Конституційно-правові основи місцевого самоврядування 4 страница

Слід мати на увазі, що місцева ініціатива, внесена на розгляд ради у встановленому порядку, підлягає обов'язковому розгляду на засіданні ради, яке відбувається у відкритій формі за участю членів ініціативної групи з питань місцевої ініціативи. Цим са­мим Закон забезпечує гласність і відкритість роботи органів міс­цевого самоврядування (п. З ст. 9 Закону).

Згідно з п. 4 ст. 9 Закону рада, розглянувши питання, внесене на розгляд шляхом місцевої ініціативи, приймає рішення, яке обов'язково має бути оприлюднено. Порядок оприлюднення ви­значається органом місцевого самоврядування або статутом те­риторіальної громади і залежить від території громади, чисельності її мешканців, технічних і фінансових можливостей тощо. Як правило, оприлюднення рішень відбувається шляхом їх опуб­лікування в одній або декількох щоденних газетах, повідомлення через інші засоби масової інформації (радіо, телебачення тощо), видання відомчого бюлетеня ради й, у крайньому разі, шляхом вивішування публічних оголошень на спеціальних дошках, вста­новлених у певних місцях на території громади.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про місцеве самовря­дування в Україні» територіальна громада має право проводити громадські слухання — зустрічатися з депутатами відповідної ра­ди та посадовими особами місцевого самоврядування. Під час цих слухань члени територіальної громади можуть заслуховува­ти депутатів та посадових осіб, порушувати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого значення, які належать до ві­дання місцевого самоврядування.

Правова природа цієї, як й більшості інших форм діяльності територіальної громади, також випливає зі змісту ст. 140 Консти­туції України, яка проголошує первинним суб'єктом місцевого самоврядування територіальну громаду як певну самоорганіза­цію громадян, об'єднаних за територіальною ознакою з метою за­доволення в межах закону своїх колективних потреб і запитів та захисту своїх законних прав та інтересів. Тому в Конституції прямо йдеться про підвищення ролі різноманітних форм безпо­середньої участі територіальних громад — жителів сіл, селищ, міст в управлінні місцевими справами. Й хоча Основний Закон не конкретизує самих форм участі громадян у здійсненні місце­вого самоврядування, він залишає їх для врегулювання окреми­ми законами.

Стаття 13 зазначеного Закону про місцеве самоврядування встановлює, що територіальна громада, по-перше, має право про­водити громадські слухання; по-друге, встановлюється, що ці слухання проходять у формі зустрічей членів територіальної гро­мади з депутатами відповідної ради та посадовими особами міс­цевого самоврядування; по-третє, Закон надає право членам те­риторіальної громади під час слухань заслуховувати звіти депу­татів відповідних рад про їхню роботу в цілому або з якогось конкретного питання, а також порушувати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого значення, що належать до ві-Дання місцевого самоврядування.

Пропозиції, які вносяться за результатами громадських слу­хань, підлягають обов'язковому розгляду органами місцевого са­моврядування (п. З ст. 13 Закону). Цим ще раз підкреслюється те значення, яке відіграє територіальна громада у вирішенні важ­ливих питань місцевого значення.

Слід зазначити, що Закон не визначає порядок організації, періодичність, терміни проведення громадських слухань, надаю­чи право регулювати ці питання територіальній громаді. Однак, закріплюючи в п. 2 ст. 13 Закону положення про те, що такі гро­мадські слухання проводяться не рідше одного разу на рік, зако­нодавець підкреслює важливість цієї форми безпосередньої учас­ті територіальних громад в управлінні місцевими справами.

Представницький орган місцевого самоврядування, прий­маючи статут територіальної громади села, селища, міста і перед­бачаючи в ньому таку форму безпосередньої участі територіаль­них громад в управлінні місцевими справами, як громадські слу­хання, має враховувати необхідність забезпечення відповідної ре­гулярності таких слухань, тобто проведення їх через приблизно рівні відрізки часу, а також у найбільш зручний як для жителів, так і для депутатів та посадових осіб місцевого самоврядування час.

