Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Історія розвитку етичної думки в Україні




Проаналізувати історію розвитку етичної думки в Україні неможливо без розгляду історії становлення філософії. Поча­ток першого періоду історії української етичної думки припадає на час існування Київської Русі, коли складається притаманний українській духовній традиції тип мислення (тобто відсутність абстрактного, відірваного від життя теоретизування). Не мож­на говорити про етику, та навіть про філософію того часу, як про відокремлену самостійну науку. Було лише коло питань, пов'язаних з усвідомленням сутності людини, причому проблема людського існування розглядалася крізь призму проблеми „люди­на — Бог". Тобто етико-філософська думка розвивалася в тісному зв'язку з релігією.

У цілому, духовну культуру княжої доби можна схарактери­зувати як релігійно-філософсько-етичний комплекс, спрямова­ний, насамперед, на осмислення актуальних проблем тогочасно­го суспільного життя. Найвагоміші етичні погляди висловлені у таких пам'ятках писемності Київської Русі, як ,JJoeicmb минулих літ", „Слово про Закон і Благодать" Іларіона, „Ізборник Свя­тослава ", „Повчання " Володимира Мономаха тощо.

Зокрема, Володимир Мономах вчить: „Найперше, задля Бога і душі своєї, страх майте Божий у серці своїм і милостиню чиніть щедру, бо се єсть начаток всякому добру". Він застерігає не пере­ступати хреста, „ухилися од зла, вчини добро, шукай миру, і йди за ним, і живи во віки віків", „у нікчемному сьому житті научи­ся діяти благочестиво, научися, за євангельським словом, „очима управляти", язик здержувати, ум смиряти, тіло упокорювати, гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла Господа ради; тебе позбавляють - не мсти, ненавидять - люби, гонять — терпи, хулять - благай, умертви гріх".

„Оружжя видобули нечестиві, натяти лука свого, [щоби] постріляти нищого і вбогого, заколоти праведних серцем. Оружжя їх увійде в серця 'їх, і луки їх сокрушаться. Лучче єсть у праведника мале, аніж багатство беззаконників велике. Бо рамена грішників со-


крушаться, а праведників укріплює Господь... Не наслідуй лиходіїв, не завидуй тим, що творять беззаконня, бо лиходії винищені бу­дуть, а ті, що надіються на Господа, заволодіють землею", - пише Мономах.

Серед правил етикету він називає такі: „при їді і питті без галасу великого бути, при старих - мовчати, премудрих - слухати, старшим - покорятися, з рівними і меншими - приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою, не надміру сміятися, соромитися старших; до жінок недостойних не говорити; долу очі мати, а душу - вгору; уникати, не старатися повчати легковажних; власть же - ні за що мати, як [і] од усіх честь. Якщо ж хто [з] вас може іншим помог­ти - од Бога нагороди нехай той сподівається, і вічними благами він пораює".

Пам'ятки Київської Русі зосереджують увагу на ціннісній (цілісній) характеристиці людини. У контексті такого погляду великої ваги набувають поняття „честь" і „слава".

Поряд із цим істотну роль в етичних поглядах Київської Русі відіграє розробка образу святого, формування уявлення про святість як втілений моральний ідеал поведінки, що надихається цінностями „не від цього світу", але здійснюється на землі. Найважливішими рисами образу морального ідеалу вважалися мудрість, милосердя, смиренність.

Серце постає своєрідним зв'язком між розумом, почуттями і волею людини, за допомогою якого кожна людина залучається до Божої істини. Цей тип філософування, що склався у культурі Київської Русі, визначив своєрідність розвитку філософсько-етичної думки України наступних століть.

Період - XVI-XVIII ст. - час козаччини, коли починають ак­тивну діяльність братства, розвивається масове книгодрукуван­ня, діє Острозька школа (сучасна Волинь). Братства виникають в Україні в останній чверті XVI - на початку XVII ст. і стають осередками захисту духовних цінностей українського народу, по­ширення освіти. У школах братських громад філософія та етика як окремий предмет не викладалися. Але в них був закладений


ґрунт до становлення професійної філософської науки в Україні. Найзначніший внесок у цей процес було зроблено Львівською, Київською, Луцькою братськими школами. Щодо знань з етики, братства здійснювали значну роботу, поширюючи твори Іоанна Златоуста, інших авторів, які порушували етичні проблеми. Підкреслювалася необхідність самопізнання і морального само­вдосконалення людини.

