Головні підходи до проблеми свідомості у філософії 4 страница

У процесі розвитку філософського знання проблема свідомос­ті кваліфікувалась як надзвичайно складна й загадкова. Філософи тлумачили її по-різному, але, поза сумнівів, на результати їх ви­сновків неабияк впливала позиція у головному питанні філософії.

Із самого початку свідомість сприймалась як вияв духу або душі, що активно впливали на людське життя. Дух і душа вида­вались невід'ємними частинами тіла, тобто ще не існувало поділу в розумінні матеріального та ідеального. З плином часу дух і ду­шу стали сприймати як нематеріальні й позапредметні сутності, що належали метафізичному світу з характерними йому атрибу­тами (можливістю самостійного вічного існування у просторі й часі). Така позиція спричинила формування ідеалістичного підхо­ду до вирішення проблеми свідомості.

Ідеалістичний підхід упродовж тривалого часу став домінува­ти у вирішенні цієї проблеми. Ідеалісти виходили з того, що сві­домість первинна, а матерія — вторинна. Свідомість, як першо­причина, є активною й творчою, вона породжує явища природи та історії, існує незалежно від індивіда як частинка «світової сві­домості». Об'єктивний ідеалізм був характерний для різноманіт­них релігійних і теологічних концепцій, згідно з якими свідомість існує об'єктивно, сама по собі, незалежно від матеріальних носіїв (живих організмів, людини). Свідомість безпосередньо виплива­ла з Абсолюту (Бога, космічних сфер), з яким перебувала в єднос­ті й була неподільною за своєю сутністю. Частинки «Світового ро­зуму» (свідомості) розсіяні в природі у вигляді свідомості живих організмів і людини.

Дуалістичний підхід у своїй основі містив ідею про рівнознач­ність матерії та свідомості, що, зрештою, означало повну незалеж­ність свідомості від матерії. Дуалізм не є третім напрямом філо­софії (чимось середнім між матеріалізмом та ідеалізмом), він — різновид ідеалізму. Оскільки матерія та свідомість згідно з дуаліз­мом існують вічно, то відпала необхідність дослідження причин їх походження та розвитку. Найвідомішим представником дуалі­стичного підходу до проблеми свідомості був Рене Декарт. Філософ підкреслював значення самосвідомості, аналізував свідомість як момент самоспоглядання власного внутрішнього світу як безпо­середньої субстанції, що не може бути пізнана тільки мислячим суб'єктом. Душа, за Де картом, тільки мислить, а тіло тільки ру­хається.

Близькою до дуалізму була теорія Тейяра де Шардена, що по-своєму пояснювала природу свідомості. Згідно з нею свідо­мість — це «надлюдська сутність», «внутрішній бік», «мізки матерії». Загалом пізнання конкретних механізмів дії свідомості Т. де Шарден (як і І. Кант) уважав справою доволі безперспек­тивною й неможливою.

Плозоїзм трактував свідомість на основі ідеї про те, що вся матерія (жива й нежива), а також усі форми її вияву мають душу. Головною властивістю матерії вважали одухотвореність. Це по­ложення захищали французькі матеріалісти XVIII ст., насамперед Дені Дідро, який пропонував шукати підвалини психіки не в над­природній матеріальній субстанції, а в матеріальній дійсності. Гілозоїзм став першою наївною спробою розуміння свідомості та психіки на матеріальній основі.

Вульгарний матеріалізм репрезентував крайню матеріалістичну позицію щодо розв'язання проблеми свідомості. Згідно з цим підхо­дом свідомості як самостійної субстанції взагалі не існує, вона є безпосередньою здатністю матерії, яка характеризується законами фізики (цей напрям розробляли німецькі філософи К. Фогт, Л. Бюх-нер, Я. Молешотт та ін.). Основними положеннями крайнього мате­ріалістичного підходу (фізикалістів) стали тези про те, що головний мозок є складним механізмом природи, найвищим рівнем організа­ції матерії; свідомість людини не може існувати окремо від матері­ального первинного носія — мозку. Прикладом для них слугувало те, що вплив матеріального чинника на мозок (наприклад алкоголю) позначається на показниках свідомості тощо.

Єдина проблема, з якою так і не впоралися крайні матеріаліс­ти, — це існування ідеальних об'єктів свідомості (суб'єктивних образів без реальних властивостей матеріального предмета, яки­ми може оперувати свідомість, наприклад, збільшувати їх або зменшувати, об'єднувати у фантастичних образах, забувати то­що). Нікому з науковців не вдавалося за допомогою приладів зафі­ксувати ідеальні образи, побачити думку (розум) іншої людини.

