Аналіз наявності, складу і динаміки джерел формування майна

Поряд з аналізом структури активів для оцінки фінансового стану підприємства необхідним є аналіз структури пасивів, тобто джерел власних і позикових коштів, вкладених у майно. Співвідношення цих джерел визначає перспективи розвитку суб'єкта гос­подарювання.

При аналізі джерел фінансових ресурсів, їх динаміки та струк­тури слід мати на увазі, що оцінка структури джерел здійснюєть­ся як внутрішніми, так і зовнішніми користувачами бухгалтерсь­кої інформації. Відповідно до цього існують різні підходи до аналізу. Так, зовнішні користувачі (банки, постачальники та ін.) оцінюють зміни частки власних коштів підприємства в загальній сумі джерел фінансування з погляду фінансового ризику при укладанні угод; ризик зростає зі зменшенням частки власних джерел коштів.

Внутрішній аналіз структури джерел майна пов'язаний з оцін­кою альтернативних варіантів фінансування діяльності підприєм­ства. Основними критеріями вибору виступають ступінь ризику, ціна того чи іншого джерела фінансування, умови залучення по­зикових коштів, строки сплати боргу, можливі напрями викорис­тання тощо.

Як уже зазначалося, капітал будь-якого підприємства може бути представлений двома складовими — власними і позиковими коштами.

Власний капітал складається з двох складових: інвестованого капіталу, тобто капіталу, вкладеного власниками в підприємство, та накопиченого, тобто створеного на підприємстві крім того, що був спочатку авансований власниками.

Інвестований капітал включає номінальну вартість простих та привілейованих акцій, а також додатково сплачений (понад номінальну вартість акцій) капітал. Перша складова інвестовано­го капіталу відображена в балансі підприємства статутним капі­талом, друга — додатковим капіталом (у частині отриманого емі­сійного доходу).

Накопичений капітал знаходить своє відображення у вигляді статей, які виникають у результаті розподілу чистого прибутку (резервний капітал, нерозподілений прибуток, фонд накопичення).

Теоретично величина власного капіталу характеризується по­казником чистих активів. Досить часто при визначеній вартості чистого майна (або чистих активів) виникає питання про вклю­чення до складу активів, що приймаються до розрахунку, немате­ріальних активів. Відома практика фінансового аналізу зарубіжних країн, яка передбачала вилучення цієї статті з розрахунку вели­чини чистого майна.

Враховуючи те, що нематеріальні активи належать до числа тих статей балансу, викривлення реальної величини яких є най­більш поширеним у вітчизняній практиці, при визначенні вели­чини чистих активів рекомендують до розрахунку включати тільки ті нематеріальні активи, які безпосередньо використову­ються і приносять дохід, є документальне підтвердження витрат, пов'язаних з їх придбанням або створенням, право на користу­вання нематеріальним активом має бути підтверджено відповід­ним документом.

Визначення величини чистих активів (власного капіталу) має не тільки теоретичне, а й велике практичне значення. На основі показника вартості чистих активів оцінюється структура капіталу (співвідношення власних і позикових коштів). Зниження частки власного капіталу погіршує кредитоспроможність підприємства. Крім того, враховуючи, що показник власного і позикового капі­талу використовують для розрахунку рентабельності вкладень у підприємство, завищення обсягу зобов'язань у сукупних пасивах матиме негативний вплив на об'єктивність показників, що харак­теризують ціну сукупного капіталу та окремих його джерел.

Підприємство в практиці фінансування своєї діяльності крім власного використовує ще й позиковий капітал.

Позикові кошти являють собою правові та господарські зо­бов'язання підприємства перед третіми особами. Величина пози­кових коштів характеризує можливе майбутнє вилучення коштів підприємства, пов'язане з раніше прийнятими зобов'язаннями.

Залежно від ступеня строковості позикові кошти поділяють на довгострокові та короткострокові.

До довгострокових зобов'яіань належать усі форми функціо­нуючого на підприємстві позикового капіталу зі строком його використання більше від одного року.

До короткострокових зобов’язань відносять усі форми залу­ченого на позиковій основі капіталу зі строком його використан­ня до одного року.

Основні відмінності між власним і позиковим капіталом ви­значаються такими критеріями:

• пріоритетністю прав;

• механізмом нарахування виплат;

• характером зворотного грошового потоку;

• ступенем визначеності отримання грошової суми;

• датою одержання грошових сум.

