Головні підходи до проблеми свідомості у філософії 1 страница

Т

Т

Час

МІЛЛЮ

Т

II

Таблиця 8

суспільство

Ді і МЬНІСТЬ

Держава Духовна

сусгшіьовя

Економічна

сфера

суспільства

ІНДИВІД] ' '

на свідоп її'' і

Політична

сфера

суспільства

Практика

Система

Лщїадьш сфері'

дпільстп:

Суспільна свідомість

Суспіль * і

[ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ

суспільство, члени якого вважають себе громадянами єдиного цілого, усвідомлюють загальні завдання, пова­жають закони, морально-етичні традиції тощо

(лецифїчна форма активного ставлення людини до нав-і колишнього світу, змістом якого є його ціпенаправлена змі-іа та перетворення

є головним елементом політичної системи суспільства, системою органів, що здійснюють державну владу

містить духовне виробництво форм індивідуальної та су спільної свідомості, способи створення й використання духовних цінностей та форми комунікації між людьми

охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання матеріальних благ, а також продук­тивні сили і виробничі відносини

„. - г.... 1

духовний світ конкретної особи, су<ушпсть н думок, н" І чуттів, вольових характеристик тощо, які відбиваю і ^! особливості індивідуального буття

сукупність соціальних інститутів та організацій, що її '
ражають інтереси соціальних груп і здійснюють упраї

ління суспільством. Основне питання політичного життя - |І

питання про владу І

матеріальна чуттєво-предметра цілеспрямована дші і
ність людини, основний зміст якої виражається в засв
енні та перетворенні природник і соціальних об'єкті
Практика є основою розвитку лкщ,кого суспільглва і і
пізнання)

філософська категорія для познак ег і ія цілісної сукупнос < і
елементів, що тісно пов'язані між собою і є єдиним щлгі '
шодо навколишніх умов та інших епс і ем |

система внутрішнбої будови суспшьива (соціаші,п і; <гіі нації, народності), що ґрунтується на поділі я]мц сіп ності на засоби виробництва та національних; ознаках

філософська категорія, що віддзеркалює духовну сферу суспільства, яка формується соціальними групами під впливом їх повсякденного життя

ігеріального світу, к, і її спілкування людси

виокремлена з природ і догана чно змінна формажитт пяльног і

101

Проблема суспільства у філософії

Розділ філософії, в якому вивчаються якісні характеристики суспільства, його закони, соціальні ідеали, розвиток і перспекти­ви, називається соціальною філософією. Як дисципліна соціальна філософія виокремилась у XIX ст. завдяки працям Сен-Симона, О. Конта, К. Маркса і Ф. Енгельса. Паралельно виокремилася со­ціологія, яка зосередила свою увагу на конкретних проблемах су­спільного життя. У XX ст. проблемами соціальної філософії пе­реймалися О. Шпенглер, А. Бергсон, Ж.-П. Сартр, М. Гайдеґґер, Т. Парсонс, К. Поппер, М. Вебер та інші.

Головною особливістю предмета соціальної філософії є те, що вона стала вивчати не окремі проблеми суспільного життя, а су­спільство загалом як систему, що саморозвивається. Соціальна філософія стала ніби специфічною формою самосвідомості люд­ської цивілізації загалом, відповіддю на одвічні питання про при­чини існування і розвитку суспільства, спрямованості цього роз­витку, створення сприятливих соціальних умов для реалізації лю­диною своїх потреб та інтересів.

У широкому розумінні суспільство — це система життєдіяль­ності людей, об'єднаних територією проживання, епохою, тради­ціями та культурою. Суспільство є об'єктивною реальністю, фор­мою існування суспільного буття, що має внутрішню структуру, цілісність, закони та спрямованість розвитку. У вузькому розу­мінні цим поняттям позначають конкретний тип соціальної орга­нізації, як системи, що саморозвивається¹. Виділяють два боки суспільного буття (суспільства): 1) об'єктивний, тобто те, що існує незалежно від свідомості та волі людей (умови життя, потреби людей, стан матеріального виробництва тощо); 2) суб'єктивний — свідомість і воля людей, їх ставлення до суспільства, прагнення,

(ПОГЛЯДИ.

