Та Австро-Угорської імперій

Судова етика на українських теренах, що перебували у складі Російської

Юридична етика як самостійна галузь знань розвивається в Україні не на порожньому місці. Перебуваючи тривалий час у складі Російської імперії, Україна в усі історичні періоди після возз'єднання обох держав, відчувала на собі вплив усіх владних інститутів, що існували в Росії. Судова система України не була винятком. Тому зародження та розвиток судової етики в Україні можна почати з короткого екскурсу в історію Російської імперії другої половини XIX століття.

20 листопада 1854 р. у Росії були обнародувані Судові Стату­ти, що скасовували старий суд, який „не задовольняв ні потреби суспільного життя, ні моральних почуттів" [67, с 3].

Автору цих слів, судовому діячеві та талановитому літераторові, послідовному прихильникові суду присяжних, незалежності та незмінюваності судців А.Ф. Коні, довелось у 1867 р. брати участь у впровадженні післяреформеної судової си­стеми в Харківській губернії як товаришу прокурора Харківського окружного суду (була така офіційна посада, яка прирівнювалася до заступника міністра), і саме Харківський університету 1890 р. присвоїв йому ступінь доктора карного права.

Одним із видатних діячів Російської імперії, на чиї плечі ляг­ла місія здійснення царської судової реформи, був представник України СІ. Зарудний.

Як зазначав у своїх спогадах А.Ф. Коні, „перший камінь до зведення величної будівлі Судових Уставів був закладений - і душею, пристрастною і невтомною, всієї справи став Зарудний" [67, с 152]. Якщо говорити про роль СІ. Зарудного в розвитку судової етики, то досить згадати про те, що саме завдяки йому в Росії був заснований інститут присяжних повірених, якому було призначено перерости в адвокатуру, без чого саме поняття етики в судочинстві було б немислимим.

. Важливу роль у здійсненні судової реформи в Росії відводить А.Ф. Коні представнику стародавнього українського роду, „який дав російскому суспільству декілька діячів, які виділяються ро­зумом і твердістю, моральною цілісністю характеру і глибокою любов'ю до батьківщини" [67], П.Є. Ковалевському, який у своїй діяльності керувався „людинолюбством, повагою до особи ближ­нього і відразою до гноблення".

Судова реформа, на переконання А.Ф. Коні, була по­кликана завдати удару прихованій за маскою формальної справедливості найгіршому з видів свавілля - свавіллю судо­вому. За задумом її авторів і виконавців, судова реформа, що почалася в 1864 p., повинна була створити сприятливі умови для здійснення правосуддя.

Уведення принципів усності і змагальності в судовий про­цес, утворення суду присяжних, апеляційних судів, інститут незмінюваності суддів і утворення вільної незалежної адвокату-

ри -усе це було серйозним кроком уперед по шляху від казармено-кріпосної Російської імперії до світових демократичних перетво­рень і дозволило хоч трохи наблизити її до цивілізованих держав Європи.

За умов дореформеної судової системи Росії згадка про професійну етику могла викликати лише відверте здивування. За твердженням А.Ф. Коні, існування протягом тривалого часу та­кого „правосуддя" не сприяло розвитку в Росії юридичної ети­ки. А.Ф. Коні констатував: „Зі старою судовою практикою науці нічого було робити" [68, с 19].

Саме нова судова система, яка ґрунтувалася на принципі незмінюваності суддів у поєднанні з вищезазначеними прин­ципами й інститутами, дозволяла суддям, часом навіть усупе­реч волі можновладців, приймати рішення і виносити вироки, продиктовані істинно суддівською совістю.

Затвердження принципів усності і змагальності в карно­му судочинстві, тобто необхідності публічного доведення вини підсудного і її обґрунтованості перед судом присяжних, вимага­ло серйозного підходу до розслідування справ, а також сприяло появі на судовій арені Росії блискучих ораторів — обвинувачів і адвокатів, які майстерно володіли словом і були по-справжньому віддані своїй справі.

Незабаром на похмурому обрії імперсько-кріпосницької Росії засяяли імена Ф.М. Плевако, П.О. Олександрова, К.К. Арсеньєва, М.П. Карабчевського і багатьох інших, що склали прекрасну шко­лу російського ораторського мистецтва. Серед них гідно звучали й імена наших земляків-українців.

У 1897 р. Санкт-Петербурзьким видавництвом „Централь­на Типо-Литографія М.Я. Минкова" була надрукована книжка Л.Д. Ляховецького „Характеристика известных российских судеб­ных ораторов", куди ввійшли промови найвідоміших на той час 12 державних обвинувачів і адвокатів. Четверо з них — вихідці з України. Зокрема, С.А. Андрієвський, випускник Імператорського Харківського Університету, якого автор книги характеризує не тільки як блискучого оратора того часу, але і як відомого поета і

літературного критика. Уродженці України М.П. Карабчевський, О.Я. Пассовер, М.Й. Холева залишили про себе слід як видатні судові оратори свого часу в Росії.