Пріоритетними правами володіють кредитори (звідси логіка визначення власного капіталу за залишковим принципом).

Виплати власникам капіталу у формі відсотків та дивідендів здійснюються за рахунок чистого прибутку підприємства, тоді як сплата відсотків за позиковий капітал здійснюється за рахунок ви­трат (собівартості) і відповідно до складу оподатковуваної бази не входить, внаслідок чого підприємство отримує податкову економію.

По позиковому капіталу зворотний грошовий потік поряд з платежами по його обслуговуванню включає також повернення сум основного боргу, по власному капіталу зворотний грошовий потік включає лише платіж відсотків та дивідендів власникам. Це визначає більшу безпеку використання власного капіталу з пози­ції забезпечення платоспроможності та фінансової стійкості під­приємства, що стимулює його готовність іти на формування більш вагомої величини цього капіталу.

Величина сум, що сплачуються кредиторам, зазвичай фіксу­ється і визначається або конкретною грошовою сумою, або почат­ковою чи номінальною сумою плюс сума відсотків, яка є платою за кредит. Величина дивідендів (якщо як власний виступає акціо­нерний капітал) визначається сумою отриманого чистого прибут­ку, дивідендною політикою, наявністю грошових коштів, вели­чиною чистих активів та іншими факторами.

Дата погашення боргових зобов'язань наперед відома, тоді як сам факт наявності статутного капіталу не вказує на те, що в під­приємства є зобов'язання перед власниками по виплаті їм диві­дендів. Дивіденди потрапляють до складу зобов'язань тільки піс­ля того, як вони будуть оголошені.

Аналіз джерел формування капіталу починають з оцінки ди­наміки їх складу та структури. При цьому складають і досліджу­ють аналітичну табл. 5.1.

Дані таблиці свідчать про те, що фінансові ресурси підприєм­ства за рік зросли на 5175,0 тис. грн, або на 52,9 % (тобто більш як у 1,5 раза). Величина власного капіталу в абсолютному вира­женні збільшилася на 3115,0 тис. грн, або на 55,5 %. Зросла та­кож частка власного капіталу, яка на кінець періоду становила 58,4 %, що на 1 % більше, ніж на початок періоду.

Частка позикового капіталу за звітний період знизилася і ста­новила 41,6%, що свідчить про підвищення ступеня фінансової незалежності підприємства від зовнішніх інвесторів і кредиторів. В абсолютному вираженні розмір позикового капіталу збільшив­ся на 2060,0 тис. грн і на кінець досліджуваного періоду становив 6219,0 тис. грн. Це зростання було обумовлено збільшенням суми довгострокових зобов'язань на 270,0 тис. грн, а поточних зо­бов'язань підприємства — на 1790,0 тис. грн.

Важливе значення в аналізі структури джерел коштів має оцін­ка раціональності співвідношення власних і позикових коштів.

Фінансування діючого підприємства за рахунок власного капі­талу здійснюється, по-перше, через реінвестування прибутку і, по-друге, через збільшення капіталу підприємства (випуск нових цінних паперів).

Якщо в процесі своєї виробничо-господарської діяльності під­приємство в основному орієнтується на власні джерела, це при­водить до зміцнення його стабільності та підвищення фінансової незалежності. Для банків та інших інвесторів така ситуація є більш надійною, оскільки виключає фінансовий ризик неповер­нення боргів. Разом з тим підприємства, що обрали таку страте­гію фінансування, мають невисокий рівень дохідності, оскільки ефективність використання позикових коштів у більшості випад­ків більш висока, ніж власних.

Якщо головним джерелом фінансування на підприємстві є по­зикові кошти, то виникає загроза різкого зменшення джерел фі­нансування в наступному періоді, причому як позикових, так і власних. Зменшення позикових коштів може бути обумовлено високим ризиком вкладення, а власних — їх «проїданням». Отже, збільшення частки позикових коштів посилює фінансову нестій­кість підприємства та підвищує ступінь його фінансових ризиків.

