрайонного та міжнародного територіального поділу праці. Так, міста з вигідним ЕГП перетворюються у великі транспортні вузли, через які здійснюється переміщення вантажів, перевантаження їх з одного виду транспорту на інший. Виділяються транспортні вузли де сходяться лінії сухопутного транс­порту (Харків, Донецьк, Львів); сухопутного і річкового (Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя); сухопутного і морського (Одеса, Миколаїв, Херсон, Маріуполь). З економіко-географічним поло­женням пов'язане створення економічних зон, які формуються навколо великих центрів з прилягаючою до них господарською територією.

Екологічний фактор. Починаючи з другої половини XX сто­ліття надзвичайно посилився вплив людини на природу оскільки різко зросли масштаби промислового і сільськогосподарського виробництва, з'явились нові види транспорту. Це призвело до швидкого зменшення на планеті лісів, родючих земель і до забруднення атмосферного повітря. Особливо небезпечним є збільшення викидання в атмосферу окису вуглецю і двоокису сірки великими електростанціями та хімічними підприємствами, а також фреонів. Не менш небезпечним вважається забруднення довкілля відходами господарської діяльності.

Серед галузей і виробництв, які мають найбільший вплив на забруднення атмосферного повітря України провідне місце зай­має енергетична та вугільна промисловість (46% шкідливих речо­вин від загального обсягу викидів). Питома вага викидів від підприємств металургійної промисловості в запільному обсязі викидів становить 30,7%, хімічної і нафто-хімічної 5%, причому на ці галузі припадає понад 40% всіх викидів вуглеводнів. В цілому незважаючи на деяке зниження, обсяг викидів в Україні зали­шається високим, що зумоялюе підвищений рівень забруднення атмосфери багатьох промислових регіонів (Кривий Ріг, Маріуполь, Дніпропетровськ, Запоріжжя Луганськ, Горлівка, Рубіжне та і-н).

Досить напруженою в Україні є ситуація із станом водних ресурсів, які на сьогодні стали дефіцитними як для промисловості так і сільського господарства і все більш виснажуються. До того ж у ріки України щорічно скидається 2,7 млрд. м. куб забруднених стоків. Основна їх кількість скидається в ріки Донецького та Придніпровського районів (близько 66%). Значного техногенного впливу на даний час зазнають підземні водоносні горизонти. У долинах Сіверського Дінця, річок Західного Донбасу, Кривбасу, Криму, Прикарпаття та ін. Зафіксовано більш як 200 осередків стійкого забруднення експлуатованих водних горизонтів, що призвело до забруднення 6% розвіданих запасів підземних вод, а майже 24% опинились під загрозою виснаження.

Необхідно зазначити, що стан земельних ресурсів та систем землекористування в Україні також викликає занепокоєння. За даними Національної доповіді про стан навколишнього сере­довища різке зростання сільгоспугідь та ріллі призвело до скоро­чення лісів, багаторічних насаджень, третина ріллі зазнала ерозії (площа еродованих угідь становить 33%),

Отже, в системі виробництво-природа перевага не може бути віддана ні виробництву перед навколишнім середовищем, ні навколишньому середовищу перед виробництвом. Необхідно забезпечити таку взаємодію компонентів системи виробництво-природа, при якій високі темпи економічного росту і задоволення потреб населення поєднуються із збереженням і відновленням якості навколишнього середовища. Однак розширення природо­користування в процесі подальшого розвитку продуктивних сил супроводжується виснаженням природних ресурсів і накопиченням у навколишньому середовищі відходів виробництва і споживання, а значить погіршенням умов життєдіяльності суспільства Щоб уникнути цього, необхідно проводити ряд заходів з метою раціоналізації природокористування і екологізації господарської, і перш за все виробничої діяльності. Проведення програми з екологізації виробництва вимагає не окремих заходів, а комплексу взаємопов'язаних робіт, що здійснюються за спеціальною довгостроковою програмою. Збереження природних комплексів в зонах техногенного впливу — це головне і найбільш складне завдання! екологізаиії виробництва, яке безпосередньо пов'язане з розмі­щенням продуктивних сил.

