Ідентифікація регіонів України, які межують з регіонами інших держав 5 страница

Однак, на відміну від стрімкого падіння виробництва у попе­редніх роках, за цей період темпи річного падіння обсягів суспіль­ного виробництва сягали лише декількох відсотків (у 1996 р. -10,0%) за рік. В окремих областях почалося зростання обсягів сус­пільного виробництва, на більшості території країни вказана стабілі­зація економічних процесів спостерігалась у вигляді економічної депресії, тобто як недозавантаження виробничих потужностей, зро­стання всіх форм безробіття, боргів по заробітній платі, падіння до­ходів та зниження життєвого рівня населення.

Останній процес найбільш болючим був у середині 90-х років, оскільки до цього часу були в основному вичерпані попередні збе­реження населення, обмежилися джерела доходів громадян - най­більших масштабів досягло безробіття (у прихованій формі). Проте на цей період пришилися й основні інституційні перетворення в на­родному господарстві, зокрема - мала приватизація й роздержав­лення великих і середніх підприємств, які заклали підґрунтя ринко­вому механізму господарювання й наступному процесу відродження суспільного виробництва.

Усвідомлення того, що регіонально-орієнтоване виробництво може й має скласти підґрунтя відродження національної економіки, вилилося в цей період у створення на загальнодержавному рівні Концепції державної регіональної політики України, яку спрямовано на прискорення регіонального соціально-економічного розвитку шляхом більш повного та ефективного залучення в господарський обіг ресурсного потенціалу регіонів, використання переваг тери­торіального поділу і кооперації праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності регіональних та місцевих ор­ганів влади і управління щодо вирішення поточних і перспективних проблем територій. Теоретичною базою регіональної економічної політики було запропоновано взяти концепцію економічної са­мостійності регіонів. Являючи собою систему заходів, які здійснюється органами державної влади з метою забезпечення управління політичним, економічним та соціальним розвитком регіонів, ця політика має перш за все сприяти саморозвитку регіонів через створення найбільш сприятливого соціально-економічного простору функціонування продуктивних сил територій. В цей період було в основному подолано сепаратистські тенденції, прийнято Кон­ституцію України, Конституцію АР Крим, відбулося згладжування регіонального протистояння на політичних теренах країни. Також було започатковано функціонування спеціальних економічних зон, як дійового інструменту подолання економічної депресії на регіональному рівні.

Третій період регіоналізації розпочався на межі 1999-2000 р. Його основними ознаками стали зростаючі темпи нарощування ви­робництва в базових галузях, головним чином - у промисловості. Причому зростання промислового виробництва спостерігається у переважній більшості (21 та 25 регіонах в 1999 та 2000 рр. відповід­но. Однак у кількісному вимірі переважний вклад в економічне зрос­тання знову ж таки роблять старопромислові регіони, де в структурі виробництва переважає продукція галузей важкої промисловості. Серед них лідирують потужні сировинно-промислові й машино­будівні комплекси Донбасу, Східного району та Придніпров'я, а та­кож міцний столичний виробничий потенціал. Перед територіями Поліського, Карпатського, Подільського та Південного економічних районів стоїть найактуальніше завдання прискореного розвитку ви­робничого потенціалу. У цей період основні інституційні зрушення торкнулись традиційно пріоритетного для України сільськогоспо­дарського виробництва. Реорганізація колективних сільськогоспо­дарських підприємств, розпаювання земель у 2000 - 2001 рр. на півдесятиріччя запізнилися з відповідними структурними зрушен­нями у відносинах власності в інших сферах суспільного виробниц­тва — у промисловості та в інфраструктурі. Тому, враховуючи порівняно довгий лаг економічного ефекту від змін власності в сільськогосподарській сфері, в найближчий час вказані перетворен ня стануть скоріше гальмом, аніж фактором прискорення суспіль­ного виробництва. Така ситуація хоча й є викликаною об'єктивними причинами, не може не відобразитись на повільних темпах подаль­шого виходу з кризи.

