Проведення розрахунку при звільненні працівника 4 страница

Держава також регулює порядок обчислення середньої заро­бітної плати для різноманітних виплат, зокрема для оплати відпусток, для нарахування гарантійних і компенсаційних виплат тощо. Відповідний порядок затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100. Він не поши­рюється на випадки обчислення середньої заробітної плати для призначення пенсій, для обчислення допомог по державному соціальному страхуванню, а також при відшкодуванні шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків.

Обчислення середньої заробітної плати для оплати відпусток або виплати компенсації за невикористану відпустку провадиться, виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи. У тих випадках, коли працівник пропрацював на підприємстві менше року, середня заробітна плата обчислюється за фактично відпрацьований час. У всіх інших випадках середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за 2 останні календарні місяці роботи. Якщо протягом цих 2 місяців праців­ник не працював, то середня заробітна плата обчислюється за попередні 2 місяці. Той період, впродовж якого за ним згідно з чинним законодавством не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.

Останнім часом спостерігається тенденція до звуження сфери державного регулювання заробітної плати і розширення сфери договірного її регулювання.

89. Мінімальна заробітна плата як державна гарантія оплати праці

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гаран­тією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання. Стаття 3 Закону “Про оплату праці” визначає її як законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці (обсяг робіт).

До мінімальної заробітної плати не включаються доплати за роботу в надурочний час, у важких, шкідливих, особливо шкідли­вих умовах праці, на роботах з особливими природними геогра­фічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризи­ку для здоров’я, а також премії до ювілейних дат, за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, матеріальна допомога.

При визначенні розміру мінімальної заробітної плати вра­ховуються:

• вартісна величина мінімального споживчого бюджету;

• загальний рівень середньої заробітної плати;

• продуктивність праці, рівень зайнятості та інші економічні умови.

Мінімальна заробітна плата не повинна бути нижчою за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу. У відповідності із законодавством мінімальна заробітна плата встановлюється з урахуванням величини про­житкового мінімуму.

Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Вер­ховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік у законі про Державний бюджет України з урахуванням пропозицій, вироблених шляхом пере­говорів представників професійних спілок, роботодавців, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди. Розмір мінімальної заробітної плати може переглядатися при внесенні змін до закону про Державний бюджет України залежно від зростання індексу цін на спожив­чі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів.

Закон передбачає, що у разі, коли працівникові, який вико­нав місячну (годинну) норму праці, нарахована заробітна плата нижче законодавчо встановленого розміру мінімальної заробіт­ної плати, підприємство проводить доплату до її рівня. Цим самим забезпечується гарантований рівень заробітної плати у розмірі не нижче мінімальної.

Розмір мінімальної заробітної плати береться до уваги також при формуванні тарифної сітки. Законодавством передбачено, що тарифна ставка робітника 1 розряду встановлюється у роз­мірі, не нижчому, ніж визначений генеральною (галузевою) угодою. А оскільки цими угодами не можна встановлювати нижчі умови оплати праці, ніж це передбачено чинним законо­давством, то зрозуміло, що тарифна ставка робітника 1 розряду з урахуванням доплат, передбачених законодавством, не може бути нижчою за розмір мінімальної заробітної плати.

90. Договірне регулювання заробітної плати

В умовах розвитку ринкової економіки і реформування трудо­вого законодавства спостерігається тенденція розширення сфери договірного регулювання трудових відносин. Це стосується і відносин з оплати праці.

Договірне регулювання заробітної плати здійснюється на основі системи угод, що укладаються на державному (генеральна угода), галузевому, регіональному та виробничому (колективний договір) рівнях.

Стаття 8 Закону України “Про колективні договори і угоди” передбачає, що генеральною угодою встановлюються гарантії праці, мінімальні соціальні гарантії оплати праці, які б забез­печували достатній рівень життя найманих працівників. Цією ж угодою визначаються тарифні ставки робітників 1 розряду, а також умови росту фондів оплати праці та встановлення між­галузевих співвідношень в оплаті праці.

У генеральних угодах сторони, як правило, передбачають перелік доплат і надбавок до тарифних ставок та посадових окладів, що мають міжгалузевий характер.