Екологізація виробництва — не складова частина екологічної політики держави, що передбачає проведення комплексу заходів правового і економічного регулювання. Врахування екологічного фактору в розміщенні продуктивних сил повинно передбачати по-перше, недопустимість концентрації шкідливих виробництв у населених пунктах і регіонах з високою концентрацією населен­ня; по-друге, необхідно зважати на рельєф місцевості і мікро­кліматичні умови враховуючи розу вітрів, потоки повітряних мас і т.д.

4.Регіон у системі територіального поділу праці

1.СУЧАСНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ТЕОРІЙ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

2.МЕТОДИ ТА СХЕМА ПІЗНАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

3.НОВІ ПАРАДИГМИ ТА КОНЦЕПЦІЇ РЕГІОНУ

1.СУЧАСНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ТЕОРІЙ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Зміст теорій регіональної економіки визначається предметом цієї науки. Як і будь-яка інша наука, регіональна економіка у своєму розвиткові поєднує індуктивний та дедуктивний підходи отримання нових знань та намагається створити нові узагальнюючі теорії.

На зміст та структуру регіональної економіки значно впливають загальні економічні теорії (наприклад, теорії загальної економічної рівноваги, економічного відтворення, економічного росту та інші), теоретична географія, а у останній час – міждисциплінарні теорії сталого розвитку.

Теорії розвитку регіону в значній мірі базуються на теоріях макроекономіки вже тільки тому, що «великий регіон» як складна система є близьким структурним аналогом країни (національної економіки). І тому немає необхідності винаходити повну теорію економіки регіону. Але одночасно між регіоном і країною існують якісні розбіжності. З одного боку, регіон має обмежений політичний і економічний суверенітет, функціонує в рамках правової, фінансової, грошової та інших національних систем. З іншого боку, «розумний поділ праці» між теоріями макроекономіки і регіональної економіки припускає, що на рівні регіону доцільно надавати пріоритет і, отже, великої глибини і деталізації дослідженням таких проблем, як інфраструктурні мережі, розселення, агломераційні ефекти, взаємодія економіки і навколишнього середовища.

Для аналізу внутрішньої структури регіону використовуються теоретичні результати мікроекономіки.

Теорія міжрегіональних відносин тісно переплітається з теоріями міжнародної торгівлі і міжнародної економічної інтеграції. Близькість зазначених теорій визначається подібністю основних понять, фактів, проблем, методології аналізу.

Теорія розміщення виробництва, капіталу, населення та інших факторів базується на відповідних предметних розділах економічної науки. Зокрема, сучасна теорія розміщення виробництва тісно стикається з теорією галузевих ринків. У свою чергу, регіональна економіка доповнює економічні теорії завдяки включенню просторових факторів економічного розвитку (географічного положення, локалізації ресурсів і т.п.) і форм просторової організації економіки.

Розвиток сучасної теорії регіональної економіки здійснюється по двох головних лініях:

1) розширення та поглиблення змісту (предмету) досліджень (доповнення класичних теорій новими факторами, вивчення і осмислення нових процесів і явищ, акценти на комплексні проблеми, що вимагають міждисциплінарного підходу);

2) посилення методології досліджень (особливо застосування математичних методів і інформатики).

Сучасна наука "регіональна економіка" використовує різноманітний аналітичний інструментарій, як загальнонауковий, так і спеціальний. Уявлення про складність структури інструментарію, що використовується, дає схема, побудована У. Айзардом.

2.МЕТОДИ ТА СХЕМА ПІЗНАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Регіональна економіка використовує наступні наукові методи: програмно-цільовий, системного аналізу, балансовий, картографічний, соціально-економіко-математичного моделювання.

Програмно-цільовий метод у сучасних умовах формування ринкових економічних відносин має важливе значення для комплексної реалізації невідкладних і загальнозначущих регіональних соціальних завдань, що передбачають максимальну ефективність використання задіяних засобів і таких, що характеризуються конкретними (за можливістю вираженими кількісно) кінцевими показниками, досягнення яких вистачає для вирішення поставленою програмою проблеми. Кожна програма повинна розроблятися з обліком адресності та обмеження у часі, містити завдання для конкретних виконавців і детально розроблену систему управління. Фінансування даних програм здійснюється з місцевого бюджетів (або федерального).

