Головні підходи до проблеми свідомості у філософії 2 страница

людини до навколишнього світу, змістом якої є його цілесп­рямована зміна та перетворення. Діяльність має свою струк­туру, що реалізується в системі взаємодії суб'єкта й об'єкта діяльності.

За типами діяльність поділяють на матеріальну й духовну. Діяльність є основою єдності матеріального та духовного в житті людей. Головною формою діяльності є праця.

і? самоперевірки

1. Дайте коротке визначення поняття «суспільство».

2. Охарактеризуйте структуру суспільства як соціальної системи.

3. Назвіть головні сфери життя суспільства.

4. Поясність зміст таких понять, як «системність», «діяльність».

5. Дайте коротку характеристику головним закономірностям роз­
витку сучасного суспільства.

Темі

1. Єдність природи і суспільства.

2. Сучасні концепції про сутність суспільства як системи, що само-
розвивається.

3. Синергетична концепція про механізми саморозвитку суспільства.

4. Характеристика сучасних соціальних процесів у перехідному су­
спільстві.

сок рекомендованої літератури •

1. ВасильчукЮ. А. Зпоха НТР: новьіе основьі массового производства
и общество // Полис. — 1996. — № 2.

2. Вебер. М. Избранньїе сочинения: В 3 ч. — М., 1990.

3. Гоббс Т. Левиафан // Соч.: В 2 т. — М., 1991. — Т. 2.

4. Дюркгейм 3. О. Разделение общественного труда. Метод социоло-
гии. — М., 1990.

5. Зотов А. В., Шевченко В. Н. Очерки социальной философии. — М.,
1994.

6. Поппер К. Открьітое общество и его враги: В 2 т. — М., 1994.

7. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре // Антология мировой фи-
лософии: В 4 т. — М., 1970. — Т. 2.

8. Ручка А. А, Танчер В. В. Очерки истории социологической мьісли. —
К., 1992.

9. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992.

10. Знгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и госу-
дарства // Маркс К., Знгельс Ф. — Соч. — Т. 21.

11. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. —
К., 1996.

12. Бердяєв Н. А. Смьісл истории. — М., 1990.

13. Герасимчук А. А. Філософія: Курс лекцій: Навч. посіб. для вузів. —
К., 1999.

СУСПІЛЬСТВО І ПРИРОДА (ДІАЛЕКТИКА ВЗАЄМОДІЇ)

Схема 9

Наслідки негативного

Суспільство — сукупність форм організації життя та діяльності людей, цілісна система спільного життя індивідів (взаємодія, порядок, ' традиції, культура)

Природа — сукупність усього су­щого в матеріальному світі як про­тилежність духовним явищам куль­тури й цивілізації

Антропогенний вплив на природу

' антропогенного впливу в природі

Особливості

Виснаження надр землі

І Екологічна криза З

ЛІ!

Різке зменшення впливу природи на людину

Природа стала сприйматися не як самостійна реальність, а як сиро­винний додаток для задоволення людських потреб

Науково-технічна революція в со­тні разів збільшила можливості не­гативного антропогенного впливу, що призвело до кризи в екологіч­ній сфері

Сучасний світ науки й техніки (техносфера) перетворився на са­мостійну реальність без урахуван­ня інтересів природи

Екологічна проблема —

проблема охорони довкілля від не­гативного впливу людини

Забруднення землі промисловими відходами

Знищення рослинного та тварин­ного світу

Вирубування лісів

Використання атомної енергії' (як з мирною, так і з воєнною метою), що призводить до радіоактивного забруднення довкілля

ігргпгт¹

Таблиця 9

(_) ГОЛОВШ КАТЕГОРІЇ ТА ПО ЇТЯДОТЕМИ

середовище, що містить як природне місце перебування Географічне людини, так і штучну, тобто вторинну, природу (результат середовище трансформації природного середовища в процесі людської життєдіяльності)

Екологічна неконтрольована деструктивна зміна біосфери, що загр криза жує існуванню людини на Землі

термін, який використовується для позначення проце' Коеволюція сумісного взаємопогодженого розвитку біосфери та лкн ського співтовариства

| сфера розуі>/ шеспрямований розумний розвиток біг

І Ноосфера сфери, що з;: і ііюється в інтересах людини (В. І. Вернад

СаКИЙ)