Діалектичний матеріалізм розглядає свідомість як особливий вияв матерії. В основі свідомості лежить здатність високооргані-зованих форм матерії відображати саму себе. Вона є вторинна і активна щодо матерії. Свідомість стає суб'єктивним образом об'єктивного світу, який потрібен людині для адаптації (через практичну діяльність) до навколишньої об'єктивної дійсності (К. Маркс, Ф. Енґельс). Сьогодні ця позиція є найпоширенішою серед філософів, хоча представники сучасної західної філософії гостро критично ставляться до неї.

Наприклад, представники феноменології пропонують уникати аналізу свідомості через взаємовідносини, взаємодію з предмет­ним світом. Так, Едмунд Гуссерль уважав, що слід говорити ли­ше про феномен свідомості. М. Гайдеґґер уважав свідомість фе­номеном людського буття, а Ж.-П. Сартр під свідомістю розумів рефлексивне «для — себе — буття» тощо.

Проблеми свідомості по-своєму вирішуються в герменевтиці, екзистенціоналізмі, психоаналізі, «філософії життя» та ін., які за­звичай вивчають лише окремі аспекти (внутрішню логіку) свідо­мості (наприклад, взаємодія між свідомим і несвідомим у 3. Фройда). Поряд з гіперкритичним ставленням до класичних філософських підходів до вирішення проблеми свідомості, су­часних філософів цікавлять питання про походження свідомості. Наприклад, у теорії елімінації розвивається ідея, згідно з якою поняття дух і духовність (а разом з ним і свідомість) є ненауко­вими, об'єктивно застарілими, подібно до містичних уявлень про і є, що відьма може накликати хворобу.

Але попри все нині однією з найпопулярніших і найдослідже-ніших концепцій свідомості залишається діалектико-матеріа-лістична. Вона якнайповніше віддзеркалює генезу розвитку сві­домості — починаючи з її передісторії (матеріальних і біологіч­них передумов) і закінчуючи її соціальною історією. Отож, док­ладніше розглянемо цей підхід.

Матеріалістичне пояснення природи свідомості (теорія від­ображення) ґрунтується на тому, що матерія завдяки своїй здат­ності розвиватися до найвищого рівня відображення породжує «людський дух» — мислення, волю, емоції тощо. Розвиваючись у формі окремих предметів та явищ, матерія не просто існує у про­сторі й часі, а й активно впливає на інші матеріальні об'єкти. Цей вплив спричиняє певні зміни у внутрішніх і зовнішніх структурах між матеріальними об'єктами, які взаємодіють (призводить до певних наслідків). Характер цих змін і наслідків залежить від особливості предметів, явищ і процесів, що взаємодіють між со­бою. Ця взаємодія стає основою (сутністю) процесу відображення.

Відображення є універсальна якість матерії, процес і результат взаємодії, завдяки якому особливість одного об'єкта тією чи тією мірою відтворюється в особливостях іншого.

Результати відтворення залежать не від природи відображено­го предмета, а від природи предмета, який відображує. Саме від останнього залежать характерні особливості відображення, част-

кове і неповне відображення. Крім того, упорядкованість струк­тури об'єкта, що відображує, має певну спотвореність. Ці особ­ливості мають місце в будь-якій формі відображення.

Форми відображення в різноманітних матеріальних об'єк­тах неодинакові, вони залежать від особливостей самооргані­зованої матерії. Тому, спостерігаючи за рівнем розвитку мате­ріальних об'єктів, ми легко побачимо якісні «стрибки» в про­цесі відображення, які умовно збігаються з трьома величез­ними історичними етапами: 1. Відображення на рівні неживої природи. 2. Відображення на рівні живої природи. 3. Відображен­ня на соціальному рівні.

Відображення на рівні неживої природи (фізико-хімічне від­ображення) проходить за законами фізики, хімії, механіки. Взає­модія між матеріальними об'єктами в неживій природі спричиняє зміни фізичних (зокрема й механічних) властивостей, появу но­вих упорядкованих структур, нових хімічних якостей, реакцій тощо. Наслідки цього рівня взаємодії між матеріальними об'єк­тами зберігаються певний час (фіксуються за допомогою певної інформації про характер причинно-наслідкових зв'язків).

