Судова система Української козацької держави

Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козака­ми. У другій половині XV - на початку XVI ст. поселення селян-втікачів простягайся цілою смугою від середньої течії Дніпра май­же до Дністра. Осередком козацтва було середнє Придніпров'я, його передстепова смуга - нижче Києва.

Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію - громаду. Забезпечити існування козаць­ких поселень за дніпровськими порогами, утворити з них грізну військову силу можна було тільки шляхом їх об'єднання в козацьке товариство - громаду з єдиними органами управління. Кожен втікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, от­римував формально рівні з усіма іншими права користуватися госпо­дарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема, у виборах козацької старшини - отаманів, суддів, писарів та ін. Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада у значній мірі зберігала риси селянського демократизму.

У середині XV ст. у козаків за дніпровськими порогами вже існувала певна організація - кіш. Козаки, які залишалися у коші, складали його гарнізон, який мав гармати, човни тощо.

Заснування козаками коша за дніпровськими порогами варто вважати не чим іншим, як утворенням Запорізької Січі, яка фак­тично об'єднала досі розрізнені дрібні козацькі січі й поклала по­чаток нового етапу у формуванні козацької держави.

Січ давала козакам свободу, розкривала широкий простір для здійснення подвигів і здобуття слави. З іншого боку, вступ до січового товариства передбачав взяття козаком на себе певного кола обов'язків.

Запорізька Січ у своєму складі мала наділи - військовий і територіальний, відповідно до яких і здійснювалося упп^- -^: t нею. Як військо запорізька громада поділялася на 38.^рВшії, а територіально - спочатку на 5, а згодом - на вісім паланок. Слово „курінь" у запорізьких козаків вживалось як жи^тло і як самостійна частина війська. „Паланка" - нова фортеця і певна ча­стина території Запорізької Січі.

Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішував найважливіші питання, були загальні або військові ради. Збиралися вони регулярно у точно визначені терміни - 1 січня і 1 жовтня кожного року. Козацька рада збиралася і в інші терміни, коли на те була воля товариства. На військових нарадах вирішувалися усі найважливіші питання життя Запорізької Січі: оголошувалася війна і укладався мир, оголошувалися військові походи, каралися злісні злочини, щорічно переділювалися поміж куренями землі, річки, ліси, рибні лови тощо, обиралася і зміщалася козацька старшина.

Окрім загальних військових рад, у запорізьких козаків були ради по куренях, які частіше називалися „сходками". Курінні сходки збиралися у разі потреби для вирішення дрібних справ, термінових питань, а також таємних справ.

На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині XVI - на початку XVIIct. були: військові начальники - кошовий отаман, військовий суддя, військовий от­аман, військовий писар; військові чиновники - булавничий, хо­рунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач; полкові та паланкові начальники - полковник, писар, осавул.

Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар скла­дали так звану військову старшину.

Військовий суддя був другою після отамана службовою осо­бою на Запоріжжі. Його основний обов'язок - здійснення суду над козаками. Крім цього, він призначав начальника артилерії і навіть заміщав кошового отамана як наказний отаман.

В умовах своєрідного політичного становища українських земель, що опинилися у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить строката система правових джерел.

її шпвісною базою стало розвинуте давньоруське право. Особли­ву роль ^„р'ед джерел права в Україні відіграла створена ще Яросла­вом Мудрим „Руська Правда", яка справила значний вплив на розви­ток правових систем Великого князівства Литовського і Польського королівства, у складі яких перебувала більшість українських земель. У кінцевому підсумку в українських землях правова система сформу­валася на основі синтезу місцевого звичаєвого права і нормативних актів у вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв Польського королівства і Великого князівства Литовського. При цьо­му роль звичаєвого права в реформуванні була досить значною. Три­валий час воно діяло поряд із нормами писаного права.

На генезу козацького права, безперечно, впливало литовське законодавство. Адже більшість прибулих на Запоріжжя раніше проживали на землях, де домінувало литовське право, що не могло не позначитися на правових уявленнях січової громади. Зокрема, положення 1, 10 і 12 артикулів 13-го розділу Першого Литовсь­кого статуту 1529 р. про покарання на смерть за кримінальний злочин застосовувалися і в практиці запорізького суду.