1) у широкому значенні — це весь світ у різноманітті його Природа форм, 2) у вузькому — природа є об'єктом науки (приро­дознавства)

Соціальна наука, що вігачаг ієрє¹.п вза^ ідносини суспільст-екологія ва (людини) із сер ичшд ириро і)

Проблема взаємодії суспільства і природи у філософії

Поряд із проблемами збереження миру й захисту людської цивілізації суспільство дедалі більше й більше хвилюють супере­чливі взаємовідносини суспільства та природи, збереження при­родного середовища існування. Всебічна оцінка глобальних проб­лем сучасності та теоретичне обґрунтування заходів, необхідних для підтримки природи в здоровому стані (який сприятиме роз­витку життя), — одне з головних завдань соціальної філософії (соціальної екології, яка в розв'язанні власних завдань спирається на теорію взаємодії суспільства й природи)

Як уже зазначалось у попередніх темах, суспільство — це су­купність форм організації життя та діяльності людей, цілісна сис-тема спільного життя індивідів (взаємовідносини, взаємодія, по­рядок, традиції, культура). Головними складовими суспільства є. 1) антропосфера — сфера життя людей як біологічних організ­мів; 2) соцюсфера — сфера складних відносин між людьми; 3) біотехносфера (техносфера) — галузь поширеного технічного впливу людини й людської цивілізації.

Категорія «природа» має три основних аспекти визначення: по-перше, використовується для позначення походження предме­та, його першопричини, сутності; по-друге, використовується для позначення форм існування матеріального світу, на противагу духовним явищам і феноменам культури й цивілізації; по-третє, вона є об'єктом дослідження природознавства. У контексті соці­альної філософії категорія природи відіграє велику роль — вона стає основою для пояснення розвитку суспільства й цивілізації.

Назвемо головні складники природи:

1. Літосфера — верхня частина твердої оболонки Землі, в яку
входить кора й верхня частина мантії. Літосфера створює тверду
основу поверхні, де, власне, й виникло життя, бо, як відомо, все­
редині Землі життя неможливе. Літосфера містить корисні копа­
лини, вона має особливий органічний шар — ґрунт, який створює
умови для життя рослинних організмів, котрі, своєю чергою, с
їжею для людини й тварин.

2. Атмосфера — це газоподібна оболонка Землі. Вона захи­
щає Землю від впливу відкритого космосу, перегріву й переохо­
лодження, створює оптимальний для життя клімат, містить азот і
кисень, необхідні для дихання. Кисень, з'єднуючись із воднем,
утворює воду — обов'язковий компонент, необхідний для життя
людини.

3. Гідросфера — водна оболонка між поверхнею Землі (літо­
сферою) та атмосферою. Завдяки атмосфері та літосфері здійс­
нюється кругообіг води в природі, що сприяє нормальному роз­
витку життя в рослинному та тваринному світі.

4. Біосфера — сфера існування живих організмів (оболонка
Землі, наповнена життям). Це цілісний взаємозв'язаний організм,
який охоплює рослинний, підводний і надводний, тваринний світи.

Взаємодія суспільства і природи має певну історію (генезу). Сучасна філософія вказує на єдність суспільства й природи. Як у суспільстві, так і в природі існують об'єктивні закони, що зумовлю­ють фундаментальну основу їх єдності. Питання про взаємодію суспільства й природи виникло ще в давнину (в добу античності). У минулі століття до виробництва залучалися лише деякі «безпо­середньо» виокремлені з природи предмети й засоби виробницт­ва, що не порушувало на планетарному рівні рівномірного харак­теру взаємодії «людина — біосфера».

Для первісної людини, яка майже повністю була «розчинена» в природі, характерною рисою стало одухотворення природи. Первісна людина не протиставляла себе природі, вважала себе її частиною, однак разом з тим природа була ворожою їй силою, і

тому виникла потреба встановлення гармонійних відносин з ме­тою уникнення зла з боку природи. Сама природа як ідеал доско­налості містила Логос — еталон організації життя згідно зі свої­ми законами, сприймалась як найкраща форма життя.

Християнство вважало природу уособленням матеріального («гріховний низ», який протистоїть нематеріальному духу). Ма­теріальна природа не вічна, мінлива, над нею стоїть незмінний і вічний дух. Таким чином, головною ідеєю Середньовіччя щодо природи було не злиття з нею, а піднесення над природою.