Не дивно, що саме післяреформене судочинство в Росії створи­ло умови зародження і розвитку юридичної етики як самостійного відгалуження етичного вчення. Засновником професійної юри­дичної етики в Росії став А.Ф. Коні, який офіційно озвучив по­гляд на моральний бік діяльності юриста як на неодмінний фактор сумлінного служіння на суддівській посаді.

Вперше ці думки пролунали у вступній лекції до курсу кар­ного судочинства в Олександрівському ліцеї - „Моральні витоки в карному процесі (Загальні риси судової етики)".

У цій праці, що являє собою фундамент юридичної профе­сійної етики в тогочасній Росії, А.Ф. Коні вимагав „розширити її академічне викладання у бік докладного дослідження і встанов­лення моральних витоків, яким має належати помітний і реаль­ний вплив у справі здійснення карного правосуддя" [68, с 19].

Відстоюючи нові принципи судового процесу, А.Ф. Коні не залишив без уваги питання моральності та допустимості в судоговорінні. „Мірилом дозволеності прийомів судоговоріння, -писав він, - повинне служити те розуміння, що ціль не може ви­правдовувати засоби, бо високим завданням правосуддя є захист суспільства та особистості від несправедливого обвинувачення такими способами, що не суперечать із моральним почуттям" [68, с 19].

По суті, це була справжня програма юридичної етики, на жаль, повністю відкинута і віддана тривалому забуттю в роки радянської епохи. Варто зазначити, що й у ті далекі часи, незва­жаючи на свою повну аполітичність, етика мала дуже могутніх супротивників. Через пряму протидію міністра юстиції М. Мура-вйова і міністра внутрішніх справ і шефа жандармів В.К. Плеве задуманий А.Ф. Коні курс лекцій із судової етики так і не був прочитаний. Видатний юрист був упевнений, що введення цього курсу буде сприяти моральному становленню й удосконаленню майбутніх юристів.

На значення, якого надавав А.Ф. Коні судовій етиці, вказує перелік проблем, включених ним до розділу курсу: етичні елемен­ти в інших галузях знань; економічні питання; фінансові кошти; медицина; психологія; неврастенія; вільна творчість; література; мистецтво; заперечення судової діяльності; карна антропологія; психіатрична експертиза та ін.

Не все, запропоноване в той час А.Ф. Коні, відповідає вимо­гам сьогодення. Однак етичні проблеми, що належать до пропо­нованих ним дисциплін, важко обійти в курсі професійної етики юриста.

Серйозної ваги надавав А.Ф. Коні питанню про дбайливе ставлення юриста до прав і людської гідності підсудного у разі підтримки прокурором обвинувачення в суді.

На відміну від Російської імперії, де засади демократичності, конституціоналізму, поваги до особи, політичного плюралізму почали зароджуватися лише в перші роки XX ст., в умо­вах Австро-Угорської держави українство отримало значний західноєвропейський досвід творення парламентаризму, зако­нотворення, судочинства зразу ж після вибуху „весни народів" у 1848 p., тобто - майже на 60 років раніше. Це, в свою чергу, докорінно змінювало менталітет західних українців, відкриваючи для них набагато раніше законний, цивілізований шлях вибо­рювання та захисту національних і політичних прав кожного громадянина та нації взагалі. Мораль та етичні засади пере­творювалися в своєрідний фундамент, а всі владні інституції, у тому числі Державна Рада, система судочинства повинні були підпорядковуватися цим обов'язковим принципам. З етичними нормами неодмінно мало бути узгоджене і законодавство — як процес його творення, так і власне практичне впровадження в реалії багатонаціональної імперії.

У 1848-1867 pp. в Австрії відбувалися демократичні" за своїм характером перетворення. Ці перетворення завершилися при­йняттям конституції Австрії 1867 p., яка офіційно декларувала національну рівноправність у школах, державних установах і су­дах [70, с 22]. За конституцією 1867 р. було створено триступе-

неву систему судів: одноособові повітові суди, окружні (крайові) суди, колегіальні вищі крайові суди. Повітові суди розглядали цивільні справи і справи про проступки; повітові колегіальні -деякі цивільні справи і справи про злочини, які по підсудності не відносилися до судів присяжних. Важливі цивільні справи в першій інстанції було передано на розгляд крайовим судам, яких було утворено 9 на території Галичини. Для всієї Галичини та Бу­ковини один вищий крайовий суд було створено у Львові - дру­га інстанція для крайових судів і третя для повітових, але лише по цивільних справах. Найвищою судовою інстанцію для всієї країни був Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Всі цивільні справи і дрібні кримінальні справи розглядалися в одноосібному порядку.

