Адміністративно-правові режими

Поняття адміністративно-правового режиму включає в себе системні елементи, які визначають його внутрішню природу. Серед дослідників адміністративного права існують різні тлумачення даної категорії, однак спільною для них є кінцева мета, задля чого і вводиться в дію дане управлінське рішення.

Так, на думку російського вченого В.В. Ласточкіна, адміністративно-правовий режим — це сукупність правових установок і необхідних організаційних управлінських заходів, які забезпечували б порядок реалізації окремими громадянами своїх відповідних прав і обов’язків, а також порядок діяльності державних органів та громадських організацій, які найбільш адекватно відповідають інтересам забезпечення безпеки і охорони громадського порядку на даній ділянці державного управління1.

Схожою є думка і відомого вченого-адміністративіста Д.Н. Бахраха, який переконаний, що адміністративно-правовий режим — це поєднання адміністративно-правових засобів регулювання, обумовлене централізованим порядком, імперативним методом юридичного впливу, яке виражається в тому, що суб’єкти правовідносин за своїм статусом займають юридично нерівні позиції1.

Незважаючи на певні відмінності у визначеннях російських вчених, представники вітчизняної юридичної науки підкреслюють, що характерними ознаками адміністративно-правових режимів є:

– визначена спеціальними нормами права поведінка фізичних та юридичних осіб;

– вимушена детальна регламентація діяльності державних органів і громадських організацій;

– введення додаткових правил або вилучення із загальнообов’язкових норм правових норм;

– установлення особливого контролю за належним дотриманням правопорядку у сфері дії особливого режиму і встановлення деяких обмежувальних заходів2.

Зважаючи на широке коло вищевказаних ознак, класифікація режимів дає змогу пізнати їх системний та багатоаспектний характер.

Серед розглянутих класифікацій адміністративно-правових режимів найбільш повно розглядається їх зміст в класифікації, запропонованій вченими харківської юридичної школи. На їхню думку, найбільш доцільно правові режими класифікувати за масштабом волі громадян і організацій у використанні своїх можливостей для реалізації суб’єктивних прав; глибиною змін у конституційному статусі громадян та окремих видів конституційних прав і свобод; часом і територією їх дії; окремими об’єктами; видами діяльності і т. д.

За масштабом волі громадян та організацій у використанні своїх можливостей для реалізації суб’єктивних прав виділяють пільгові і обмежуючі режими. Перші надають громадянам та організаціям додаткові права і свободи або пільги при здійсненні ними певних прав чи свобод, наприклад пільги для учасників бойових дій.

Другі, навпаки, запроваджують особливі права використання громадянами і організаціями своїх прав та свобод або встановлюють заборону на здійснення ними певних прав і свобод, наприклад ліцензування окремих видів підприємницької діяльності.

За глибиною змін у конституційному статусі громадян і організацій вирізняють звичайні та надзвичайні режими. Перші не змінюють конституційного статусу громадян і організацій; другі істотно обмежують їх права і свободи, вводять особливий порядок здійснення.

За часом дії виділяють постійні (паспортний режим) або короткочасні, ситуаційні (надзвичайний стан) режими.

За територією дії розрізняють режими, що діють на всій території України або в окремих її регіонах чи місцях (режим прикордонної зони).

За окремими об’єктами виділяють режими заповідників, вогнепальної зброї, отрути та ін.

За видами діяльності розрізняють режими оперативно-розшукової діяльності, окремих видів підприємницької діяльності та ін1.

Варто зауважити, що всі види правових режимів мають чітко регламентований порядок його запровадження, які визначається їх нормативно-правовою основою, що складає: Конституцію України, Закони України “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 р.; “Про правовий режим воєнного стану” від 6 квітня 2000 р.; “Про зону надзвичайної екологічної ситуації” від 13 липня 2000 р.; “Про державну таємницю” від 21 січня 1994 р.; “Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 р.; “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 27 лютого 1991 р.; “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” від

13 жовтня 1992 р.; “Про виключну (морську) економічну зону України” від 16 травня 1995 р.; “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного характеру” від 8 червня 2000 р.; “Про захист населення від інфекційних захворювань” від 6 квітня 2000 р. та іншими підзаконними правовими актами.

Найбільш розгалуженою є класифікація залежно від мети адміністративно-правових режимів, згідно з якою вирізняється декілька їх груп.

- Перша охоплює адміністративно-правові режими для певних державних станів, до яких належать режими надзвичайного і воєнного стану, охорони державного кордону (прикордонний режим), митний режим, окремі види зовнішньоторговельної діяльності, включаючи режим прикордонної торгівлі й режим вільних економічних зон.

- Друга група включає адміністративно-правові режими для громадян: дозвільний режим (придбання вогнепальної зброї та ін.); процедури вирішення питань про громадянство; порядок в'їзду в країну й виїзду з неї громадян, іноземних громадян та осіб без громадянства; паспортна система та режим прописки; реєстрація громадських об'єднань та ін.

- Третя група включає обліково-легалізуючі режими, що стосуються як офіційної реєстрації юридичних і фізичних осіб, так і регламентації нормативних вимог до окремих видів діяльності. До них належать: державна реєстрація суб'єктів підприємницької (господарської) діяльності; ліцензування окремих видів підприємницької діяльності; реєстрація учасників зовнішньоторговельної діяльності тощо. До цієї ж групи режимів віднесені стандартизація і сертифікація.

