Політичні ідеї Стародавнього Сходу.Етико-патерналістська теорія Конфуція

У II - I тис. до н.е. розвиваються могутні державні утворення – Єгипет, Вавилон й Ассирія, давньоіндійські й давньокитайські деражави. Завдяки необхідності постійної організації складного господарства розвиток цих суспільств пішло шляхом більш або менш жорсткої адміністративної централізації, що призвело до створення політичних структур "східного" типу. Основними особливостями є:
– пірамідальний характер влади;
– адміністративно-бюрократичний контроль основних економічних ресурсів;
– сакральний характер влади та її персоніфікаторів.
Соціально-політичні уявлення давньосхідних суспільств відповідно носить переважно релігійно-міфологічний характер, що підкреслює божественне походження існуючих відносин влади та порядку.
Сакральні властивості правителя ґрунтуються на вірі в його магічні вміння забезпечувати процвітання країни та народу. Правитель (фараон, імператор, цар) не просто вмістилище магічних сил, єдиний інтерпретатор божественної волі, він – з’єднуюча ланка, символ нерозривності світу богів та світу людей, сфери сакрального та сфери світського. Такий синтез і взаємопроникнення космічного та людського забезпечує перетворення первинного стихійного хаосу в структурований соціальний порядок. Саме завдяки постійному відтворенню такої сакрально-магічної єдності влада набуває легітимності, стає законною силою, ідеологічно виправданою.
Власне політичні теорії феномена східної держави, які набули принципово нового вигляду, були створені тільки в межах китайської суспільної думки. Концепція небесного передрішення, що виникла в першій половині І тис. до н. е., намітила контур примату етичної детермінації в керуванні людьми: право на володіння Піднебесною Небо відбирало у порочного правителя й вручало його власникові вищої благодаті або чесноти – де. При цьому концепція небесного мандату не тільки підірвала володарюючу до цього віру в безумовність релігійно-сакральної санкціонованості існуючої влади, але й надала етичному компоненту основного значення в синкретичному комплексі етико-релігійних уявлень про світ. Провідною темою роздумів китайських мислителів стає проблема гармонізації соціального простору, його великих та малих елементів. Китайська думка відразу намітила основний вузол існування східного соціуму: поділ суспільства на тих, хто працює, та тих, хто керує. На перший план висувається задача розробки технології ефективного керування оптимально адміністрування, етичної та соціальної ієрархізації соціуму, які були б здатні стабілізувати внутрішньо конфліктну конфігурацію соціальної структури східного суспільства. Раціонально-прагматична концептуалізація наявного досвіду намітила кілька варіантів вирішення цієї проблеми, серед яких виділилися два базових (що заклали фундамент політичної культури китайської цивілізації) та двох побічних, що додатково вплинули на китайську політичну теорію та практику. До перших слід віднести політичні концепції конфуціанства та легізма, а до двох інших – доктрини моїзму та даосизму.
Етико-патерналістська теорія Конфуція
Конфуціанське рішення проблеми полягало в розробці етико-патерналістської версії деспотичної держави. Конфуцій пропонував будувати відносини в середині держави аналогічно стосункам в середині родинного клану. Держава у Конфуція виступає як одна велика родина, де влада імператора уподібнюється владі батька. Як і в родині, у державі менші підкорюються старшим, старші піклуються про менших, проте тепер розмежування відбувається не тільки за родинно-віковим принципом, але й за місцем у соціальній градації. Останнє ж, за Конфуцієм, повинно визначатися сукупністю морально-етичних чеснот людини. Справедливість полягає не в елітарній рівності (зрівнюванні того, що ніколи не може бути рівним), а в тому, щоб кращі й гідні були нагорі, а звичайні – унизу, перші повинні керувати, а другі – працювати. Владні відносини панування/підкорення набувають у Конфуція морально-культурний вимір: соціальний статус людей є наслідком моральної градації. Тільки в цьому разі, на думку Конфуція, може виникнути стабільне суспільство.
Етичні норми родинно-кланових стосунків у Конфуція універсалізються й поширюються на суспільство загалом. Перенесене на суспільство почуття кровної спорідненості жень перетворюється на «людинолюбство», яким тепер об’єднується не тільки родина, але й суспільство в цілому. Поняття обов’язку, що розуміється як виконання молодшими обов’язків по відношенню до старших та навпаки, перетворюється на поняття «справедливість». Правила ввічливості лі перетворюються на загальні «правила ритуалів», які регламентують та нормують дії людини. Чітко відрізняючи статус і функції, права та обов’язки старших і молодших, вищих і нижчих, правила ритуалів лі виконують у Конфуція глобальну функцію соціального контролю і повсякденної регуляції поведінки будь-якого члена суспільства. Тому Конфуцій уважав, що загальне виконання правил ритуалу лі робить непотрібним формальний закон, знеособлений текст якого не просто стирав соціальні розмежування між людьми, але й нівелював морально-культурну нерівність між ними, що власне незнищенне. Тільки механізм влади, діючої на основі морально-культурної диференціації суспільства, закріплений у системі "правил ритуалу", здатен, за Конфуцієм, забезпечити стабільність соціальної структури суспільства й успішне керування ним.
Політична філософія конфуціанства – помірно консервативна версія «піклуючогося» деспотизму, спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами й низами суспільства. Універсалізація цінностей етики («керівництво народом за допомогою чесноти») і цінностей культури («внесення в народ порядку за допомогою правил ритуалу») стає у Конфуція засобом найбільш ефективної гармонізації соціуму в цілому.

