Ідентифікація регіонів України, які межують з регіонами інших держав 6 страница

Проблеми водокористування в Україні полягають перш за все у просторовій незбалансованості джерел та споживачів ресурсів водного комплексу, в нераціональному розподілі водних ресурсів між останніми, з високими рівнями втрат при транспортуванні та використанні води. Існуюча структура промислового виробництва з її орієнтацією на галузі важкої промисловості, перш за все енерге­тично-металургійного спрямування характеризується підвищеною

водомісткістю.

Інший комплекс проблем пов'язаний із постійним погіршен­ням якісних характеристик води через забруднення промисловими викидами та побутово-комунальними стоками, хімічними речови­нами та відходами сільськогосподарського виробництва. Через це порушується баланс водного екологічного середовища, деградує водна та навколишня флора й фауна, гостро стоїть проблема збере­ження і поліпшення біологічної продуктивності та рекреаційно-оздоровчої цінності водного фонду. Тому головними завданнями розвитку водного комплексу є, з одного боку, впорядкування й зба­лансування користування водою з науковим обґрунтуванням водо­господарського балансу, а з іншого боку — запобігання шкідливому впливу забруднюючих речовин на воду, а води, у свою чергу — на природне середовище; Для цього у належний технічний стан має бути приведено водні об'єкти, поліпшено самовідновлюючу та само­очисну здатність водних систем; оновлено техніко-технологічну ба­зу водомістких виробництв, реорганізовано їх у напрямі багатоцик-лового використання водного ресурсу. Також необхідним завданням на довгострокову перспективу є повернення у природний стан русел річок, де стік останніх зарегульовано каскадами водосховищ. У першу чергу це стосується р. Дніпро. Проблеми раціонального водо­споживання значним чином в змозі вирішити економічні механізми платного водокористування, у першу чергу - водної ренти.

Комплекс проблем щодо формування і раціонального викори­стання лісових ресурсів України включає в себе перш за все нега­тивні наслідки надмірної вирубки лісів (особливо - у Карпатському районі), що призвело до порушення збалансованості між лісосиро­винними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимо­гами. "Наступ" мережі розселення та господарської діяльності у цілому на лісовкриті площі призводить до їх звуження, деградації лісосировинної бази. Відчувається й негативний вплив попередніх лісомеліорацій, який вилився у погіршення природних комплексів, деградацію рослинного покриву, надмірне осушення лісових грун­тів. Окрему болючу проблему являють собою лісові пожежі, які все частішають у зв'язку з глобальним потеплінням клімату планети. У кінцевому підсумку ці явища ведуть до скорочення обсягів лісо­користування та збереження низького рівня задоволення потреб у деревині за рахунок національних ресурсів. Отож, для вирішення вказаних проблем необхідним є застосування низки заходів зі збе­реження й посилення водоохоронних, захисних, санітарно-гігієніч­них, оздоровчих та інших корисних природних властивостей лісів. Це може бути досягнуто через: розширення зелених зон в мережах розселення й виробничих зонах, забезпечення раціональних терито­ріальних пропорцій лісокористування та міжгалузевого ув'язування лісогосподарських і лісоохоронних робіт, прискорене розширення лісового фонду за рахунок нових лісонасаджень.

Головні проблеми щодо ефективного використання рекре­аційних ресурсів України полягають перш за все у докорінному підвищенні рівня й загальної культури життя широких верств насе­лення країни, що дозволить ефективно розгорнути рекреаційну діяльність на економічно вигідних ринкових умовах господарюван­ня. Максимально повному задоволенню потреб населення у повноцінному оздоровленні та лікуванні повинні сприяти охорона й відновлення рекреаційних ресурсів, зростання якості послуг у цій сфері. Тільки орієнтація на власного споживача рекреаційних послуг може забезпечити оптимальне навантаження на рекреаційні тери торії з отриманням кумулятивного економічного ефекту також від відновлення властивостей робочої сили рекреантів, прискореного економічного розвитку територій з рекреаційною (в комплексі з іншими галузями) спеціалізацією районної економіки (у Південному та Карпатському економічних районах).