Причому, у зв'язку з вищевикладеним, знову в гірших за інші умовах опиняються регіони з переважною агропромисловою спеці­алізацією й обмеженою природно-ресурсною базою для розвитку інших галузей промисловості, у першу чергу - важкої індустрії. За­галом, на попередньому етапі розвитку роль галузей суспільного виробництва, орієнтованих на первинну обробку й переробку сиро­вини природно-ресурсного походження була чи не найбільш ви­значною у виробництві товарної продукції. На відміну від 70-х - 80-х років минулого сторіччя, коли в структурі економіки все більшу частку займав випуск високотехнологічної продукції машино­будівного й хіміко-лісового комплексу, переробних галузей АПК при відносному скороченні частки сировинних галузей, останнє де­сятиріччя характеризувалося зворотною картиною. Причому таке становище об'єктивно домінувало як на внутрішньому ринку, так і (особливо) в експортній зовнішньоекономічній діяльності, де ук­раїнська сировина й напівфабрикати досі є достатньо конкурентос­проможними у порівнянні із зарубіжними аналогами.

На даному періоді регіоналізації розвитку продуктивних сил України найактуальнішим завданням стає об'єднання регіонів краї­ни навколо національної ідеї - досягнення добробуту всіх територій та всіх соціальних груп суспільства через прискорений економічний розвиток, подолання екологічних негараздів, демократичний устрій держави та цивілізовану інтеграцію у світове співтовариство. Це має бути досягнуто й за рахунок впровадження заходів державної регіональної економічної політики, спрямованої на збалансування рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, подолання депре­сивних тенденцій територіального розвитку, підвищення рівня жит­тя населення відсталих регіонів, гармонізацію відносин природи і суспільства.

Закономірність глобалізації сучасної економіки відображає реальну дійсність розвитку економічних відносин. Разом з тим, ці процеси супроводжуються значними негативними наслідками для цивілізації в цілому та окремих держав і регіонів. Глобалізація вис­тупає як могутня сила, що породжує надзвичайно гострі проблеми, які необхідно враховувати при розміщенні продуктивних сил і роз­витку економіки України та її регіонів.

Україна має певні конкурентні переваги у світогосподарській системі і тому може брати активну участь у глобальних економічних процесах. Це стосується, зокрема, її унікального у світі природно-ресурсного потенціалу, особливо рудних (залізо- та марганцеворуд­них) ресурсів, які можуть відіграти важливу роль у розвитку світової економіки як її природна база. Природні передумови України суттєво доповнюються існуючим виробничим, людським та науко­во-технічним потенціалом.

В Україні склалися унікальні у світі виробничі комплекси, на­самперед металургійний, машинобудівний та хімічний. Поєднання на незначній відстані (150-300 км) комплексу енергетичних, рудних, нерудних та інших природних ресурсів створює надзвичайно сприятливі умови для розвитку металурго-машинобудівного і хімічного комплексів світового значення, їх функціонування забезпечується сучасною достатньо розвинутою виробничою, соціальною та рекре­аційною інфраструктурою, мережею науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій, середніх та вищих навчальних за­кладів по підготовці кваліфікованих спеціалістів тощо.

Міжнародне економічне і соціальне значення має особливий рекреаційний комплекс у складі Азово-Чорноморського, Карпатсь­кого та Поліського підкомплексів. Рідкісні бальнеологічні природні ресурси можуть стати базою розвитку загальноєвропейського тури­стично-рекреаційного господарського комплексу. Окремі підком-плекси можна доповнювати господарськими галузевими комплекса­ми виробництв світового значення.

Великий регіон України - Лісостепова і Степова зони - мають унікальні світового значення агрокліматичні передумови та земельні ресурси агропромислового комплексу. Тут можуть вироблятися продукти харчування, які забезпечуватимуть продовольством насе­лення багатьох країн.