Галузеві угоди регулюють нормування праці, мінімальні гарантії заробітної плати, мінімальні розміри доплат і надбавок з урахуванням специфіки конкретної галузі, умови зростання фондів оплати праці, міжкваліфікаційні (міжпосадові) співвід­ношення в оплаті праці тощо. При цьому галузева угода не може погіршувати умови оплати праці працівників порівняно з генеральною угодою.

Одним з найважливіших регуляторів відносин із заробітної плати є колективний договір.

Колективний договір не може передбачати умови оплати праці, які б погіршували становище працівників порівняно з законодавством і угодами вищого рівня. Натомість у відповід­ності зі ст. 14 Закону “Про оплату праці” у колективному до­говорі допускається зниження умови оплати праці порівняно з генеральною, галузевою чи регіональною угодами, але не нижче, ніж це передбачено законодавством, на період подолання фінан­сових труднощів підприємства і не більше, ніж на 6 місяців.

У тих випадках, коли колективний договір не укладено, робо­тодавець зобов’язаний погодити питання заробітної плати з профспілковим органом, що представляє інтереси більшості пра­цівників, у разі його відсутності — з іншим уповноваженим на представництво органом.

91. Гарантійні виплати за трудовим правом

У тих випадках, коли працівник з поважних причин не пра­цював, законодавством встановлені спеціальні охоронні засоби, які отримали назву гарантій. Це — збереження за працівником місця роботи і середнього заробітку. Оскільки працівник у визначених законодавством випадках не працює і не має права на заробітну плату, виплату середнього заробітку за час виконан­ня державних чи громадських обов’язків називають гарантійною виплатою. Під гарантійними виплатами розуміють грошові виплати, які забезпечують повне або часткове збереження за­робітку працівникам у випадках, передбачених законодавством, коли через поважні причини вони тимчасово звільняються від виконання трудових обов’язків.

До них належать:

• виплати за час виконання працівником державних або громадських обов’язків (ст. 119);

• виплати працівникам, що направляються для підвищення кваліфікації з відривом від виробництва (ст. 122);

• виплати працівникам, що направляються для обстеження до медичного закладу (ст. 123);

• виплати допомоги за дні обстеження у закладах охорони здоров’я і здавання крові для переливання (ст. 124);

• виплата працівникам — авторам винаходів, корисних моде­лей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій при звільненні від основної роботи для участі у їх впровадженні (ст. 126 КЗпП).

Норма ст. 119 КЗпП України встановлює, що на час вико­нання державних або громадських обов’язків, якщо за чинним законодавством України ці обов’язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Середній заробіток зберігається за працівниками, які є:

• членами добровільних пожежних дружин (команд) — на час участі їх у ліквідації пожеж чи аварій, а також при вико­нанні інших обов’язків;

• свідками, потерпілими, перекладачами, спеціалістами — на час виклику до органів дізнання, досудового слідства, про­куратури та суду;

• зареєстрованими кандидатами на пост Президента України, кандидатами в народні депутати — на час виборчої кампанії;

• членами виборчих комісій, а також комісій з проведення референдумів — на час роботи в цих комісіях;

• членами примирних комісій, трудових арбітражів і не­залежними посередниками відповідно до Закону України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”.

Норма ч. 2 ст. 119 КЗпП України передбачає надання гаран­тій працівникам, які залучаються до виконання обов’язків, пе­редбачених законами України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” і “Про альтернативну (невій­ськову) службу”.

Так, за громадянами, які проходять підготовку з військово- технічних спеціальностей з відривом від виробництва, на весь час підготовки, включаючи час проїзду до місця підготовки і назад, зберігаються місце роботи, займана посада і середній заробіток.

Відповідно до законодавства за призваними на збори вій­ськовозобов’язаними зберігаються на весь період зборів, вклю­чаючи час проїзду до місця їх проведення і назад, місце роботи, займана посада та середній заробіток. Збереження середнього заробітку здійснюється за рахунок коштів Міністерства оборони України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 695 “Про гарантії і компенсації для працівників, які направ­ляються для підвищення кваліфікації, підготовки, перепідго­товки, навчання інших професій з відривом від виробництва” для зазначених працівників встановлені такі мінімальні дер­жавні гарантії:

• збереження середньої плати за основним місцем роботи. За вчителями та іншими працівниками освіти, які направля­ються на курси і до інститутів удосконалення вчителів, середня заробітна плата зберігається за кожним місцем роботи;

• оплата вартості проїзду працівника до місця навчання і назад;

• виплата добових за кожний день перебування в дорозі, а також компенсація витрат пов’язаних з наймом житла.