Важливе значення в українських землях мало звичаєве ко­зацьке право - сукупність правових звичаїв, що встановлювалися у сфері козацтва. Перший Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям при відсутності „писаної" норми вирішувати справу „на основі старого звичаю". Можливість діяти згідно зі „старим звичаєм, способом звичаю стародавнього" визнавався і наступними статутами. Важливість цього джерела підкреслює і той факт, що відразу після приєднання України до Росії царська грамота надавала право судити „у своїх старших по давнішніх пра­вах їх, тобто на основі звичаєвого права". А база звичаєвого права закладалася якраз у XV - середині XVIII ст. Спочатку особли­ву популярність звичаєве козацьке право одержало в середовищі українських селян, що тікали від своїх панів і влади у райони се­реднього і нижнього Придніпров'я.

й відразу припиняли свої чвари й непорозуміння, до того ж перед суддями всі були однаково рівними: і простий козак, і знатний то­вариш. Зневага до статків - найяскравіша риса запорожців. Це на­станова людини, що не бачить сенсу в накопиченні і збереженн багатства.

Дозволялася порука всього війська й духовних осіб зе злочинців, особливо якщо ці злочинці попередньо виявляли себе з вигідного для всього війська боку або були йому, для чогосі потрібні.

До складу суду входила „деяка кількість чесних персон" Судді зазвичай обиралися населенням безпосередньо на радаа чи призначалися вищою владною структурою. Вважалося за пра­вильне, що обраний суддя має бути „людиною гідною, заслуже­ною, непідозрілою, совісною, грамотною, в правах винахідливою із законного подружнього народження, чесної поведінки, в слова* і справах постійною, не молодшою 25 і не старшою 75 років" Обраний суддя складав присягу на вірність службі й суду, клявсь розглядати справи по суті без будь-якого упередження, не допу­скаючи тяганини та „сприятельства", не ухиляючись від служби керуючись законом, а якщо „право мовчало", тобто не регулюва­ло конкретних відносин, - совістю, прикладом інших прав хри­стиянських і прецедентом.

Під час судового засідання й ухвалення вироку у відповідному приміщенні мав бути порядок. „Ніхто не мав права до судово: хати, не доповідаючи, вперто тиснутися". На судовому засіданн: обов'язково мав бути присутній судовий писар, який обирався га тих самих засадах, що й суддя. Він вів справи судової канцелярії збирав докази про винуватість чи невинуватість кожної з позов­них сторін, в т.ч. й злочинця, вів судовий реєстр, писав вирокк суду. „Розглядати справу без тяганини" означало насамперед роз­глядати її в порядку надходження до суду (за винятком особливе важливих випадків). Суддя міг не з'явитися до суду лише тоді, коли хворів чи потрапляв у надзвичайну ситуацію, яка перешкод­жала прибути на службу (поширення епідемії, чуми, стан війни, стихійне лихо тощо). Та й за цих обставин перерва не повиннг була тривати більше тижня й повторюватися більше трьох разів. Причому вимагалося документальне підтвердження.

Судові установи в країні у XVII-XVIII ст. складали пев­ну ієрархічну систему. Відповідно до розробленого за нака­зом гетьмана Д. Апостола проекту „Прав, за якими судиться малоросійський народ", потерпілий, який не погоджувався з рішенням вищого суду, міг звертатися до полкового або гене­рального суду [114, с 18]. До речі, цей проект задумувався як збірка чинного на українських землях законодавства, укладена в такий спосіб, щоб норми не суперечили одна одній, і протя­гом тривалого часу був своєрідним підручником з українського права [114, с 407]. Оскаржити рішення магістратського суду до­зволялося гетьману, його правлячій канцелярії чи генерально­му суду. Останній гетьман Запорозької Січі К. Розумовський у 1760-1763 pp. запровадив судову реформу, згідно з якою було утворено станові шляхетські суди - земський, гродський та підкоморський. На рішення судів, заснованих ним, апеляційні скарги мали направлятися до генерального суду, а касаційні -гетьману [114, с 429].