Філософське уявлення про суспільство розпочинається з ана­лізу головних сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія між ними забезпечує цілісність суспільства, і навпаки, дисгармонія між ними лризводить до перманентної кризи, в межах якої розви­ток суспільства зупиняється або стає взагалі неможливий. Понят­тя «сфера суспільного життя» використовується для позначення

¹ Поняття «суспільство» необхідно відрізняти від таких понять, як «громада» і «держава». Громада є найпершою формою соціальної організації, її поява пов'язана з первісною культурою і створенням кровноспоріднених зв'язків. Трохи згодом виникає держава як результат формування і розвитку класового суспільства і як політичний ін­ститут управління цим суспільством.

різнопланових матеріальних та духовних процесів розвитку сус­пільства. Сфера суспільного життя — це реальний процес людсь­кої життєдіяльності. Діалектика сфер суспільного життя визначає загальні характеристики конкретного суспільства. Соціальна фі­лософія пропонує виділяти такі сфери суспільного життя, як еко­номічну, політичну, соціальну та духовну.

Економічна "сфера життя суспільства є базовою, визначальною. Вона охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обмі­ну та використання матеріальних благ, а також продуктивні сили й виробничі відносини. Економічна сфера існує в таких формах:

1) економічний простір — середовище, в якому здійснюється
господарська діяльність людини;

2) діяльність інститутів управління економікою;

3) спосіб виробництва матеріальних благ, до якого належать
продуктивні сили та виробничі відносини.

Продуктивні сили — це люди з їхніми знаннями, уміннями та, трудовими навичками й засобами виробництва (з усім тим, за до­помогою чого здійснюється виробництво, — сировиною та мате­ріалами, устаткуванням, транспортом тощо). Виробничі відноси­ни віддзеркалюють взаємовідносини між людьми в процесі виробництва. В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва як їх визначальний елемент. Річ у тім, що той, хто володіє засобами виробництва, диктує умови розподілу й використання кінцевого продукту виробництва, водночас люди, які не є власниками засобів виробництва, пропонують свої послу­ги (працю) власникам, отримуючи за це заробітну плату. Вироб­ничі відносини — це відносини обміну діяльністю на основі роз­поділу праці та вироблених матеріальних і духовних благ.

Матеріальне виробництво (економічна сфера життя суспіль­ства), по-перше, створює матеріальну базу існування суспіль­ства; по-друге, сприяє вирішенню проблем, що стоять перед суспільством; по-третє, безпосередньо позначається на соці­альній структурі (класах, соціальних групах); по-четверте, впливає на політичні процеси; по-п'яте, відбивається на духо­вній сфері як безпосередньо (на її змісті), так і опосередковано на її інфраструктурі, а також носіях (школі, бібліотеках, теа­трах тощо).

Соціальна сфера — це система внутрішньої будови суспільст­ва (соціальні групи, нації, народності), заснована на розподілі" праці, власності на засоби виробництва та національному чинни-

■■V^і"

ку. Вона безпосередньо сприяє створенню передумов для життя й соціальної активності людини.

Аналіз головних підходів до соціальної сфери життя суспільст­ва дає змогу виокремити два з них: а) класовий, згідно з яким усе суспільство поділяється на великі групи — класи (зазвичай між власниками і невласниками виникають антагоністичні супереч­ності, що виявляються в класовій боротьбі), цей підхід є визначаль­ним у марксизмі й неомарксизмі; б) стратифікаційний, згідно з яким суспільство складається з безлічі різноманітних невеликих соціальних груп (страт), що взаємодоповнюють одна одну та вза­ємодіють між собою. Цей підхід обстоює сучасна західна філософія.

Головними елементами соціальної структури є класи, страти, стани, жителі міста та села, представники фізичної та розумової праці, соціально-демографічні групи (чоловіки, жінки, люди по­хилого віку, молодь), національні спільноти.

Важливою характеристикою соціальної сфери є соціальна мо­більність — можливість переходу від однієї соціальної групи до іншої (наприклад, селяни стають робітниками, робітники — інте­лігенцією, інтелігенція — підприємцями тощо). Соціальна мобіль­ність є основою нормального існування суспільства, самореаліза-ції кожної людини. Низька соціальна мобільність властива тота­літарним державам, а також тим, що перебувають у стані глибо­кого економічного й духовного занепаду. Водночас висока соці­альна мобільність характерна для демократичних суспільств, що динамічно розвиваються, а також для будь-яких суспільств, які перебувають на етапі економічного піднесення. У країнах з високим рівнем демократії та високим рівнем життя низький рівень со­ціальної мобільності пояснюється суспільним конформізмом, міц­ними взаємозв'язками між членами суспільства, «зайнятістю» місць у соціальній структурі².