При цьому ризик підприємницької діяльності зростає у зв'язку і тим, що зобов'язання мають бути виконані незалежно від кон­кретних доходів підприємства. Наприклад, угода, що укладається і банком, передбачає жорсткий порядок платежів, які забезпечу­ють повернення суми боргу та відсотків за користування кредит­ними ресурсами або втрату прав власності на майно, що виступає матеріальним забезпеченням кредитної угоди.

Отже, підприємства в процесі фінансування своєї діяльності мають використовувати всі доступні їм альтернативні джерела коштів (як власні, так і позикові), дотримуючись при цьому пев­них умов, які дають змогу забезпечити його фінансову надій­ність. Зокрема, при вирішенні питання про доцільність залучення позикових коштів слід оцінити структуру пасивів на підприємст­ві, що склалася. Якщо частка боргу в ній значна, то залучення нових позикових коштів є небезпечним, оскільки ризик неплато­спроможності в таких умовах занадто великий.

Залучаючи позикові кошти, підприємство збільшує свої фі­нансові витрати на суму відсотків, пов'язаних з використанням кредитних ресурсів. Це зммцує точку беззбитковості і потребує від підприємства (для її досягнення) збільшення обсягів продажу. Отже, підприємство з вагомою часткою позикового, капіталу має меншу можливість для маневру на випадок непередбачуваних обставин, таких як падіння попиту на продукцію, значні зміни відсоткових ставок, зростання витрат, сезонні коливання.

В умовах нестійкого фінансового становища це може бути од­нією з причин втрати платоспроможності: грошових надходжень на підприємстві буде недостатньо для покриття збільшеної суми витрат.

Крім того, наявність конкретних зобов'язань може супрово­джуватися тими чи іншими умовами, що обмежують свободу підприємства в розпорядженні та управлінні активами. Найбільш типовим прикладом таких обмежень є заставні зобов'язання.

Однак формування активів за рахунок позикових джерел може бути й привабливим, оскільки кредитор не пред'являє прямих претензій стосовно майбутніх доходів підприємства. Незважаючи на результати діяльності підприємства, кредитор має право пре­тендувати лише на суму основного боргу і сплату відсотків за кредит. Причому плата за користування позиковими коштами, наприклад кредитом банку, враховується при розрахунку бази оподаткування, зменшуючи податкові витрати позичальника.

Слід зазначити, що залучення позикового капіталу під мен­ший відсоток, ніж рентабельність підприємства, дає змогу підвищити прибутковість власного капіталу, розширити масштаби діяльності.

Нарешті, оскільки величина зобов'язань і строки їх погашення наперед відомі, можна більш точно здійснювати фінансове пла­нування грошових потоків.

Отже, усі ці моменти мають бути враховані у фінансовому аналізі при оцінці раціональності структури пасивів.

До основних показників, що характеризують структуру капі­талу, відносять коефіцієнт незалежності, коефіцієнт фінансової стійкості, коефіцієнт фінансування. їх розраховують за наведе­ними нижче формулами.

1. Коефіцієнт незалежності:

де ВК— класний капітал; ∑К — загальний капітал (валюта ба­лансу).

Цей коефіцієнт розраховують як інвестори, так і кредитори підприємства, оскільки він характеризує частку коштів, вкладе­них власниками в загальну вартість майна підприємства. Теоре­тично вважається, що якщо коефіцієнт незалежності більший або дорівнює 50 %, то ризик кредиторів мінімальний: продавши по­ловину майна, сформованого за рахунок власних коштів, підпри­ємство зможе погасити свої боргові зобов'язання. Слід наголоси­ти, що таке положення не може розглядатися як загальне правило. Воно потребує уточнення і врахування специфіки діяль­ності підприємства, його галузевої незалежності та впливу інших факторів.

2. Коефіцієнт фінансової стійкості:

де ДПК — довгострокові позикові кошти.

Значення коефіцієнта відображує частку довгострокових па­сивів у складі сукупного капіталу, тобто тих джерел фінансуван­ня, які підприємство може використовувати у своїй діяльності тривалий час.

де ПК — позиковий капітал.

Коефіцієнт показує, яка частина діяльності підприємст­ва фінансується за рахунок власних, а яка— за рахунок пози­кових коштів. Ситуація, при якій величина коефіцієнта фінан­сування менша за одиницю (більша частка майна підприємст­ва сформована за рахунок позикових коштів), може свідчити про загрозу платоспроможності і перешкоджати отриманню кредитів.

