Юс преторіум — преторське право. Рецепція римського приватного права — це процес відродження й пристосування загальних положень та засад цього права окремими правовими системами в умовах

Рецепція римського приватного права — це процес відродження й пристосування загальних положень та засад цього права окремими правовими системами в умовах певних суспільно-економічних відносин.

Найхарактернішою рисою приватного права була цілковита відсутність державного втручання у сферу приватних відносин

Таким чином приватне право - це сукупність правових норм, що за допомогою диспозитивного методу забезпечують і регулюють захист відносин заснований на юридичній рівності та вільному волевиявленні їх учасників.

Головним об'єктом приватноправових відносин був римський громадянин. Його інтереси домінували над державними, ставилися вище за них. І хоча правовий статус римського громадянина визначався його майновим цензом, все ж інтереси громадянина ставилися вище за державні.

Найважливішими інститутами римського цивільного (приватного) права були:

1) право власності;

2) інші, дещо обмежені права на речі;

3) договори та інші зобов'язання;

4) сімейні правовідносини;

5) спадкове право;

,6) інститут захисту приватних прав (вчення про позови). Серед них найретельніше і найглибше були розроблені два основних правових інститути, які мали вирішальне значення для зміцнення рабовласницького ладу: а) інститут необмеженої індивідуальної приватної власності (на рабів і землю як головні засоби виробництва основу основ рабовласницького ладу); б)інститут договору (договори були регулятором господарського обігу, гарантом права власності).

7. Рецепція римського права.

Рецепція (лат. гесеріїо — прийняття) — це відродження шляхом впливу високорозвиненої системи права, яка існувала раніше, на менш розвинену правову систему. Рецепції права відбувалися в минулому і відбуваються в умовах сьогодення, що пов'язано з циклічністю цивілізаційного розвитку суспільства.

Існують різні види, та форми рецепцій. Так, за видами виокремлюють прямі (первинні) та похідні (вторинні)2; явні та приховані рецепції;

до форм рецепцій належать — вивчення, коментування, засвоєння, безпосереднє застосування норм та положень тієї чи іншої системи права.

В юридичній літературі існують різні погляди на етапи західноєвропейської рецепції римського права, але найбільш поширеним є такий:

/ етап — раннє та пізнє середньовіччя (V — початок XII ст.);

II етап — формування права «нової Європи» (ХП-ХУШ ст);

III етап — кодифікація законодавства Франції та Німеччини у ХІХ ст.;
новітня рецепція — удосконалення національно-правових систем і створення нового права Європи (кінець XX — початок XXI ст.).

Перша рецепція припадає на раннє Середньовіччя, починаючись після утворення варварських королівств на місці підкореної ними Західної Римської імперії, сягає свого піку під час Каролінгського відродження. З розвитком ремесла і торгівлі, включаючи міжнародну (стимулятором послужили хрестові походи), відроджується інтерес до римського права - спершу науковий, а згодом і практичний. Рецепція — це не тільки законодавча діяльність, а й діяльність професійних юристів, спрямована на поширення права, формування правосвідомості жителів цих країн. Тому саме на цьому етапі рецепції продовжується вивчення права і виникає центр відродження римського приватного права — Болонський університет (XI ст.). Перші викладачі цього університету відомі як глосатори. Свою назву вони отримали внаслідок тих приміток (роз'яснень) — глос, які робилися ними між рядками текстів, а потім на полях оригіналів Юстиніанівських збірників при підготовці до лекцій. У другій половині XII ст. на зміну глосаторам прийшли т.зв. коментатори, які більшу увагу приділяли тлумаченню глоса, ніж безпосередньо джерелам. Видаються перші підручники римського права.

Друга починається зі злетом західного християнства, формуванням «нової Європи», особливо помітною стає у XV— XVI ст.

Услід за Болонським університетом практикувати вивчення римського класичного права стали й інші європейські університети - паризька Сорбонна, Празький та ін. Під впливом науковців застосовувати римське право починають і практики - в Німеччині цей процес розпочався уже в XII ст. і досягнув свого найвищого розвитку в XV-XVI ст.

В Італії римське право отримало статус лекс генераліс його почали автоматично застосовувати у тих випадках, коли правові норми місцевого права не задовольняли нових вимог ранньокапіталістич-ного товарного виробництва і обороту. Велике значення рецептоване римське право мало в Іспанії, Франції

Найбільшою активністю характеризувався процес рецепції римського приватного права в Німеччині. Називаючи свою державу Священною Римською імперією германської нації, німці вважали себе правонаступниками римської імперії, а «Звід цивільного права» (Кодифікація Юстиніана) - власним кодексом. Суддями загальнодержавного суду Німеччини могли обиратися лише особи, які знали римське приватне право. Згодом це правило було поширено на інших суддів. Римське право було тут визначальним при розгляді спірних справ.