Значна роль України у світогосподарських стосунках і як транзитної держави - на її території зосереджений значний транс­портний потенціал загальноєвропейського і світового значення. Це стосується нафто-, газо- і продуктопроводів, ліній електропередач, які зв'язують Україну з іншими державами, морського і річкового

транспорту, транзитних залізничних шляхів та будівництва авто­мобільних коридорів, що простягнуться з Європи в Азію.

Існуючий геоекономічиий потенціал може забезпечити Ук­раїні належне місце у світовому господарському комплексі, стати базою для розробки перспективних планів розвитку і розміщення її продуктивних сил.

Важливо своєчасно і сповна скористатися цим, щоб не втрати­ти нинішні конкурентні переваги. Зробити це дуже непросто навіть з допомогою вільного ринку. Тому пошук можливостей забезпечити вигоду від глобалізації, перетворити глобальну ринкову силу в про­дуктивну для національної економіки, комплексно використовуючи комбінацію глобалізації з регіональною самодостатністю і забезпе­ченням національних інтересів, — це надзвичайної складності теоре­тичне та практичне завдання для розвитку і розміщення продуктив­них сил та регіональної економіки.

Про велику складність розвитку національної економіки в умовах дії закономірності глобалізації свідчить світовий досвід, який має повчальне значення для України при виробленні власної політики світогосподарських стосунків. Найбільш узагальнено мож­на сказати, що складний і суперечливий розвиток світового співто­вариства характеризується періодичним загостренням кризових соціальних та економічних процесів, відсутністю ефективних і надійних механізмів їх вирішення, а тим більше запобігання.

Виходячи з практичної національної доцільності, а також різноманітних інтересів суб'єктів світового господарства і еко­номічних сил, що визначають курс та особливості функціонування окремих держав і їх блоків, Україна в геоекономічному і гео-політичному відношенні повинна керуватися концепцією розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням дії глобальних ринко­вих сил, перетворенням їх у продуктивні сили у власних інтересах. У зв'язку з цим потрібно визначити стратегію партнерства в різних галузях економіки, політики та соціальної сфери з суб'єктами світогосподарських відносин.

У нинішній ситуації необхідне входження України в певні економічні блоки, оскільки це дозволяє забезпечити власний розви­ток на базі об'єднання сил і координації діяльності.

8.Природний та трудоресурсний потенціал України

1. Сутність, структура і методи оцінки природно-ресурсного потенціалу

2. Особливості просторового розміщення природно-ресурсного потенціалу країни. Проблеми і перспективи ресурсоспоживання та ресурсозбереження

3. Людські ресурси - основа сталого розвитку регіонального виробництва.

4. Трудові ресурси і лідський капітал. Особливостей формування людського ре­сурсного потенціалу України

Природно-ресурсний потенціал регіону є важливим фактором розміщення й розвитку його продуктивних сил. Він визначається сукупною продуктивністю природних ресурсів у конкретно-геогра­фічних природних умовах. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспіль­ства.

Природні умови - - це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяль­ності людей. Однак природні умови значним чином визначають особливості економічної діяльності людини, опосередковано визна­чають ступінь їх ефективності.

Таким чином, компоненти природи стають природними ре­сурсами тоді, коли людина залучає їх у процес виробництва як предмет або засіб праці. У випадку опосередкованого впливу на еко­номічну діяльність ці компоненти природного оточення оцінюються або як природні умови, або як системні компоненти природного се­редовища функціонування продуктивних сил. Таким компонентом, наприклад, є глибокі надра землі, які ми поки не можемо викорис­тати в якості ресурсу, але знаємо про їх існування. Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Сучасні дослідники виділяють такі його складові:

мінеральні;

земельні;

водні;

лісові;

фауністичні (мисливсько-рибальські);

природно-рекреаційні ресурси.

Іноді вчені окремо виділяють в якості компонентів ресурсів просторові ресурси розміщення продуктивних сил, кліматичні, гео­термальні ресурси, енергетичні ресурси приливів та відливів, ресур­си атмосферного повітря тощо.