Таким чином, безпосереднє волевиявлення членів терито­ріальної громади, пов'язане з їхнім вступом до сфери суспільно-політичного життя, можна класифікувати за декількома крите­ріями. По-перше, це самореалізація членами територіальної гро­мади власних запитів, у тому числі самостійне прийняття ними публічно-владних рішень: а) нормативних; б) індивідуальних; в) організаційних (на місцевих виборах і референдумах). По-друге, це здійснення, реалізація членами територіальної громади своїх запитів (на загальних зборах громадян за місцем їхнього проживання, за допомогою місцевих ініціатив). По-третє, це участь територіальної громади у здійсненні органами місцевого самоврядування владно-управлінських функцій: а) участь в обго­воренні проектів місцевих планів і програм, проектів норматив­них актів, прийняття рішень про їх реалізацію; б) участь у здійс­ненні вже прийнятих планів, програм, актів; в) оцінка результа­тів діяльності органів і посадових осіб місцевого самоврядуван­ня, загального положення справ у рамках своєї громади, в окремих галузях місцевого життя (місцеві референдуми, загальні збори громадян за місцем проживання, місцеві ініціативи, гро­мадські слухання). По-четверте, це контроль з боку членів тери­торіальної громади за діяльністю органів і посадових осіб місце­вого самоврядування і депутатів (місцеві вибори, громадські слухання).

Тема V

Місцеві ради - представницькі органи в системі місцевого самоврядування України

1. Поняття представницьких органів місцевого самоврядування

Представницькими органами територіальних громад згідно з Конституцією та Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», є відповідні місцеві ради.

Для з'ясування сутності цих органів доцільно визначити їх
роль і місце в системі місцевого самоврядування. Згадаємо ще раз визначення територіальної громади, яке містить Конституція України.

«Місцеве самоврядування, — зазначається у ч. 1 ст. 140, — є правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Але ч. З ст. 140 вже зазначає, що питання місцевого значення вирішується як громадою, так і через органи самоврядування, тобто не самостійно колективом громади.

Оскільки Україна у 1997 р. ратифікувала Європейську Хар­тію про місцеве самоврядування доцільно проаналізувати, як ви­щезгадане визначення погоджується з основними вихідними по­ложеннями Хартії, яка після ратифікації повинна бути імплемен-тована у внутрішнє законодавство України.

Стаття 3 Хартії так визначає поняття місцевого самовряду­вання: «Під місцевим самоврядуванням розуміється право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламенту­вати значну частину державних справ і управляти нею, діючи у межах закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення.

Це право здійснюється радами або зборами, що складаються з членів, обраних шляхом вільного, таємного, рівного, прямого і загального голосування. Ради чи збори можуть мати підзвітні і виконавчі органи. Це положення не виключає звернення до збо­рів громадян, референдуму або будь-якої іншої форми прямої участі громадян там, де це допускається законом».

Отже, Хартія основним елементом місцевого самоврядування визнає органи, а не територіальні колективи. І це також цілком закономірно, адже вся історія існування самоврядування протя­гом від­міну від громади постійно, кваліфіковано і повинні нести відпо­відальність за свою діяльність, що не властиво територіальній громаді.

Слід підтримати думку тих авторів, які стверджують, що враховуючи кінцеві невизначеність, багатогранність та різно­манітність згаданих питань, використовувати інститути безпосе­редньої демократії, властиві територіальним громадам, є не завжди доцільним, а у деяких випадках і неможливим. Саме цим і по­яснюється необхідність обрання демократичним шляхом пред­ставницьких органів з визначеними повноваженнями, що у пов­ній мірі відповідає положенням Європейської Хартії про місцеве самоврядування.

Світовий досвід свідчить, що виборні органи є головними но­
сіями самоврядних повноважень. Представницька демократія є
більш професійною, ніж безпосередня демократія і, відповідно до
ст. 5 Конституції України, саме ради, як виборні, а, отже, і пред­
ставницькі органи, є органічним елементом системи народовлад­
дя і виступають однією з форм участі громади в управлінні сусцільними і державними справами.

Основні ознаки рад як представницьких органів:

—ради є колегіальними органами, які складаються з обраних
безпосередньо населенням на підставі виборів депутатів;

—вони здобувають мандат довіри безпосередньо від населення в межах територіальної громади, яка є первинним суб'єктом
місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і пов­
новаження. В цьому полягає легітимність відповідної ради;

—діяльність ради розповсюджується на всю територію
громади;

—ради відповідно до закону наділяються правом представля-і
ти інтереси територіальних громад;

—ці органи приймають рішення від імені громад;

—ради є органами загальної компетенції, до відання яких
відносяться всі питання, які вимагають нормативного регулю­
вання;

—представницькі органи займають провідне місце у системі
всіх органів місцевого самоврядування;

—вони виражають волю всього населення територіальної
громади, надаючи їй загальнообов'язкового характеру і здійс­
нюючи таким чином місцеву владу;

—у своїй діяльності ради сполучають місцеві інтереси з дер­
жавними.