Підраховано, наприклад, що уже в «Швабському зерцалі» (збірнику права 1275р.) містилось близько 150 запозичень з римського права.

У кінці XVI - на початку XVII ст. римське приватне право в Німеччині було рсцептованс прямо і безпосередньо. «Звід цивільного права» стає законом. Римське приватне право рецептовувалося не окремими інститутами чи нормами, а повністю і діяло у якості сучасного права аж до прийняття Німецького цивільного уложеиня 1900р.

Саме завдяки рецепції Рим підкорив Європу «втретє» (перший раз - легіонами, другий - християнством).

Третя рецепція римського права цілком пов'язана з Новим часом, ґрунтуючись на підвалинах, закладених філософською революцією, сягаючи свого піку під час кодифікацій XIX ст. у Франції та Німеччині Поштовхом до проведення кодифікації законодавства у цих країнах по-перше, стала Велика французька революція 1789 р., а по-друге, ті зміни, що відбулися в економічній сфері. Результатом кодифікацій стало прийняття у Франції Торгового кодексу (1807 р.), Цивільного кодексу (Кодекс Наполеона) (1803-1804 рр.), чим було запроваджено єдність у галузі торговельного та цивільного права Франції1; у Німеччині — Загального вексельного статуту (1848 р.), Загального торгового уложення (1861 р.). Німецького цивільного кодексу (1900 р.), чим була запроваджена єдність у сфері вексельного, торговельного та цивільного права Німеччини2.

Якщо коротко охарактеризувати головні з указаних джерел, то слід зауважити на такому. Система розташування правового матеріалу в Кодексі Наполеона запозичена з Інституцій Юстиніана, а тому в її основі лежить відома римському праву юридична тріада: особи, речі, позови, відповідно до яких і здійснюється систематизація цивільно-правових норм за розділами Цивільного кодексу. Що стосується Німецького цивільного кодексу, який деякими з німецьких романістів називався «класичною будівлею з готичними деталями», то він побудований за пандсктною системою розміщення приватноправових норм. Назва вказаної системи пов'язана із системою, яка була висунута німецькими юристами у XVI ст. і складалася із Загального розділу і чотирьох спеціальних — Речове право, Зобов'язальне право, Сімейне право, Спадкове право. Загальний розділ містить правила, які застосовуються до всіх спеціальних розділів: особи, об'єкти тощо. Вважається, що перевагою цієї системи є те, що наявність загального розділу (частини) звільняла від повторів спеціальні розділи.

Зазначений етап рецепції становив основу для створення різних правових сімей, зокрема романської, до якої належала Франція, і германської, до якої належить Німеччина. Підґрунтям романської родини є ідеї природного права, складовими — положення римського та місцевого звичаєвого права. Джерелами права є кодифіковані акти, зокрема кодекси, які побудовані за інституційною основою, що було характерним саме для римського права. Особливістю германської родини є зовсім інший підхід до структури цивільного права — пандектної, а також поява абстрактних формулювань, нових правових категорій тощо.

Нарешті, новітня рецепція римського права припадає на кінець XX ст., коли йде процес вдосконалення національних правових систем і відбувається творення нового права Європи. Для кожної з них характерне переважання певних форм, того або іншого підґрунтя, кінцевого результату

Cлід звернути увагу на існування двох типів (різновидів) рецепції римського права у Західній Європі: континентального та англосаксонського.

Якщо континентальні правові системи (романська, німецька та ін.) реципували римське право і шляхом прямого застосування, і при кодифікаціях, то в Англії обмежились сприйняттям духу (ідей та методології) римського права, низки його засад, врешті решт, концепції створення норм позитивного права. (аналогічна форма рецепції римського права характерна і для СІПА).

8. Система римського права.

Римське право у стародавньому Римі — це складне правове явище, яке складалося з трьох правових систем:

Юс цивіле — цивільне право;

Юс гентіум — право народів;

Вказані системи виникли не водночас, а складалися послідовно; доповнюючи одна одну. Характеризуючи римське цивільне право, слід враховувати те, що воно відповідало періоду становлення суспільства і держави.

Терміном «цивільне право» в сучасних системах права позначають ту галузь права, яка регулює майнові відносини у суспільстві. Однак «юс цивіле» (тобто «право цивільне») у римському праві за своїм змістом не відповідає сучасному терміну «цивільне право». Під «юс цивіле» римляни розуміли власне національне давньоримське право, яке поширювало свою дію виключно на громадян-квіритів, а тому воно ще називається квіритське право.

Отже, першою складовою системи римського права було квіритське право - споконвічне, суто національне і найдавніше право, яке регулювало відносини римських громадян всередині міста-поліса. Це надавало йому замкнутого характеру, а головним джерелом такого права стали Закони XII Таблиць (451-450 рр. до її. с.).