Аналіз тенденцій, що існують у сучасному світі (соціальної сфери) дає змогу виокремити основні напрями його розвитку: світ перетворюється на більш-менш однорідну систему, мета якої — уникнути гострих внутрішніх суперечностей, різкого розмежування між стратами. Водночас у ньому ускладнюється структура, що веде до роздрібнення страт до мікрорівня (так званих малих груп).

¹ Страта (лат. зігаішп — верства) — елемент соціальної структури, що виокремлю­
ється на основі однієї чи кількох ознак (економічних, політичних, національних, психо­
логічних, релігійних тощо).

² До соціально мобільних країн Заходу належать США, Італія, Японія; країнами із
середнім рівнем мобільності є Канада, Англія, а до країн з низьким рівнем мобільності
належать Нідерланди, Данія і Швейцарія.

Найвищим рівнем розвитку інтеграції соціальних груп є гро­мадянське суспільство, члени якого вважають себе громадянами єдиного цілого, відчувають себе вільними особистостями (а не підлеглими владі), свідомо ставляться і виконують загальні зав­дання, закони, моральні традиції.

Громадянське суспільство в соціальному управлінні спира­ється не на силу, а на суспільний договір між державою і грома­дянами, що є гарантією поваги і захисту індивідуальної свободи особистості. Суспільні суперечності мають вирішуватись у ци­вілізованих формах, що виключають насильство, обман, мані­пуляції волевиявленням і свідомістю людей. Права і свободи особистості стають найвищою цінністю громадянського су­спільства.

Політична сфера суспільства — це сукупність соціальних ін­ститутів та організацій, що управляють суспільством, виражаючи інтереси соціальних груп. У філософській літературі політична діяльність визначається як здійснення впливу і влади, форма па­нування, спосіб вирішення конфліктів, метод досягнення колек­тивних цілей. Без такої діяльності неможлива цілеспрямована участь великих мас людей (соціальних груп) у вирішенні проб­лем суспільного розвитку.

До основних елементів політичної системи суспільства на­лежать:

1. Держава як система органів, що здійснюють державну вла­
ду. У філософському контексті поняття «держава» позначає по­
тенцію свободи і права, а також певну діяльність задля їх реалі­
зації в суспільній практиці. Держава є історичною формою люд­
ської спільноти, яка в ідеалі має на меті свободу і добробут гро­
мадян, декларуючи реальне панування загальної волі.

Головними ознаками держави є наявність особливої системи державних інститутів, які реалізують функції державної влади; право, що закріпляє певну систему норм, санкціонованих держа­вою; спільна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави, тощо. Головними функціями держави є: представницька (представляє інтереси різноманітних політичних, соціальних груп); регулятивна (підтримує порядок у суспільстві); захисна (захищає громадян від зовнішньої та внутрішньої небезпеки); зов­нішньополітична; інтегративна.

2. Політичні партії — організована група однодумців, яка ре­
презентує інтереси частини суспільства (народу) і ставить собі за
мету їх реалізацію через завоювання державної влади або участь
у її здійсненні.

3. Професійні союзи — масові суспільні організації найманих
працівників, засновані на спільності їх інтересів у процесі трудо­
вої діяльності, які мають на меті поліпшення умов життя і праці.

4. Інші соціальні інститути.

Духовна сфера — це сфера діяльності, в якій здійснюється ду­ховне виробництво, тобто створюються не матеріальні предмети, а ідеї, образи, наукові, естетичні цінності з метою задоволення духовних потреб особистості. Звичайно всі ці цінності мають мож­ливість реалізуватись у конкретних фізичних предметах, носіях.

Умовно виділяють такі її основні елементи:

Духовна культура, що являє собою сукупність форм суспіль­ної свідомості, способи створення і використання духовних цін­ностей, форм комунікації між людьми.

Духовне спілкування — діяльність людей з обміну і розповсю­дження знань, обміну емоціями тощо, творчість і виховання в ши­рокому розумінні.

Духовне виробництво — поняття, яке характеризує виробництво ідей, знань, уявлень, етичних, естетичних цінностей, об'єктивно необхідних для розвитку суспільства й особистості.

Духовні цінності — нормативно-оцінний бік явищ суспільної свідомості, що слугує нормативній формі орієнтації людини в соціальній і природній діяльності.