Остаточне відокремлення суду від адміністрації здійснила Конституція Австрії 1867 р. Стаття 14 основного закону про судову владу констатувала, що „судова і адміністративна функції відокремлювалися на всіх стадіях судочинства", а ст. 11 відновила у своїй чинності суди присяжних [70]. Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. розширив компетенцію судів при­сяжних і відніс до їх підсудності 22 види тяжких злочинів. Суд присяжних складався з сенату крайового суду і 12 присяжних засідателів; присяжні виносили вердикт про вину, а постійні судді визначали міру покарання. Списки присяжних засідателів щорічно складалися адміністративними органами з осіб, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів, а суд у порядку жеребкування вибирав потрібну йому кількість для розгляду конкретної справи. Поза загальною судовою системою знаходився створений у 1867 р. Імперський суд, який розглядав суперечки між австрійськими краями і справи з питань публічного права. Особливе положення в судовій системі займав Верховний маршалківський суд на чолі з великим придворним маршалком, який здійснював правосуддя щодо членів пануючої династії, за винятком імператора.

Конституційний закон про судову владу від 21 грудня 1867 р. встановлював, що організація і компетенція судів визначається

окремими законами. Всі судді проголошувались незалежними і призначалися довічно імператором. Суддею міг бути австрійський громадянин чоловічої статі, який мав вищу юридичну освіту і стаж практичної роботи не менше 3 роки, успішно склав пись­мовий і усний судовий екзамени. Комісії по прийому судових екзаменів створювалися кожного року міністром юстиції при кож­ному вищому крайовому суді із залученням до них професорів юридичних факультетів і найбільш кваліфікованих практичних працівників. Судді могли бути звільнені у випадках, передбаче­них законом і на підставі правильного постановленого судового рішення. Судді могли бути тимчасово усунені від посади за на­казом голови або рішенням Вищої судової інстанції. Всі судові службовці зобов'язані були скласти присягу і неухильно дотри­муватися конституційних законів. Судочинство як у цивільних, так і у кримінальних справах здійснювалося публічно. Передба­чалася подача скарг у кримінальних справах. Право амністії на­давалося імператору.

Достатньо важливу роль у справі захисту особи відігравала адвокатура. До адвоката ставилися високі вимоги. Крім семирічної практики після закінчення юридичного факультету і складання адвокатського іспиту, вони повинні були мати ступінь доктора права. Адвокати об'єднувалися в адвокатські палати й обирали свій орган самоуправління - президію - терміном на три роки. Вона після виконання всіх законних вимог приймала кандидатів до адвокатури.

Отже, досить добре продумана і розгалужена система судочин­ства в Австро-Угорській імперії діяла як відлагоджений і чіткий механізм, побудований на засадах відкритості, професіоналізму, моральності. Звісно, не потрібно ідеалізувати цю судову систему, оскільки в умовах поліетнічності та зростання сепаратистських тенденцій в країні нерідкими були і зловживання, і порушення прав національних меншин, надання певних преференцій одних над іншими тощо.

Вже в період національно-визвольних змагань в 1917— 1920 pp. безцінний досвід законодавчого регулювання судочин-

ства в Австро-Угорщині був запозичений західноукраїнським політикумом при творенні ЗУНР. Однак поразка українського державотворення відклала на невизначений термін реалізацію цих ідей. Уже невдовзі після того, як Східна Галичина була а ж-сована Польщею, тут активізувалися процеси денаціочалі іції та полонізації, а разом із ними поступово втрачали с,енс західноєвропейські принципи поваги до особи, демократич­них свобод, народного волевиявлення. Відповідно етичні за­сади як вихідні і обов'язкові в діяльності судової системи по­ступово відходили в небуття. Так, у 1918 р. польський уряд почав використовувати як елемент примусу військово-польові суди, які, до речі, в Галичині були запроваджені раніше, ніж на інших поліських територіях [92, с 25]. Тривалий час процеду­ра і каральна діяльність цих судів була унормована. Показово, що діяльність надзвичайних судів окреслювалася підзаконними актами, розпорядженнями уряду та інших органів виконавчої влади при відсутності окремого закону про такі суди. Особливо­стями судової процедури були такі: 1) закритість; б) скасування або крайнє обмеження змагального характеру процесу; в) при­скорена процедура слідства і суду, що уможливлювало помилки, неточності, а отже, і не дозволяло вчасно оскаржити рішення, переглянути справу тощо. Особливо це стосувалося смертної кари, коли під цей вирок могли потрапити і виконавець злочину, і той, хто цьому сприяв або ж приховував інформацію про злочин. Установлення вини і покарань досить часто трактувалися суддя­ми довільно. їх постійно пристосовували до потреб ствердження і утримання польського правління на українських теренах. Йш­лося переважно не про правосуддя, а про нав'язування влади на­сильницьким шляхом. Отже, про моральність, юридичну етику годі було говорити, нею просто відверто нехтували.