5. Політика як суспільне явище. Сутність, структура й функції політики.

Як соціальне явище політика має практично таку ж давню історію, як і

саме людське суспільство. Вона виникла в час переходу людства від

найпростіших форм буття, при яких діяли механізми самоорганізації в

виробництві та розподілі продуктів, до диференційованого в соціальному й

етнічному розрізах суспільству, коли утворювалися специфічні суспільні

інститути управління.

Існує багато визначень поняття «політика». Проте більшість з них зводиться

до чотирьох основних видів:

1. Політика як відносини, що включають згоду, підкорення, панування, конфлікт

і боротьбу між людьми (індивідами або групами) – внутрішня політика, а також між

державами – зовнішня політика.

2. Ототожнення політики з іншими політичними явищами: влада, панування, держава. 3. Функціональна трактовка, тобто усвідомлення політики через властиві їй конкретні функції керування, розподіл ресурсів, збереження внутрішнього та зовнішнього миру.

4. Телеологічна інтерпретація політики, тобто уявлення про неї через

визначення цілей, що досягаються (греч. teleos - мета).

Узагальнене визначення: політика – це діяльність, що спрямована на загальну

організацію суспільства, узгодження інтересів окремих громадянин та

соціальних груп шляхом застосування влади як відносин панування та

підкорення.

Основні властивості політики:

- здатність безмежного «проникнення» в інші галузі суспільства або з'єднання з іншими регуляторами людських відносин;

- функціонування у формі співучасті й взаємодії керуючих і керованих; єдність у політичному процесі свідомих і стихійних учинків і форм політичної поведінки; функціональність, здатність служити суспільству, що дозволяє політиці глибоко впливати на інші сфери суспільства й всебічно взаємодіяти з ними.

Політика має певну структуру.

Складові компоненти:

- політичні відносини;

- політична свідомість;

- політична організація суспільства.

Політичні відносини – це специфічні стійкі зв’язки суспільних груп між собою та з інститутами влади. У змістовому плані вони включають різноманітні контакти еліти й електорату, еліти й контреліти, лідерів і груп підтримки, соціальних і національних

об'єднань, груп різноманітних інтересів і політичних інститутів.

Політична свідомість характеризує політику з точки зору прийняття її суб’єктом і

його безпосередньою залученістю до політичного життя. Політична свідомість

– це багаторівневе утворення, що включає в себе масову, групову й індивідуальну свідомість. У змістовому відношенні вона в узагальненій формі відображає ступінь знайомства суб’єкта з політикою та його раціональне до неї відношення.

Політика як певний соціальний феномен зобов’язана публічним органам влади, а також різноманітним недержавним політичним інституціям. Разом вони складають організаційний хребет політики, який у політології називається «політична організація» суспільства.

Будучи підсистемою більш загальної системи політики, політична організація має власну внутрішню структуру. Її компоненти – сукупність органів державної влади: законодавчі, виконавчі й судові, партійні й суспільно-політичні інституції, групи впливу й інші ланки, що представляють політичні інтереси різних шарів суспільства. Взаємодія цих структурних елементів надає політиці внутрішню цілісність, дозволяє їй виконувати важливі функції в суспільстві.

Серед внутрішніх властивостей політики є й така, як її функціональність. Різні дослідники політичного життя мають свої підходи у визначенні конкретних функцій політики. Загальною функцією є функція самостійного керівництва й управління

суспільними процесами й досягнення завдяки цьому інтеграції різних слоїв

населення, цілісності й стабільного соціуму.

Реалізація цієї загальної функції забезпечується такими важливими й чітко вираженими функціями:

1) відображення власне значущих інтересів усіх груп населення. Політика тут

виступає як засіб надання людям додаткових можливостей задоволення своїх

потреб та зміна соціального статусу;

2) вивчення й раціоналізація протиріч, що виникають при реалізації різнобічних інтересів громадян. Владні структури направляють ці протиріччя в цивілізаційне русло діалогу громадян між собою й з державою;

3) функція, що дозволяє особистості конструювати себе як самостійну, соціально активну істоту. Перетворення людини в громадянина, що здійснюється політикою, відбувається завдяки тому, що вона являє собою специфічну галузь соціалізації особистості;

4) забезпечення соціального розвитку суспільства й людини. Політика здатна

створювати нові форми соціальної організації, формувати передумови

відтворення розширеного порядку людського співробітництва.

Дата добавления: 2015-05-26