Проблеми української церкви XIV–XVII століть

У литовсько-польську добу через український етнос проходила лінія цивілізаційного розлому між католицтвом і православ’ям. Між двома християнськими церквами існували організаційні, теологічні та соціально-політичні розбіжності. Вони сформувалися історичними обставинами, у яких виникли та діяли православна (візантійська або грецька) і католицька (римська) церкви.

Так, церква у Візантії залежала від держави, була її союзницею та опорою. Вона не мала такої адміністративної та економічної влади, як у Західній Європі. На відміну від католицької церкви, що неухильно проповідувала перевагу духовної влади над світською, православні ієрархи не претендували на превалювання над світською владою, а проповідували ідею єдності з державою. Унаслідок політичної слабкості православної церкви тут ніколи не було масових гонінь схожої на святу інквізицію, хоча церква переслідувала єретиків та розкольників.

Від католицької культури Україну-Русь відділяли відмінності в церковних обрядах і догматиці: спосіб хреститися, служби й свята, сакральний одяг ієреїв, догмат про походження Святого Духа (від Отця або, як у католиків, також від Сина), католицький догмат про чистилище. Дві церкви різняться стійкими соціально-психологічними відмінностями.

Православна церква мала одну досить істотну перевагу. Богослужіння в ній велося на всім зрозумілій мові, на відміну від католицької, де панувала латина, яку народні маси не розуміли. У Західній церкві панувала думка, що християнське віровчення – це таємна наука, доступ до якої відкритий тільки духовенству. На рідній мові дозволялася тільки індивідуальна молитва та проповідь.

У XIV – XVI ст. обидві християнські церкви ″об’єднала″ східнослов’янська територія. Точніше тут, у литовсько-польській державі, запанував католицизм, а православ’я відстоювало свої права та традиції. Соціальне поневолення українського народу поєднувалося з національно-духовним – принижувалися та викорінювалися місцеві культура, мова, звичаї, православне віросповідання. Католицизм та унія стали тією підступною зброєю, за допомогою якої польські загарбники намагалися остаточно поневолити українців.

За тих часів віра була не лише основою світосприймання та ознакою належності людини до тієї чи іншої культури, а й складовою самої культури, ознакою певного народу. Не випадково в умовах протистояння двох різновидів християнської релігії в Україні, православна здебільшого йменувалася як ″руська″ віра. Державною релігією в межах Речі Посполитої визнавалася лише католицька. Відданість православ’ю виключала польського підданця з громадського й суспільного життя. Він позбавлявся економічних і політичних привілеїв, не мав можливості захищати себе перед судом; православних ремісників навіть звільняли з цехів у містах. Отже, релігійні мотиви тісно перепліталися з економічними, політичними, становими, а також культурними інтересами. У межах чужої держави, за умови полонізації та окатоличування аристократії православне духовенство перетворювалося на одного з основних носіїв національної спадкоємності та ідентичності.

Складність церковного життя в Україні литовсько-польської доби пов’язана з тим, що православна церква не мала державної підтримки, переживала глибоку кризу, пов’язану із втратою Візантією її політичних і культурних позицій. Руські православні єпископи входили до Константинопольської помісної церкви й підпорядковувалися грецькому патріарху. Після завоювання турками Константинополя становище патріархії значно погіршилося. Тепер київські митрополити відчували себе впевненіше під опікою московського царя. Реально в межах Речі Посполитої на українських і білоруських землях влада над церквою належала опікуну всіх християнських церков держави – королю й великому князю. Це призвело до того, що католицька держава й церква контролювали православну. Загальний рівень православної церкви в русинських землях був низьким і продовжував падати. Побутове християнство тоді мало більше елементів язичницької обрядовості, ніж власне християнських. Православні храми й монастирі біднішали, втрачали дієздатність, православні священики поступалися католицьким освіченістю.

