Міжнародні стандарти професійної діяльності юриста

Міжнародне співтовариство юристів розробило міжнародні стандарти професійної діяльності юриста, що містяться в та­ких документах: „Мінімальні стандартні правила поведінки з ув'язненими", прийняті на першому конгресі ООН з попереджен­ня злочинності та поведінки з правопорушниками (1955), „Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку" (1979), „Основні принципи, що стосуються незалежності судових органів" (1985) „Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочину і зловживання владою" (1985), „Мінімальні стандартні правила Організації Об'єднаних націй, що стосуються здійснення правосуддя по відношенню до неповнолітніх" („Пекінські прави­ла") (1985), „Деонтологічний кодекс (Кодекс правил здійснення адвокатської діяльності адвокатів Європейського співтовариства)" (1988), „Стандарти незалежності юридичної професії Міжнародної асоціації юристів" (1990), „Основні положення про роль адвокатів", прийняті на VIII конгресі ООН (1990) тощо.

Міжнародні стандарти професійної діяльності юриста - це загальні деонтологічні вимоги (норми і принципи), що ставляться до юриста — судді, адвоката й інших фахівців у галузі права, не­залежно від державних кордонів їхньої професійної діяльності з метою гуманізації суспільних відносин, утвердження законності та правопорядку в кожній країні світу.

Деонтологічні норми і принципи, визнані як міжнародні стан­дарти, гарантують належне виконання юристами їхніх функцій, що створює необхідні умови для життєдіяльності суспільства.

Зрозуміло, що кожна країна має свої традиції і специфіку в галузі діяльності працівників юридичної праці, зумовлені національним судоустроєм, структурою державної влади й управління, законодавством. Однак є загальні вихідні поло­ження, що мають або повинні мати однакову силу в державах з гуманістичною і демократичною спрямованістю розвитку Вихідні положення, що стали загальними правилами міжнаціональної діяльності (а не тільки національними правилами),-це міжнародні стандарти професійної діяльності юриста. Багато з них прийняті в Європейському співтоваристві і є обов'язковими для всіх країн-учасниць при перегляді національних деонтологічних норм із ме­тою їхньої гармонізації і подальшого розвитку.

Однією з найважливіших подій міжнародного характеру, що свідчить про загальне розуміння і визнання етичних факторів юристами, стало прийняття Деонтологічного кодексу (м. Страс­бург, жовтень 1988 р.). Суть цього міжнародного документа полягала у встановленні та визнанні обов'язковим дотриман­ня правил адвокатської діяльності адвокатами Європейського співтовариства.

. Деонтологічний кодекс констатує, що „прогресивний розви­ток Європейського співтовариства й інтенсифікація діяльності адвоката усередині цього співтовариства в інтересах суспільства вимагає визначення однакових норм, застосованих до кожного адвоката співтовариства та його міжнаціональної діяльності" [5].

Визначаючи особливу роль адвоката в житті людей і суспільства, Кодекс зазначає, що „його обов'язки не обмежують­ся сумлінним виконанням свого обов'язку в межах закону". Ад­вокат повинен діяти в інтересах права в цілому, точно так само, як і в інтересах тих, чиї права і свободу йому довірено захища­ти; не тільки виступати в суді від імені клієнта, але й надавати йому юридичну допомогу у вигляді порад і консультацій. У цьо­му зв'язку на адвоката покладається цілий комплекс зобов'язань як юридичного, так і морального характеру, що найчастіше всту­пають у взаємне протиріччя й умовно підрозділяються на такі категорії:

зобов'язання перед клієнтом;

перед судом та іншими органами влади, з якими адвокат вступає в контакт, виступаючи як довірена особа клієнта чи від його імені;

перед іншими представниками даної професії в цілому і пе­ред кожним із колег окремо; - перед суспільством, для членів якого існування вільної і незалежної професії поряд із дотриманням правових норм є найважливішою гарангією захисту прав людини перед дер­жавною владою й іншими інтересами суспільства.

Правила професійної етики адвоката, згідно з Деонтологічним кодексом (пункт 1.2.1), передбачають добровільне виконання їх тими, на кого поширюється їхня дія, з метою забезпечення ви­конання адвокатом своїх обов'язків так, як це прийнято в будь-якому цивілізованому суспільстві. Недотримання адвокатом цих правил карається аж до застосування до нього дисциплінарних санкцій.

Міжнародна діяльність адвоката містить: а) усі професійні контакти адвокатів країн Співтовариства за винятком контактів, здійснюваних адвокатами однієї країни; б) професійну діяльність адвоката однієї з країн Співдружності, здійснювану ним в іншій країні Співдружності незалежно від його фізичного перебування в цій країні.