До основних елементів духовної сфери належить також інди­відуальна свідомість людини (сприйняття нею окремих боків со­ціального буття) і суспільна свідомість (сприйняття загальних боків соціального буття). Особливого значення набуває суспільна свідомість (докладніше див. тему 4).

Діяльність як спосіб існування соціального

Як уже зазначалося, проблема діяльності у філософії має над­звичайно важливе значення й давню історію. Великий французь­кий мислитель Поль Анрі Гольбах висловив думку про те, що сутність природи полягає в тому, щоб діяти, а Г. Фіхте додав, що діяти слід для того, щоб існувати.

Світоглядний зміст проблеми діяльності полягає в тому, що вона вирішується лише в органічній єдності з проблемою актив­ності як універсальної здатності матерії до самоорганізації. З огляду на це діяльність є основним способом становлення і розвитку людського суспільства, цивілізації та культури; основою самоор­ганізації та самоуправління економічною, соціальною, політич-

-цтгт г

ною та духовною сферами життя суспільства; джерелом і причи­ною виникнення та функціонування суспільних законів.

Головними в діяльності є також питання: про соціальну діяль­ність людини; формування особи як суб'єкта суспільно значимої діяльності; виникнення та розвиток якісно нової, творчо конструк­тивної активності; вплив космосу й чинників позаземного існу­вання природи на діяльність людини, проникнення людини в кос­мос, створення нею космічних об'єктів тощо.

Проблема діяльності особливої актуальності набула у філосо­фії Нового часу, коли на арену історії вийшла активна, діяльна людина, зорієнтована на пізнання й перетворення довколишнього світу. Загальний характер філософії Нового часу (XVII ст.) утвер­джував принцип діяльності — тільки активна, діяльна людина, тобто та, яка володіє знанням і науковим методом, може панувати над силами природи («Знання — сила», — стверджував Ф. Бекон).

Найближче до адекватного розуміння сутності діяльності пі­дійшов Ґ. Геґель. Як об'єктивний ідеаліст, Ґ. Геґель уважав, що весь природний світ, людські відносини є продуктом абстрактно­го духу, а отже, діяльність та її продукти є також «суть духу» (тобто породження цього самого духу). Він сприймав діяльність як діалектичний процес пізнання предметного світу (опредмечене знання), як практику, пов'язану з творенням людиною життєво важливих умов свого існування, а також як історичний процес, розвиток культури.

Поняття діяльності стало основним у матеріалістичній теорії суспільного розвитку, створеної К. Марксом і Ф. Енгельсом. Згід­но з цією теорією діяльність ґрунтується на матеріальному виро­бництві, пояснює суттєву відмінність людини від тварин і спосо­би її життя. Життєдіяльність людини, на відміну від життя тва­рин, набуває свідомого характеру. Матеріально-виробнича діяль­ність людей породжує нові види діяльності — політичну, соці­альну, духовну та адекватні їм сфери життя суспільства. Діяль­ність лежить в основі історичного розвитку й має подвійну при­роду. Передусім вона спрямована на перетворення природи людьми й водночас на зміну самої людини. На основі діяльності фор­мується ставлення людини до природи та до оточення. У діяль­ності людина дістає можливість пізнавати і перетворювати пред­метний світ завдяки своїй свідомості й активності.

Але в марксистській теорії діяльності поза увагою залишилися проблеми вивчення механізму діяльності як вищої форми еволю­ційної активності. Цю проблему сьогодні досліджують такі нау­ки, як психологія та фізіологія, теорія творчості, інформатика, те-

орія систем, синергетика тощо. Проблема діяльності відображу­ється у «філософії життя», екзистенціоналізмі, неокантіанстві, феноменології тощо, які вивчали інші, ніж марксизм, аспекти ді­яльності.

Незважаючи на різноманітні підходи, можна виокремити деякі головні положення, що характеризують діяльність як цілеспря­мовану активність людини (де активність є система, що самороз-вивається), новий рівень перетворення природи. Предметом діяль­ності є світ, частиною якого є людина.

Умовами діяльності є: 1) рух, розвиток, діалектика матеріаль­ного світу; 2) нерозривний зв'язок, взаємозалежність активності (еволюції світу) та її системна організація; 3) ускладнення форм і рівнів матеріальних систем, форм і способів їх активності; 4) без­посередньою умовою виникнення діяльності є також біологічна організація природи, рефлекторна поведінка тваринного світу та відображення в психіці людини навколишнього світу.

Назвемо причини виникнення та розвитку діяльності.