Природні ресурси оцінюються також за ознаками належності до ресурсної бази розвитку певних видів виробництв:

• промислові природні ресурси;

• сільськогосподарські природні ресурси;

• культурно-ландшафтні ресурси розвитку рекреаційної га­лузі та просторового розміщення галузей соціальної сфери.

• ресурси просторового розміщення галузей інфраструктури (транспортних шляхів, ліній зв'язку тощо).

Природні ресурси оцінюються за ознаками вичерпності, за якими вони поділяються на дві групи: вичерпні (більшість ресурсів) та невичерпні, (тепло землі й сонця, енергія води та вітру). Якщо ресурси можуть бути штучно або через природні механізми віднов­лені, як-то: лісові насадження, фауністичний світ, ґрунтовий пок­рив, водні ресурси тощо, вони вважаються відновлюваними. Усі мінеральні ресурси вважаються невідновлюваними. Усі природні ресурси оцінюються з різних точок зору для з'ясування можливо­стей їх використання у виробничій діяльності людей. Так, існують інженерно-технологічна, економічна та екологічна (еколого-еко-номічна) види оцінки природних ресурсів. Інженерно-технологічна оцінка проводиться для винайдення засобів оптимального викорис­тання або видобутку ресурсів та первинної оцінки можливостей його застосування у суспільному виробництві.

Економічна оцінка ресурсів включає в себе три основні кон­цептуальні підходи до цього процесу:

• метод оцінки приросту новостворених вартостей завдяки залученню компонентів природних ресурсів у господарський обіг економічного району, країни тощо;

• метод оцінки витрат і відтворення природних ресурсів;

• метод оцінки ресурсів через диференціальну ренту і зами­каючі витрати виробництва.

Комплексна оцінка природокористування є можливою тільки через застосування еколого-економічних методів для визначення екологічно виправданих обмежень розміщення й розвитку продук­тивних сил за науково обгрунтованими критеріями використання ресурсів.

Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність рудних і нерудних (у т.ч. паливних) корисних копалин, які можуть бути ви­користані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил.. На даний час в надрах України виявлено близько 20000 родовищ і проявлень 111 видів природних і техногенних корисних копалин, з яких 9051 родовище (з урахуванням комплексності). 96 видів корисних копа­лин мають промислове значення і враховуються Державним балан­сом запасів, в тому числі: родовищ нафти і газу - 984, метану вугільних родовищ - 127, вугілля 766, торфу - 1568, сапропелю 274, металічних корисних копалин - 358, неметалічних корисних копа­лин - 3907, підземних вод -1067. До числа розвіданих належать 7667 родовищ 96 видів корисних копалин.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і бу­ре вугілля, запаси якого зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля - переважно в Дніпров­ському басейні. В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї. Крім того, на Державному балансі запасів знахо­диться 127 родовищ метану вугільних родовищ. На території Украї­ни розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Черні­гівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській облас­тях.

У структурі рудних ресурсів України домінують залізні та марганцеві руди, основні родовища залізних руд зосереджені в Кри­ворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізоруд­ному районі та Керченському басейні.

Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоград­ській та Дніпропетровській областях; ртуті — у Донбасі і Закарпатті; титану — в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів - у Дніпропетровській області; алунітів — у Закарпатті, нефелінів — у Приазов'ї. Унікальні родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елементів розташовані у Житомирсь­кому Поліссі та в Приазов'ї. Розробку золоторудного родовища було свого часу розпочато в Закарпатті.

Україна багата на неметалічні корисні копалини, серед яких виділяються за запасами кухонна сіль (Східний район), самородна сірка (Карпатський), вогнетривкі глини, високоякісний каолін (Полісся та Центральний район), облицювальний камінь тощо (Житомирське Полісся). Великі запаси калійно-магнієвих солей зосеред­жені в Івано-Франківській та Львівській областях. В усіх регіонах країни є запаси сировини для виготовлення будівельних та кон­струкційних матеріалів. Помітною є їх частка в структурі мінераль­ного потенціалу Полісся, Карпатського, Центрального та Південного економічних районів.