- Четверта група об'єднує функціональні адміністративно-правові режими, покликані забезпечувати функції управління в різних сферах діяльності — податковій, санітарній, екологічній та ін.

За належністю до забезпечення зовнішньої та внутрішньої безпеки країни виділяють групи режимів, націлених на забезпечення інтересів державної безпеки країни.

- Перша група — адміністративно-правовий режим захисту державної таємниці (або режим таємності), прикордонний режим та режим в'їзду в країну та виїзду з неї. Заходи цих режимів покликані усунути причини й перекрити канали виходу таємних відомостей з охоронюваної сфери, забезпечити недоторканність і надійну охорону державного кордону, не пропустити на територію країни членів терористичних чи інших злочинних організацій.

- Другу групу становлять режими, що передбачають як забезпечення безпеки держави, так і охорону громадського порядку.

До них віднесені режим проживання й пересування іноземців на території держави.

- Третя група охоплює режими охорони громадського порядку та громадської безпеки. Ці режими стосуються дозвільної системи (порядок придбання, зберігання, використання вогнепальної зброї, вибухових речовин, радіоактивних ізотопів, отрути, отрутохімікатів, наркотичних препаратів; порядок відкриття та функціонування поліграфічних підприємств; правила придбання поліграфічного обладнання, шрифту), паспортної системи та ін.

- У четвертій групі об'єднані режими, що сприяють досягненню мети та завдань різних галузей управління, — митний, санітарний режим тощо.

- П'яту групу становлять комплексні режими, які охоплюють спільну для всіх вищенаведених режимів груп мету, але які застосовуються в умовах виняткових обставин (воєнна загроза, стихійне лихо, епідемія, епізоотія, масові безпорядки тощо). Такими режимами є правовий режим надзвичайного та воєнного стану. Отже, адміністративно-правові режими покликані забезпечити нормальні умови функціонування суспільства, держави практично в усіх сферах життя. Причому кожен з цих режимів виконує свою функцію, має свою сферу регулювання. І хоча кожний окремий адміністративно-правовий режим, впливаючи на певні суспільні відносини, існує відносно самостійно від інших, їх сукупне застосування у діяльності органів виконавчої влади посилює злагодженість функціонування цих та інших органів держави.

42. ОЗНАКИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАОВПОРУШЕННЯ (ПРОСТУПКУ)

Відповідно до ст. 9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.

Адміністративне правопорушення як негативне соціальне явище містить у собі ряд притаманних йому ознак, зокрема:

– суспільну небезпеку, що полягає у завданні суб’єктом адміністративного правопорушення шкоди правопорядку, а також громадським і особистим інтересам. Поняття “суспільна небезпека” в науковій та спеціальній літературі часто заміняють поняттям “суспільна шкідливість”, мотивуючи тим, що перше є характерною ознакою злочину;

– протиправність, що передбачає настання адміністративної відповідальності лише за діяння, заборонені адміністративно-правовими нормами. При цьому протиправне діяння може мати активну форму (дія) і пасивну форму (бездіяльність);

– винність, що засвідчує психічне ставлення суб’єкта правопорушення до власного діяння та його наслідків і проявляється у формі умислу або необережності. Умисним визнається таке діяння, під час якого особа, що його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії (бездіяльності), передбачала його шкідливі наслідки і бажала настання таких наслідків, або свідомо їх допускала, або ставилася до них байдуже. Тоді як з необережності визнається таке діяння, під час якого особа, яка вчинила його, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії (бездіяльності), але без достатніх на те підстав самовпевнено розраховувала на запобігання таких наслідків або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачати;

– караність, виражається в тім, що адміністративним правопорушенням визнається тільки таке діяння, за яке встановлена адміністративна відповідальність у вигляді одного з адміністративних стягнень, перелічених у ст. ст. 24, 24-1 КУпАП.

Дані ознаки є характерними для будь-якого адміністративного правопорушення та засвідчують фактичну підставу адміністративної відповідальності і є її матеріальним змістом. При цьому ознаки складу правопорушень класифікують як:

– постійні — що знайшли своє закріплення в законодавчих актах та практичне визнання в юридичній науці та практиці (адміністративна дієздатність, безквитковий проїзд, водій транспортного засобу та ін.);

– перемінні — закріплюються в підзаконних актах, а їх зміст підвладний можливим змінам. Так, закон (КУпАП) передбачає відповідальність за порушення тиші в громадських місцях (ст. 182), правил торгівлі спиртними напоями (ст. 156), встановлених правил пожежної безпеки (ст. 175), митних правил (ст. 208).

За ступенем узагальнення ознаки правопорушень поділяють на:

– загальні — що характерні для всіх складів, як то протиправність, винність, караність тощо;

– родові (видові) — що характеризують окремі групи складів (так, для складу правопорушень, що вчиняються у галузі охорони праці і здоров’я населення, характерним є специфічний об’єкт — суспільні відносини, що виникають у цій сфері державного управління;

– конкретні — що характеризують окремо взяті (конкретно визначені) склади.

Дата добавления: 2015-05-31