Однак слід зауважити, що рекомендовані значення показника недоцільно застосовувати до всіх підприємств. Висновки щодо допустимого для підприємства співвідношення власного та пози­кового капіталу необхідно робити з урахуванням інших характе­ристик його діяльності. Рекомендується поряд з результатами розрахунків коефіцієнта фінансування використовувати інфор­мацію про швидкість оборотності активів, рівень постійних ви­трат, попит на продукцію, налагодженість каналів постачання і збуту.

Підприємства, діяльність яких характеризується високою обо­ротністю коштів, зберігатимуть достатньо високу фінансову стійкість навіть тоді, коли частка власного капіталу в структурі джерел буде меншою від половини. Водночас у капіталомістких підприємств з тривалим періодом обороту коштів, шо мають зна­чну частку необоротних активів, частка позикових коштів, яка становить 40 % — 50 %, може бути небезпечною для фінансової стабільності.

Продовжує аналіз структури джерел фінансування оцінка фак­торів, що впливають на співвідношення власних і позикових коштів і відповідно, на фінансову стійкість підприємства. До чи­сла важливих факторів, що обумовлені внутрішніми умовами ро­боти суб'єкта господарювання, відносять:

1. Спосіб розміщення джерел коштів в активах підприємс­тва. У цьому проявляється нерозривний зв'язок пасивної та ак­тивної частини балансу.

У процесі оцінки цього фактора перевіряють співвідношення:

• необоротних активів і джерел їх формування;

• оборотних активів і джерел їх формування;

• запасів і джерел їх формування.

Перевірка відбувається на основі балансової моделі з ураху­ванням загального правила забезпечення фінансової стійкості:

НА + ОА = ВК + ДЗ + КЗ,

де НА — необоротні активи; ОА — оборотні активи; ВК — влас­ний капітал; ДЗ — довгострокові зобов'язання; КЗ — коротко­строкові зобов'язання.

Відповідно до наведеного правила необоротні активи мають формуватися в основному за рахунок власного капіталу та довго­строкових боргових зобов'язань. Якщо підприємство не має по­зикових коштів, що залучаються на тривалий час, основні засоби та інші необоротні активи слід формувати за рахунок власного капіталу. При цьому частка загальної величини останнього має бути спрямована також на формування оборотного капіталу.

Крім власного оборотного капіталу джерелами покриття поточ­них активів виступають короткострокові пасиви. Матеріальні за­паси мають формуватися за рахунок власних оборотних коштів, короткострокових позикових коштів і кредиторської заборгова­ності.

Виходячи з викладених передумов, при правильному розмі­щенні джерел фінансування в майні підприємства маються збері­гатися такі рівняння:

а)НА = (ВК-ВОК)+ДЗ;

б)ОА = ВОК + КП;

в)3 = ВОК +?,

де ВОК — власні оборотні кошти; КП — короткострокові пасиви. На умовному прикладі розглянемо структуру балансу підпри­ємствам, яка характеризується такими даними, %:

У цьому прикладі структура джерел коштів на перший погляд свідчить про досить стабільне становище підприємства: більший обсяг його діяльності (55 %) фінансується за рахунок власного, менший — за рахунок позикового капіталу (45 %). Однак резуль­тати аналізу розміщення коштів у активах викликають серйозні
побоювання відносно його фінансової стійкості. Більш як поло­вина майна (60 %) характеризується тривалим строком викорис­тання, а отже, тривалим періодом окупності. Як уже зазначалося вище, на цю групу майна не доводиться розраховувати при за­безпеченні поточної платоспроможності. На частку активів при­значених для реалізації, припадає лише 40 %. Отже у такого підприємства сума поточних зобов'язань перевищує величину поточних активів. Це свідчить про те, що частка активів довгострокового характеру була сформована за рахунок короткостро­кових зобов’язань підприємства. У зв'язку з цим можна очікува­ти, що строк погашення останніх настане раніше, ніж окупляться вкладення коштів. Отже, очевидно, що підприємство А обрало небезпечний спосіб розміщення коштів, наслідком якого є надто важкий фінансовий стан.

Узагальнюючи викладене вище, можна зробити висновок що
порушення відповідностей, указаних у загальному правилі забез­печення фінансової стійкості, призводить до погіршення фінан­сового стану підприємства.