В українській культурі цього часу відбувається форму­вання етики як самостійної науки. Центральною парадигмою, що суттєво впливала на розробку етичних проблем, була „Бог-людина-світ". Стверджувався принцип справедливості — повага до кожного як до людини.

Значний внесок в історію етичної думки в Україні зробив Феофан Прокопович (1681-1736 pp.), викладач курсу етики з 1705 p., ректор Києво-Могилянської академії (1712-1715 pp.). У > своїй „Етиці" він розкриває механізм і сенс людської діяльності, ^ вважаючи, що кожна людина діє, бо „бажає чогось, заради чого це \ робить". Ф. Прокопович вважав, що головне завдання етики, яка ^ керує людською поведінкою, - „досліджувати й навчати, у чому ^ полягає найвище добро або найвище щастя й блаженство".

Яскравим представником вихованців Києво-Могилянської академії був Григорій Кониський (1715-1795 pp.). Його науковий доробок свідчить про істотний прогрес у розвитку філософсько-етичних ідей у XVIII ст. в Україні. У праці „Моральна філософія, або етика" Г. Кониський досить глибоко для свого часу досліджує природу людини, формулює складну концепцію людської активності. Активність він пов'язує із соціальною діяльністю й відповідальністю людини за свій вибір і вчинки. Моральний вибір і вчинок людини залежать від волі. Воля, вважали києво-могилянці, не вільна від розуму, вона втілює „практичні" рішення розуму. Досконалим є такий моральний вчинок, що ґрунтується на гармонії розуму і волі. Внутрішня гармонія людини залежить від згоди між розумом і волею, від діяльності відповідно до обраної мети. Метою ж людської діяльності взагалі є благо. Вище благо „приготував людині Бог", але С й земне благо, пов'язане


з життєдіяльністю людини. Воно (благо) може бути істинним і уявним: перше - це духовні доброчинності, здоров'я, сили лю­дини; друге - це те, що властиве не людині, а її оточенню (гроші, багатство, почесті). Взагалі благом вважається все, що є для лю­дини бажаним: наявність здоров'я, доблесті, продовження роду, почуттєвих насолод, відчуття добробуту та щасливої долі, - але все це має бути у помірних межах. Людина має прагнути насо­лоди, але не повинна перетворювати її на самоціль. Г. Кониський також був проти проповідування морального ідеалу, що здатний знищувати цінності людського життя.

Найзначніша філософська система цього часу належить видат­ному українському мислителю, вихованцю Києво-Могилянської академії Григорію Сковороді.

Г. С Сковорода (1722-1794 pp.) - видатний представник Просвітницької доби, коли суспільство усвідомлює можливості людського розуму. Сковорода успадковує просвітницькі традиції Києво-Могилянської академії. Він звертається до вивчення лю­дини, в центрі вчення мислителя - етико-гуманістичні пробле­ми. Г. Сковорода, розмірковуючи про зв'язок філософії із жит­тям, прийшов до етичної проблематики. Він зосередився на пошуку істинного шляху до щастя і блаженства. Своє розуміння духовності (тотожне гуманізму) філософ пояснює вченням про два світи: видимий, зовнішній і невидимий, внутрішній. Неви­диме присутнє у всіх речах як вічне, незмінне, істинне. Людина -це також єдність видимого й невидимого. Через свою невидиму природу людина тотожна Богові: істинна людина і Бог - це одне й те саме. Бог пізнається людиною не стільки через освоєння природи, скільки через пізнання самої себе, невидимої людини, через моральне самовдосконалення. Моральне вдосконалення внутрішнього світу наближує людину до свободи.

В етиці Г. Сковороди переплітаються антична і християнсь­ка традиції. Він стверджував: якщо щастя та істина можливі, то не десь і колись, а тут і зараз. Щастя треба знайти, ось чому го­ловне завдання — пізнати самого себе. Самопізнання є ключем до розкриття всіх таємниць світу і людини. Пізнання людиною


самої себе є кінцевою умовою щастя кожної особистості й усього і уепільства. Однак для самопізнання одних знань мало, потрібне добре серце - висока моральність. Мораль людини він пов'язує із серцем, з якого випливають думка, прагнення і почуття. Саме за своїм серцем, своєю сутністю людина тотожна Богу.