Чи не найбільш гострими є проблеми збереження й відновлення фауністичних (мисливсько-рибальських) ресурсів. Саме вони зазнали чи не найбільших втрат внаслідок людської діяльності. Розвиток продуктивних сил обумовив як погіршення умов існування тваринного світу, так і "звуження" площ його при­родного існування внаслідок використання земель для виробничих та невиробничих цілей. Темпи зникнення біологічних видів під впливом зміни екологічної ситуації продовжують зростати. В ре­зультаті зміни гідрологічного режиму територій, погіршення якості вод, скорочується аж до щезання кількість багатьох представників водно-болотної та лісової фауни, зменшується кількість та якісні показники рибних ресурсів. Велика шкода завдана фауні України аварією на Чорнобильській атомній станції, вплив якої на тваринний світ виявлятиметься впродовж тривалого часу, оскільки при цьому нищівного удару завдано генофонду фауни країни, як гаранту відновлення й існування популяцій живих істот, збереження біорозмаїття. Унікальні природні умови, в тому числі порівняно до­бра забезпеченість водними та лісовими ресурсами, невисока густо­та населення на значних територіях країни створюють можливості розширення потенціалів мисливських, а особливо рибних ресурсів, в тому числі на базі природно-заповідних об'єктів національного й місцевого значення. Велику роль у збереженні й відновленні фауни країни, її мисливсько-рибальських ресурсів має міжнародне співро­бітництво у цій галузі, у тому числі - тісна співпраця з сусідами по Чорноморському регіону.

На сучасному етапі освоєння природно-ресурсного потенціалу в Україні парадигмою ресурсокористування є ресурсозбереження, як прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціа­лу, що забезпечує економію природних ресурсів та зростання вироб­ництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів через докорінне поліп­шення організації та техніко-технологічної підготовки виробництва. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження містяться у комплексному використанні невідновлюваних видів ресурсів (у першу чергу - - мінеральних), впровадженні ресурсозберігаючої техніки і технологій, використанні ресурсів вторинного ресурсного потенціалу, підвищенні енергозбереження. В цілому збалансований та пропорційний розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дозволить сформувати нову ідеологію господарювання, яка базується на еко­номному використанні наявної ресурсної бази, оптимальному спів­відношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному ви­робничому циклі. Для відновлюваних ресурсів правилом користу­вання має стати кількісне та якісне ресурсовідновлення, яке повинно випереджати за темпами ресурсовикористання. Необхідним елемен­том цієї стратегії має бути всебічне узгодження відновлюючих та охоронних заходів по всіх компонентах ресурсів з метою одержання комплексного ефекту від природокористування.

3. Людські ресурси - основа сталого розвитку регіонального виробництва.

4. Трудові ресурси і лідський капітал. Особливостей формування людського ре­сурсного потенціалу України

Однією зі складових частин сукупного ресурсного потенціалу регіону є його людські ресурси. Вкупі з засобами виробництва вони складають продуктивні сили, отож проблеми розвитку і розміщення людських ресурсів регіону є важливою частиною проблем розвитку і розміщення його продуктивних сил. Сучасне розуміння поняття "людські ресурси", яке часто ототожнюється з поняттями "трудові ресурси" та "людський капітал" є багато в чому суперечливим. Щодо цього, треба перш за все чітко визначити наступні елементи понятійно-термінологічного апарату:

Трудові ресурси. За загальноприйнятим визначенням, до тру­дових ресурсів відноситься частина населення суспільства (або, в регіональному розрізі, конкретної території — регіону), яка має не­обхідний фізичний розвиток, здоров'я, освіту, культуру, здібності, кваліфікацію та професійні знання для суспільнокорисної діяльності та відноситься до певної вікової категорії - працездатного віку. При цьому потенціал трудових ресурсів є соціально-економічною кате­горією, яка в кількісному відношенні характеризує можливості суспільства щодо залучення до суспільної праці населення різної статі і віку, а в якісному відношенні -- його реальні та потенційні можливості щодо реалізації через участь в суспільно-корисній праці сукупності особистих здібностей та якостей працівників. Тобто, трудовий потенціал або потенціал трудових ресурсів є при цьому власне сукупною суспільною здатністю до праці працездатних членів суспільства у працездатному віці, трудовою дієздатністю сус­пільства, а трудові ресурси — конкретним носієм трудового потен­ціалу суспільства. Сам трудовий потенціал є величиною вартісною і може бути вираженим у грошовому вимірі.