В епоху Відродження вчені знову звернули увагу на цінність античних ідеалів тлумачення природи й усього матеріально-природного як уособлення гармонії та досконалості.

Новий час породив феномен науки, природа стала об'єктом наукових досліджень. На зміну пізнавальному ставленню до при­роди прийшло діяльнісне (практичне). Була висунута теза про необхідність підкорення природи, панування над нею, якого мож­на досягти за допомогою використання наукових знань.

Сучасний світ потребував нових ціннісних настанов щодо су­перечливої взаємодії суспільства й природи. Суспільство впливає на розвиток суспільної свідомості, здатне знищити результати людської діяльності, прискорити або загальмувати розвиток про­дуктивних сил і забезпечити людей основними засобами існуван­ня. Але водночас воно безмежно розширює обсяги використання природи, вивчає природу з метою її використання, інтенсифікує видобуток природних ресурсів, впливає на структуру природного середовища, деструктивно діє на процеси самовідновлення при­роди тощо.

Природа як універсальне середовище, в якому живе людина (існує культура), вимагає відповідного ставлення до неї й гармо­нізації цього ставлення, адже людина є частиною природи й пов'язана з нею безпосереднім зв'язком, а тому органічно залеж­на від неї. Отже, з'явилася проблема антропогенного впливу на природу {проблема екології). Екологічна проблема — це проблема захисту довколишнього середовища, або природи, від деструк­тивного впливу на неї людської діяльності.

Тож під час становлення людського суспільства, зростання науково-технічних засобів виробництва (використання складних знарядь праці та машин) можливість природи впливати на люди­ну (суспільство) різко зменшилась, а вплив людини на природу (антропогенний) подвоївся. Природа стала сприйматися не як са­мостійна реальність, а як сировинний додаток щодо задоволення людських потреб. Науково-технічна революція в сотні разів збіль-

шила можливості негативного антропогенного впливу, що при­звело до гострої кризи в екологічній сфері. Сучасний світ науки і техніки (техносфера) перетворився на самостійну відчужену реаль­ність без урахування інтересів природи. У XX ст., коли науково-технічний прогрес у всесвітньому масштабі значно прискорився і переріс у науково-технічну революцію, антропогенний вплив вик­ликав економічну катастрофу із сумно відомими наслідками (на­приклад, Чорнобильська катастрофа тощо).

Назвемо напрями впливу на природу, що є для неї згубними.

1. Виснаження земних надр (упродовж всієї історії людства й
особливо у XX ст. людина в необмежених кількостях видобувала
корисні копалини з надр землі, що спричинило майже повне вис­
наження внутрішніх ресурсів нашої планети, наприклад, запасів
нафти, вугілля, природного газу).

2. Забруднення землі, особливо водоймищ, та атмосфери про­
мисловими відходами.

3. Знищення рослинного й тваринного світу. Виникли умови,
за яких технічний розвиток (дороги, заводи, електростанції) по­
рушує звичайний спосіб життя рослин і тварин, змінює природ­
ний баланс флори й фауни.

4. Вирубування лісів (незважаючи на те, що вони є важливим
фактором очищення атмосфери).

5. Використання атомної енергії як у воєнних, так і мирних
цілях (наземні та підземні ядерні вибухи).

Людина, створюючи нові засоби оволодіння силами природи, втратила не тільки цілі й зміст цього процесу, але й у багатьох випадках інстинкт самозбереження. Неймовірним фактом може стати повна ліквідація біосфери планети, а разом з тим і природ­ного середовища існування людини як виду. Усвідомлення цих негативних процесів викликало занепокоєння в багатьох краї­нах. Так, у 1960-х роках виникла громадська організація під на­звою «Римський клуб», метою якої стало створення та вивчення глобальних моделей розвитку людства, в тому числі подолання екологічної кризи. Подібною проблемою займається соціальна екологія.