Т.ч. Цивільне право — це національне і найдавніше право, яке регулювало майнові відносини виключно між римськими громадянами. Воно відзначалося національною обмеженістю, обтяжливим формалізмом, стійким консерватизмом. Дія норм цивільного права обмежувалася територією Риму. Зрозуміло, що воно не могло протягом тривалого часу задовольняти потреби тогочасного суспільства, яке бурхливо розвивалося. Цивільне право неспроможне було регулювати майнові відносини між римськими громадянами з одного боку, та громадянами, які проживали за межами Риму (перегрини) — з іншого. Але потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами.

Саме націопально-полісна замкнутість римського квіритського права значно звужувала сферу його дії. Воно не могло тривалий час задовольняти потреби римського рабовласницького суспільства, виступати регулятором багатосторонніх і складних суспільних відносин. Це - одна з негативних сторін квіритського права.

До негативних рис квіритського права слід віднести і те, що соціально-економічні умови рабовласницького ладу в самому місті-полісі Римі розвивалися швидше, ніж те право, яке було покликане їх відрегулювати. Тобто воно мало тенденцію «постійного відставання». Форми квіритського права не забезпечували чіткого регулювання нових майнових відносин, які виникали в міру подальшого зростання території Риму і завоювання ним країн та підкорення народів.

І нарешті, квіритське право було нездатне регулювати майнові відносини між римськими громадянами - з одного боку, і жителями Римської держави, які не мали повноправного статусу громадян,- з другого.

Негативні сторони квіритського права
Національно-полісна замкнутість		Тенденція «постійного відставання»		Нездатність регулювати відносини між громадянами і негромадянами

Підкорені Римом народи мали високий рівень правової культури, яка справляла зворотний вплив і на римське цивільне право. Ділові відносини римлян з перегринами зумовили необхідність введення посади претора (тобто магістрату) для перегринів, до юрисдикції якого належав розгляд спорів між самими перегринами, а також між римськими громадянами та перегринами. У своїй практичній діяльності претор звертався до норм інших національних правових систем і звідти запозичував ті юридичні підстави, які були відсутні у цивільному праві. Так виникла ще одна правова система римського права — право народів.

Другою частиною системи римського права стало так зване «право народів» або перегринське право.

Які переваги мало це право порівняно з квіритським правом?

По-перше, перевагою «права народів» порівняно з квіритським правом було те, що воно було більш рухливим, пристосованим для регулювання нових суспільних відносин у Римі.

По-друге, це право було позбавлене властивого римському праву обтяжливого і малозрозумілого формалізму. Йому не була властива полісно-національна обмеженість.

По-третє, увібравши в себе все найкраще та найпрогресивніше з правової культури сусідніх держав, «право народів» було доступнішим для простих людей, оскільки відповідало вимогам часу і чутливо реагувало на зміни в суспільстві.

Переваги «права народів» порівняно з квіритським правом
Більш рухливе, пристосоване для нових суспільних відносин		Позбавлене формалізму і полісної обмеженості		Доступніша для сприйняття простим людом

Третьою частиною системи римського цивільного права було преторське право. Що зумовило його появу?

І квіритське право, і «право народів» існували та розвивалися паралельно, проникаючи одне в одне і взаємозбагачуючись. «Право народів» було більш змістовним, а тому квіритське право брало від нього нові ідеї, інститути, конструкції.

Обидві системи почали зближуватися, однак через певний час стали безнадійно відставати від вимог цивільного обігу, що бурхливо розвивався. Нові правові явища вимагали пошуку ефективних правових засобі в їх регулювання і вони були віднайдені у вигляді преторського права.

Претор перегринів, розглядаючи цивільні спори і не знаходячи опори у цивільному праві і праві народів, надавав судовий захист, виходячи із уявлень про справедливість, добросовісність, чесність, порядність, здоровий глузд та інше, тобто усього того, що можна об'єднати під поняттям "природне право". Так, поступово поряд з цивільним правом і правом народів виникає ще одна правова система під назвою преторське право. Звільнившись від традиційного формалізму цивільного права, певної скутості права народів, спростивши багато правових процедур, преторське право набуло чіткості та ясності правових приписів, лаконічності і глибокої змістовності, що робило його більш доступним, ефективним і надійним засобом захисту прав та інтересів суб'єктів права.

Преторське право об'єднувало у собі юридичні новації, привнесені у правову практику на основі едиктів посадових осіб з числа римської адміністрації. Вони регулювали майнові відносини, що виникали між жителями Римської держави незалежно від їхнього громадянського статусу. Але застосовувалося преторське право лише в разі неможливості регулювання нових відносин нормами квіритського права і «права народів».

Преторське право мало суттєві переваги над спорідненими елементами системи Римського права.

По-перше, воно досить повно і суттєвіше відображало будь-які зміни, що виникали в римському рабовласницькому суспільстві.