Отже, представницькі органи місцевого самоврядування ради — є колегіальними органами загальної компетенції, які складаються з обраних безпосередньо населенням відповідної територіальної громади депутатів, виражають їх волю, приймають від її імені рішення, що мають загальнообов'язковий характер, і які сполучають місцеві і загальнодержавні інтереси.

2. Система місцевих рад як представницьких органів місцевого самоврядування

Система місцевих рад будується у повній відповідності з існуючим в Україні адміністративно-територіальним устроєм.

Адміністративно-територіальний устрій України — це обу­мовлена географічними, історичними, економічними, етнічними, соціальними, культурними та іншими чинниками внутрішня те­риторіальна організація Української держави з поділом її на складові частини — адміністративно-територіальні одиниці, від­повідно до яких будується система державних органів і система місцевого самоврядування.

Згідно із Законом України «Про адміністративно-терито­ріальний устрій України» систему адміністративного устрою складають адміністративні одиниці: області, райони, міста (ра­йонного, республіканського, обласного значення і міста, що мають спеціальний статус), райони в містах, селища і села.

Отже, адміністративно-територіальний поділ — необхідна умова організації представницької влади на місцях. Іншими сло­вами, ради повинні бути «прив'язані» до певної адміністративно-територіальної одиниці.

Під адміністративно-територіальною одиницею розуміється частина території України, що є просторовою основою для орга­нізації та діяльності місцевих органів виконавчої влади та орга­нів місцевого самоврядування. Таким чином, саме адміністратив­ні одиниці є просторовою основою відповідних територіальних громад, а звідси, і їх представницьких органів — рад, які утво­рюються з метою зручності управління на місцях.

У свою чергу, за соціально-територіальними ознаками адмі­ністративно-територіальні одиниці поділяються на населені пункти (села, селища, міста) та регіони (райони і області).

Такий поділ є підставою для виділення в системі представ­ницьких органів місцевого самоврядування двох підсистем: базо­вої та регіональної.

Для визначення елементів базової підсистеми потрібно з'ясу­вати сутність такої категорії, як населений пункт.

Згідно зі ст. 7 Закону «Про адміністративно-територіальний устрій України», населений пункт — це частина комплексно за­селеної території, яка склалася внаслідок господарської та іншої соціальної діяльності, має сталий склад населення, власну назву, зареєстровану в порядку, що передбачений Законом.

Населені пункти поділяються на сільські та міські.

До категорії сільських населених пунктів належать села, до міських — селища і міста.

До базового рівня місцевого самоврядування згідно зі ст. 2 Закону про місцеве самоврядування та статтями 21 і 22 Закону про адміністративно-територіальний устрій відносяться також інші територіальні утворення — сільський, селищний округ; сіль­ський, селищний та міський округ.

Таким чином, до категорії сільських населених пунктів як елементів базової підсистеми територіальної організації системи рад місцевого самоврядування відносяться села; сільські, селищ­ні округи; сільські округи.

Села — це населені пункти зі сталим складом населення, пе­реважна частина якого зайнята в сільському господарстві.

Сільський, селищний округ є адміністративно-територіальним утворенням, яке склалося у кількох сусідніх сіл, селищ і діє під юрисдикцією єдиної територіальної громади та відповідних орга­нів місцевого самоврядування, в першу чергу, представницьких.

Сільський округ утворюється на основі добровільного об'єд­нання територіальних громад кількох сусідніх сіл в одну терито­ріальну громаду з єдиним представницьким органом.

До категорії міських населених пунктів як елементів базової підсистеми територіальної організації системи представницьких органів місцевого самоврядування відносяться селища, міста, а також на підставі ст. 5 Закону про місцеве самоврядування в Ук­раїні, райони в місті.

На відміну від сіл, селища — це населені пункти, розташовані при промислових підприємствах, будовах, залізничних вузлах, гідротехнічних спорудах, підприємствах по виробництву і пере­робці сільськогосподарської продукції, та інші населені пункти, які мають комунальну і соціальну інфраструктуру та переважна частина населення яких зайнята у промисловому виробництві чи соціально-культурній сфері.

У свою чергу міста поділяються на такі види: міста районно­го значення; міста республіканського (Автономної Республіки Крим) значення; міста обласного значення; міста, що мають спе­ціальний статус відповідно до Конституції України (Київ та Се­вастополь), райони в містах та міські округи.