Закон України “Про охорону праці” (ст. 19) передбачає обов’язок роботодавця з організації періодичних медичних огля­дів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах зі шкід­ливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професійному доборі, а також щорічних обов’язкових медич­них оглядів осіб віком до 21 року. Ці огляди проводяться за рахунок коштів роботодавця. За час проходження медичного огляду за працівниками зберігаються місце роботи і середній заробіток.

У відповідності із Законом України від 23 червня 1995 р. “Про донорство крові та її компонентів” в день медичного обслуговування працівника, який виявив бажання стати донором, звільняють від роботи на підприємстві зі збереженням за ним середнього заробітку. Після кожного здавання крові донору надається додатковий день відпочинку зі збереженням за ним середнього заробітку.

Відповідно до ст. 126 КЗпП України за працівниками — авторами винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій зберігається середній заробіток при звільненні від основної роботи для участі у впровадженні винаходу, корисної моделі, промислового зразка чи раціоналі­заторської пропозиції на тому ж підприємстві.

У разі впровадження винаходу, корисної моделі, промисло­вого зразка або раціоналізаторської пропозиції на іншому під­приємстві за працівниками зберігається посада за місцем постій­ної роботи, а робота з їх впровадження оплачується за по­годженням сторін у розмірі не нижче середнього заробітку за місцем постійної роботи.

92. Компенсаційні виплати за трудовим правом

Компенсаційні виплати — це відшкодування витрат, понесе­них працівником у зв’язку з виконанням трудових обов’язків.

Відповідно до чинного законодавства до них належать:

• компенсація витрат, що пов’язані з відрядженням (ст. 121);

• компенсація за зношування інструментів, які належать працівнику (ст. 125);

• компенсації при переїзді на роботу до іншої місцевості (ст. 120 КЗпП).

Службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника підприємства на певний строк до іншої місцевості для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи. Термін відрядження визначається керівниками та їх заступниками, але не може перевищувати 1 місяць. Строк відрядження працівників, які направляються для виконання монтажних, налагоджуваних, ремонтних і буді­вельних робіт, не повинен перевищувати періоду будівництва об’єктів.

За відрядженим працівником зберігається місце роботи (по­сада) і середній заробіток або посадовий оклад з урахуванням доплат і надбавок за час відрядження, в тому числі і за час перебування у дорозі.

Працівнику відшкодовуються витрати з найму житлового приміщення та проїзду до місця відрядження і назад до місця постійної роботи, а також виплачуються добові за встановлени­ми нормами. Роботодавець має право самостійно встановлювати замість добових оклади працівникам, направленим для вико­нання монтажних, налагоджуваних, ремонтних і будівельних робіт, та працівникам, якими роботи виконуються вахтовим методом, постійно проходять у дорозі або мають роз’їзний (пересувний) характер, у розмірах, передбачених колективним договором або угодою із замовлеником.

Компенсація за зношування інструментів виплачується працівникам, які використовують свої інструменти для вико­нання трудових обов’язків. Розмір і порядок цієї компенсації в централізованому порядку не визначені. Винятком із цього правила є компенсація за використання особистих легкових автомобілів для службових поїздок.

Розмір компенсації за зношуваність інструментів вста­новлюється за угодою сторін в трудовому договорі або в колек­тивному договорі пропорційно ступеню амортизації цих інстру­ментів.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про гарантії і компенсації при переїзді на роботу в іншу місце­вість” працівникові виплачуються:

• вартість проїзду працівника і членів його сім’ї у порядку і розмірах, передбачених для службових відряджень. Вказані виплати не провадяться, коли роботодавець надає для цього відповідні засоби пересування;

• витрати на перевезення майна самого працівника заліз­ничним, водним і автомобільним транспортом вагою до 500 кг і до 150 кг на кожного члена сім’ї, який переїжджає;

• добові працівнику за кожний день перебування у дорозі;

• одноразова допомога самому працівникові у розмірі місяч­ного посадового окладу чи тарифної ставки за новим місцем роботи і кожному члену сім’ї, який переїжджає, в розмірі 25% допомоги самого працівника;

• заробітна плата за дні підготовки до переїзду і влаштування на новому місцю проживання, але не більше 6 днів.