3.3. Юридична етика в Україні за радянських часів

Жовтневі події 1917 року призвели до створення на території колишньої імперської Росії „держави робітників і селян" на чолі з

ыш.икжиками, під керівництвом яких була, поряд з іншими ці р жавними інститутами, „до основи" '.{руйнована і „стара" судові система.

Незважаючи на відносну лояльність нових хазяїв Росії до A.Q. Кочї, багато юристів його погляди, зокрема і „про моральність у карному процесі", не сприймали, та й не могли їм співчувати.

У радянський період юридична етика тривалий час не розро­блялася, її послідовним і впливовим супротивником був А.Я. Ви-шинський. Ідейне „обґрунтування" непотрібності й неспроможності дослідження моральних особливостей юридичної професії полягало в тому, що „етика в радянському суспільстві єдина це соціалістична етика" [37].

Більшовики на чолі з колишнім помічником присяжного повіреного В.1. Ульяновим (Леніним), який екстерном закінчив юридичний факультет при Петербурзькому університеті, на 73 роки втягнули народи створеної ними держави в добре організовану систему беззаконня і терору.

Саме В.І. Леніну належать слова: „безумовним обов'язком пролетарської революції було не реформувати судові установи, а зовсім знищити, змести весь старий суд і його апарат". Виконую­чи цю ленінську настанову, революційні екстремісти реалізували вимогу вождя дуже чітко, потопивши всі демократичні досягнен­ня, здійснені передовими представниками російської інтелігенції, у крові тієї самої інтелігенції.

Судова система Російської Імперії була замінена системою різних „трійок" і трибуналів, сформованих з безграмотних і озло­блених декласованих елементів, уповноважених вершити швид­кий, нещадний і неправий суд над усяким, хто не вписувався в образ революціонера. Неминуче в цю революційну м'ясорубку потрапляли і вчорашні виконавці ленінської волі.

Зараз суспільство одержало можливість познайомитися зі страшною „судовою" статистикою ленінсько-сталінського періоду, коли розстріл був звичайним повсякденним явищем, а багаторічні терміни „соціальної ізоляції" - чи не головним мето­дом виконання народногосподарських завдань. Очевидно, що ве-

сти мову про існування і розвиток професійної етики юриста в цей період було просто недоречно та й небезпечно. Усі видатні теоре­тики марксизму повністю відкидали спроби моралізувати майбут­ню постреволюційну систему правосуддя, відстоюючи наявність лише класової моралі, маючи на увазі „мораль" пролетаріату і за­сновану на ній диктатуру.

Цілком природно те, що за умови аморальної політики, що здійснювалася правлячою партією, яка сконцентрувала всі зусил­ля на постійному пошукові внутрішнього ворога, одна згадка етич­них проблем у судочинстві розглядалась як контрреволюційний прояв, як „буржуазний пережиток".

Одним із найбільш непримиренних супротивників судової етики як соціального поняття був, як уже зазначалося, А.Я. Ви-шинський. Виступаючи на зборах московської колегії захисників 21 грудня 1933 p., він висловився так: „Революційне насиль­ство є в той самий час і проявом високого акта людської волі, спрямованої на те, щоб побудувати новий, більш високий суспільно-економічний уклад життя" [37].

Наведена цитата колишнього Генерального Прокурора СРСР краще за десяток красномовних документів свідчить про характер репресій і настрій тодішніх юристів. Саме Вишинському нале­жить відродження де-факто відомої за часів інквізиції лиховісної тези - „зізнання - цариця доказів". Зізнання добувалися за будь-яку ціну.

Розвиваючи цю думку, перший „законник" держави повчав адвокатів, як потрібно відстоювати свій погляд і безстрашно ви­ступати в боротьбі за те, у що вони вірять, виходячи не з інтересів клієнта, а з інтересів соціалістичного будівництва, з інтересів держави. Професійна етика юриста в тому вигляді, в якому її сприймає цивілізований світ, була відкинута зовсім і забута, як шкідливий „пережиток капіталізму".

Водночас було б неправильним заперечувати спроби окремих вчених і практиків повернутися до розгляду питань етичного пла­ну хоча б у дозволених системою межах. Однією з таких, досить сміливих в умовах того часу спроб, була праця М.М. Полянського

„Правда і брехня в карному процесі". М.М. Полянский беззасте­режно відкинув помилкове твердження, що "адвокати відіграють на суді роль уповноважених суспільства подібно до того, як про­курори є уповноваженими держави" [83].

Значний внесок у розвиток юридичної професійної етики ра­дянського періоду зробили вчені-юристи Ю. Елькінд, М.С. Стро-гович, а пізніше —В.В. Леоненко, А.С. Кобликов та ін.

Дата добавления: 2015-05-26