Земельні ресурси використовуються за двома основними при­значеннями - як просторовий ресурс розміщення інших компонентів продуктивних сил та як основний засіб сільськогосподарського ви­робництва та лісового господарства. Земельні ресурси, як складова природно-ресурсного потенціалу, відіграють провідну роль в ма­теріальному виробництві. Земельні ресурси України є основними в структурі її природно-ресурсного потенціалу (44,4% всього природ­ного багатства держави). На відміну від мінеральних та водних ре­сурсів, в яких лише невелика частина на певний момент часу безпо­середньо використовується у виробництві чи споживається для по­бутових і інших цілей, (наприклад, для водних ресурсів -- це одиниці відсотків від загальних запасів), питома вага земельних угідь тільки сільськогосподарського користування, становить по Україні більше двох третин земельного фонду. Окрім того, частина земель­ного фонду використовується під розробку корисних копалин, будівництво, розміщення підприємств промисловості та сільського господарства. Таким чином, земля, являючи собою вичерпний, але відновлюваний ресурс, постійно знаходиться під значним антропо­генним навантаженням, що й визначає особливості користування цим видом ресурсів, якими є високий рівень освоєння, екологічна нестійкість ресурсу та пов'язана з цим необхідність постійного від­творення ґрунтів, регіональна диференційованість продуктивності земель. Остання визначається належністю даної території до певної природно-географічної провінції. Найвищою є родючість ґрунтів у Степу (Південний, Донецький та частково — Придніпровський еко­номічний райони), Лісостепу (Подільський, Східний та частково -Центральний район), де переважають чорноземи, а найнижчою - у Поліській зоні (Поліський, частково - Карпатський та Східний рай­они). Значною внутрішньою диференціацією родючості земель, пов'язаною з гірськими природними умовами, відзначається у ціло­му Карпатський економічний район. Умови землекористування у ці­лому в Україні є достатньо складними. Рілля з граничними витрата­ми і важкими грунтами займає 57% земельної площі, зокрема: по Карпатському регіону - 83, Поліському - 74, Центральному - 48, Подільському - 44, Донецькому - 72, Східному - 34, Придніп­ровському - 56, Південному - 64 відсотки. За економічними ознака­ми рілля нормальної продуктивності в Україні займає лише 14 млн. 189 тис га.

Загальна земельна площа суші України становила 57939,8 тис.га; її сільськогосподарська освоєність складала 72,2%, розораність - 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподар­ських угідь сягала 79,1 %.

Для земельних ресурсів України характерною є наявність значної кількості екологічних проблем. Так, тільки площа території, забрудненої в результаті Чорнобильської аварії, перевищує 3,5 млн. га. Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів України є досить диференційованим у територіальному розрізі. Найвищу сільськогосподарську освоєність території мають відносно родючі землі Запорізької, Миколаївської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Одеської та Херсонської областей. Найнижчою є сільсько­господарська освоєність гірських територій та заболочених земель Полісся. Для Поліського економічного району спостерігається й найнижчий в Україні рівень еколого-економічної ефективності зем­лекористування, який є близьким до граничне припустимого для використання в суспільному виробництві.

Водні ресурси знаходять застосування в енергетичній галузі, є джерелом виробничого й побутового водопостачання, а також про­стором розміщення підприємств та шляхів водного транспорту. Рівень забезпеченості більшої частини України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю озер, боліт, штучних водоймищ, підземних і морських вод. У водні ресурси враховуються запаси підземних вод, не пов'язані з поверх­невим стоком та запаси морської води. Найвищим є рівень водоза-безпечення господарства у західних і північних областях України. Потенційні ресурси річкових вод оцінюються середньобагаторічною величиною — 209,8 куб. км, з яких лише 25 відсотків формуються в межах України, решта — надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії. Питомі середні місцеві ресурси України складають 86,8 тис. м3 на 1 км3 і 1,04 тис. м3 на одну людину. Об'єм підземних вод, не зв'язаних з поверхневим стоком, який враховується в ресурсній час­тині водогосподарського балансу, становить 7 куб км. Питомі про­гнозні ресурси підземних вод складають 34,8 тис. м3 на 1 км3 і 0,42 тис. м3 на одну людину. Крім того, використовується близько 1 куб. км морської води. Найбагатшими за запасами водних ресурсів Ук­раїни є річки Дунай, Дніпро, Десна, Південний Буг, Дністер. Тери­торіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується якраз у місцях зо­середження потужних споживачів - - Донбасі, Криворіжжі, Авто­номній Республіці Крим, у південних областях України. Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоресурси — запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище за рівень моря. Цим видом ресурсів є багатими придніпровські області країни. Помітним енергоресурсом місцевого значення може стати гідроенергія малих та середніх річок України.