Ще один принцип етико-філософського вчення Г.С. Сковоро­ди - всепроникливість моралі, розширення меж функціонування моралі на усе суспільство і кожну особистість. Етика Г.Сковороди є наукою про людину, її щастя, шлях до самовдосконалення. Про благо, добро і зло, сенс життя. Досягти щастя можна лише до­тримуючись веління своєї внутрішньої натури, проявом якої є схильність до певного виду діяльності. Тобто людина має пізнати своє покликання, щоб стати щасливою. Щастя передбачає і відповідний суспільний устрій. Ідеальним є суспільство, спро­можне забезпечити людині реалізацію її творчих здібностей шля­хом освіти.

Свій внесок у розробку етичних засад юриспруденції зробив відомий український мислитель, правознавець Б.В. Кістяківський (1868-1920 pp.). Говорячи про раціональне та ірраціональне у праві, він зазначає, що поняття у правових нормах, відповідно до тих цілей, яким вони служать, набувають іншого характеру, ніж наукові поняття. Як приклад цього наводить юридичне по­няття „правоспроможність". Мислитель пише, що воно викликає у нас безліч психічних переживань, пов'язаних із соціальними та етичними відчуттями, уявленнями, імпульсами, ідеями. У зв'язку з цим ми уявляємо собі інтереси держави, суспільства і сім'ї, ми переживаємо почасти туманні почуття, залежно від обставин, то почуття наче задоволення людської гідності або наче схиляння перед величчю принципів гуманізму, то почуття жалю до кожної людини, яка вона не є, ми думаємо про етичне значення кожної особи, про рівноцінність людських особистостей, про людство загалом.

У цей період етика була виділена як самостійна наукова дисципліна, яка водночас нерозривно пов'язана із філософією. Вважаючи проблему людини центральною у філософії, українські


вчені бачили у переосмисленні філософії ключ до виходу зі світоглядної кризи. Отже, представники академічної філософії України були одностайні в тому, що осягнути внутрішній світ людини, а тим більше природу моральності, не можна без філософії.

1.4. Основні етичні вчення в історії релігії (Мойсей, Конфуцій, Будда)

Виховання моралі починається із засвоєння етичних пра­вил, вироблені людством і залишаються діючими для всіх часів і народів.

З іменем Мойсея пов'язаний один із найдавніших і найбільш поширених кодексів моральної поведінки, що складається з 10-ти заповідей (Декалог). Мойсей - законодавець єврейського народу, засновник релігії іудаїзму.

Загальною основою Декалога є заповіді, які містять найбільш загальні релігійно-моральні та юридичні принципи поведінки.

Перші три заповіді Декалога пропонують поважати одного лише Яхве, забороняють створювати інших богів, застерігають від необов'язкового ставлення до вказівок Бога. Четверта заповідь („Пам' ятай день відпочинку") винятково важлива з погляду зв 'язку Бога й народу, водночас це -день, у який перед Богом зрівнюються всі у межах Ізраїлю, незалежно від їхнього соціального статусу. У суботньому відпочинку духовна єдність Ізраїлю перед Богом знаходить своє предметне втілення. П'ята заповідь пропонує по­важати батька і матір. У контексті Десятислів'я вона набуває осо­бливого змісту, бо має підкреслити, що нові релігійно-національні приписи моральної поведінки не відміняють родинних обов'язків, віковічного закону поваги до батьків.

Наступні заповіді (від шостої по десяту) регулюють норми ставлення людини до ближніх, розуміючи під ближніми всіх представників свого народу й тільки їх. Єдність народу і його згуртування навколо єдиного Бога, крім прямого поклоніння Богу в установлених для цього всіх обов'язкових формах, забезпечу-


mi і.ся спільними законами. Суперечливі стосунки народу та Бога Регулюються за законами справедливості. Справедливість, згідно і принципами Декалогу, є рівною відплатою. П'ять заповідей, що і міадають другу частину Декалогу, - не убивай, не чини перелюбу, не кради, не свідчи неправдиво, не бажай нічого, що належить твоєму ближньому, - формують основну міру справедливості. Саме їх визнання як основи громадського життя є головною озна­кою богоугодності народу, а їхнє дотримання - критерієм мораль­но гідної поведінки.