За угодою сторін або у випадках, передбачених колектив­ним договором, зазначені компенсації можуть виплачуватись у підвищеному розмірі.

93. Гарантії права працівників на оплату праці та обмеження утримань із заробітної плати

Гарантованість оплати праці випливає безпосередньо із Кон­ституції України, яка у ст. 43 встановлює право кожного на заробітну плату не нижче від визначеної законом. Це покладає на роботодавця обов’язок провести виплату відповідної суми заробітної плати, якщо працівником виконані необхідні умови.

Заробітна плата повинна регулярно виплачуватися у строки, встановлені у колективному договорі. Розмір її не може бути нижчим за мінімальний розмір оплати праці, визначений законом.

Заробітна плата повинна виплачуватися у грошовій формі. Однак законодавство не виключає можливості виплати заробітної плати натурою за наявності ряду умов. Законом визначено, що виплата заробітної плати натурою може бути передбачена ко­лективним договором за цінами не нижче собівартості в тих галузях або за тими професіями, де така виплата, що еквіва­лентна за вартістю оплаті праці у грошовому виразі, є звичайною або бажаною для працівників. А постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р. № 244 “Про перелік товарів, не дозволених для виплати заробітної плати натурою”, визначено товари і послуги, якими забороняється виплата заробітної плати в натуральній формі.

Стаття 21 Закону “Про оплату праці” забороняє будь-яке зниження розмірів заробітної плати працівнику залежно від його походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, ре­лігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання. Законодавством передбачено, що заробітна плата працівника не може бути нижчою від встановленого державою мінімального розміру.

Серед прав працівника на оплату праці можна виділити право на регулярну виплату заробітної плати не рідше 2 разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів.

Законом України від 3 липня 1991 р. “Про індексацію грошових доходів населення” (в редакції Закону від 6 лютого 2003 р.) встановлено, що індивідуальна заробітна плата підлягає індексації.

Індексації підлягають грошові доходи громадян, які не мають разового характеру, в тому числі оплата праці (грошове забез­печення), суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, грошова компенсація при понов­ленні на роботі, інші виплати, якщо відповідно до законодав­ства вони здійснюються із середньої заробітної плати.

Підставою для проведення індексації є перевищення індексу цін над величиною порогу індексації, який визначений у роз­мірі 101%.

Окремо необхідно підкреслити право працівника на компен­сацію втрати частини заробітної плати у зв’язку з затримкою термінів її виплати. Така компенсація проводиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послу­ги. У відповідності із Законом України від 19 жовтня 2000 р. “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’яз­ку з порушенням строків їх виплати” та постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 р. № 159, якою затверд­жено Порядок проведення компенсації громадянам втрати час­тини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць, на приріст індексу споживчих цін у від­сотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Серед прав працівника на оплату праці також необхідно відзначити законодавче обмеження відрахувань із заробітної плати.

Трудове законодавство, встановлюючи гарантії захисту тру­дових прав найманих працівників, регулює заробітну плату при відхиленні від нормальних умов. Зокрема, коли викону­ються роботи різної кваліфікації при погодинній оплаті праці застосовуються ставки оплати роботи вищої кваліфікації. Якщо працівник виконує роботу, яка тарифікована нижче від присво­єного йому розряду, йому виплачується міжрозрядна різниця, тобто різниця між тарифною ставкою і розрядом виконуваної роботи. Стаття 104 КЗпП України зазначає, що виплата між- розрядної різниці та умови такої виплати встановлюються в колективному договорі.

Якщо працівник виконує надурочні роботи, то заробітна плата виплачується у подвійному розмірі. У колективному до­говорі можуть бути встановлені і вищі гарантії працівникам для компенсації їм виконання надурочних робіт. У подвійному розмірі також оплачується робота у вихідні, святкові і неробочі

ДНІ.

У випадку суміщення професій (посад), а також виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника проводиться доплата до заробітної плати. При цьому ст. 105 КЗпП України визначає, що розміри доплат за суміщення професій (посад) або виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника встановлюються на умовах, передбачених у колективному до­говорі.

За роботу в нічний час працівнику провадиться доплата згідно з правилами ст. 108 КЗпП України, тобто у розмірі, який визна­

чається колективним договором, але не нижче 20% тарифної ставки за кожну годину роботи у нічний час.