Відображення на рівні живої природи (біологічне) є резуль­татом взаємодії між живими організмами. У цьому разі відо­браження виявляється у формах подразливості, чутливості, а згодом і психіки. Подразливість є найпростішою формою біоло­гічного відображення, вона є реакцією живих організмів на предмети та явища навколишнього світу (живі та неживі). Чут­ливість є зворотною реакцією на зовнішній подразник, який має безпосереднє життєво важливе значення для живого організму. Біологічне відображення (подразливість і чутливість) дає змогу живим організмам пасивно адаптуватися до навколишнього се­редовища.

На найвищому рівні живої природи з'являється психічне від­ображення. У найскладніших живих організмах формується нер­вова система. Формою відображення стає відчуття, тобто від­ображення, що переорієнтовує живий організм від пасивної ада­птації (пристосування) до активно-пошукової реакції (у формі інстинктивної поведінки). Поступово відбувається ускладнення нервової системи живих організмів, що стає передумовою фор­мування спинного й головного мозку. У результаті виникає центральна нервова система з якісно новим способом відобра­ження навколишнього світу на основі психічної діяльності (пси­хіки). Якщо раніше взаємодія організму та зовнішнього світу проходила на основі безумовних рефлексів, то тепер виникають

умовні рефлекси, що стають основою складної пошуково-орієнта-ційної поведінки. Психічні явища набувають форми образів (ре­зультату) взаємодії організму з природою, об'єктивним світом. Той чи той образ впливає на формування умовних рефлексів.

Психічне відображення є процесом систематизації, осмис­лення різноманітних слідів подразнення, здатність живих ор­ганізмів найвищого рівня розвитку моделювати свою поведінку з метою адаптації до навколишньої дійсності творчо й неста­ндартно.

Ускладнення організації матерії неодмінно веде до усклад­нення форм відображення. Кожний різновид живої природи є своєрідною системою, яка може функціонувати й відновлювати себе лише у процесі адекватного пристосування до умов супереч­ливого зовнішнього світу. Найскладніший і найвищий рівень від­ображення у формі свідомості належить людині. Незважаючи на генетичну подібність психіки людини до психіки тварин, фор­ми їх відображення не можна ототожнювати. Назвемо характерні особливості людської свідомості.

Ідеальний характер процесу свідомості. Людська свідомість відбиває світ не в чуттєвих, а в ідеальних образах. Ідеальність є особлива нематеріальна сутність свідомості. Ідеальність виявля­ється в тому, що ідеальний образ існує незалежно від матерії (гобто ідеальні образи позбавлені маси, просторових властивос­тей тощо). Свідомість може вільно оперувати образами, надавати їм фантастичних причинно-наслідкових зв'язків, компонувати їх поза логікою реального світу. Ідеальне в конкретних випадках може бути первинним щодо предмета, який планується виготови­ти. Ідеальне невловиме, його неможливо зафіксувати матеріаль­ними приладами тощо. Ідеальне — це те, що існує й не існує одно­часно. Єдина властивість ідеального — бути суб 'єктивною реаль­ністю. Інакше кажучи, ідеальність завжди належить суб'єкту (людині або групі людей) і не існує без свого носія; вона містить особливості життєвого досвіду, частину емоційного віддзерка­лення світу, певні упереджені погляди, помилкові знання тощо.

Абстрагування є ще однією особливою властивістю свідомості. Абстрагування — це процес виокремлення певного предмета, йо-,'о властивостей із сукупності предметів і загальних властивос­тей. Це — спосіб виокремлення спостереження та уявлень у кон­кретні уявлення на рівні окремих абстракцій. Суб'єкт пізнання відривається від матеріальних предметів та явищ, що зрештою сприяє проникненню в їх сутність.

.і лі.ііНііі,

Властивість продукувати абстрактні ідеї — суттєва відмін­ність людської свідомості від свідомості інших живих істот, завдяки якій було створено систему кодованих знаків (людську мову). Мова зберігає й передає зміст людської свідомості. Аб­страгування стало основним чинником генези людської свідо­мості.

Активність людської свідомості виявляється у процесі її адап­тації до навколишнього світу. Людина прагне змінювати світ, що її оточує, згідно зі своїми потребами та інтересами. Першим кро­ком безпосередньої практичної діяльності є прогноз дії або вчин­ку у свідомості (на рівні задуму або ідеї). Ідея стає поняттям, яке виводить свідомість у площину практичної діяльності, вона дає безпосереднє уявлення про зовнішній і внутрішній світ, з яким має справу людина, а також стає основою формування мети (усього того, що може досягти людина у сфері матеріаль­ної та духовної діяльності).

