Штаммлер пропонує розв`язати цю проблему шляхом формулювання формального принципу справедливості

У людини є апріорне знання належного, яке не зв`язане з дійсністю. Дійсність ніколи не стане належною. Дійсність не може бути ідеальною. Але де гарантія, що наша інтуїція вірна?

Неокантіанська концепція гносеології права

Баденська та Марбургська школи неокантіанства ставили проблему взає­мозв`язку сущого та належного, стверджуючи, що вони абсолютно віді­рвані один від одного та не пов`язані.

Належне в праві – це норма права, диспозиція норми - як ми повинні себе вести. Право, в принципі, і є належне; а суще - це те, що існує в дійсності.

Підстави для такої заяви: як формується ідея норми, є недосконала дій­сність, якою ми незадоволені, а належне – це так, як повинно бути, ідеал.

Як же ми можемо сформувати належне, коли ми його ніколи не бачили і чи взагалі воно можливе? Лише Бог є абсолютною досконалістю. Але існує апофактичне богослов`я і негативне богослов`я. Як може бути виведено на­лежне з сущого, досконале із недосконалого?

гносеологія права виявляє яким шляхом право пізнає і таким чином формулює метод права.

31. Концепція природного права з мінливим змістом Р. Штаммлера

Одним з провідних філософів, що рефлексував право з позицій неокантіанства, був Р. Штаммлер (1856-1938). Саме на основі цієї парадигми він розробив ідею «природного права з мінливим змістом». її значення полягає передусім у виключенні природно-правового ду­алізму з нормативних систем.

Р. Штаммлер насамперед шукав загальнозначущий формальний метод, за допомогою якого мінливий матеріал історично зумовлених правових установлень можна було б обробити, впорядкувати та визна­чати наявність в ньому «властивості об’єктивно істинного». На його думку, те, що може розглядатися як природне право, володіє дійсністю іншого плану, ніж позитивне право: перше — як масштаб, друге — як примусова норма. Отже, «природне право з мінливим змістом» у Р. Штаммлера є не системою норм, дійсних у відповідній історичній ситуації, а формальним метафізичним началом, що уособлює справед­ливість як критерій оцінки і виправлення права в законі.

Р. Штаммлер припускає існування суто формальних категорій, що дозволяє вивести конкретні правові положення із суто формальних прин­ципів. На підставі поняття права та деяких інших апріорних категорій соціальна реальність сприймається як організована цілісність, у якій й ви­окремлюється право. У розвитку права Р. Штаммлер вбачав основопо­ложну умову формування довершеного правового суспільства.

Р. Штаммлер також вважав, що юридичні науки виникають, уста­люються та починають діяти незалежно від державної організації. Тому, доводив він, не можна схвалити погляди, коли право розгляда­ється як соціальне правило, за яким стоїть сила. Подібне ототожнен­ня права і фактичної сили є невірним. Не усі соціальні приписи влади мають юридичний характер, а тільки частина з них. Виходячи з цьо­го, Р. Штаммлер поділяв право на справедливе і несправедливе. Ідея такого розмежування полягає у тому, аби довести, що немає ніяких особливих правових положень, які б включали у свій умовний зміст безумовний чинник. Іншими словами, немає правових положень, які є раз і назавжди справедливими, або виключно несправедливими у кожній конкретній ситуації. На його думку, самому праву за його сутністю притаманне внутрішнє бажання досягти об’ єктивно спра­ведливої цінності соціального життя, йому внутрішньо притаманний рух до соціального ідеалу. Ідеал суспільства — це суспільство людей, які вільно бажають.

На думку неокантіанця і феноменолога Г. Радбруха, право може бути зрозумілим тільки з апріорної ідеї права, що визначає його цілі. Водночас ця ідея у своєму внутрішньому змісті має три основні ком­поненти ціннісного характеру: справедливість, визначеність цілі та правову стабільність, вивчення яких і є метою філософії права, на відміну від теорії права, що виконує практичні завдання з системати­зації та інтерпретації норм чинного права. Справедливість тлумачить­ся під кутом її розуміння як змістовного елемента ідеї права і сутно­сті поняття права. При цьому йдеться не про матеріальний, а про формальний принцип справедливості, зміст якого розкривається через принцип рівності. Для оновлення праворозуміння, підкреслював Г. Радбрух, необхідно звернутися до ідеї надзаконодавчого права. У праці «Оновлення права» він зауважував, що юридична наука має у цьому сенсі змогу згадати про тисячолітню мудрість античного сві­ту, християнського Середньовіччя, епохи Просвітництва, про те, що природне право вище, ніж закон, як абсолютне, розумне, незаконне право, відповідно до якого неправо залишається неправом, навіть як­що його відлити у форму закону.

Ці концепції сприяли становленню сучасної природно-правової думки. Їх значущість полягає у тому, що вони відстоювали ідею само­стійної реальності права у полеміці як з позитивізмом, так і з об’ єктивістським соціологізмом.

Дата добавления: 2015-05-26