Однак не лише православна, але й польська католицька церква в Україні не здобула авторитету й почала занепадати. Розкішне життя кардиналів та католицьких єпископів, продаж церковних кафедр та індульгенцій, негідна поведінка окремих римських пап – все це підривало авторитет католицької церкви. Реакцією на ці явища став реформаційний рух у країнах Західної Європи, у тому числі й у польсько-литовській феодальній державі.

Реформація значно змінила релігійне та й в цілому суспільне життя Європи. У християнстві з’явилася нова течія – протестантизм, представлений кількома новими церквами – лютеранською, кальвіністською, пуританською. Католики зазнали втрат: скоротилася їхня паства, зменшилися доходи до папської скарбниці, з’явилися протестантські держави. Західноєвропейські реформаційні течії частково захопили й польсько-литовське суспільство, що призвело до послаблення католицької церкви. Однак це не тривало довго, і вже 1560-х рр. спостерігається активізація католицької церкви. Королівські уряди С. Баторія та Сигізмунда допомогли їй відновити свої позиції в політичній і державній сфері.

Сприятливі умови для відновлення католицької церкви створила Контрреформація, що почалася з ініціативи Тридентського ″вселенського″ собору (1545 – 1563). Католики усвідомили необхідність внутрішньої реорганізації та почали її здійснювати, що мало продуктивні наслідки.

Посиленню своїх сил та енергії церква Польщі завдячувала насамперед католицькому ордену єзуїтів. Єзуїти прибули до Польщі у 1560-ті роки, заснували низку своїх конгрегацій і повели надзвичайно енергійну роботу з відновлення ролі католицької церкви й зміцнення католицького руху серед польської спільноти. Дуже скоро вони почали відчутно впливати на вищі верстви Польщі. Посилившись, єзуїти в останній чверті XVI ст. очолюють справжній похід на українську православну церкву та суспільність, сподіваючись на легкі тріумфи. Один з найвідоміших єзуїтських полемістів П. Скарга у своїй книзі заявляв, що жодної освіти й культури не може бути в Україні, бо ″тільки дві є мови, котрими розповсюджена по всім світі віра свята, і без них ніхто не може опанувати ніякої науки, а особливо духовної – мова грецька і латинська… З слов’янською мовою ніхто не може бути ученим". Тому для українців нема іншого виходу, крім підданості католицькому костьолові. У подальшому ще різкіше єзуїти нападають на "нужденну″ Україну, з погордою трактуючи українство як пропащу спільноту.

Єзуїти вважали свої заяви небезпідставними. Насправді православна церква України переживала важкі часи. Відбувалися масові переходи української шляхти, духовенства, міщан до католицизму й деінтелектуалізація тих, хто залишився вірним православ’ю. Україна занепадає: втрачає еліту, школи полонізуються, селян закріпачують, сільських священиків гонять на панщину, доступу до освіти в них немає, подекуди навіть православні церкви здаються в аренду шинкарям і перетворюються на шинки. Такими були результати державної політики Речі Посполитої стосовно православного українства. Захист своєї церкви та батьківської віри поширює серед національно активної громади розуміння потреби оновлення, реформування православної церкви. Опорою цього процесу стають братства за підтримкою козаків. Східні патріархи рішуче підтримали простолюд і різко засудили православних єпископів (особливо львівського), які мали інші ідеї щодо змін у релігійному житті України. Відповіддю вищого кліру було прийняття пропозиції католиків про унію західної та східної церков.

Шляхетська держава не домоглася покатоличення українців і вдалася до впровадження ідеї єзуїтів – ″церковної єдності″, або унії православної та католицької церков під верховенством папи римського. Офіційно унія була проголошена 1596 р. у Бересті: за рахунок православної створювалася нова церква – уніатська або греко-католицька. У ній зберігався православний обряд, а догматика приймалася католицька, визнавалося верховенство римського папи. Єдиною ″східною″, ″грецькою″ церквою держава проголосила церкву уніатську. Православна митрополія в Україні заборонялася, і незабаром православ’я втратило свою керівну верхівку. Ініціатори унії з православної сторони сподівалися за допомогою унії усунути церковну кризу на українських землях. Проте, їхні ″благі наміри″ призвели лише до розколу українців за конфесійною (віросповідною) ознакою.