2. Структура активів підприємства з позиції їх ліквідності. Підприємства, у яких обсяг активів, що важко реалізуються у складі оборотних засобів значний, повинні мати більшу частку власного капіталу.

Припустимо, що підприємство Б має таку структуру майна та
джерел їх утворення, %:

В його пасивах переважає частка власного капіталу. При цьо­му обсяг позикових коштів, залучених на короткостроковій осно­ві, у 2 рази менший, ніж сума поточних активів (70 % =30 % + + 5 % + 14 % + 20 % + 1 %).

Відповідно до правила забезпечення фінансової стійкості фор­мування поточних активів за рахунок короткострокових пасивів і частки власного капіталу допустиме.

Однак при більш докладному дослідженні структури майна підприємства В виявляється, що більш як 60 % активів — це ті, що важко реалізуються. Якщо врахувати, що в складі готової продукції є така, яка не користується попитом, а в складі дебітор­ської заборгованості — сумнівна заборгованість, то навіть при такому значному перевищенні власного капіталу над позиковим може виникнути загроза фінансовій стійкості підприємства.

У зв'язку з цим суб'єкти господарювання, у яких обсяг акти­вів, що важко реалізуються, значний, повинні мати більшу частку власного капіталу.

1. Швидкість одного обороту коштів. Підприємство, швид­кість обороту коштів у якого вища, може мати більшу частку позикових джерел у сукупних пасивах без загрози для власної платоспроможності і без збільшення ризику для кредиторів.
Підприємство з високою оборотністю капіталу здатне забез­печити приплив грошових коштів у необхідному розмірі та своєчасно розрахуватися за своїми зобов'язаннями. Тому такі підприємства є більш привабливими для кредиторів та інвес­торів.

2. Співвідношення тривалості виробничо-комерційного циклу і строку погашення кредиторської заборгованості. Чим більший період виробничо-комерційний цикл обслуговусться ка­піталом кредитора, тим менша частка власного капіталу може бу­ти у підприємства.

3. Структура витрат підприємства. Відомо, що до складу витрат будь-якого підприємства належать змінні та постійні ви­трати. До останніх відносять амортизацію, орендну плату, заробіт­ну плату адміністративно-управлінського персоналу тощо. Чим
вищий рівень умовно-постійних витрат у структурі собівартості продукції, тим виший ризик неплатоспроможності підприємства, якщо з якихось причин його доходи зменшаться. Відповідно, підприємства, у яких частка постійних витрат у загальній їх сумі значна, повинні мати більший обсяг власного капіталу.

Необхідну підприємству (теоретичну) величину власного ка­піталу визначають виходячи з прямої пропорційної залежності, яка існує між критичним обсягом реалізації та власним капіталом і виражається таким співвідношенням:

де П — сукупні пасиви; ВКт — теоретична величина власного капіталу; V_р^к — критичний обсяг реалізації;Vp — фактичний об­сяг реалізації за період.

Звідси теоретична величина власного капіталу становитиме:

Отже, якщо в балансі підприємства величина наявного влас­ного капіталу менша від його розрахованої величини, то роблять висновок про те, що в умовах фактичного співвідношення дохо­дів і витрат частка власного капіталу дуже мала, а сама структура джерел коштів небезпечна для кредиторів.

Для більш повного аналізу джерел формування капіталу дослі­джують структуру власного та позикового капіталу, з'ясовують причини змін окремих його складових та дають оцінку цим змінам.

У процесі здійснення аналізу власного капіталу визначають частку його окремих складових, а також оцінюють динаміку його складу і структури за останні періоди.

Необхідність окремого розгляду статей власного капіталу пов'язана з тим, що кожна з них с характеристикою правових та інших обмежень здатності підприємства розпоряджатися своїми активами.

До складу власного капіталу відносять:

1. Статутний капітал, який характеризує початкову суму власного капіталу підприємства, інвестовану у формування акти­вів на початку його створення. Його розмір визначається стату­том підприємства. Для суб'єктів господарювання окремих сфер діяльності та організаційно-правових форм (акціонерне товарист­во, товариство з обмеженою відповідальністю) мінімальний роз­мір статутного капіталу регулюється законодавством.

4. Додатковий капітал являє собою приріст вартості майна
підприємства в результаті його дооцінки відповідно до встанов­леного порядку, безоплатного отримання майна в процесі здійс­нення капітальних вкладань, отриманого емісійного доходу.