На судових засіданнях завжди було багатолюдно. Причому присутні не були пасивними спостерігачами. Вони брали акгив-ну участь у розгляді справ. Часто складалось враження, що су­дить не суд, а сама громадськість, хоча її присутність для суду не була обов'язковою. Присутні на суді з власної ініціативи могли бути свідками, експертами, мали право виступати з пропозиціями стосовно видів і термінів покарання, захищати чи звинувачува­ти підсудного. Нерідко вони пропонували суду пом'якшити по­карання, передати винного на поруки чи провести додаткове розслідування злочину. Такими ж правами користувалися й свя­щеники, а у XVIII ст. - і шляхетство.

Свідками могли виступати і „свої", і „сторонні", тобто іногородні люди. Але кожен з них мав бути "гідним віри" та непідозрюваним у вчиненні протиправних дій. Крім того, вони мали бути „християнами", людьми серйозними. Іновірцям дозво­лялося виступати лише тоді, коли не було „єдиновірних свідків" і

за умови „чесного стану". Не могли бути свідками також „картярі, п'яниці, психічно ненормальні і вроджені дурні". Вік свідка не по­винен був перевищувати 70 років, мінімальна межа неповноліття законом не встановлювалася. Не могли бути свідками також співучасники злочинів, родичі та друзі звинуваченого.

Безперечним доказом вважалася присяга, яку давав звинува­чений, тоді як протилежна сторона або свідок від неї відмовлялися. Щоб присяга була щирою та добре обміркованою, особі давалося три дні на роздуми, „щоб вчинок не суперечив його совісті". До присяги допускалися лише „чесні і непідозрювані люди, тверезі, натщесерце, - в церкві перед святим Євангелієм, у присутності священика і посланого судом представника". Тут же мала бути присутньою й сторона, яка приводила до присяги. Якщо було до­ведено неправдивість присяги, рішення суду відмінялося, а тому, хто присягнув неправдиво, відрубували два пальці. Крім того, лжеприсягатель оголошувався „людиною, не гідною віри".

Покарання і страти у запорізьких козаків призначалися різні, залежно від характеру злочинів. З покарань застосовува­лися, наприклад, такі прив'язування до гармати на площі за зне­вагу до начальства й, особливо, за грошовий борг: якщо козак заборгує козакові й не захоче чи не зможе сплатити йому борг, винного приковували ланцюгами до гармати й залишали до того часу, поки або він сам не заплатить свого боргу, або хтось інший не поручиться за нього.

Як покарання практикувалися прив'язування злочинців до гармати, биття канчуками, шибениця, членоушкодження тощо.

За найбільш тяжкі злочини присуджували до смертної кари, яка поділялася на просту (повішення, відсічення голови) та кваліфіковану. До останньої належали закопування живцем у землю, посадження на палю, повішення на гак, забивання киями біля ганебного стовпа.

Злочини поділялися на: державні (зрада, перехід на бік во­рога, здача фортеці, фальшивомонетництво), проти релігії (бого­хульство, віровідступництво, чари, порушення церковних обрядів, зневаження церкви), посадові (хабар, розтрати, казнокрадство),

проти особи (вбивство, каліцтво, завдання побоїв, ран, інших тілесних ушкодженнь), майнові (крадіжка, розбій, грабунок).

Найтяжчі покарання встановлювалися за державні злочини. Наприклад, зрадник засуджувався до смертної кари з відсіченням голови або четвертуванням. Члени його сім'ї підлягали вічному проклинанню і виселенню до Сибіру. Все майно конфісковувалося. Посадові злочини могли супроводжуватися застосуванням тілесних покарань, конфіскацією майна і грошовим штрафом. Вбивця піддавався смертній карі, а за інші злочини проти особи встановлювалися тілесні покарання і грошові штрафи. Майнові злочини призводили до смертної кари чи тілесних покарань, виг­нання, биття палицями, грошових штрафів.

Система покарання була складною. Якщо вид покарання виз­начався, то його межі - не завжди. Його вид і розмір залежали від соціальної належності злочинця і потерпілого. Допускалося застосування кількох видів покарання за один злочин. Вищою мірою покарання вважалася смертна кара. До тілесних покарань відносили відрізання вуха, носа, руки, до болісних — биття па­лицями, різками, батогами. Ганебні покарання полягали в тому, що злочинця прив'язували до стовпа на майдані під час ярмарків; будь-хто бажаючий бив його. Винних брали під варту у в'язниці при військових урядах чи ратушах [114, с 242].