Класифікація регіональних соціальних програм здійснюється за їхнім статусом, функціональній спрямованості і термінам реалізації. До найбільш значущих та актуальних для більшості регіонів соціальних завдань відносяться: адресна допомога громадянам і групам населення з низькими доходами, що знаходяться за межею бідності, обумовленими об'єктивними, що не залежать від них обставинами (непрацездатність, наявність великого числа утриманців і т.п.); поліпшення здоров'я населення; збереження досягнутого рівня і якості виховання підростаючого покоління та його підвищення на основі нових освітніх технологій; підтримка культурного потенціалу, заощадження культурної спадщини тощо.

Метод системного аналізу ґрунтується на принципі поетапності, включає визначення цілей, завдань, постановку наукової гіпотези для всебічного вивчення кожної з територіальних систем, особливостей розміщення і розвитку продуктивних сил (головним критерієм оптимального розміщення є ефективність виробництва, найбільш повне задоволення потреб населення). Метод системного аналізу розглядає цілісність системи, її внутрішні і зовнішні зв'язки, погоджує складні галузеві і територіальні проблеми, що особливо важливо в умовах суверенізації регіонів при становленні ринкових відносин.

Балансовий метод – один з основних методів дослідження проблем в економічній географії і регіональній економіці. Він дозволяє вибрати найбільш раціональні співвідношення між галузями, що визначають профіль господарства економічного району і галузями, що доповнюють даний територіальний комплекс. Баланси необхідні при розробці варіантів розміщення виробництв, їхнього економічного обґрунтування, внутрірегіональних і міжрегіональних зв'язків. Використовуючи балансовий метод, можна визначити потреби регіонів у ресурсах і товарах, у робочій силі, оцінити ступінь задоволення регіону в продукції за рахунок власного виробництва, обсяги ввозу і вивозу необхідної продукції, а також виявити диспропорції в розвитку господарського комплексу регіону і намітити шляхи їх усунення. Баланси дозволяють оцінити доцільність розміщення нового господарського об'єкта на конкретній території, визначити його потужність і вартість. Найважливішою складовою частиною балансу є зведений розрахунок обсягу необхідних капіталовкладень для забезпечення динамічного соціально-економічного розвитку регіону.

Картографічний метод є специфічним методом в економіко-географічних і регіональних дослідженнях. Карта – це джерело знань і об'єкт вивчення. Завдяки карті забезпечується якісне засвоєння великого фактичного матеріалу, яким володіють географія і регіональна економіка. Територіальні економіко-географічні процеси та особливості розміщення продуктивних сил у розрізі країни і окремих регіонів найбільш наочно відбиваються тільки на географічній карті.

Метод соціально-економіко-математичного моделювання використовується в процесі досліджень у зв'язку з проблемами розміщення продуктивних сил і розвитку господарства регіонів, що стають більш складними, а галузеві і територіальні зв'язки – більш важкоуправлямими. Виділяють такі напрямки соціально-економіко-математичного моделювання територіальних економічних процесів, як:

· розробка моделей територіальних пропорцій розвитку регіонів;

· розробка математичних моделей по розміщенню різних галузей господарства і регіонів;

· моделювання процесів розміщення продуктивних сил у розрізі країни та окремих регіонів;

· моделювання формування господарських комплексів регіонів. Розробляючи математичні моделі, можна відпрацювати десятки і сотні варіантів територіальних сполучень продуктивних сил, що дає оптимальне рішення проблем їхньої територіальної організації.

Застосування перерахованих вище методів дозволяє забезпечити найбільш раціональне розміщення продуктивних сил, створити більш раціональну територіальну структуру господарства, впроваджувати цілеспрямовану регіональну політику.