Часто в наукових дослідженнях та в офіційній статистиці до трудових ресурсів відноситься також і категорія людей, які зайняті в галузях та сферах економічної діяльності поза межами працездатно­го віку. Проте такий підхід є багато в чому проблематичним, оскіль­ки належність до категорії "працюючий пенсіонер" або "працюючий підліток" дозволяє лише констатувати факт про сьогочасну належ­ність даної особи до категорії зайнятого населення. При цьому при­пинення нею участі в економічній діяльності автоматично виключає таку людину з категорії "трудові ресурси". Про це свідчить і факт відсутності понять "безробітний підліток" та "безробітний пенсіонер за віком". В той же час працездатна людина у працездатному віці, припиняючи участь в економічній діяльності, з категорії трудових ресурсів не виходить (переходить в категорію безробітних). Тому, з цієї точки зору, потрібним є чітке розмежування у понятійно-термінологічному апараті двох категорій - - працездатного населення у працездатному віці та працездатного й економічно активного насе­лення поза межами працездатного віку. Для цього пропонується ви­користовувати таке поняття, як людські ресурси.

Людські ресурси. До людських ресурсів відноситься, крім трудових ресурсів (працездатного населення у працездатному віці), ще й частина населення суспільства (в регіональному розрізі -регіону), яка є в змозі обмежено приймати участь в економічній ді­яльності, за певних обставин може отримати необхідний фізичний розвиток, здоров'я, освіту, культурний набуток, здібності, кваліфіка­цію та професійні знання для суспільно-корисної діяльності, а також є працездатною за межами працездатного віку. Таким чином, окрім власне трудових ресурсів, людські ресурси включають в себе ще й резервні трудові ресурси — "потенційні" трудові ресурси, які мо­жуть бути задіяні в суспільному виробництві або негайно, або ж з високою долею ймовірності за певний проміжок часу. До цієї кате­горії, таким чином, відносяться діти та підлітки, які є зайнятими сус­пільно-корисною працею й через певний час в змозі перейти в кате­горію трудових ресурсів, пенсіонери за віком, здатні до суспільно-корисної праці та інваліди, які спроможні обмежено приймати участь в суспільному виробництві.

Як видно із даного визначення, категорія осіб "людські ресур­си" включає в себе категорію осіб "трудові ресурси" та категорію осіб "резервні ресурси трудової діяльності". При цьому чисельність людських ресурсів визначається фактично чисельністю всіх людей, будь-яким чином здатних приймати участь у суспільно-корисній праці. Таким чином, потенціал людських ресурсів (людський по­тенціал) є сукупною здатністю до праці всіх (обмежено та повністю працездатних) членів суспільства, потенційною максимальною сукупною працездатністю всього суспільства в конкретний момент часу.

В даному контексті треба уточнити, що безробітні, які відносяться до трудових ресурсів, також певною мірою є людським резервом економічної діяльності. Проте на більш-менш довгостро­ковому відрізку часу вони складають значно більше ймовірний ре­зерв ринку праці, в той час, коли незайняті люди за межами працез­датного віку є менш ймовірними учасниками суспільного виробниц­тва, оскільки у будь-який момент можуть залишити ринок праці й жити на утриманні держави, батьків, дітей тощо й, у загальному ви­падку поступаються рівнем працездатності особам працездатного віку.

Людський капітал. Категорія "людський капітал" є багато в чому близькою до категорії "потенціал людських ресурсів",

оскільки у вартісному вимірі відображається суспільною споживчою вартістю робочої сили, яка в сучасному суспільстві зали­шається основною продуктивною силою. Головною характеристи­кою вартості робочої сили є продуктивність суспільної праці. Людський капітал відображає здібності, навики праці, економічну активність, здоров'я населення. В категорії людського капіталу оцінюються не тільки наявні на даному етапі, але й потенційні працівники - створювачі матеріальних благ.

Категорія "людський капітал" відображає максимально можливу потенційну сукупну продуктивність робочої сили. Ця про­дуктивність є невідривною від певних конкретно-історичних, полі­тичних та соціально-економічних умов існування людей - носіїв ро­бочої сил й.