1. Матеріально-практична взаємодія людини та природи.

2. Виникнення та розвиток свідомості, пізнавальних можли­
востей людини, їх тісний взаємозв'язок з діяльністю.

3. Розвиток активного перетворювального (на відміну від прос­
того пристосування) ставлення людини до природи.

4. Виникнення системи матеріального виробництва, економіч­
них і суспільно-історичних відносин.

5. Створення матеріальної та духовної культури як якісно но­
вих надприродних форм буття.

6. Необхідність засвоєння культурно-історичного досвіду лю­
дини.

7. Виникнення соціальних інститутів освіти й виховання, що
стимулюють до творчої активної практики.

Отже, процес формування діяльності пов'язаний з виокрем­ленням людини з природи та створенням людської спільності. Діяльність має подвійну природу: з одного боку, вона є найви­щою формою універсальної активності, процесом, який підкоря­ється діалектичним принципам організації та законам матеріаль­ної еволюції світу. З іншого боку, діяльність виникла й розвива­ється як специфічна соціальна активність і реалізується згідно з впливом на неї суспільно-історичних законів, які, по суті, є конк­ретною формою вияву універсальних законів. Але особливістю людської діяльності є те, що вона сама є основою виникнення та дії соціальних законів як усієї соціально організованої форми ма­теріального світу.

Розвиток людини як вищої форми живої організації здійсню­ється у системі самоорганізації світу згідно з діючими закона­ми світу. Закони не стоять над системою як зовнішня неза­лежна сила, а є причиною, сутністю, стратегією розвитку самої системи. У закономірному процесі еволюції світу та його активності діяльність, як вища форма активності, стає об'єк­тивним закономірним процесом.

Як природний і закономірний процес, діяльність має свою.структуру. Вона завжди реалізується в системі взаємодії суб'єкта та об'єкта діяльності. Суб'єкт — це особа, соціальна група, су­спільство, які здійснюють практичну або пізнавальну діяльність на основі необхідності, цілей, потреб тощо. Суб'єкт є носієм діяль­ності. Об'єкт — це предмет, напрям людської діяльності, це те, на що спрямована діяльність. Об'єктом може бути світ загалом, конкретні предмети, природа, процеси, теоретичні моделі, сама людина тощо. Об'єкт є джерелом пізнавальної та практичної ді­яльності. Щодо об'єкта діяльність виконує репродуктивну функ­цію. Розвиваючись, пізнавальні можливості та форми діяльності набувають творчих характеристик, що веде до створення нових об'єктів. Творча діяльність лежить в основі матеріального та ду­ховного прогресу¹.

У системі об'єктно-суб'єктних відносин діяльність є зв'язком,
взаємодією. Тут вона виявляє себе як предметно-енергетичний та
інформаційний зв'язок, але, на відміну від вияву цих зв'язків на
рівні живої та неживої природи, у людській діяльності ці зв'язки
набувають суспільно-історичного характеру. Людина використо­
вує природу як середовище свого життя, створює засоби вироб­
ництва, продукт виробництва, що задовольняють її матеріальні
потреби, збільшують фізіологічні можливості тощо. Водночас
людина здійснює наукові відкриття, створює художні твори, пе­
редає з покоління до покоління духовні цінності, формує інфор­
маційне середовище, яке не тільки збагачує її культуру, а й фор­
мує її інтелектуальний потенціал, розширює горизонти її творчих
можливостей.,

За типами діяльність поділяють на матеріальну та духовну.' ¹

Матеріальна діяльність — це предметно-практична діяль­ність, спрямована на виробництво матеріальних цінностей. Цей

¹ Під творчою діяльністю розуміють таку діяльність, у процесі якої з'являється нова якість і насамперед сам суб'єкт творчості — особистість. Творчий процес слугує збере­женню та збагаченню життя, на відміну від антитворчості, яка із самого початку спря­мовує діяльність на розвал, знищення життя та культури.

вид діяльності пов'язаний з продукуванням засобів, предметів виробництва, що забезпечують життєдіяльність суспільства. У про­цесі матеріальної виробничої діяльності виникають суспільні (еко­номічні, соціальні, політичні, ідеологічні) відносини, що стають основою комунікативної діяльності людини.