Декалог є документом епохи, коли суспільна свідомість за­лишалася синкретичною, не розчленовувалася на відособлені форми - релігію, мораль і право. Моральні вимоги в ньому дані разом з їхнім релігійним обґрунтуванням й юридичними наслідками. Вони сформульовані Богом, звідси їх безумовний характер. Неможливість обговорення, недопущення відхилень чи необов'язковості у виконанні цих вимог гарантовані тим, що вони є водночас суворими юридичними законами.

Закони Мойсея - це закони Ізраїлю. Ставлення ж до інших народів - далеке від канонів Десятислів'я.

Настанови Декалогу ввійшли у культуру як загальні вимоги, без початкових історично зумовлених обмежень. Вони стали важ­ливою складовою частиною моральних канонів християнства й ісламу, загальнолюдською основою моральності. Декалог як про­грама достойного життя людини свідчить про те, що здатність жити за законами, написаними Богом (законам справедливості), робить людину людиною.

Стисла, афористична форма біблійного Декалогу (Де­сяти заповідей Мойсея) іноді змушувала дослідників стави­ти неправомірні вимоги до стародавнього кодексу. Однак ця афористичність дозволила Декалогу вийти за межі вузько національних вимог до поведінки, висловити загальнолюдський зміст норм моральності: „Не будеш з більшістю, щоб чинити зло. І не будеш висловлюватися про позов, прихиляючись до більшості, щоб перемогти правду"; „А хабара не візьмеш, бо хабар осліплює зрячих і викривляє слова справедливих" (Вихід. 23:2,8); „Не


робіть крИВДМ п суді ік- ПОіурай ібОГОМу, і НЄ ПІДЛвШуЙСЯ ДО вель­можного, ііі правдою суди спою ближнього!" (ЛвВИТ. 19:15).

ДахаЛОГ КОНЦвНТрує увагу на зовнішніх діях людини, зали­шаючись байдужим до того, що можна визначити як моральний спосіб мислення; в ньому нагороди і покарання відірвані від осо­бистих діянь і поширюються на далеке потомство, що суперечить ідеї моральної відповідальності; Декалог не знає ідеї загробного воздаяния чи іншої перспективи, покликаної гарантувати нагоро­ду за добру поведінку.

До основних етичних вчень належить вчення Будди (VI ст. до Р.Х.), який в мирському житті мав ім'я Сіддхарха. Вихідним пунктом життєвчення Будди є констатація того, що ні насолода життям, ні приборкування пристрастей не ведуть до блажен­ства. Основними джерелами вчення є буддійська канонічна кни­га „Трипітака" („три кошики" закону) і поема „Буддхачаріта" („Життєпис Будди") великого класика буддійської санскритської літератури Асвагоші.

Для Будди, який виріс на індійському духовному ґрунті, по­няття блаженства співвіднесене з розумінням життя як ланцюга переходів з одного існування в інше у широкому діапазоні від богів до мешканців пекла. При цьому кожне існування пов'язане зі стражданням, хоча за цим критерієм різниця між різними сфера­ми існування величезна. Такий образ світу позначається терміном сан-сара. Блаженство полягає в тому, щоб вирватися з круговоро­ту народжень і смертей.

В основі вчення Будди про життя лежать чотири шляхетні істини, що відкрилися йому: є страждання; є причина страждання; є припинення страждання - нірвана і є шлях, що веде до припи­нення страждання, - вірний серединний шлях. Благородні істини говорять про те, що треба знати і що робити, щоб стати благо­родним, морально чистим. Три характеристики протиставлені нірвані: пристрасті, ненависть і помилки. Нірвана - це стан спо­кою при відсутності пристрастей, вияв вищої діяльності та енергії духу, вільного від прихильностей. Слово „нірвана" складається з „нір" - знищення і „вана" - бажання. Позитивний аспект нірвани


полягає у нескінченній можливості саморозкриття людини, у по­зитивному переживанні цієї можливості.

Перша благородна істина - про страждання. Народження, хвороба, смерть, розлука з коханими, неможливість мати те, чого хочеться, тобто саме життя в його розмаїтті - від безпосередніх відчуттів до абстрактних понять - є стражданням. Друга благо­родна істина - про джерело страждання. їх джерелом є бажан­ня життя. Третя благородна істина - про припинення страждань. Стан відсутності, переборення страждань позначається як нірвана. Нірвану можна охарактеризувати ще як спокій у неприхильності. Спокій у тому сенсі, що нірвана абсолютно непроникна для бажань, пристрастей, душевного болю. Четверта благородна істина - про шлях, що веде до нірвани, про вірний серединний шлях, який містить нормативну програму, що охоплює 8 ступенів духовного піднесення, - це правильне (щире) здійснення: погляду (праведної віри), наміру, мови, вчинків, життя, зусиль, пай 'яті, зосередженого міркування. Вісім ступенів серединного шляху Будди постають як універсальна схема дій особистості, яка мо­рально вдосконалюється.