На стан людського капіталу значним чином впливають сус­пільно-політичні, суспільно-психологічні, релігійні фактори. Тобто, теоретично можливою є ситуація, за якої при наявності певних людських ресурсів людський капітал буде зневажливо незначним. Яскравим прикладом тут є існування країн або регіонів у країнах, в яких більша частина населення замість суспільного виробництва є зайнятою непродуктивною неекономічною діяльністю - зокрема, участю в бойових діях, збройних конфліктах і т.п. при відсутності реальних можливостей щодо зміни ситуації на краще. Іншим при­кладом є обмеженість можливостей окремих соціальних груп, на­приклад, жінок у суспільстві з певними релігійними нормами (ок­ремі ісламські держави) щодо цілісної продуктивної участі у суспільному виробництві. Наявність етнічних, "кастових", інших соціальних бар'єрів також може перешкоджати повноцінній учас-сі великих категорій людей в економічній діяльності.

Звідси, людський капітал можна охарактеризувати, як "реаль­ний" потенціал людських ресурсів, оцінений у конкретних суспіль­но-історичних умовах існування людини-носія робочої сили. При цьому такі умови формують та певним чином обмежують "простір" реалізації людського потенціалу.

Отож, для ефективного функціонування людського ресурсного потенціалу необхідною умовою є наявність певної рівноваги, за якої людський капітал якомога ближче співвідноситься з потенціалом людських ресурсів.

Очевидно, що потенціал людських ресурсів є складною, бага­топлановою категорією. При цьому він не просто відображає кіль кісні характеристики й якісний стан робочої сили, а за остаточним підсумком — характеризує вкупі з іншими складовими ресурсного потенціалу загальний рівень розвитку продуктивних сил регіону. Тому показники потенціалу людських ресурсів визначаються ком­плексним впливом цілого ряду взаємопов'язаних факторів. На стан трудового потенціалу конкретної території (регіону) справляють вплив, а багато в чому і визначають його природні умови та геогра­фічне положення, рівень і характер економічного і соціального роз­витку, культура виробництва й технічна та інформаційна озброє­ність суспільства, здоров'я і статєво-вікова структура населення, екологічний стан навколишнього середовища, ряд інших факторів, що мають соціально-екологічну природу. При цьому останні відігра­ють особливу роль у формуванні потенціалу трудових ресурсів Ук­раїни, з урахуванням тісної пов'язаності економічних та екологічних проблем. Невпинною тенденцією останнього часу є загострення екологічних проблем та поглиблення екологічної кризи. В окремих регіонах нашої країни, зокрема, на значній території Полісся, на Бу­ковині, у північному Криму, в індустріальному Донбасі й При­дніпров'ї, а також на Закарпатті екологічний стан довкілля має озна­ки значного екологічного напруження. В Чорнобильському еконо-міко-екологічному макрорегіоні екологічні показники продуктивних сил характеризуються довготривалою втратою екологічного по­тенціалу територій до мінімальних параметрів - таких, що помітно обмежують, а в окремих випадках - і виключають активну суспіль­но-економічну діяльність. Характерним щодо цього є зростаючий вплив екологічних чинників на стан людських ресурсів як носіїв людського потенціалу.

Стан навколишнього середовища, зокрема, якісні показники води, повітряного басейну, рівень радіаційного та промислового за­бруднення, інтенсивність електромагнітного фону, динаміка кліма­тичних змін техногенного й антропогенного походження у великій мірі визначають здоров'я населення, а звідси -- якісні та кількісні ознаки трудових ресурсів. Причому негативний вплив означених екологічно небезпечних проявів людської діяльності відбивається як на продуктивності праці учасників трудової діяльності, так і на де­мографічних показниках, які визначають чисельність трудових ре­сурсів. Показники смертності, в тому числі в працездатному віці, кількість хронічно хворих, інвалідів - - осіб з обмеженою праце здатністю значним чином спричиняються станом навколишнього середовища та загальною екологічною обстановкою в регіоні. Окрім того, кількість трудових ресурсів в окремих місцях регіону із значно погіршеною екологічною обстановкою може скорочуватись внаслі­док міграції через небезпечні для життєдіяльності обставини. При­кладом цього є як відселення практично всього населення з зони обов'язкового (примусового) відселення після аварії на Чорно­бильській АЕС, так і наступні міграції за межі Чорнобильського радіоекологічного регіону населення в основному Київської та Жи­томирської областей. При чому в основному виїжджають за межі таких територій особи переважно економічно активні особи працез­датного віку - активна складова трудових ресурсів, а також діти -майбутня складова трудоресурсного потенціалу регіону. Негативним фактором є й ускладнення самих умов господарювання внаслідок зміни екологічної обстановки. Це веде за собою як погіршення умов праці, так і зниження її продуктивності, обмежує характеристики працеспроможності людини-працівника, викликає збільшення вит­рат на виготовлення продукції, що знижує можливості реалізації по­тенціалу трудових ресурсів, тобто знецінює людський капітал.