По-друге, преторському праву не був властивий формалізм квіритського права. З іншого боку, воно було позбавлене обмеженості та певної вузькості «права народів». Спростивши ряд правових процедур, преторське право набуло чіткості і якості правових приписів, лаконічності і глибокої змістовності. Це робило його більш доступним, ефективним і надійним засобом захисту прав та інтересів осіб, у першу чергу рабовласників.

По-третє, сама посада претора, його вилив серед магістратур і авторитету суспільстві надавали преторському праву популярності і зручності

Чутливіше реагувало на зміни у суспільстві

Позбавлене формалізму квіритського права і обмеженості пере-гринського права

Популярність і вплив посади претора в Римі

Отже, всі три складові складали єдину систему римського права. Однак домінуючим серед них було преторське право як найбільш гнучке, динамічне і мобільне. Згодом названі три частини системи зблизились настільки, що втратили свої відмінності. На їх основі виникло єдине поняття. (римське приватне право).

Система римського права
Публічне право	Приватне право
	У стародавньому Римі	У сучасному праві

9. Характерні особливості римського приватного права.

10. Поняття звичаю та звичаєвого права.

Право як сукупність загальнообов’язкових норм, правил поведінки людини в суспільстві може знайти свій вираз у двох основних формах, які називаються джерелами права, - звичай і закон. Звичай - це безпосередній прояв народної правосвідомості, норма, яка свідчить про своє існування самим фактом свого неухильного застосування. Закон - це свідоме і чітко сформульоване веління уповноваженого на це органу влади.

Початковим джерелом права, початковою формою його утворення в Римі був звичай, тобто норми, правила поведінки, які склалися в самій повсякденній практиці. Такі правила поведінки були в додержавному житті, але тоді вони, природно, ще не мали характеру правових. Якщо такі правила поведінки, які склалися в практиці, не набувають визнання і захисту від держави, то вони залишаються простими звичаями, якщо ж звичаї визнаються і захищаються державою як вигідні і необхідні їй, вони стають юридичними звичаями.

Отже, звичаєве право являє собою найстародавнішу форму утворення римського права. Норми звичаєвого права позначалися в римському праві такими термінами: mores majorum (звичай предків), usus (звичаєва практика), до якої можна віднести commentarii pontificum (звичаї, які склалися в практиці жерців), commentarii magistratum (звичаї, які склалися в практиці магістратів).

Звичаї (тоres). Будь-яке суспільство для нормального існування потребує певного регулювання. Це досягається певними приписами (правилами поведінки), які виробляються людським колективом (родом, племенем), тобто соціальними нормами. Цими соціальними нормами були звичаї, тобто правила поведінки, які утворюються стихійно в результаті багаторазового повторення протягом тривалого часу.

Наявність загальноприйнятих стандартів поведінки обмежує свавілля окремих осіб і забезпечує незалежність учасників правових відносин від випадкових обставин (хитрість, фізична сила партнера), тобто ставить всіх в однакові умови. Для свого визнання як обов'язкової вимоги (яка дає можливість судового захисту) звичаї повинні були відповідати певним критеріям:

1) мати тривалий характер (життя більше одного покоління);

2) відображати одноманітну практику;

3) втілювати розумну потребу в регулюванні життєвою обставиною.

Виникнувши у Римі, публічна влада по мірі необхідності починає визнавати звичаї та їх загальнообов'язковий характер, і таким чином звичаї перетворюються на правові звичаї (сопsuetudo).

11. Закони та плебісцити. Складові частини закону.

Закони. У республіканський період до законів писаного права належали Постанови народних зборів в епоху принципату – постанови сенату у період абсолютної монархії - імператорські конституції.

З вигнанням царів (509 р. до н. е.) судова влада і право законодавчої ініціативи переходять до двох вищих магістратів (консулів) і сенату.

Закони приймалися лише зі згоди сенату, і крім того, мали бути попередньо прийняті на народних зборах — Давньоримський юрист Гай стверджував: "Закон — це те, що народ наказав і постановив".

Закони встановлювалися всім громадським колективом і для всіх громадян, були результатом взаємної згоди всіх громадян. Взаємна згода всіх громадян виключає неінформованість (необізнаність) і необдуманість поведінки, причину можливого відхилення від норм і нехтування інтересами інших. Закони забезпечують визначеність права, виключають свавілля як громадян, так і володарів. Незнання закону, знання якого передбачається, не вибачає особу, котра порушила цей закон. Папініан вказував: "Закон — це загальний припис, рішення досвідчених мужів, запобігання злочинам, які здійснюються за незнанням або умисно, загальна клятва республіки".

Закон розділявся на три частини:

1) (вступ) — ім'я ініціатора закону і голови народних зборів, день і місце засідання народних зборів;

2) пропозиція магістру про зміст закону

Дата добавления: 2015-05-31