Суворі закони, як зауважив В. Коховський, пояснюються у Запоріжжі трьома причинами: по-перше, тим, що туди приходили люди сумнівної моральності; по-друге, тим, що військо жило без жінок і не зазнавало їх пом'якшуючого впливу на звичаї; по-третє, тим, що козаки вели постійну війну й тому для підтримання по­рядку у війську потребували особливо суворих законів.

Дослідники відзначають суворість звичаїв і моральних засад Запорізької Січі. Справедливість у більшості випадків була не тільки суворою, але часом і жорстокою. Людину за злочин могли стратити, але поряд із законом (писаним чи ні), який вимагав по­карання людини на смерть, виникала і вимога її порятунку. Це був досить простий і відповідальний звичай: коли злочинця при­водили до страти, в нього залишався шанс бути живим. Це мог-

ло статися, якщо знаходилася жінка, готова взяти з ним шлюб. Проте ця справа була ризиком для гонору жінки: відомі випад­ки, коли козаки, засуджені на смерть, вимагали, щоб їх рятівниці відкривали обличчя, а поглянувши на нього, віддавали перевагу страті, ніж такому одруженню. Звільнення злочинця мало сприяти пробудженню його свідомості, його преображению. Отже, люди розуміли відносність злочину і самого покарання.

Так громада захищалася від злочинців, які посягали на осно­ви січової організації і своїми діями підривали традиції, що за­безпечували самостійне існування Січі або ж могли внести хаос у відносини в коші. За цих умов покарання мали якнайточніше відповідати ухваленим січовою громадою правничим нормам. Ухиляння від них розглядалося як порушення і відповідно кара­лося. Застосування суворого покарання змушувало козаків утри­муватися від недотримання правопорядку.

На українських землях, що відійшли до складу Російської імперії і згодом отримали назву Малоросія, інститут адвокатури був відсутнім, оскільки про неї не згадується в жодному з опра­цьованих джерел. За свідченням учених, ЇЇ поява відноситься до середини XVIII ст. Адвокати тоді називалися „пленіпотентами", „прокураторами". Вони „в чужій справі за дорученням і замість зацікавленого на суді відстоювали, відповідали і розправлялися". Як професійні чиновники, вони повинні були давати присягу „ве­сти справу сумлінно".

Закон розрізняв дві категорії адвокатів: згідно з догово­ром і призначених. Призначені адвокати обмежували свою діяльність наданням юридичних консультацій простому неосвіченому люду. Матеріальної винагороди за це вони не одержували, але відмовитися від виконання такого доручен­ня не могли. Адвокати за договором знайомилися зі справою у повному обсязі, збирали та подавали до суду різні дока­зи, що мали, на їх розсуд, довести невинність підзахисного, пом'якшити вирок. Не могли виступати адвокатами судді, чле­ни (працівники) судової канцелярії, священики (за винятком канонічних справ), особи, підозрювані у вчиненні злочину,

люди з порушеною психікою, євреї, особи іншої віри (винят­ком були лише справи одновірців).

Якщо адвокат погоджувався захищати одну сторону в процесі, а потім змінював рішення й брався захищати проти­лежну сторону, йому „врізували язика". За програну справу че­рез недбале ставлення до своїх обов'язків адвокат повинен був оплатити судові витрати, і до того ж, його віддавали до в'язниці. Неявка адвоката до суду без поважних причин тягла оплату су­дових витрат.

Отже, судочинство Запорізької Січі, ввібравши в себе кла­сичне римське право і трансформувавши окремі елементи пра­ва Великого князівства Литовського і Росії, по суті залишалось індивідуальним і самобутнім.

Його базис — українське звичаєве право, побудоване на традиціях, звичаях Київської Русі, відображало національний інтерес запорізького козацтва. Нормативні документи, що визна­чали інститут судової влади Запорізької Січі, певною мірою стали джерелами і прообразом наступної системи судочинства, зокрема Російської імперії.

Дата добавления: 2015-05-26