5. Резервний капітал формується згідно із встановленим зако­ном порядком за рахунох прибутку підприємства і має суворо ці­льове призначення. Він ївляє собою зарезервовану частину влас­ного капіталу, що пришачена для внутрішнього страхування господарської діяльност підприємства.

Інформація про величину резервного капіталу в балансі підпри­ємства має важливе значення для зовнішніх користувачів бухгал­терської звітності, які роіглядають резервний капітал як запас його фінансової міцності. У країнах з розвинутими ринковими відноси­нами відсутність резервіого капіталу або його недостатню вели­чину вважають чинником додаткового ризику вкладення коштів у підприємство, оскільки це свідчить або про незначну величину прибутку, або про використання резервного капіталу на покриття збитків. І той, і інший факт для кредиторів є негативним в оцінці надійності потенційногс позичальника або партнера.

4. Нерозподілений прибуток характеризує частину прибутку
підприємства, отриманого в попередньому періоді та не викорис­таного на споживання їласниками і персоналом. Ця частина при­бутку призначена для капіталізації, тобто для реінвестування на розвиток виробництва. За своїм економічним змістом він є однією з форм резерву власних фінансових коштів підприємства, що за­безпечують його виробничий розвиток у наступному періоді.

Джерелами формувїння власного капіталу є власні фінансові ресурси, які поділяють на внутрішні та зовнішні.

У складі внутрішнії джерел формування основне місце нале­жить прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства. Він забезпечує приріст власного капіталу, зростання ринкової вартості підприємства. Певну роль у складі внутрішніх джерел відіграють амортизаційні відрахувшня, особливо на підприємствах з високою вартістю власних основних засобів та нематеріальних активів. Од­нак суму власного капіталу підприємства вони не збільшують, а лише виступають кошами його реінвестування. Інші внутрішні джерела не відіграють гомітної ролі у формуванні власного капіталу.

У складі зовнішніх джерел формування основне місце належить залученню підприємством додаткового пайового (шляхом додаткових внесків коштів у статутний капітал) або акціонерного (шляхом додаткової емісії та реалізації акцій) капіталу. Для окремих підпри­ємств одним із зовнішніх джерел формування власного капіталу є надана їм безоплатна фінансова допомога. До інших зовнішніх джерел входять матеріальні та нематеріальні активи, що безплатно передані підприємству та включені до складу його балансу.

З метою вивчення причин зміни величини та складу власного капіталу за період складемо і розглянемо аналітичну табл. 5.2.

Із табл. 5.2 видно, що в цілому за досліджуваний період вели­чина власного капіталу зросла на 3115 тис. грн, або на 55,5%. Таке зростання насамперед було зумовлене збільшенням статут­ного капіталу на 72,7 %, резервного капіталу — на 50,3, додатко­вого капіталу — на 35 %.

Спостерігалось збільшення величини складових елементів власного капіталу: статутного — на 2184 тис. грн, додаткового — на 377 тис. грн, резервного — на 306 тис. грн, нерозподіленого прибутку — на 160 тис. грн, що призвело до змін у його структурі.

Так, частка статутного капіталу, на який припадає більш як по­ловина власного капіталу, на кінець звітного року становила 59,4 %, що на 5,9 % більше, ніж на початок періоду. Разом з тим відбулося зменшення частки додаткового капіталу, який незважаючи на це, продовжує залишатися другим (за питомою вагою) елементом влас­ного капіталу. На його частку на початок періоду припадало 39,8 % власного капіталу, на кінець періоду — 29 %. Несуттєво (на 0,3 %) зменшився частка резервного капіталу, яка на кінець періоду ста­новила Ю,5 %. Новим елементом у структурі власного капіталу ста­ла стаття «Нерозподілений прибуток», на який у кінці досліджува­ного періоду припадало 1,8 % власного капіталу.

Слід зауважити, що оцінку складу та структури власного капіта­лу підприємства слід здійснювати в динаміці за низку років, щоб виявити основні тенденції змін. Так, зростання величини власного капіталу» пов'язане із збільшенням обсягів виробництва, свідчить про розширення виробничої та комерційної діяльності підприємст­ва. Це зміцнює економічну самостійність та фінансову стійкість і відповідно підвищує надійність підприємства як партнера.