Певні напрями виходу з характерного для кінця індустріальної епохи протистояння природи і суспільства дають концептуальні за­сади сталого розвитку суспільства, які передбачають стабільне економічне зростання, охорону навколишнього природного середо­вища, раціональне ресурсокористування, соціальну справедливість і соціальне партнерство, нормалізацію демографічних процесів, пріоритет освіти, науки та культури й інтенсивне міжнародні співробітництво по вказаних напрямах розвитку. Воно передба­чається через багатополюсну активну співпрацю з усіма країнами та міжнародними організаціями (СНД, Євросоюзом тощо), створення зон вільного підприємництва, прикордонного та інших форм співро­бітництва, які сприяють економічному, соціальному, культурному та екологічному процвітанню України.

Як головна продуктивна сила, людина - виробник володіє пев­ним трудовим потенціалом, який формується в конкретно-територі­альних умовах. Тому провідна складова частина сукупного ресурс­ного потенціалу регіону — потенціал трудових ресурсів регіону визначається, як сукупна потенційна здатність до праці частини насе­лення конкретного регіону, яка володіє необхідними фізичним роз витком, здоров'ям, освітою, культурою, здібностями, кваліфікацією та професійними знаннями для роботи в сфері суспільно-корисної діяльності.

Щодо характерних особливостей формування людського ре­сурсного потенціалу України, можна виділити наступне:

По-перше, людський потенціал України формується за раху­нок власних людських резервів. При цьому активна імміграція в країну як додатковий засіб залучення робочої сили не спостерігаєть­ся в таких масштабах, як для розвинутих країн світу. Напроти, емі­грація з країни перевищує імміграцію, що є характерною закономір­ністю для країн у кризовому соціально-економічному стані. Ринок праці поповнюється в основному за рахунок механізму природного відтворення населення за рахунок молоді, яка переходить в катего­рію людей працездатного віку.

По-друге, більш значну, ніж у розвинутих країнах, частку зай­нятого населення складають особи пенсійного віку, оскільки прак­тично недиференційоване, негнучке пенсійне законодавство у най­гіршому розумінні є стимулом щодо економічної активності людей похилого віку, ставлячи цих осіб на межу виживання малими пенсі­ями й затримками їх виплати, особливо в сільській місцевості.

По-третє, ринок праці характеризується вражаючими масшта­бами так званої "тіньової" зайнятості й прихованого безробіття. Нормою стають явища, за яких працівника легальне зареєстровано на роботі в одному місці (на підприємстві, що реально не працює на протязі 3-5 років), при тому що він займається офіційно незадекла-рованою діяльністю.

Четвертою характерною ознакою людського потенціалу України є те, що він значним чином формується під впливом чинників еколого-економічного характеру. Ця проблема стосується не тільки "новоприбулих" працівників, серед яких на протязі найближчого десятиріччя все більше буде людей "чорнобильської"" генерації (1980-х років народження). Вона зачіпає й покоління, які зростали на наслідках соціально-екологічної кризи останніх двох-трьох деся­тиріч XX століття і спізнали на собі всі пророковані екологами-алармістами наслідки суперурбанізованої цивілізації "індустріаль­ного суспільства".