Соціальна екологія — це охорона людини, її здоров'я, а та­кож суспільства від негативних наслідків науково-технічного прогресу. Проблемам соціальної екології відведено значне місце в науковій діяльності екзистенціоналістів («філософія життя» людини) — К. Ясперса, М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра та інших. Згадані філософи вважали, що сучасна людина живе в інформа­ційно перевантаженому суспільстві і є об'єктом деструктивного

впливу з боку засобів масової інформації (газет, телебачення та ін.). Людина стає дедалі більш залежною від комп'ютерних тех­нологій тощо.

Зростаюча урбанізація спричиняє те, що більшість людей проживає у мегаполісах, населення яких становить 10 — 20 млн осіб (Мехіко, Токіо, Нью-Йорк та ін.). Людина повністю підкоря­ється ритму мегаполіса, втрачає свою індивідуальність, почува­ється дрібною порошинкою в середовищі, що оточує її. Крім то­го, вона зазнає надмірного тиску розвинутого суспільства й держави через мораль, традиції, закони, митну систему, право­охоронні органи, політичні інститути тощо. Тому перед соціаль­ною екологією постає завдання захистити людину від негативно­го впливу науково-технічного прогресу.

Особливо гостро стоїть проблема народонаселення, що в май­бутньому може перерости в некеровану кризу. Річ у тім, що зрос­тання населення спричиняє кількісне збільшення людського су­спільства та його потреб і ще більше виснаження природи в її можливостях. Крім того, збільшення населення призводить до за­гострення соціальних суперечностей всередині суспільства, поза-як прогрес не встигає за зростанням населення, отже, частина людей позбавлена деяких благ. У цій ситуації вчені розвивають ідею «критичної маси» на Землі, аналізують питання про щонай­більшу кількість населення, перевищення якої може стати небез­печним для всіх. До того ж стоїть проблема якості населення, тобто питання про те, чи вистачить суспільству матеріальних можливостей для забезпечення повноцінного функціонування сім'ї, організації якісного виховання дітей та молоді тощо.

У багатьох країнах третього світу (Азія та Африка) спостері­гається тенденція зростання населення у відриві від якісного по­тенціалу. Це викликано відсутністю контролю за народжуваністю з боку держави (за винятком Китаю) або його неможливістю че­рез існуючі традиції. Подібне зростання народжуваності зумов­лює різке зниження якості життя, призводить до неосвіченості, фізичної неповноцінності молоді, створює для окремих родин і держави загалом непереборні труднощі.

Водночас у розвинутих капіталістичних країнах Заходу відбу­вається зниження народжуваності. Головними причинами цього є: 1) високоорганізоване техногенне суспільство вимагає від люди­ни чималих зусиль (здобуття освіти, отримання роботи) і не за­лишає часу на родину, дітей. У багатьох сім'ях традиційно є одна дитина або щонайбільше дві; 2) громадяни держав, що перебува­ють у процесі становлення й реформ, через бідність, соціальну

незахищеність, важкі умови життя мають мінімум дітей (або вза­галі їх не мають).

Отже, антропогенна діяльність викликала деструктивний вплив на природу, саме тому екологічна проблема набула глобального характеру. З огляду на це виникло поняття екологічного імпера­тиву, сутність якого полягає в тому, що порушення рівноваги природи зумовлює неконтрольовані зміни характеристик біо­сфери й може зробити неможливим дальше існування людини на Землі. Суспільство має виробити нове екологічне мислення, у якому головною цінністю стануть екологічні пріоритети, тобто виживання людського суспільства. Гармонізація відносин із при­родою — це кардинальна зміна глобальної стратегії розвитку людської цивілізації. Нова стратегія виходить з того, що окремі перспективні цілі, що стоять перед людством, загалом не будуть досягнуті, якщо одночасно буде порушено середовище існування людини. Гармонізація відносин природи й суспільства стає най­вищою моральною цінністю сучасної цивілізації.

Існує загальна перспективна ідея досягнення цієї гармонії — це ідея ноосфери й коеволюції. Поняття «ноосфера» було запропонова­но у 20-ті роки XX ст. французькими ученими Леруа і Тейяром де Шарденом і розвинута В. І. Вернадським у його концепції ноосфе­ри. Останній уважав, що думка (мислення) перетворилася на явище планетарного масштабу. Трансформаційний потенціал думки (мис­лення) повинен зумовити радикальну зміну статусу Землі. Так само, як виникнення біосфери привело до появи ноосфери, з біосфери має сформуватися нообіосфера. Сьогодні можливий лише один шлях розвитку — коеволюція (докладніше у темі 13).

