Писемність і літературна традиція

Писемність у східних слов’ян з’явилася ще в першій половині IХ ст. У "Житії" слов’янського просвітника Кирила зберігся переказ про те, що він бачив у 860 р. у кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані "руськими письменами". Ці ж "руські письмена" згадують й арабські письменники Х ст. В історичних джерелах зустрічається також повідомлення про те, що руська писемність, нарівні з давньоєврейською, розповсюджувалася в Хозарії. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом "гороухща" (гірчиця).

Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і 971 рр., вважають, що їх було складено двома мовами – грецькою та давньоруською.

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності й літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III відправив до слов’ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) – Костянтина (в чернецтві – Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов’ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов’янських землях старослов’янською мовою. Вони упорядкували слов’янський алфавіт і переклали на церковнослов’янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок ХI ст. на Русі використовувалися дві системи письма – кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця – розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. На Заході бути письменним означало знати латину, на Сході – арабську мову. Арабська для багатьох мусульманських країн була чужою мовою, як і латина для Європи, і тому національні літератури європейських держав тієї епохи майже невідомі. У цьому розумінні українська література старша за німецьку, французьку та англійську літератури.

До особливостей писемної культури Русі належить утворення двох типів літературної мови: церковнослав’янської та близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна й житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти ("Руська правда"), літописи, пам’ятники світської літератури ("Слово о полку Ігоревім"). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі й зрозумілі народу, і сам факт ведення богослужіння слов’янською мовою гідно був оцінений "Повістю временних літ": "І раді були слов’яни, слухаючи про велич Божу своєю мовою", а "словенська мова і руська одне є".

Писемна література, що сформувалася в Київській Русі на початку ХI ст., спиралася на два найважливіших джерела – усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії.

У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів’я, приказки, замовляння і заклинання. За свідченням автора "Слова о полку Ігоревім", народні мотиви лягли в основу творчості "віщого Бояна", якого він назвав "солов’єм старого часу". Народні пісні та перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості Давньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії – колядки і щедрівки.

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до Х ст. і розвивався в ХI–XIII ст. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності та величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле. Найпопулярнішими героями українського фольклору були Микула Селянинович, Микита Кожум’яка, Ілля Муромець, завзятий галичанин Дунай, волинець Михайло Казарин.

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв’язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і східносередземноморських цінностей. З Константинополя до Києва незабаром після введення християнства стали надходити церковні та світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з перших був переклад Євангелія, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира – Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори – твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.

Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто переробляли. Таким чином були оброблені "Історія Іудейської війни" Іосифа Флавія, "Повість про Акіра Премудрого", "Хроніка" Іоанна Малали, що жваво передавала біблійні перекази, легендарні історії Вавилону, Єгипту, Греції, Риму та Візантії.

Згодом на Русі з’явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х ст. "Повість временних літ" є літописнимзведенням. Її було створено на початку ХII ст. ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів Х–ХI ст. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об’єднав місцеві, регіональні записи "за літами" в єдиний, загальноруський літопис.

Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього й руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули поєднати в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної та художньої оповіді. У текстах літописів об’єднувались епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні та світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів.

З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200 р.) і Галицько-Волинський (кінець XIII ст.). Галицько-Волинский літопис – головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, у якій розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, володів літературним талантом і був широко ерудованим. Тому літопис є цінністю і як історична, і як літературна пам’ятка.

У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало "Слово про закон і благодать" ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051 р. митрополитом. До нього всі київські митрополити були греками й присилалися з Візантії. У цьому творі, написаному у формі урочистої проповіді, Ілларіон розвинув три основні теми: про духовну перевагу Нового Заповіту (євангельської "благодаті") над Старим Заповітом (біблійним "законом"); про світове значення хрещення Русі; високу місію князів Володимира та Ярослава й про велич Руської землі, що зайняла рівноправне становище серед християнських народів.

Блискучим пам’яткою давньоруської публіцистики є "Моління" Данила Заточника. Ув’язнений ворогами до в’язниці (звідси і його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього та взяти до себе на службу. Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого для Русі свавілля світської та церковної знаті.

Особливим жанром оригінальної літератури Київської Русі були повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий "Ізборник", присвячений проблемі, "яко подобає людині бути". Перу князя Володимира Мономаха належить "Повчання", адресоване дітям. Головна його ідея – турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності.

Популярним жанром була житійна (агіографічна)література – біографії духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Входячи до складу християнських держав, Київська Русь турбувалася про створення культу власних святих та їх життєписів. Але якщо в римській і візантійській традиції прославлялися подвиги великомучеників з числа подвижників і ченців, страждальників за віру, то на Русі писалися житія князів. Першими були прославлені убієнні в 1015 р. сини Володимира Святославича – Борис і Гліб, яких було вбито за наказом їх брата Святополка Окаянного. Відмінність "Житія Бориса і Гліба" від подібних візантійських знов-таки полягає в ідеї патріотизму: ці святі подають "целєбні дари" усій "Руській землі". Були також складені "Житія" княгині Ольги й Володимира Святого.

Пізніше на Русі стали складатися й житія ченців-подвижників. Таким є написане самим Нестором-Літописцем "Житіє Феодосія Печерського", одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря. Особливу популярність отримали патерики – збірники житіїв, складені не за календарним, а за так званим географічним принципом. Високими літературними достоїнствами відмічений "Києво-Печерський патерик" – збірник розповідей про ченців Києво-Печерської лаври.

Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були короткі зведення життєвих правил – "Прологи" та такі ж помісячні зведення – "Мінеї". Світський характер мали збірники "золотих думок", запозичених з різних джерел, – так звані "Бджоли", а також почасти перекладні повісті "Варлаама і Йосафата", "Александрія", "Індійське царство", "Троянська війна" та ін.

Говорячи про зліт давньоруської літератури після прийняття християнства, слід звернути увагу, що вона багата насамперед своїм національним світовідчуттям. Давньоруські книжники закликали любити Батьківщину, виховували патріотизм і прагнення до виправлення недоліків суспільства. Вершиною художньої творчості, у якій об’єдналися складні та досить суперечливі світоглядні уявлення (язичництво з його тілесно-почуттєвим світосприйняттям, де людина "розчинена" в природі, і християнство з його закликом до відмови від грішного буття та орієнтація людини на "божественні цінності"), стала героїчна поема "Слово о полку Ігоревім". У ній широко представлені народна символіка, міфологія, звичаї, на основі яких формулювалися основні моральні вимоги, що висувалися до борців проти кочовиків, утверджувалася лицарська доброчесність захисників держави. На прикладі невдалого походу князя Ігоря Святославича автор показує, якими можуть стати наслідки роздробленості. Зі всією художньою переконливістю наведено думку про необхідність єдності всіх земель. Тонким ліризмом овіяний образ Ярославни. "Слово о полку Ігоревім" – яскраве свідчення того, що й після політичного роздроблення країни в літературі продовжувався та поглиблювався розвиток традицій і ідей, закладених на етапі єдиної Київської держави.

Дата добавления: 2015-05-26