Лісові ресурси відіграють важливу роль як у збереженні нав­колишнього середовища, так і в господарській діяльності людей. У свій час ліси поставляли єдиний відомий людині вид палива. Зараз основним господарським призначенням лісів є сировинне забезпе­чення промисловості. Головним сировинним продуктом користу­вання лісовими ресурсами є деревина, тобто промислова сировина для деревообробної, целюлозно-паперової, лісохімічної промисло­вості, виготовлення різноманітних конструкційних матеріалів, пали­ва тощо. Помітну частину потенціалу лісових ресурсів регіону ста­новлять недеревні ресурси лісу — технічна сировина, лікарська (для фармацевтики), кормова база тваринництва, продукти харчування. Україна відноситься до країн з порівняно невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду сягає 10,8 млн. га, в тому числі вкри­та лісом — 9,4 млн. га. Лісистість території складає всього 15,6%, причому її рівень є територіальне диференційованим відповідно до природно-географічного зонування території країни. Найвищим є рівень лісистості (43,2%) в Івано-Франківській області Карпатського району, а найнижчим (1,8%) — в Запорізькій області Придніпров'я. Багатими на лісові ресурси є Карпатський економічний район та Полісся. Загальний запас деревини в лісах України становить 1736 млн. куб. м, в тому числі хвойної - 897, твердолистяної - 663, м'яколистяної- 173 млн. куб. м. Помітне промислове, а особливо -охоронне значення мають лісові насадження лісостепової зони. На­ближеним до оптимального для України вважається показник лісистості на рівні 21-22%, який дозволяє досягти збалансованості між лісосировинними запасами, екологічними вимогами та обсягами лісоспоживання. Більше половини лісів віднесено до захисних, во­доохоронних та інших цінних в екологічному відношенні лісів, реш­ту складають експлуатаційні ліси сировинно-промислового призна­чення.

Природно-рекреаційні ресурси являють собою особливий вид ресурсів, а саме - гармонійне просторове поєднання земельних, водних, кліматичних, культурно-ландшафтних та гідромінеральних ресурсів, яке забезпечує в комплексі відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров'я і підтримки працездатності населення, а також для культурно-освітньої діяльності. До рекре­аційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочин­ку, туризму. Загальна площа потенційно рекреаційних територій займає 7,2% території України (близько 4,4 млн. га), в т.ч. природо­охоронних земель 2,2%. На базі природно-рекреаційних ресурсів розвиваються дві галузі соціальної сфери - санаторно-лікувальна та туристично-рекреаційна. До складу природно-рекреаційних входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та культурно-пізнавальні ресурси. Вони розміщені практич­но на всій території України, однак найвищою є концентрація рекре­аційних ресурсів у приморських областях України, в АРК Крим, а також в Карпатському економічному районі. Значні запаси мінераль­них вод розміщені у Вінницькій (Хмельник), в Житомирській, у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород), областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Франківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим. В Україні діє 45 курортів загально­державного та міжнародного значення та 13 курортів місцевого зна­чення, понад 400 санаторіїв можуть прийняти на лікування більше півмільона відпочиваючих. Крім цього, привабливими для громадян України та іноземних гостей є туристичні маршрути по місцях, пов'язаних з історією країни, її видатними історичними особисто­стями, діячами культури та мистецтва, з архітектурними та культур­но-ландшафтними пам'ятками тощо.