Назвемо заходи, що сприятимуть запобіганню глобальній еко­логічній кризі.

1. Зменшення або взагалі припинення загрозливого техноген­
ного впливу на природу.

2. Розв'язання екологічних проблем.

3. Надання особливого статусу соціальній екології, без пере­
творення людини на заручника інформаційно-техногенного су­
спільства.

4. Пошук нових засобів і ресурсів для свого існування, не
пов'язаних з виснаженням надр землі.

5. Контроль народжуваності, вирішення проблеми народо­
населення, оберігання суспільства від порушення балансу між кіль­
кістю та якістю населення.

6. Розвиток ідей екологічної етики, в основі якої лежить усві­
домлення коеволюції людського «Я» і природи.

Отже, для соціальної філософії важливим є той факт, що су­спільство і культура виникають на ґрунті закономірностей при­роди.

Уявлення про природу як простір для реалізації сутності лю­дини перетворило її на об'єкт задоволення потреб людини з метою виживання і забезпечення себе умовами виживання. Використовуючи речовину, енергію природи, людина завжди боролася з природою, відстоюючи своє право на життя. Із розвитком цивілізації людина все більшою мірою впливала на біосферу (природу), порушувала баланс природних про­цесів, викликала незворотні зміни в природі, що призвело до глобальної екологічної' кризи (руйнація біосфери планети, знищення природного середовища існування людини). Головною умовою подолання негативного антропогенного впливу є розвиток ідеї' екологічної етики, в основі якої лежить усвідомлена коеволюція людського «Я» і природи.

,' для с юперевірки і,£ '',.

«СІЙ* т-:>■"• '4 " „<>Й)"І.1-ї-,

1. Дайте коротку характеристику категорії «природа».

2. У чому єдність природи й суспільства?

3. Як суспільство впливає на розвиток природи?

4. Що таке екологічна криза?

5. Проблеми народонаселення.

6. Способи подолання негативного антропогенного впливу на при­
роду.

ш рефератів

1. Відмінність історії суспільства від історії природи.

2. Об'єктивне та суб'єктивне в історії суспільства.

3. Що таке людство?

4. Пошуки стратегії екологічного розвитку світової цивілізації.

5. Взаємодія суспільства і природи в умовах глобальних проблем.

6. Проблеми коеволюції, екологічної та політичної свідомості в су­
часному світі.

7. Ідеї В. І. Вернадського і цивілізаційний вибір України.

1. Амосов Н. М. Разум, человек, общество, будущее. — К., 1994.

2. Волков Г. Зра роботов и зра человека. — М., 1991.

3. Гаджиев К. С. Введение в геополитику. — М., 1998.

4. Глобальньїе проблемьі и общечеловеческие ценности. — М., 1990.

5. Горохов В. Г., Розин В. М Введение в философию техники. — М.,
1998.

6. Канке В. А. Зтика. Техника Символ — Обнинск, 1990.

7. Князев В. Н. Человек и технологии. — К., 1990.

8. Виннер Н. Кибернетика и общество. — М., 1958.

9. Вернадский В. И. Несколько слов о ноосфере // Русский космизм:
Антология философской мьісли. — М., 1993

10. Вернадский В. И. Философские мьісли натуралиста. — М., 1988

11. ЗлобінЮ. А. Основи екологи. —К, 1998.

12. Красаченко В. С Людина і біосфера: основи екологічної антрополо­
гії. — К., 1999.

13. Межжері'н В. О. Учення про ноосферу: утопія чи наука // Вісник НАН
України.— 1991. —№ 11.

14. Моисеев Н. Н. Человек во Вселеннои и на Земле // Вопросьі фило­
софии. — 1990. — № 6.

15. Моисеев Н. Н. Человек и ноосфера. — М., 1990.

16. Поппер К. Открьітое общество и его враги: В 2 т. — М., 1994.

17 Пригожий И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новьій диалог с приро-дой. — М., 1986.

18. Проблемьі зкологии и основньїе пути их решения — К., 1993.

19. Сахаров А. Д Мир через полвека и вопросьі философии. — М, 1989.

20. Семенов Ю. И. На заре человеческой жизни — М., 1989.