3.НОВІ ПАРАДИГМИ ТА КОНЦЕПЦІЇ РЕГІОНУ

У працях основоположників регіональної економіки регіон виступав тільки як зосередження природних ресурсів і населення, виробництва і споживання товарів, сфери обслуговування. Регіон не розглядався як суб'єкт економічних відносин, носій особливих економічних інтересів. Навпаки, у сучасних теоріях регіон досліджується як багатофункціональна і багатоаспектна система. Найбільше поширення одержали чотири парадигми регіону.

Регіон як квазідержава являє собою відносно відокремлену підсистему держави і національної економіки. У багатьох країнах регіони акумулюють все більше функцій і фінансових ресурсів, які раніше належали «центру» (процеси децентралізації і федералізації). Одна з головних функцій регіональної влади – регулювання економіки регіону.

Регіон як квазікорпорація являє собою великий суб'єкт власності (регіональної і муніципальної) і економічної діяльності. У цій якості регіони стають учасниками конкурентної боротьби на ринках товарів, послуг, капіталу (прикладами можуть служити захист «торгової марки» місцевих продуктів, змагання за більш високий регіональний інвестиційний рейтинг і т.п.). Регіон як економічний суб'єкт взаємодіє з національними і транснаціональними корпораціями.

Підхід до регіону як ринку, що має визначені межі (ареал), акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності (підприємницький клімат) і особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці, кредитно-фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знань і т.д. Дослідження в рамках даного підходу іноді виділяють в особливу дисципліну регіональне ринкознавство.

Три зазначені парадигми в теорії регіону включають проблему співвідношення ринкового саморегулювання, державного регулювання і соціального контролю. Серед вчених-регіоналістів рідко зустрічаються прихильники крайніх позицій: або цілком ринкова економіка (радикальний лібералізм) або економіка, яка є управляється централізовано. Безліч теоретичних відтінків уміщається в платформі «соціальне ринкове господарство».

Підхід до регіону як до соціуму (спільності людей, які проживають на визначеній території) висуває на перший план відтворення соціального життя (населення і трудових ресурсів, освіти, охорони здоров'я, культури, навколишнього середовища і т.д.) і розвиток системи розселення. Вивчення ведеться в розрізі соціальних груп з їхніми особливими функціями та інтересами.

Даний підхід ширший за економічний. Він включає культурні, освітні, медичні, соціально-психологічні, політичні та інші аспекти життя регіонального соціуму, синтезу яких регіональна наука із самого початку приділяла велику увагу.

Подібність регіону і національної економіки визначає можливості застосування для регіону макроекономічних теорій (неокласичних, неокейнсіанських та ін.), особливо тих, які ставлять в основу виробничі фактори, виробництво, зайнятість, доходи. Теорії регіональної макроекономіки відповідають парадигмі «регіон як квазідержава». Таке застосування більш адекватне для однорідних (гомогенних) регіонів.

5.Сутність, мета і завдання регіональної економічної політики\

1. Адміністративно-територіальний устрій та економічне районування в Україні

2. Політика регіонального розвитку в Україні. Структура органів регіонального управління та регіональне планування

3. Регіональна бюджетно-податкова система

4. Інноваційно-інвестиційна політика регіонального розвитку України

5. Зовнішньоекономічна діяльність в регіоні

1. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ТА ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ В УКРАЇНІ

Законодавчі основи адміністративно-територіального устрою України викладені в IX розділі Конституції, який має назву "Територіальний устрій України":

Основний Закон України включає до адміністративно-терито­ріального устрою Автономну Республіку Крим, 24 області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ та Севастополь мають спе­ціальний статус, який визначається законами України. Згідно зі ст. 132 Конституції України, територіальний устрій України ґрунтується на за­садах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості со­ціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних та культурних традицій.

Конституція вказує (ст. 2), що Україна є унітарною державою із засте­реженням статусу адміністративної автономії для Автономної Республіки Крим, якій присвячено окремий розділ Конституції.

Автономна Республіка Крим має значну само­стійність у вирішенні місцевих питань, має власну Конституцію (яку затверджує Верховна Рада України не менш як половиною від конститу­ційного складу, ст. 135), вищі представницький (Верховна Рада Авто­номної Республіки Крим, ст. 136) та виконавчий (Рада Міністрів Ав­тономної Республіки Крим, ст. 136) органи.