Спеціальною ознакою міст є не лише те, що вони виступають територіальною основою для формування представницьких орга­нів місцевого самоврядування, а й те, що Законом про адмініст­ративно-територіальний устрій України визначається кількість населення, яка мешкає в перелічених містах (статті 10—11).

Це є підставою для подальшого визначення кількісного скла­ду рад місцевого самоврядування в Законі України «Про вибори Депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14 січня 1998 року.

Так, до категорії міст районного значення відносяться міста, на території яких розташовані промислові підприємства, кому­нальне господарство, житловий фонд, мережа соціально-культур­них закладів і підприємств з кількістю населення понад 10 тисяч жителів, переважна частина якого зайнята в промисловості чи соціально-культурній сфері.

До категорії міст республіканського (Автономної Республіки Крим) значення відносяться міста з кількістю населення понад 50 тисяч жителів, які є економічними і культурними центрами, мають розвинуту промисловість, комунальне господарство, знач­ний житловий фонд.

Такі ж вимоги ставляться і до категорії міст обласного значення. Однак треба зазначити, що із загальних вимог до згаданих міст є винятки. Зокрема, до категорії міст республіканського (Автономної Республіки Крим), а також до міст обласного значення можуть бути віднесені населені пункти з кількістю населення менше 50 тисяч жителів, якщо вони мають важливе промислове, соці­ально-культурне, історичне, оборонне значення, перспективу економічного розвитку, або населені пункти, які включені до ку­рортних зон і на територіях яких розташовані санаторії, стаціо­нарні лікувальні та оздоровчі заклади, туристичні бази, інші за­клади відпочинку.

До категорії міст, що мають спеціальний статус, відносяться міста Київ та Севастополь, чисельність населення яких переви­щує 1 мільйон жителів.

До категорії міст Закон про адміністративно-територіальний устрій України відносить також міський округ, який має свою специфіку.

Міський округ — це адміністративно-територіальне утворен­ня, яке сформувалося внаслідок об'єднання міста з навколишні­ми селами, селищами чи іншими містами зі збереженням їх ста­тусу як самостійних адміністративно-територіальних одиниць та їх органів місцевого самоврядування з метою ефективнішого соціально-економічного та культурного розвитку цих населених пунктів. Особливостями статусу місцевого округу є те, що, по-перше, він перебуває під юрисдикцією міської ради, яка оби­рається виборцями міського округу та представляє спільні інте­реси територіальних громад, сіл, селищ і міст, що входять до її складу, в межах повноважень, делегованих їй відповідними ра­дами.

По-друге, міська рада округу одночасно є представницьким органом місцевого самоврядування територіальної громади цент­ру міського округу.

До базового рівня місцевого самоврядування відносяться та­кож райони в містах.

Закон про адміністративно-територіальний устрій України (ст. 16), а також Закон про місцеве самоврядування в Україні (ст. 5) передбачають, що у містах з кількістю населення не менш як 300 тисяч жителів можуть утворюватись адміністративно-те­риторіальні одиниці — райони у місті. Закон про місцеве само­врядування в Україні уточнює це положення.

Згідно з п. 2 ст. 5 цього Закону, у містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради від­повідно до Закону можуть утворюватися районні в місті ради.

Проте, на відміну від вищеперелічених категорій сіл, селищ,
міст та інших територіальних утворень, в яких, згідно з Законом
про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, мі­
ських голів, голови ради обираються окремо від депутатів пред­
ставницьких органів, райони в містах ради обирають голову ра­
ди, який одночасно є і головою виконавчого комітету.

Отже, до базового рівня місцевого самоврядування як територіальної основи підсистеми загальної системи місцевих рад відносяться: села; селища; сільські; сільські, селищні; селищні ок­руги; міста (районного, республіканського (Автономна Республі­ка Крим), обласного значення, міста, що мають спеціальний ста­тус відповідно до Конституції України (Київ та Севастополь), райони в міста та міські округи.

У системі місцевих рад виділяється окрема підсистема — обласних та районних рад, територіальною базою яких є регіо­нальний рівень системи місцевого самоврядування, до якого від­носяться області і райони.

Область є адміністративно-територіальною одиницею, яка; утворилася в межах території України та характеризується пев­ними історичними, економічними, екологічними, географічними та демографічними особливостями, складається з районів та міст обласного значення.