Крім того, існує така властивість свідомості, як процес інтен-ціональності — можливість формування узагальненого предмета свідомості. Предмет свідомості — це характеристики сприйнятих предметів та явищ, що їх «бачить» свідомість. Предметом свідо­мості стає природа і духовний світ людини, які перебувають у нерозривному зв'язку.

Зазначені характеристики людської свідомості з'явились у ре­зультаті складного процесу розвитку самоорганізованої матерії (завдяки двом якісним «стрибкам» — від неживої матерії до жи­вої, а також переходу від живого до розумного, свідомого). Фахів­ці говорять про біологічні передумови та соціальні умови виник­нення й розвитку людської свідомості.

Назвемо безпосередні біологічні передумови виникнення свідо­мості: тілесна організація людиноподібних тварин (прямоходіння, звільнення передніх кінцівок); наявність першої сигнальної систе­ми у вищих тварин (звукове передавання інформації); стадна фор­ма життя людиноподібних архантропів, що згодом стала переду­мовою суспільної організації життя людей; наявність головного мозку та розвиненої центральної нервової системи вищих тварин.

Перелічені біологічні передумови стали підґрунтям для появи людської свідомості, але головну роль у цьому відіграли соціальні пе­редумови, до яких насамперед належать праця, мова й соціальність.

Праця стала якісно новим способом адаптації людини до на­вколишнього світу, вона потребувала спеціальної адаптаційної діяльності на основі енергетично-інформаційного обміну з ним.

Виготовлення засобів виробництва стимулювало людину до абс­трагування, узагальнення, вчило її виокремлювати головні ознаки предметів та явищ для формулювання понять. Це був конкретний механізм розуміння об'єктивного світу. Логіка чуттєво-пред­метної діяльності перетворювалася на логіку мислення. Резуль­тати свідомої діяльності людини закріплювались у матеріальній і духовній культурі.

Якісно новим рівнем адаптації, який зумовив формування стійких людських спільнот, стала мова. Перехід до групового ха­рактеру людської діяльності, потреба координації окремих дій і вчинків людей викликали просте й складне спілкування між людь­ми (комунікацію). Засобом спілкування стала мова (як система знань). Крім того, мова перетворилася не лише на засіб переда­вання думок (інформації), а й необхідну умову мислення (як про­цес оперування абстрактними поняттями, закодованими в певних словах, системі знань), реальну форму думки.

Визначальним чинником розвитку свідомості стала соціаль­ність. Як переконує досвід, поза суспільством розвиток свідомо­сті неможливий. Спілкування (комунікація) перетворилося на ос­нову для формування свідомості особи і суспільства загалом. Завдяки спілкуванню людина соціалізувалася, збагачувала власну свідомість досягненнями попередніх поколінь (у трудовій і розу­мовій діяльності).

Свідомість — це властивість високоорганізованої матерії; це найвища форма відображення дійсності, ідеальний образ ма- і теріального світу; це продукт соціально-історичного розвит- і ку та ускладнення матерії і, нарешті, свідомість — це регу- ' лятор цілеспрямованої діяльності людини.

Свідомість є системним і складним утворенням. Нині пробле­ма структурності свідомості стала гостродискусійною, тому ви­окремлювати ті чи ті її елементи можна лише умовно.

За всієї складності й умовності свідомість можна поділити на кілька елементів.

Знання — головний елемент свідомості. Знання — щ зміст людської свідомості, що формується внаслідок активного від­ображення та ідеального оволодіння матеріальним і духовним світом, їх взаємозв'язків і суперечливих відносин. Знання тісно взаємодіють із практикою (критерієм істини). Тому свідомість — це вміння використовувати знання для практичного оволодіння •ювнішнім світом та здобуття нових знань.

Емоції є також одним з найголовніших елементів структури свідомості. Людина емоційно переживає процес відображення, тобто відтворення дійсності доповнюється психічними пережи­ваннями, хвилюваннями. Емоції можуть як негативно, так і пози­тивно впливати на свідомість. Наприклад, негативні емоції стра­ху деструктивно впливають на адекватне усвідомлення навко­лишньої дійсності, і навпаки, позитивні почуття (наприклад лю­бов) стають генератором творчої активності, чіткішого розуміння взаємодії людини з довколишнім світом. Емоційна сфера сприяє знаходженню об'єктивної істини в її конкретності й стає безпо­середньою світоглядною цінністю.