Автономній Республіці Крим надане право нормативне регулю­вати питання (ст. 137):

· сільського господарства і лісів;

· меліорації та кар'єрів;

· громадських робіт, ремесел та промислів;

· благодійництва;

· містобудування та житлового господарства;

· туризму, готельної справи, ярмарків;

· музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;

· транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;

· мисливства, рибальства;

· санітарної та лікарняної служб.

До відання Автономної Республіки Крим належить (ст. 138):

1) призначення виборів депутатів Верховної Ради і затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;

2) організація та проведення місцевих референдумів;

3) управління майном, що належить Автономній Республіці;

4) розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України;

5) розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного роз­витку, раціонального природокористування, охорони довкілля – від­повідно до загальнодержавних програм;

6) визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон са­нітарної охорони курортів;

7) участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної зла­годи, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки;

8) забезпечення функціонування і розвитку державної та націо­нальних мов і культур в Автономній Республіці Крим; охорона і вико­ристання пам'яток історії;

9) участь у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих народів;

10) ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях.

Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути деле­говані також інші повноваження.

Деталізація питань адміністративно-територіального устрою країни відображена в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні" (21 травня 1997 р.).

Таким чином, АР Крим, 24 області та міста Київ і Севастополь – це основні компоненти адміністративно-територіальної системи України. Саме вони визначені як регіони в Указі Президента України "Про Концепцію державної регіональної політики" і є мезорегіонами – стрижневими компонентами регіональної структури України.

У цілому в Україні сформувалася достатньо складна п’ятирівнева адміністративно-територіальна структура, причому в рамках 3-го і 5-го рівнів існують своєрідні підструктури.

Своєрідне місце в адміністративно-територіальній і регіональній структурі України займають міста та інші населені пункти міського типу:

· столиця України – м. Київ є урбанізованим регіоном;

· серед міст обласного значення виділяються декілька крупних і великих міст, що фактично є урбанізованими субрегіонами (міста-мільйонери: Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса, великі міста: Запоріжжя, Львів, Кривий Ріг, Маріуполь, Миколаїв, Луганськ, а також м. Севастополь);

· частина міст обласного значення, включаючи обласні центри (45 великих міст) і райони в містах (120), можна віднести до урбанізованих мікрорегіонів;

· решта міст обласного значення (більш 100 середніх і малих міст) – до урбанізованих мінірегіонів.

2. ПОЛІТИКА РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ. СТРУКТУРА ОРГАНІВ РЕГІОНАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ ТА РЕГІОНАЛЬНЕ ПЛАНУВАННЯ

Суть регіональної політики – звести до мінімуму ті нерівності, які створюють підґрунтя для виникнення соціальних конфліктів, перешкоджають соціально-економічному розвиткові країни в цілому. Тому, для того, щоб визначити задачі регіональної економічної політики і засобу їх рішення, необхідно виявити нерівності і їхні причини (див. мал. 4.1.).

У роботах закордонних регіоналістів до числа найбільш розповсюджених причин регіональних нерівностей відносяться:

§ різкі розходження природнокліматичних умов життя і підприємництва в окремих регіонах країни;

§ масштаби, якість і напрямки використання природних ресурсів, що визначають "продуктивність" регіонів. Цей фактор впливає не тільки на сільське господарство, рибальство, видобуток корисних копалин і лісове господарство, але і на умови економічної діяльності і життя людей;

§ периферійне або глибинне положення регіону, унаслідок чого підвищуються транспортні витрати, ростуть виробничі витрати і звужується ринок збуту;

§ застаріла структура виробництва, запізнювання з введенням інновацій;

§ агломераційні переваги (перетинання міжгалузевих зв'язків і розвита інфраструктура) і агломераційні недоліки (перенаселення);

§ стадія технологічного розвитку, що виражається в перевазі тих або інших видів виробництв і виробничо-технологічних укладів;

§ демографічні розходження (структура населення, динаміка відтворення, у тому числі обумовлена етнорелігіозними особливостями);

§ підприємницький клімат (податкова система, ступінь адміністративного контролю над фірмами і т.д.);

§ політичні та інституціональні фактори (наприклад, ступінь регіональної автономії);

§ соціально-культурні фактори (ступінь урбанізації, освіченість населення, наявність наукових і культурних центрів та ін.).