Характерною особливістю національної картини зайня­тості є існуючі розходження між офіційною статистикою та реаль ним станом речей. Так, в Україні особи, зайняті економічною діяль­ністю у віці, старшому за працездатний, та працюючі підлітки, за офіційними даними Держкомстату, складали у 1998 році лише 2622,5 тис.чол. з 50048,1 тис.чол. всього населення (4,8% всього на­селення), з них підлітків - всього 3,9 тис.чол. Про кількість зайнятих дітей у теоретично працеспроможному віці (починаючи з 5 років до підліткового віку) не повідомляється. В той же час чисельність лю­дей у вікових групах, теоретично спроможних до економічної діяльності поза межами працездатного віку сягає понад 15 млн. осіб або близько 30% всього населення країни. При цьому переважна більшість людей старшого віку, загальна кількість яких сягає 11616,2 тис. осіб, працюють у домашньому господарстві та займа­ються економічною діяльністю. Навіть офіційно зафіксована кіль­кість зайнятих осіб в реальному секторі економіки серед людей стар­шого віку зросла з 1990 по 1999 р. в 1,7 рази.

За даними попередніх підсумків вибіркового обстеження праці дітей, проведеного впродовж 1999 року, чисельність працюючих дітей та підлітків є в десятки, як не в сотні разів вищою (3,8% зайня­то економічною діяльністю та 71,8% регулярно працюють у до­машніх господарствах), ніж вказано в офіційних джерелах. При цьому нормою останнього десятиріччя стало залучення до суспільне корисної праці дітей та підлітків не тільки у сільській місцевості (5,2% зайнято економічною діяльністю та 71,5% працюють у до­машньому господарстві), але й в містах країни (3,1% зайнято еко­номічною діяльністю та 71,9% працюють у домашньому госпо­дарстві).

За офіційними даними Державної служби зайнятості, 2% дітей та підлітків впродовж 1999 року перебувало на обліку з метою пра­цевлаштування. Як свідчить практика, кількість дітей та підлітків, які бажають працювати в галузях економічної діяльності є набагато вищою. При цьому головну проблему складає те, що пенсіонери, а особливо люди у віці, молодшому за працездатний формують пере­важним чином "тіньовий" сектор ринку праці, оскільки існуюче за­конодавство не є стимулом для реєстрації економічної діяльності молоді та пенсіонерів.

За підсумком більше, ніж десяти років перехідного періоду розвиток трудоресурсного потенціалу у вимірі економічних рай­онів та областей можна охарактеризувати декількома взаємопов'яза­ними тенденціями, тісно пов'язаними із загальним становищем на­родного господарства країни. Ними є наступні:

• На тлі зростаючого безробіття по країні найбільш потер­пілими від цього явища є регіони, де на протязі пострадян­ського періоду спостерігалося найзначніше скорочення вироб­ництва, а саме - порівняно малорозвинуті території та так звані "депресивні" регіони зі сталими ознаками порушення процесів економічного відтворення. За даними 2000 р., найви­щим рівнем безробіття характеризується трудоресурсна ситуа­ція у Подільському, Поліському та Карпатському економіч­ному районах, зокрема у Житомирській (8,1%), Рівненській (7,2%) та Тернопільській (7,0%) областях, а найнижчим - у промислових регіонах та в м. Києві та Севастополі (по 0,8%). Для порівняння, в середньому в Україні рівень безробіття офіційно зареєстровано у 4,2%. За неофіційними даними (об­стеження за методологією Міжнародної організації праці у 1999 р.), рівень безробіття сягав 14,7%.

• Традиційно проблемними з точки зору зайнятості залиша­ються регіони, які й за радянських часів через надлишок тру­дових ресурсів були джерелами міграційного руху через знач­не навантаження на робочі місця. В цих регіонах (в Україні такі процеси характерні для західних областей) природні про­цеси відтворення робочої сили часто випереджали відповідні заходи по створенню нових робочих місць, що й спонукало економічно активне населення до міграцій в регіони з дефіцитом робочої сили. Зокрема, у 2000 р. найзначнішими рівнями навантаження на одне вакантне робоче місце відзначаються Рівненська, Тернопільська, Житомирська, Львівська та Закарпатська області.

• Якщо для початкового періоду реформ негативні процеси в галузі найсильнішим чином вражали міське населення через скорочення чисельності робочих місць в промисловості, в ос­танній час від цього потерпають у більшому ступені регіони з аграрною орієнтацією економіки, що пов'язано з інтенсивними структурними зрушеннями в аграрному секторі в останні роки. Так, на протязі 1999 - - 2000 років спо­стерігалося практично постійне зростання чисельності без­робітних в сільській місцевості (з 3.5 до 4.5% від чисельності працездатного населення працездатного віку). В міських посе­леннях за цей же період у цілому спостерігалося деяке зни­ження рівня безробіття (з 4,2 до 4,1%).