Воля — це мотиваційна сфера свідомості, що сприяє усвідом­леній активності (зусиллям особи) в досягненні поставленої мети (завдання). Воля й мета завжди взаємопов'язані (без волі не мож­на досягти мети, і навпаки). Воля — це свідомий стимул до дп і вчинку (що не виключає можливості несвідомих дій і вчинків).

Не менш важливим елементом свідомості є мислення як діяль­ність, спрямована на пошук одиничного в предметах та явищах об'єктивного світу. Найадекватнішою формою процесу мислен­ня є слово (яке саме по собі є виразом узагальнення). У процесі мислення з'являються абстрактні поняття, судження, висновки тощо, які дають змогу отримати істинне знання про світ та адек­ватно організувати суспільну практику. За допомогою мислення здійснюється перехід від зовнішнього до внутрішнього розуміння світу (від явища до сутності). Філософським мисленням є мис­лення в поняттях.

До структури свідомості належать також самосвідомість, яка є безпосереднім усвідомленням людиною самої себе як особи, своїх потреб та інтересів, перспектив тощо. За допомогою са­мосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. Важливе зна­чення для самосвідомості мають пам'ять і воля.

Самосвідомість, своєю чергою, має низку підструктурних еле­ментів.

1. Самопізнання (відчуття власного тіла, місця у просторі й
часі, самоспостереження, самоаналіз тощо).

2. Самооцінка (оцінка своєї життєвої ситуації та себе в ній
відповідно до конкретних житгєвих цінностей, норм і вимог, оцін­
ка своїх бажань, потреб, інтересів, оцінка результатів своїх дій і
вчинків тощо).

3. Самокерування (самоконтроль за своєю діяльністю і вчин­
ками, самовдосконалення особистих якостей, самодетермінація по-

ведінки, критичне переосмислення самого себе, своєї життєвої позиції, наявних цінностей тощо). Адекватний рівень самооцінки, самоконтролю в кінцевому рахунку визначають позитивні якості особи (світогляд, характер, інтереси) в її взаємодії з довколишнім середовищем. Власне, навколишнє середовище (соціум) детермі­нує активний самоконтроль і самокерування особи, її відповідаль­ність за власні дії та вчинки.

Близько до самосвідомості стоїть рефлексія як принцип мис­лення, за допомогою якого здійснюється аналіз та відбувається усвідомлення власних форм діяльності. У широкому розумінні слова рефлексія — це зусилля, яке повертає свідомість на саму себе, розмірковування над своєю психічною діяльністю.

Отже, людина є істотою, яка сама себе оцінює, контролює й удосконалює. Без цих характеристик вона не могла б визначити свою одиничність і неповторність, а також своє місце у світі.

Структурні елементи свідомості перебувають у певній дина­мічній взаємодії. Незважаючи на всю складність їх аналізу, дис-, кусійність багатьох положень, ми маємо можливість (з певною / І/ умовністю) перелічити низку функцій свідомості.

1. Пізнавальна (відображувальна) функція дає можливість
здобути знання про навколишню об'єктивну та суб'єктивну реаль­
ність. Вона є визначальною для всіх інших. Важливими характе­
ристиками цієї функції є творчість, активність, прогностичність.

2. Акумулятивна функція завдяки індивідуальній та історич­
ній пам'яті сприяє збереженню знань попередніх поколінь, вико­
ристанню їх для безпосередньої практичної діяльності та прог­
нозування майбутнього. Перевірені відносні істини в процесі іс­
торичного розвитку викристалізовуються в об'єктивні істини в їх
конкретному значенні.

3. Функція цілеспрямованості формує мету й цілі у процесі
відображення. В основі мети лежить величезний попередній до­
свід, який опосередковано відбивається на соціальних, етичних,
естетичних та інших ідеалах. Цілеспрямованість людської діяль­
ності й поведінки визначає суперечливий процес взаємодії люди­
ни й довколишнього світу (природи й суспільства).

4. Творча функція дає можливість знайти оптимальний та адек­
ватний шлях використання методів і засобів, що сприятимуть най­
швидшому досягненню мети, цілей і конкретних завдань. Людина
творить новий світ, який відбиває її потреби, тобто сутність лю­
дини як творця.

5. Комунікативна функція визначає взаємодію між людьми,
істинне спілкування між ними. Як уже зазначалося, спілкування

Дата добавления: 2015-05-26