Моральне вдосконалення по-буддійськи можна розтлума­чити як рух від індивідуально-особистісної визначеності до абсолютно-безособового начала. Моральний кодекс прихиль­ника Будди складається з п'яти заборон: буддист-мирянин не повинен убивати, красти, жити нецнотливо, брехати, уживати п'янкі напої. Крім цього, існує 5 великих зусиль, спрямова­них проти надмірної прихильності людини до матеріального світу: утримання від шкоди всьому живому, від неправди, злодійства, чуттєвих потягів, жаги багатства. Учення Будди націлене на внутрішнє самовдосконалення особистості. При цьому моральність - це шлях порятунку.

Давньокитайський мислитель Конфуцій (551^79 pp. до Р.Х.) запропонував нормативну програму гідного життя, яку можна коротко охарактеризувати як етику ритуалу. На його дум­ку, саме ритуал здатний поєднати людську чесноту й щастя, сво­боду окремої людини й узгоджене життя всіх у суспільстві. У


найбільш загальному вигляді під ритуалом розуміють конкретні норми і зразки суспільно достойної поведінки. Смисл ритуалу -принцип взаємного співчуття, що досягається в результаті роз­витку духовності. Вчення Конфуція викладене в книзі „Лунь юй" („Бесіди і висловлювання").

Одне з основних понять у його вченні - жень („милосердя", „любов до людей", „гуманність"). Мудрість полягає не в тому, щоб ставити недосяжну мету - втекти від людей, а в тому, щоб внести гармонійне начало у стосунки між людьми. На питання свого учня: „Чи можна все життя керуватися одним словом?" -Конфуцій відповів: „Це слово - взаємність, не роби іншому того, чого не бажаєш собі". Конфуцій по-своєму сформулював прин­цип, який в європейській культурній традиції отримав назву золо­того правила моральності.

Конфуцій вважав, що доброчинність (у сенсі благород­ства) нерозривно пов'язана з політикою, знання мають вести до процвітання держави, а найдостойнішою посадою для вченого є сановна діяльність.

У змістовному плані конфуціанський ритуал тримається на двох підставах: шанобливості сина (сяо) і виправленні імен (чжен мін). Шанобливість сина розглядається в аспекті взаємин поколінь. Батько для сина є останньою (і в цьому смислі - аб­солютною) моральною інстанцією. „Вшанування батьків - це початок доброчесності, з якого походить усе інше моральне". Конфуцій дотримувався думки, що жага змін не повинна зазіхати на культ предків. Зміни можливі й бажані тільки в тому випад­ку, якщо на них отримана згода батьків. Дитяча шанобливість -наріжний камінь в основі китайської цивілізації. Концепція виправлення імен виражається так: „Правитель повинен бути пра­вителем, сановник - сановником, батько - батьком, син - сином". Вище становище в людській і соціальній ієрархії означає також вищий рівень моральної відповідальності. Моральні обов'язки обов'язково стають справою виховання, освіти, культури.

Моральним ідеалом, за Конфуцієм, є благородна люди­на (цзюн-цзи), якій властиві відданість, щирість, вірність,


справедливість. Шляхетна людина - це морально самостійна й самодостатня особистість. їй у вченні Конфуція протистоїть низька людина (сяо жень). Це людина свавільна, груба не лише за зовнішнім виглядом і манерами, але й у тому розумінні, що для неї ритуал, уявлення про людську пристойність і гідність не стали визначальними мотивами поведінки. Низька людина -свого роду антиідеал. Схоже на те, як шляхетна людина створює сама себе в завзятій праці, низька людина є результатом недбаль­ства індивіда про самого себе. Керувати державою варто мудрим людям. Але потрібно також враховувати, що в цілому стосовно індивідуальних доль людей не існує приречення. Тому творити добро й протистояти злу - не одноразовий акт людського буття, а його безперервний стан.

Етика Конфуція утверджує гуманізм конкретних людських взаємостосунків.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-26; Просмотров: 888; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.043 сек.