В структурі природно-ресурсного потенціалу України особ­ливе місце займають фауністичні ресурси. Окрім великої цінності фауни, як невід'ємної складової природного середовища регіону, яка відіграє важливу роль в його екологічній системі, помітне значення вона має і з економічної точки зору. Основними фауністичними ре­сурсами, які мають господарське значення, є мисливські, рибні та медоносні ресурси бджільництва. В структурі фауністичних ресурсів переважають медоносні ресурси. У Південному районі порівняно високою є забезпеченість рибними ресурсами. Мисливські ресурси країни зосереджені в основному на заповідних охоронних тери­торіях. В користуванні фауністичними ресурсами все більшого зна­чення набувають їх охорона та відтворення. Відзначаються багатст­вом та різноманіттям фауни Полісся, Карпати, Південний економіч­ний район тощо. Потенціал фауністичних ресурсів є найбільшим у південних територіях України за рахунок помітної кількості медо­носних ресурсів та рибальських ресурсів річок, лиманів та Чорного й Азовського морів.

Як і в усьому світі, в Україні гостро стоять проблеми щодо раціонального використання, збереження, а по можливості - при­множення й відновлення компонентів природно-ресурсного потен­ціалу. Так, проблеми використання мінерально-сировинного по­тенціалу України полягають у тому, що значна частини ресурсів знаходиться у важко видобувному розміщенні (на великих глибинах, у вузьких пластах тощо), також - у виснаженості найбільш якісної частини запасів промислових копалин, у першу чергу - палива (наф­ти, газу, вугілля), обмежених фінансових та технічних можливостях геологорозвідувальних робіт. Перспективи розвитку мінерально-сировинного комплексу пов'язуються із розвідкою та розробкою нових для України корисних копалин — золота, міді, хрому, свин­цю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо, також важливим є підвищення рівня виробітку родовищ та вилучен­ня корисних складових з породи, залучення до господарського обігу техногенних родовищ зі складу відходів попереднього виробництва, використання раніше списаних запасів корисних копалин.

Основними проблемами в сфері користування земельними ресурсами виступають: поліпшення просторової організації продук­тивних сил через підвищення ефективності використання та охорони земель, упорядкування промислового та житлового будівництва на основі раціонального проектування розвитку поселень. Через впро­вадження нових технологій обробки ґрунту та зменшення розора-ності земель, припинення деградації сільгоспугідь можливим є до­сягнення збалансованого співвідношення ґрунтів різного функціо­нального призначення у зональних системах землекористування. В якості землеохоронних заходів провідними є боротьба з вітровою і ґрунтовою ерозією через цілеспрямовані лісонасадження, впровад­ження прогресивних систем меліорації двосторонньої дії, рекульти­вацію неугідь, поліпшення природних кормових угідь — лук і пасо­вищ. В якості заходів щодо відтворення. Головними складовими ґрунтозахисної системи землеробства мають стати еколого-тех-нологічне розгрупування й контурно-меліоративна організація тери­торії, оптимізація структури й динаміки посівних площ відповідно регіональних передумов ресурсокористування, покращення вироб ничих властивостей ґрунтів, впровадження ґрунтозахисних техно­логій обробітку ґрунту (безполицевий обробіток, посів спеціальними протиерозійними сівалками, щілювання ріллі, сіножатей і пасовищ, смугове розміщення культур), узгодження охорони й відтворення земель з комплексом з водо- та лісоохоронних заходів. Особливої ролі набуває в умовах трансформації земельних відносин збережен­ня оптимального, екологічно виправданого паритету між функціо­нальним використанням земель в межах сільськогосподарської діяльності, чому сприятимуть розвиток відносин земельної ренти, розробка балансів земельних фондів і схем землевпорядкування з обов'язковим визначенням вартісних характеристик ґрунтів, струк­тури їх використання та порядку проведення заходів з охорони та відтворення земельних ресурсів.

Дата добавления: 2015-05-26