Район — це частина території області переважно з агропро­мисловим характером економіки, транспортною, інформаційною та іншою соціальною інфраструктурою, спрямованою на забезпе­чення зв'язків між населеними пунктами, що знаходяться на його території.

Райони складаються з сіл, селищ, міст районного значення.

Проте наявність базового та регіонального рівнів не передба­чає підпорядкованості між ними та не ставить питання визначен­ня первинності чи вторинності у системі представницьких орга­нів місцевого самоврядування, оскільки первинним суб'єктом місцевого самоврядування є територіальна громада.

3. Правовий статус представницьких органів місцевого самоврядування України

Правовий статус представницьких органів місцевого само­врядування — це сукупність їх прав і обов'язків, які визначають­ся Конституцією України, Законом України «Про місцеве само­врядування в Україні», іншими законами та нормативно-правовими актами.

Конституція України та Закон про місцеве самоврядування в Україні виходить з принципу самостійності місцевого самовря­дування.

Самостійність, як знакова ознака будь-якого самоврядування, в тому числі й місцевого, не переноситься автоматично на пред­ставницький орган, який утворюється територіальною громадою, не перетворює його на своєрідного диктатора, оскільки він спів­працює з органами державної влади, особливо на регіональному рівні системи представницьких органів місцевого самоврядування.

Крім того, самостійність місцевого самоврядування теж не є абсолютною, оскільки його повноваження можуть здійснюватися як територіальною громадою безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування, в першу чергу, через представницькі (п. 2 ст. 2 Закону). Однак представницький орган не є своєрід­ним «органом в органі», тобто не входить як структурна частина до іншого органу, як це властиво виконавчому комітету, постій­ним комісіям ради тощо. Він не є і частиною горезвісної «верти­калі» побудови рад радянського періоду і тому не підпорядкова­ний будь-якому вищестоящому органу державної влади. Пред­ставницьким органам притаманна підпорядкованість лише по го­ризонталі територіальній громаді, яка і формує ці органи.

Підставою ефективного розподілу праці між громадою і рада­ми є компетенція. Ради наділяються законом притаманною лише їм власною компетенцією; вони вправі самостійно здійснювати цю компетенцію, а також нести відповідальність за її реалізацію. Аналіз компетенції рад дозволяє зробити висновок про те, що саме на них покладається основний обсяг самоврядних повно­важень.

Цей висновок підтверджується тим, що представницький ор­ган місцевого самоврядування має право вирішувати будь-яке питання, віднесене до повноважень інших органів місцевого са­моврядування, крім тих питань, які є предметом виключно міс­цевого референдуму. Тобто рада як представницький орган тери­торіальної громади може в принципі вирішувати будь-яке питан­ня, віднесене до повноважень органів місцевого самоврядування. В той же час територіальна громада правомочна вирішувати будь-яке питання, віднесене до відання місцевого самоврядуван­ня в цілому. Згідно з п. З ст. 10 Закону про місцеве самовряду­вання в Україні, представницькі органи місцевого самоврядуван­ня, сільські, селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених законами.

На нашу думку, є обгрунтованим висновок вчених про те, що розподіл, про який йдеться в п. З згаданої статті Закону, не озна­чає поділу влади у системі місцевого самоврядування. Доповни­мо це положення тим, що взагалі принцип розподілу влади, про­голошений у ст. 6 Конституції України в системі органів місце­вого самоврядування не діє.

Так, ради виконують представницькі функції відповідно до статей 25, 26, 43, 44 Закону; виконавчі органи здійснюють вико­навчі функції відповідно до статей 27—41 Закону; сільський, се­лищний, міський голова як головна посадова особа територіальної громади, обирається для здійснення повноважень, передбаче­них статтями 12 та 42 Закону.

При цьому Закон закріплює принцип верховенства рад сто­совно виконавчих органів, за яким ради мають підзвітні виконав­чі органи (ст. 11 Закону).

Закон про місцеве самоврядування в Україні не розглядає питання про структурну побудову представницьких органів міс­цевого самоврядування, і навряд чи в цьому є потреба. Адже в Конституції України і цьому Законі закріплено право населення самостійно визначати систему органів місцевого самоврядуван­ня, в тому числі і представницьких.

Тому питання про структурний устрій представницьких ор­ганів доцільно вирішувати в статутах територіальних громад, правових документах, які регулюють організацію місцевого само­врядування (регламентах, положеннях тощо).

Ради, як виборні органи, не можуть призначатися «зверху», їх склад не повинен погоджуватися з державними владними структурами.