21 Чижевский Л. А. Кольїбель жизни и пульсьі Вселеннои // Русский ко­смизм: Антология философской мьісли. — М., 1993. 22. Шкловскип Н. С Вселенная. Жизнь. Разум. — М., 1978.

ГОЛОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ

філософська категорія для позначення реально існуючої, стабільної, об'єктивної, вічної, безмежної субстанції, що містить у собі все суще

здатність матерії відтворювати властивості та структуру об'єк­та, який відображується

філософське вчення* про об'єктивний закономірний взаємозв'язок і
взаємозумовленість явищ природи, суспільства та людської психі-;
ки й волі. Протилежною філософською концепцією є індеіермі-
нізм — заперечення причинної зумовленості явиш у світі ^;

поняття, яке у широкому розумінні тотожне ідеальному (свідо­мості) й протилежне матеріальному. У вузькому розумінні дух ототожнюється з мисленням

це об'єктивний, суттєвий, необхідний, стійкий загальний зв'язок матеріальних і духовних явищ, що визначає характер і спрямованість руху та розвитку¹

ширше, ніж закон поняття. Якщо закон чітко виявляється в кон­кретних умовах, то закономірність — це взаємозв'язок низки законів

., філософська'категорія для позначення об'£ктивної реальності (чуттєво-предметного світу), що так чи так впливаг на людину й вщаикає відчуття

стан абсолютного ніщо, межа, за якою певний предмет ще не існує або вже не існує

одна з основних об'єктивних форм існування матерії. Поняття про­стору характеризує розташування матеріальних об'єктів відносно один одного, визначає протяжність тіл та їх співіснування

найвищий тип руху, завдяки якому проходить незворотна спря­мована зміна матеріальних та ідеальних об'єктів від одного які­сного стану до іншого, від старого до нового

спосіб існування матерії, її узагальнений атрибут. Рух — це будь-яка зміна у природі та суспільстві. Матерії без руху не іс нує, оскільки не існує й руху без матерії

одна з альтернативних діалектиці теорій розвитку, науковий напрям, який вивчає зв'язки між елементами структури, підсис­теми, що створюються у відкритих системах завдяки інтенсив­ному обміну речовини та енергії з довколишнім середовищем у нерівномірних умовах

філософська категорія для позначення кінцевої основи всіх ба гатогранних виявів явищ природа та історії; дещо відносно стійке, що існує саме по собі й не залежить ні від чого іншого

одна з основних об'єктивних форм існування матерії. Час харак­теризує тривалість існування процесів та явищ, послідовність зміни стану в розвитку матеріальних систем. Характеристикою часу є його незворотність, він тече від минулого через сучасне до майбутнього

22

Проблема буття

Учення про буття дістало назву «онтологія», а сама проблема буття стала однією з найголовніших у філософії. Становлення й розвиток філософії розпочався власне з вивчення проблем буття. Давньоіндійська, давньокитайська, антична філософії цікавилися насамперед онтологією, прагнули в межах своїх можливостей да­ти відповідь на питання: «Як існує світ?», «Які особливості іс­нування буття?», «Що є основою (першопричиною) існування світу й людини?». Філософські роздуми над цими питаннями да­ли можливість створити одну з перших філософських картин сві­ту¹, визначити форми ставлення людини до навколишньої дійс­ності.

Поняття «буття» ввів у філософію давньогрецький філософ Парменід (V ст. до н. є.). Він уважав, що буття реально існує, во­но є незмінним, однорідним та абсолютно непорушним. У світі немає нічого іншого, окрім буття. Думка людини відображує бут­тя, дає йому логічне тлумачення. Парменід зазначав, що «буття є думка про буття, а думка про буття є саме буття». Платон обсто­ював протилежний погляд. Зокрема він говорив, що справжнє буття — це світ ідей, які є істинними й незмінними. Геракліт уважав, що буття існує в єдності з небуттям, воно є плинним і змінним (наприклад, як вогонь, що є основою світу). Але незва­жаючи на розбіжності тлумачення, філософи античності під бут­тям розуміли все, що істинно існує, що є вічним і незмінним і має причину в самому собі (самопороджує себе). Середньовічні мис­лителі надавали онтології теологічного змісту — ототожнювали поняття буття та Бога.

Дата добавления: 2015-05-26