До уніатської церкви народні маси спочатку ставилися як до чужої, народженої в результаті зради вірі батьків. Парафіяльним священикам не важко було підняти православну паству на захист храмів від посягань уніатів. Такі протистояння деколи закінчувалися озброєними сутичками: все йшлося до війни ″Русі з Руссю″. На долю уніатів випали істотні труднощі: обіцяної королем та папою римським рівності з католиками на практиці не відбулося. З часом уніатська церква укріпила свої позиції. Митрополит Йосип Рутський сприяв підвищенню освіти духовенства, упорядкував церковне життя, запроваджував в чернецтві сувору дисципліну, домагався підстав для уніатської семінарії. На заході України в Новий час вже не православ’я, а уніатство протистоїть католицизму, пробуджує національну свідомість українців Галичини.

Не лише православні ієрархи, а й чимало ще не покатоличених українських феодалів, заможних шляхтичів і міщан пристали до Берестейської церковної унії відразу чи згодом. Підганяли туди й примуси пастирів-уніатів, і обіцяні погрози й репресії, а частіше – свої станові інтереси. Усі вони урівнювалися в правах з католиками, отримували різні привілеї, наділялися земельними володіннями тощо. Українські полемісти влучно оцінювали такий вибір української еліти, пояснюючи, що в унії духовні особи ″черевом, а не духом офірували″, а світським ″забажалося в сенат, на сейм і на трибунах межи депутатами місця″.

Однак селяни, козаки, міщани, дрібна шляхта й духовенство, котрі трималися православ’я, вже почали гуртуватися на захист своїх соціальних прав та інтересів. Обурений нестерпними умовами існування, принизливим становищем ″схизматів″ і ″глупих русинів″, народ підіймався на боротьбу. Різні сили українського суспільства брали в цій боротьбі участь по-різному: міщани своїми братствами підтримували й активізували православну церкву, козаки шаблею та матеріально здійснювали своє заступництво, патріотичне духовенство відстоювало права традиційної церкви через палку полеміку та створення кращої освіти в Україні.

1621 р. за сприяння запорожців Петра Сагайдачного в Україні відроджується православна ієрархія: єрусалимський патріарх Феофан під захистом ″козачої саблі″ висвятив нового митрополита Іова Борецького й декількох єпископів. Його гідним продовжувачем став Петро Могила, який домігся від королівської влади визнання православної ієрархії (1632 р.). Він зумів відновити церковне життя, надати авторитету й стабільності православ’ю.

Складне становище українських церков – православної та греко-католицької – примушувало їхніх керівників шукати вихід з кризової ситуації. Значну роль мало відіграти створення незалежної української православної церкви, тобто об’єднання церков під владою свого патріарха. В обговоренні цієї ідеї брали участь Костянтин Острозький, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Петро Могила та Йосип Рутський. Протягом першої половини XVII ст. не раз робилися спроби скликати всеукраїнський церковний собор. Жодна з них не здійснилася. Головна причина полягала в тому, що створення сильної єдиної української церкви не відповідало інтересам ані Речі Посполитої, ані Ватикану.

Тоді в освічених українських колах визріває переконання, що примусові полонізація та покатоличення загрожують самому національному існуванню народу, що польсько-католицькій експансії конче потрібно протиставити свою вітчизняну систему духовних цінностей, свою культуру – один з найдієвіших засобів відродження самосвідомості, зміцнення волі народу до боротьби. Таким чином, політичні й ідеологічні потреби часу надали українському культурному відродженню високого громадянського змісту й патріотичного спрямування. Розв’язати ж це життєво важливе завдання в тогочасних умовах можна було лише через поширення писемності, укладання й розповсюдження підручників, організацію шкіл і друкарень, створення полемічних та історичних творів, підготовку вчителів, письменників, учених тощо. Провідну роль у розв’язанні цієї проблеми відіграли світські кола – міщанство, козацтво, інтелігенція, а також деякі магнати та шляхтичі.

Дата добавления: 2015-05-26