Якщо поряд зі збільшенням величини власного капіталу від­бувається падіння обсягів виробництва і реалізації продукції, то така тенденція обумовлена інформаційними процесами, що під­вищує зизик потенційних партнерів.

Окремо розглядають динаміку і структуру позикового капі­талу. Позиковий капітал у джерелах формування майна підпри­ємства в сучасних умовах набуває важливого значення для забез­печення ефективної фінансової діяльності, оскільки покриває тимчасову додаткову потребу підприємства в коштах. Залучення позикового капіталу обумовлено характером виробництва, склад­ними розрахунково-платіжними відносинами, необхідністю по­повнення нестачі власних коштів та іншими об'єктивними при­чинам. Використання позикового капіталу дає змогу розширю­вати обсяги господарської діяльності підприємства, забезпечити більш ефективне використання власного капіталу, прискорити формування різних фінансових фондів, а в кінцевому підсумку — підвищити ринкову вартість підприємства.

Позиковий капітал, який використовують суб'єкти господа­рювання, характеризує в сукупності обсяг його фінансових зо­бов'язань. Такі фінансові зобов'язання в сучасній господарській практиці за строковістю погашення диференціюються так:

1) довгострокові фінансові зобов'язання, до яких належать усі
форми функціонуючого на підприємстві капіталу зі строком його
використання більш як один рік. Основними формами цих зобов'я­зань є довгострокові кредити банку та довгострокові позикові кошти;

2)короткострокові фінансові зобов'язання, до яких відносять
усі форми позикового капіталу зі строком його використання до одного року. Основними формами цих зобов'язань є коротко­строкові кредити банку, короткострокові позикові кошти, різні форми кредиторської заборгованості, а також інші короткостро­кові фінансові зобов'язання.

Для оцінки структури зобов'язань суттєве значення має їх по­діл на незабезпечені та забезпечені. Важливість такого групуван­ня пов'язана з тим, що забезпечені зобов'язання в разі ліквідації підприємства погашаються з конкурсної маси. Чим більше по­критих (забезпечених) боргів на противагу незабезпеченим, тим краще кредиторам, вимоги яких забезпечені, але гірше кредито­рам, які у випадку оголошення конкурсу повинні задовольнитися майновою масою, що залишилася.

Аналіз динаміки та структури позикового капіталу проведемо за даними, наведеними в табл. 5.3.

Як видно з табл. 5.3, підприємство у своїй діяльності викорис­товує близько 20 % довго- та майже 80 % короткосткового пози­кового капіталу.

Наявність у складі джерел фінансування довгострокових позико­вих коштів (при певних умовах) розглядається як позитивне явище, оскільки дає змогу підприємству користуватися позиковими кош­тами тривалий час. Проте при вирішенні питання про доцільність залучення довгострокових зобов'язань до процесу фінансування ви­робничо-господарської діяльності суб'єкта господарювання реко­мендують ураховувати загальне правило фінансової стійкості, здат­ність підприємства генерувати грошові кошти, необхідні для покриття існуючих зобов'язань, дохідність діяльності тощо.

Порівнюючи темпи зростання довго- та короткострокових зо­бов'язань, можна припустити, що підприємство розширює мас­штаби своєї діяльності, причому більш активно здійснює вкла­дання коштів у поточні активи, у зв'язку з чим зростання поточ­них зобов'язань відбувається швидшими темпами, ніж зростання довгострокових зобов'язань.

У цілому за досліджуваний період загальна величина позико­вого капіталу збільшилася на 2060,0 тис. грн, або на 50 %.

Таке зростання відбулося за рахунок збільшення кредиторсь­кої заборгованості на 970 тис. грн, короткострокових кредитів банку на 838 тис. грн та довгострокових зобов'язань на 270 тис. грн при незначному (на 29 тис. грн) зменшенні поточної заборго­ваності за довгостроковими зобов'язаннями.

