Які критерії розмежування існували між ними?

Критерієм розмежування була сфера інтересів, яка регулювалася та захищалася правом. Якщо право захищало інтереси держави, воно було публічним правом (державне, адміністративне, кримінальне право). Коли ж право захищало інтереси приватних осіб, то воно було приватним (право власності, інститут володіння, договірне право, шлюбно-сімейне та спадкове право тощо).

Це основна, але далеко не єдина принципова відмінність двох форм. Відмінності між публічним і приватним правом знайшли своє відображення у різних методах регулювання окремих суспільних відносин.

Для публічного права існував принцип, сформульований ще Папініаном: «норми публічного права не можуть змінюватися угодами окремих осіб, більше того - окремі особи (включаючи посадових) взагалі не можуть корегувати найменші норми публічного права». (Спроба «домовитися» з митником про розмір мита (чи з працівником ДАІ - щодо штрафу, з податківцем щодо податку і т. ін. завідомо незаконна). У сучасному праві такі норми називають імперативними (наказовими, безумовно обов'язковими).

Тут діє принцип, протилежний принципу приватного права - «можна тільки те, що дозволено». Майнові відносини (фінансові, бюджетні тощо), засновані на адміністративному підпорядкуванні однієї сторони іншій, діють на основі правових механізмів і від волі особи не залежать. Не можна «погоджуватися» чи «не погоджуватися» платити податки або штрафи, хоча можна оскаржувати їх відповідно до чинних законів.

Нарешті, норми публічного права не тільки мають безумовно наказовий характер, а й передбачають застосування засобів державного примусу.

Підсумовуючи вказане вище, зазначимо, що публічне право - це сукупність правових норм, які регулюють відносини що побудовані на засадах влади і підпорядкування їх учасників та пов’язані з державними або суспільними інтересами.

Для приватного права характерними і переважаючими є норми, які надають заінтересованим сторонам самим визначити свої відносини (уповноважуючі норми). Наприклад, у Законах XII Таблиць є норма, яка падає заінтересованим сторонам право при укладенні договору позики самим визначати свої нові відносини («как они договорятся, пусть так и будет, это соглашение пусть будет как бы законом»).

З іншого боку, у приватному праві є норми, які застосовуються в окремому, конкретному випадку лише тоді, коли заінтересована особа, якій було надане право самій визначати свої відносини, не скористалась ним. У сучасному праві такі норми називаються диспозитивними нормами. Норми приватного права мають не примусовий характер, а диспозитивний. Людина може захищати своє право або відмовитися від нього; вона може подати позов до суду, але може цього й не робити; зміст договору визначається вільним власним міркуванням.

Наприклад: римському громадянинові уповноважуючою нормою надавалося право скласти заповіт. Однак він ним не скористався, заповіт не було складено. Тоді диспозитивна норма вказує, хто стає спадкоємцем за законом.

Дата добавления: 2015-05-31