У найбільшій мірі правовий статус представницьких органів місцевого самоврядування виявляється у закріпленому в законі переліку питань виключного відання рад, тобто таких питань, які вправі вирішувати тільки представницькі органи самоврядуван­ня і ніякі інші. Саме це гарантує провідну роль представницьких органів у всій системі органів місцевого самоврядування.

Правовий статус представницького органу місцевого самовря­
дування в Україні (ради) полягає в тому, що цей виборний орган
територіальної громади є одним з основних елементів системи
місцевого самоврядування, який має власну, визначену ним струк­
туру і який відносно самостійно здійснює надані йому законом
повноваження, на підставі функціонального розмежування їх між \
територіальною громадою і органами, які він утворює.

4. Порядок формування представницьких органів місцевого самоврядування

Відповідно до ст. 10 Закону про місцеве самоврядування в Україні порядок формування та організація діяльності рад регла­ментуються Конституцією України, цим та іншими законами, а також статутами територіальних громад. Окремо ж порядок фор­мування представницьких органів місцевого самоврядування ви­значається у ст. 45 зазначеного Закону.

На підставі п.п. 1 і 2 цієї статті сільські, селищні, міські, районні у містах (у разі їх створення), районні, обласні ради скла- 1 даються з депутатів, які обираються населенням відповідної території на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Порядок організації і проведення виборів депутатів визна­чається Законом України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14 січня 1998 р.

Вибори депутатів місцевих рад є вільними і відбуваються на основі гарантованого Конституцією України і зазначеним зако­ном загального, рівного і прямого виборного права шляхом таєм­ного голосування.

Виборний процес здійснюється на засадах вільного і рівно­правного висування кандидатів, рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку органів державної влади, органів місцевого са­моврядування та посадових і службових осіб цих органів; конт­ролю за джерелами фінансування та витратами на виборчу кам­панію; гласності і відкритості виборчої кампанії; свободи агітації. Участь громадян у виборах до органів місцевого самовряду­вання є добровільною. Вважається, що виборці, які не взяли участі у голосуванні, підтримують результати волевиявлення тих виборців, які взяли участь у виборах.

Участь у місцевих виборах є особистою справою кожного громадянина України. Нікого не можна примусити до участі чи неучасті у місцевих виборах.

Право голосу на місцевих виборах мають громадяни України, яким на день проведення виборів виповнилося 18 років і які проживають на території відповідних сіл, селищ, міст, районів у містах.

Не мають права голосу на місцевих виборах громадяни, яких визнано судом недієздатними.

Недієздатним визнається громадянин, який внаслідок душев­ної хвороби або недоумства, згідно зі ст. 16 Цивільного кодексу України, не може розуміти значення своїх дій або керувати ни­ми. Порядок розгляду справ щодо визнання судом громадянина недієздатним визначають статті 256—260 Цивільно-процесуаль­ного кодексу України.

Згідно з виборчим законом депутатом сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради, сільським, се­лищним, міським головою може бути обраний громадянин Ук­раїни, який має право голосу і якому на день виборів виповни­лося 18 років.

Закон передбачає, що громадянин України одночасно може балотуватися кандидатом у депутати лише однієї ради або кан­дидатом на посаду відповідно сільського, селищного, міського го­лови. Він може бути депутатом лише однієї ради.

Одночасно депутатом сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради, а також сільським, селищним, мі­ським головою не може бути обраний громадянин України, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена або не знята у встановленому законом порядку.

Особи, які займають посади, що відповідно до закону є несу­місними зі статусом депутата ради, сільського, селищного, мі­ського голови, зобов'язані в разі їх обрання залишити цю посаду (припинити діяльність) та у передбачених законом випадках припинити будь-яку підприємницьку діяльність (принцип несу­місності посад).

Виборчий закон визначає види місцевих виборів, строки і по­рядок їх проведення.

Згідно зі ст. 9 цього Закону вибори депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів можуть бути черговими, по­зачерговими, повторними, замість тих депутатів і голів, які вибу­ли, а також у разі утворення нової адміністративно-територіаль­ної одиниці.

Рішення про проведення чергових і позачергових виборів де­путатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів прий­має Верховна Рада України.

Рішення про проведення повторних виборів депутатів місце­вих рад, сільських, селищних, міських голів приймає відповідна територіальна виборча комісія.

Рішення про проведення виборів депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів замість тих, які вибули, прий­мають відповідні ради.

Дата добавления: 2015-05-31