Час простою з вини працівника, а також повний брак з його вини оплаті не підлягають. Частковий брак з вини працівника оплачується залежно від ступеня придатності продукції за зниже­ними тарифами. Брак, що стався не з вини працівника, опла­чується за зниженими тарифами, але не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого йому розряду. При простої не з вини працівника йому нараховується оплата з розрахунку не нижче двох третин тарифної ставки або окладу.

Якщо простій виник у зв’язку з виробничою ситуацією, небезпечною для життя чи здоров’я працівника або для людей, які його оточують, і навколишнього природного середовища, то за таким працівником зберігається середній заробіток за весь час простою.

Розділ VII. ДИСЦИПЛІНАРНА ТА МАТЕРІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ

94. Правове регулювання внутрішнього трудового розпорядку

Внутрішній трудовий розпорядок — це додержання пра­цівником у процесі виконання трудових функцій визначеного нормами трудового права порядку організації праці.

Внутрішній трудовий розпорядок є предметом централізо­ваного та локального правового регулювання. За критерієм суб’єкта всі нормативні акти, які визначають внутрішній тру­довий розпорядок, можна розподілити на 2 групи: загальні (поширюються на всіх найманих працівників) та спеціальні (враховують специфіку окремих галузей господарства, а також особливості праці певних категорій працівників). До першої групи відносяться КЗпП України, Типові правила внутрішнього трудового розпорядку; до другої — закони, які врегульовують правовий статус окремих категорій працівників, дисциплінарні статути, положення про дисципліну окремих категорій праців­ників тощо.

Внутрішній трудовий розпорядок на всіх підприємствах не­залежно від організаційно-правової форми та форми власності визначений Типовими правилами внутрішнього трудового роз­порядку для робітників і службовців підприємств, установ і організацій, ними визначаються порядок і умови прийняття на роботу та звільнення; норми та використання робочого часу; види заохочень за сумлінну працю та порядок їх застосування; засоби впливу за порушення трудової дисципліни та порядок оскарження 'їх накладення.

Внутрішній трудовий розпорядок на конкретному під­приємстві, в установі, організації визначається правилами внут­рішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудови­ми колективами за поданням роботодавця та профспілкового комітету.

Правилами внутрішнього розпорядку визначаються трудові обов’язки працівника, які умовно можна розподілити на 2 групи:

1) обов’язки з виконання трудових функцій (виконувати роботу, обумовлену трудовим договором, продуктивно викорис­товувати робочий час, своєчасно і точно виконувати розпоряд­ження роботодавця тощо);

2) обов’язки додержуватися правил поведінки, які забезпечу­ють нормальний трудовий процес (режиму роботи, правил охоро­ни праці, техніки безпеки, гігієни праці, виробничої санітарії, утримувати своє робоче місце в чистоті та порядку, бережливо ставитись до майна власника тощо).

Обов’язки роботодавця полягають в організації процесу праці, належному забезпеченні умов безпеки та гігієни праці, у наданні необхідних засобів для виконання працівниками трудових обов’язків тощо.

Певну особливість мають основні трудові обов’язки Прези­дента України, Голови Верховної Ради України та його заступни­ків, народних депутатів України, Прем’єр-міністра України, Голів та членів Конституційного Суду, Верховного Суду, Вищого господарського суду України, Генерального прокурора України та його заступників, які регулюються Конституцією та спеціальними законами України. Основні обов’язки інших категорій державних службовців визначені Законом України “Про державну службу”.

У деяких галузях народного господарства для окремих кате­горій працівників діють статути та положення про дисципліну, які затверджуються, як правило, Кабінетом Міністрів України (Дисциплінарний статут прокуратури України, затв. постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р., Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту тощо). Необхідність застосування спеціальних актів зумовлена особ­ливістю змісту обов’язків працівників, складу дисциплінарних правопорушень та дисциплінарних стягнень. КЗпП не конкре­тизує перелік галузей, в яких можуть діяти статути (положення) про дисципліну, та не визначає особливості суб’єктів, на яких поширюються спеціальні норми.