У складі поточних зобов'язань найбільшу частку має кредитор­ська заборгованість, не зважаючи на те, що за звітний період вона зменшилася на 1,7 % і склала 50,6 %. Разом з тим на 6,2 % збільши­лась частка короткострокових кредитів банку, яка на кінець періоду становила 28 %. Отже, за період, що досліджувався, скоротилася частка позикових коштів, якими підприємство користувалося прак­тично безплатно і відповідно зросла частка більш дорогих коштів — короткострокових кредитів банку. У зв'язку з цим у контексті дано­го структурного аналізу необхідно також оцінити доцільність замі­ни дешевих позикових коштів більш дорогими, оскільки невиправ­дане збереження такої тенденції може суттєво погіршити фінансо­вий стан підприємства і призвести його до банкрутства.

Залучення позикових коштів у оборот підприємства — явище нормальне. Це сприяє тимчасовому поліпшенню фінансового стану за умови, що вони не відволікаються з обороту на тривалий час і своєчасно повертаються. У противному разі може виникну­ти прострочена кредиторська заборгованість, що в кінцевому під­сумку призведе до сплати штрафів та погіршення фінансового стану. Тому в процесі аналізу необхідно вивчити склад, дату, умови виникнення кредиторської заборгованості, строки її погашення, наявність та причини виникнення простроченої кредитор­ської заборгованості, визначити період прострочення та суму сплачених за це штрафів. Окремо вивчають середню тривалість використання кредиторської заборгованості в обороті підприємс­тва, її розраховують за формулою

де Д— кількість днів досліджуваного періоду; Кр.З — середні залишки кредиторської заборгованості; С/В — повна собівартість виробництва.

Для вивчення складу та структури кредиторської заборговано­сті, а також її динаміки доцільно скласти аналітичну табл. 5.4.

Дані таблиці свідчать, що величина кредиторської заборгова­ності зросла на 970 тис. грн, або на 44,6 %. Таке зростання на­самперед було зумовлене збільшенням (майже у 2 рази) авансів, на 85 % — поточних зобов'язань за розрахунками з учасниками, на 69 % — кредиторської заборгованості за товари, роботи, по­слуги. При цьому значно знизилася заборгованість по заробітній платі - на 74 %, поточні зобов'язання за розрахунками з бюдже­том - на 38 %, а також сума боргів зі страхування — на 18 %, з позабюджетних платежів — на 10 %.

Треба зазначити, що найбільшу частку в складі кредиторської заборгованості продовжує займати заборгованість за товари, ро­боти, послуги, яка на початок періоду становила 52,7 %, а на кі­нець— 61,6%. Зростання цього елементу кредиторської забор­гованості слід вважати об'єктивним, якщо воно зумовлено збіль­шенням обсягів виробництва.

Враховуючи те, що кредиторська заборгованість є джерелом покриття дебіторської заборгованості, у процесі аналізу рекомен­дується порівнювати величину дебіторської та кредиторської за­боргованості. Якщо дебіторська заборгованість перевищує кре­диторську, то це свідчить про іммобілізацію власного капіталу в дебіторську заборгованість. Якщо кредиторська заборгованість значно (наприклад, у 2 рази) перевищує дебіторську, то фінансо­вий стан підприємства вважається нестабільним.

Крім зіставлення абсолютних величин дебіторської та креди­торської заборгованості важливим є порівняння строків їх пога­шення. Якщо період обороту дебіторської заборгованості пере­вищує аналогічний показник по кредиторській заборгованості, це вказує на те, що обрані підприємством умови надання товарного кредиту є більш пільговими, ніж умови його отримання, а отже, строк погашення кредиторської заборгованості настане раніше, ніж надійдуть кошти від дебіторів. Така ситуація або примусить підприємство відшукувати додаткові резерви коштів для своєчас­ного погашення боргів, або призведе до невиконання платіжних обов'язків, виникнення простроченої кредиторської заборговано­сті, за якою передбачено сплату штрафних санкцій. І в першому, і в другому випадках це негативно відіб'ється на фінансовому стані підприємства. Саме тому при укладанні угод з постачаль­никами рекомендується враховувати умови надання товарного кредиту покупцям.

Отже, аналіз структури власних і позикових коштів необхід­ний для оцінки раціональності формування джерел фінансування діяльності підприємства та його ринкової стійкості. Цей момент дуже важливий, по-перше, для зовнішніх користувачів інформа­ції при вивченні ступеня фінансового ризику; по-друге, для само­го підприємства при визначенні перспективного варіанта органі­зації фінансів та розробці фінансової стратегії.

Дата добавления: 2015-05-26