Духовна діяльність пов'язана з виробництвом духовної сфери буття, іноді її ще називають духовним виробництвом (наука, мис­тецтво, релігія). Причиною виникнення духовної діяльності є ма­теріально-виробнича діяльність, специфіка суспільно-історичної практики. Продуктом і водночас процесом духовної діяльності є духовна культура, система духовних цінностей, інтелектуальна, естетична творчість, релігійна діяльність. Особливе місце серед різновидів духовної діяльності (ідеологічної, моральної, естетич­ної, релігійної) посідає інтелектуальна діяльність. Найвищим її рівнем є творчість. Особливу роль у розвитку та реалізації діяль­ності як активного ставлення людини до світу відіграє система мотивацій: потреби, інтереси, вольові характеристики, цілі. Це внутрішньопсихологічні елементи, які часто називають силами детермінації діяльності та вчинків людини (її активності).

Діяльність дає змогу людині самостійно формувати нове соці­альне середовище свого існування й водночас змінювати саму себе. Біологічна програма активності людини як біологічного різ­новиду відступає на другий план перед ускладненою соціальною діяльністю. Людину перестає хвилювати боротьба за виживання як виду на біологічному рівні. Проблему виживання дедалі час­тіше вирішує не мускульна сила, а інтелект — властивість розу­много життя (діяльність), змінюється зміст конкуренції, вона втрачає характер природного добору. Економічна, соціально-політична діяльність, духовна культура стають мірилом людсько­го існування. У процесі діяльності людина пізнає світ, планує йо­го перетворення, прогнозує майбутнє, створює матеріальні цін­ності, які, своєю чергою, сприяють розвитку її розумових та фізичних можливостей, збільшують потенціал її творчості (звідси актуальність проблеми самоствердження в науковій, естетичній творчості, у повсякденній праці). У цілеспрямованій діяльності відбувається формування, самовдосконалення сутнісних сил лю­дини, у філософії цей процес називають опредмечуванням і роз-предмечуванням цих сил.

Своєю діяльністю людина не тільки змінює природу, а й ство­рює «другу природу», оптимальне середовище свого існування та розвитку. Що складнішими є форми, види й способи діяльності, то досконалішим є середовище людського існування й доскона-

лішою стає сама людина. У процесі діяльності формується нова система організації світу (суспільство) як якісно інший спосіб формування еволюційних програм (насамперед соціальних) і новий їх зміст. Людина в її соціально-діяльнісній сутності, духовній куль­турі, якісно новій творчості (активності) — мета цих програм.

Діяльність є джерелом суспільного прогресу. Критерієм про­гресу зазвичай уважають рівень розвитку виробничих сил, що є справедливим, бо від рівня розвитку продуктивних сил залежить життєвий устрій, але у своїй стратегічний спрямованості діяль­ність зорієнтована не стільки на створення засобів виробництва, скільки на саму людину, її творчі здібності, здоров'я, можливість самореалізації, духовність, моральність, соціальну свободу та особисту гідність.

Тому сьогодні актуальною є проблема діяльності як засобу розвитку суспільного прогресу, найвищого рівня цивілізації. Найбільшої актуальності набуває такий компонент діяльності, як інтелектуалізація всіх форм діяльності. Наукова, творча діяль­ність стає єдиним чинником матеріального та духовного вироб­ництва, формування та розвитку вищих цінностей людського су­спільства, ощадливого ставлення до природних умов життя. З огляду на це діяльність як засіб збагачення, відчуження пере­творюється на засіб самореалЬації людини, її вищих творчих можливостей, морально-ціннісних принципів, гармонійно поєд­наних потреб.

Діяльність — це процес, вища форма універсальної активнос­ті, спосіб життєдіяльності людини, її самовдосконалення, при­чина й спосіб установлення соціально організованої системи, основа єдності матеріального та духовного в житті людей.

Отже, розділ філософського знання, який швчає характери­стики суспільства, його закони, соціальні ідеали, розвиток і перспективи не як окремі проблеми, а як систему, що само-розвивається, називається соціальною філософією. Суспільство — це система життєдіяльності людей як резуль­тат виокремлення людини з природи, об'єднаних територією проживання, епохою, традиціями й культурою. Суспільство є формою існування суспільного буття, що має внутрішню струк­туру, цілісність, закони й спрямованість розвитку. Соціальна філософія виділяє такі сфери суспільного життя: економічну, політичну, соціальну, духовну. Проблемі діяльності соціальна філософія надає надзвичайно важливого значення. Діяльність визначається як спосіб існу­вання соціального, специфічна форма активного ставлення

Дата добавления: 2015-05-26