• У більшості регіонів країни спостерігаються негативні тенденції звуження демографічної бази формування трудових ресурсів. При цьому зменшуються як чисельність працездат­ного населення у працездатному віці, так і кількісні показники потенційної складової трудоресурсного потенціалу- поколінь, які мають в наступному поповнити трудоресурсний контин­гент (дітей та підлітків). Одночасно, спостерігається зростання питомої ваги осіб старшого віку, якісні показники трудоре­сурсного потенціалу котрих є зниженими у порівнянні з людьми працездатного віку. При збереженні існуючих тен­денцій вибуття працездатного населення у працездатному віці щорічне його скорочення у цілому по країні становитиме 185 тис. осіб2. Причому такі тенденції характеризуються посиленням на промисловому сході країни (Донеччина та промислове Придніпров'я) та є менш характерними для Центру і Півдня у той час, коли західний регіон відзначається порівняно кращою демографічною базою формування трудового потенціалу.

• Важливий фактор формування трудоресурсного по­тенціалу - соціально-екологічне середовище функціонування головної продуктивної сили - людини носить також регіонально-диференційований характер. Зокрема, частка відносно екологічно чистих, сприятливих для формування повноцінної робочої сили територій складає 10-15% загальної земельної площі країни. При цьому найбільш напруженою екологічною ситуацією, близькою до катастрофічного стану характеризуються Донецька, Дніпропетровська, Закарпатська, Запорізька, Луганська та Чернівецька області. Території з оз­наками екологічної катастрофи сягають 1,7% території Ук­раїни та спостерігаються головним чином у Київській та Жи­томирській області. Необхідно також вказати на важке еко­логічне становище Українського Причорномор'я та середньо­го й нижнього Придніпров'я — АР Крим, Одеської, Херсонсь­кої та Миколаївської областей, а також - Черкащини, у яких соціально-екологічні умови формування трудового потенціалу можна охарактеризувати як у більшості погіршені. Сприятли­вими ж та помірно сприятливими умовами характеризуються лише території Сумської, Полтавської, Хмельницької та Тер­нопільської областей.

• Не дивлячись на помітні регіональні розбіжності у рівнях безробіття, для країни зберігається тенденція регіонального, секторного й галузевого дефіциту робочої сили для певних професійно-кваліфікаційних категорій робочої сили. Зокрема, для аграрних періферійних регіонів відчутним є дефіцит кадрів працівників соціально-культурної сфери, в нау-комісткому виробництві промислово розвинутих регіонів -висококваліфікованих працівників, підготовлених згідно ви­мог сучасної науково-дослідної роботи та виробничого проце­су. Особливо вказані фактори стосуються низькооплачуваної роботи в державному секторі економіки, для якого характер­ним явищем є так званий "відтік мозку". Зокрема, тільки за період 1995-1998 рр. Україну залишили 212 докторів та більше 400 кандидатів наук, не кажучи вже про відтік кадрів у недержавний, приватно-підприємницький сектор виробництва на більш високооплачувану роботу, часто не за фахом.

• У зв'язку зі зростанням економічної активності вікових груп поза межами працездатного віку, тенденція до збільшення чисельності зайнятих у вказаних вікових групах може посилюватись. У зв'язку з цим ймовірним явищем є кон­куренція у боротьбі за робочі місця з боку основного трудоре-сурсного контингенту та резервних вікових груп (дітей, підлітків та пенсіонерів), особливо з урахуванням можливості заниженої оплати праці останніх. Причому вказані процеси, вірогідно, будуть обумовлюватися скоріше негативними чин­никами (невисокі особисті доходи), і тому набудуть поширен­ня в регіонах з ознаками економічної депресії й обмеженою регіональною фінансово-економічною базою розвитку. В те­риторіальному вимірі це можуть бути як аграрні регіони (Поділля, Карпатський район), так і промислово розвинуті те­риторії, на яких відбуватиметься згортання економічно не­ефективного виробництва (потенційно ними є шахтарські міста Донбасу, промислові агломерації Придніпров'я).

Дата добавления: 2015-05-26