Особливістю статутів та положень про дисципліну є те, що вони поширюються тільки на певні, визначені категорії праців­ників відповідної галузі. Так, Дисциплінарний статут проку­ратури України визначає трудову дисципліну лише прокурор- сько-слідчих працівників та працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури. Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту не поширюється на праців­ників, які не забезпечують рух безпосередньо, а лише здійсню­ють його обслуговування.На сьогодні в Україні зберігають чинність деякі статути про дисципліну, затверджені Радою Міністрів СРСР (для праців­ників морського, річкового транспорту, цивільної авіації тощо).

Наявність статутів та положень про дисципліну не виклю­чає прийняття в цих організаціях правил внутрішнього тру­дового розпорядку, які регулюють питання, не передбачені в зазначених актах. Зокрема, п. З Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту передбачає, що кожен працівник, на якого поширюється дія цього Положення, зо­бов’язаний дотримуватись правил внутрішнього трудового роз­порядку.

95. Заохочення працівників за добросовісну працю: правові засади

Заохочення — це своєрідна форма позитивної оцінки ре­зультатів праці працівника у процесі виконання ним своєї тру­дової функції; один із засобів забезпечення належної трудової дисципліни.

До працівників можуть застосовуватись будь-які заохочення, що обумовлені в затверджених трудовими колективами правилах внутрішнього трудового розпорядку (ст. 143 КЗпП). На практиці можуть застосовуватись матеріальні чи моральні (за формою), індивідуальні чи колективні (за суб’єктом) заохочення.

КЗпП обмежується лише загальною вказівкою щодо правової підстави застосування заходів стимулювання праці працівників. У ст. 145 КЗпП передбачається, що працівники, які успішно і сумлінно виконують свої трудові обов’язки, мають переваги та пільги в галузі соціально-культурного та житлово-побутового обслуговування. Таким працівникам надається перевага при просуванні по роботі.

Типовими правилами внутрішнього трудового розпорядку (п. 21) передбачено перелік заходів заохочення, які можуть використовуватись на всіх підприємствах: оголошення подяки; видача премії; нагородження цінним подарунком; нагородження Почесною грамотою; занесення до Книги пошани, на Дошку пошани.

Просування по роботі (службі) передбачено Законом України “Про державну службу”, згідно з яким просування по службі здійснюється шляхом зайняття більш високої посади на кон­курсній основі.

До працівників, на яких поширюється чинність статутів та положень про дисципліну, застосовуються також заохочення, передбачені цими статутами та положеннями. Так, згідно з Дис­циплінарним статутом прокуратури України прокурорсько-слідчі працівники та працівники інших установ прокуратури заохочу­ються подякою, грошовою премією, подарунком, цінним по­дарунком, достроковим присвоєнням класного чину або підви­щенням у класному чині, нагородженням нагрудним знаком “Почесний працівник прокуратури України”. За особливі зас­луги в роботі працівник прокуратури може бути представлений до нагороди державними нагородами і присвоєння почесного звання “Заслужений юрист України”.

Підстави та порядок стимулювання сумлінної праці також можуть бути предметом договірного регулювання. Так, при укладенні контракту сторони вправі передбачити будь-які додаткові заходи заохочення в разі належного виконання праців­ником взятих на себе зобов’язань (наприклад, оплата санаторно- курортного відпочинку тощо).

Заохочення застосовуються роботодавцем разом або за по­годженням з профспілками. Відсутність профспілкового ко­мітету не позбавляє роботодавця права самостійно застосувати до працівника будь-який вид заохочення.

У законодавстві немає обмежень щодо кількості заохочень, які одночасно можна застосовувати до працівника.

Заохочення оголошуються наказом (розпорядженням) робото­давця, доводяться до відома всього трудового колективу та зано­сяться у трудову книжку працівника.

За неналежне виконання трудових обов’язків роботодавець може застосувати заходи дисциплінарного стягнення. Протягом дії дисциплінарного стягнення до працівника не застосовуються засоби заохочення. Своєрідним засобом заохочення може бути дострокове зняття з працівника дисциплінарного стягнення.

Вищий керівник користується правом застосування заохо­чення, що належить нижчому керівникові, у повному обсязі. Таке положення передбачено в Положенні про дисципліну працівників залізничного транспорту, Дисциплінарному статуті прокуратури України.

За особливі трудові заслуги працівники представляються для заохочення до вищих органів, до нагородження орденами, медалями, почесними грамотами, нагрудними знаками і до при­своєння почесних звань та звань кращого працівника за певною професією.

Дата добавления: 2015-05-31