Відповідно до чинного законодавства однією з найважливіших функцій місцевих органів влади є забезпечення комплексного і збалансованого розвитку адміністративних областей, районів та міст. Реалізація таких завдань потребує від місцевих органів активної діяльності з метою регулювання багатьох відтворювальних процесів, що відбуваються на території регіону.

У програмі конкретного регіону в залежності від природних умов і структури господарства, ступеня концентрації промисловості та її особливостей варто враховувати своєрідність цілей, завдань та засобів вирішення економічних і соціально-культурних проблем.

Однак і в цих умовах принциповим залишається положення про необхідність дотримання пріоритетів загальнодержавного значення й органічної єдності розвитку продуктивних сил регіонів із завданнями структурної й інституційної перебудови народного господарства країни в цілому.

З метою комплексного вирішення проблем Одещини облдержадміністрацію були визначені основні напрямки регіонального розвитку, які містяться у програмі " Регіональна ініціатива ".

Основні пункти програми "Регіональна ініціатива".

1. Реформування системи оплати праці, у тому числі зменшення оподаткування заробітної плати, забезпечення випереджаючого зростання росту заробітної плати.

2. Подолання безробіття, створення нових робочих місць, стимулювання розвитку малого та середнього підприємництва.

3. Фінансова підтримка сільського господарства, створення обласного земельного банку для кредитування сільгосппідприємств з використанням структур колишнього банку "Україна".

4. Продовження газифікації сіл і селищ. Газифікація м. Білгорода-Дністровського - найстарішого міста області та єдиного міста обласного значення, яке не забезпечене газом.

5. Забезпечення населення сільських районів якісною питною водою: протягом 2002-2005 років забезпечити централізованим водопостачанням 82 населені пункти в найбільш критичних районах області, закінчити спорудження Кілійського, Дністровського, Суворівського і Татарбунарського групових водоводів.

6. Реконструкція водоочисної станції "Дністер " для забезпечення якісною питною водою м. Одеси та інших населених пунктів.

7. Будівництво каналу Дунай-Чорне море по українській території за умов. що узгоджений проект дозволить покращити ситуацію у придунайських портах і вирішити гострі соціальні проблеми населення.

8. Становлення українського морського флоту, який відродить могутність України як морської держави.

9. Реконструкція залізничної лінії Одеса-Ізмаїл, діючих залізничних станцій та вокзалів, будівництво нової ділянки автомобільної траси Одеса-Рені поза межами українсько-молдавського кордону біля села Паланка на основі науково-обґрунтованого проекту. Реконструкція автомобільної дороги "Обхід міста Одеси". Будівництво окружної автомобільної дороги, яка прилягає до автодороги Одеса-Мелітополь-Новоазовськ (на Таганрог).

10. Реалізація регіональної комплексної програми "Меліорація Одещини - 2001 - 2010 роки ", що передбачає забезпечення сталого та гарантованого функціонування діючих меліоративних систем, які перебувають у задовільному стані, їх реконструкцію і технічне переоснащення, підвищення екологічної безпеки зрошення.

11. Прийняття Закону України "Про економічний експеримент щодо стабілізації роботи підприємств верстатобудівної промисловості Одеської області", спрямованого на покращання ситуації у цій галузі.

12. Реформування житлово-комунального господарства, удосконалення системи управління житловим фондом, систем встановлення тарифів на комунальні послуги, будівництво житла для військовослужбовців і працівників правоохоронних органів.

13. Облаштування державного кордону, покращання матеріально-технічного забезпечення прикордонників, закінчення будівництва стаціонарного причалу на острові Зміїний.

14. Посилення енергетичної самодостатності області: реконструкція Одеської ТЕЦ, відновлення електроенергетичного обладнання. будівництво в Ізмаїльському енергорайоні парогазової теплової електростанції, яка дозволить значно покращити енергозабезпечення південних районів області.

Дата добавления: 2015-05-26