Міжнародні договори стосовно деліктної відповідальності

Загальновідомо, що право кожної країни має свої особливості, у тому числі при регулюванні деліктних зобов’язань. Навіть визначення поняття “делікт” за різними правовими системами значно відрізняється. Так, за кодексом Наполеону 1804 р. протиправною визнається будь-яка дія, що спричинила шкоду іншому (ст. 1382). Таке формулювання протиправної дії отримало назву генерального делікту. У країнах англо-американського права зобов’язальне право для визначення протиправних діянь оперує значною кількістю категорій (torts, negligence, gross negligence, delicts) та встановлює цілу низку самостійних складів цивільних правопорушень. Така система отримала назву сингулярних деліктів. Законодавства ФРН та Швейцарії поєднують загальне визначення делікту з описом конкретних правопорушень.

За таких умов, повинні діяти правові регулятори для розв’язання вказаних протиріч. Ними виступають перш за все колізійні норми у сфері деліктних зобов’язань. Вони, як і будь-які інші колізійні норми міжнародного приватного права мають двочленну структуру: обсяг та прив’язку. Обсяг колізійної норми деліктного права – вказівка на деліктне відношення, яке регулюється даною нормою. Прикладом таких вказівок можуть бути: “Права і обов’язки за зобов’язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди” – ст. 1289 ЦК Вірменії; “Обов’язок відшкодування шкоди” – ст. 42 Закону про міжнародне приватне право Грузії; “Позадоговірні зобов’язання про відшкодування шкоди” – § 48 Федерального закону 1978 р. про міжнародне приватне право Австрії; “Претензії з недозволеної дії” – ст. 40 Ввідного закону 1896 р. до Німецького цивільного уложення; “Відносини з правопорушення” – ст. 26 Цивільного кодексу Греції 1940 р.; “Позови із заподіяння шкоди” – ст. 129 Федерального закону 1987 р. Про міжнародне приватне право Швейцарії тощо.

Така різноманітність у формулюваннях обсягів колізійних норм, що регулюють деліктні зобов’язання, викликана тим, що в різних країнах коло питань, що регулюються статутом деліктного зобов’язання значно відрізняється. Однак частіше за все статутом деліктного зобов’язання регулюються питання, що стосуються підстав такого зобов’язання, його обсягу, характеру відшкодування шкоди, межі деліктної відповідальності, розмір відшкодування і т. ін. Проте на законодавчому рівні чітке встановлення обсягу статуту деліктного відношення зустрічаються вкрай рідко. Позитивним прикладом цього може бути ст. 107 Закону 1992 року № 105 щодо регулювання відносин міжнародного приватного права Румунії, яка фіксує вісім аспектів, що входять до деліктного статуту, який регулюється колізійною нормою. Це питання деліктної право- і дієздатності; умов і обсягу відповідальності; підстав обмеження відповідальності чи звільнення від неї і розподілу відповідальності між тим, хто заподіяв шкоду і потерпілим; відповідальності довірителя за дії довіреної особи; характеру збитків, які можуть бути відшкодовані; способів і розміру відшкодування; допустимості поступки права на відшкодування; осіб, які мають право на відшкодування понесених збитків.

Для конкретного визначення статуту деліктного зобов’язання діють прив’язки колізійних норм деліктного права. Вони безпосередньо вказують на право певної країни, за яким слід вирішувати спірні питання деліктного зобов’язання у сфері міжнародного приватного права.

У сфері деліктних зобов’язань міжнародного приватного права основною, найбільш розповсюдженою прив’язкою, яка наближається до звичаєвої, має довгу історію практичного застосування і повсюдного закріплення як на рівні національного законодавства, так і на рівні міжнародних угод, є прив’язка до закону місця вчинення делікту – lex loci delicti commissii.

Указана прив’язка відображає інтереси держави й потреби цивільного обігу в застосуванні деліктних норм за правом країни, де мав місце делікт. Зобов’язання із заподіяння шкоди глибоким корінням заглиблюються у той правопорядок, в надрах якого вони виникли. І так само як весь правопорядок у цілому, деліктні відносини несуть на собі відбиток економічного й суспільного устрою, що затвердився в даній державі. Відсилка до закону місця здійснення правопорушення відображає внутрішні, спонтанні зв’язки, що об’єднують зобов’язальні відносини з місцевим правовим устроєм. Усвідомлена необхідність у застосуванні legis loci delicti commissi виникає тоді, коли делікт не просто оточений чужорідною для нього правовою сферою, а органічно з нею пов’язаний.

Без будь-яких застережень прив’язка lex loci delicti commissii на сьогоднішній день застосовується у законодавствах таких країн як Мадагаскар, Куба, Іспанія, Греція, Чехія, Франція та за кодексом Бустаманте в ряді Латиноамериканських країн (Аргентині, Болівії, Бразилії, Колумбії, Коста-Ріці, Кубі, Домініканській Республіці, Еквадорі і т.д.) в основному шляхом прямого закріплення її у законодавстві. Наприклад, ст. 26 Цивільного кодексу Греції 1940 року вказує: “Відношення з правопорушення визначаються за правом держави, на території якого правопорушення було вчинено”. Винятком у цьому контексті є лише Франція: абз. 1 ст. 3 Кодексу Наполеона зазначає, що “закони благоустрою і безпеки обов’язкові для всіх, хто проживає на території” (Франції). Через розширювальне тлумачення цього положення доктриною і практикою робиться висновок про те, що деліктні правовідносини регулюються за місцем їх виникнення.

Дата добавления: 2015-05-31