Етичними принципами діяльності адвоката Деонтологічний кодекс (пункт 2) вважає його: 1) незалежність - „завдання, які адвокат виконує у процесі професійної діяльності, вимагають його абсолютної незалежності і відсутності будь-якого впли­ву на нього, пов'язаного, у першу чергу, з його особистою зацікавленістю чи з тиском ззовні. Незалежне положення ад­воката сприяє зміцненню в суспільстві довіри до процедур правосуддя і неупередженості суддів. Таким чином, адвокату варто уникати якого-небудь обмеження власної незалежності і не поступатися принципами професійного обов'язку заради інтересів клієнта, суду чи інших осіб" [5]; 2) довіру й особи-

сту порядність - „довірчі відносини між адвокатом і клієнтом можуть виникнути лише у випадку відсутності в останнього сумнівів щодо порядності, чесності і сумлінності адвоката"; 3) конфіденційність — „на обов'язок дотримання конфіденційності не поширюється дія терміну давнини".

Кодекс наголошує також на неможливості заняття адвока­том неприпустимими видами діяльності: „з метою забезпечення незалежності адвоката при виконанні ним професійних обов'язків і в зв'язку з тим, що він є одним з учасників здійснення правосуд­дя, деякі види діяльності визнаються несумісними з його стату­сом" [5]. Крім того, адвокат не повинен займатися саморекламою чи прагнути до широкої популярності, якщо це визнається непри­пустимим.

У пункті 2.7 документа підкреслюється, що, „керуючись нор­мами законодавства і правилами професійної етики, адвокат завж­ди зобов'язаний діяти в інтересах клієнта, що для нього завжди превалюють перед його власними й інтересами колег-юристів".

Стаття 3.1.3 попереджає: „Адвокат не повинен здійснювати ведення справи, що свідомо не відповідає рівню його професійної компетенції, без участі в ньому іншого адвоката, що володіє необхідною компетенцією".

Наступні пункти Декларації проголошують, що „при дотриманні належної поваги до суду адвокат зобов'язаний за­хищати інтереси клієнта сумлінно і з максимальною для нього вигодою, однак не виходячи за передбачені законодавством межі; адвокат у жодному разі не повинен повідомляти суду свідомо недостовірні чи помилкові відомості".

Останні статті документа регулюють професійні стосун­ки адвокатури: „Дух корпоративної єдності представників даної професії передбачає відносини довіри і співробітництва, підтримувані адвокатами між собою заради інтересів клієнтів і задля запобігання непотрібним суперечкам". Протиставлення професійних інтересів інтересам правосуддя й інтересам осіб, що цього домагаються, у будь-якому випадку визнається неви­правданим.

У своєрідному підсумку до Кодексу виражасп.ся побажання, „щоб тлумачення і застосування національних деонтологічних і іра-ііиліправилпрофесійноїпрактикив міру можливості здійснювалося н майбутньому відповідно до положень даного кодексу".

Застосування норм „Деонтологічного кодексу" в міжна­ціональній діяльності зобов'язує адвокатів підкорятися нормам своєї колегії тільки в тому випадку, якщо норми останньої не су­перечать нормам цього Кодексу.

Однією з найважливіших деонтологічних вимог до діяльності юриста, що стала міжнародним стандартом, є незалежність юридичної професії як гарантія справедливого правосуддя, здійснення захисту прав людини і надання правової допомоги.

Незалежність представника юридичної професії (судді, ад­воката) означає відсутність будь-якого тиску на нього як власної зацікавленості, так і зовнішніх впливів. Незалежність необхідна і для забезпечення довіри з боку представників суміжних професій (довіра до адвоката з боку суддів) та з боку клієнтів.

Незалежність юридичної професії (судді, адвоката) забезпечується:

- її гарантуванням державою і закріпленням цих гарантій у конституції чи/і законах;

- справедливою системою організації юстиції, що виключає будь-які необгрунтовані втручання чи обмеження;

- безстороннім вирішенням судових органів, тобто рішенням на основі фактів і відповідно до закону, без яких-небудь об­межень, неправомірного впливу, спонукання, тиску, погроз чи будь-якого втручання;

- створенням умов для одержання громадянами правової до­помоги з боку обраного чи незалежного адвоката для захисту їхніх прав;

- підтримкою професійними юридичними організаціями професійних стандартів і етичних норм;

- взаємодією з урядовими й іншими інститутами для досягнен­ня цілей правосуддя в процесі розробки національного зако­нодавства і практики його застосування;

- наявністю незалежних самокерованих асоціацій юристів, визнаних чинним законодавством і здатних забезпечити незалежність юридичної професії, захистити юристів від необгрунтованих обмежень, порушень та ін.

Другою принциповою міжнародною деонтологічною нор­мою діяльності юриста (судді, адвоката й ін.) при виконанні ним професійних функцій є службова несумісність як умова забезпе­чення незалежності.

Службова несумісність означає неучасть юриста у комерційній чи іншій діяльності, що відрізняється від його професії, і зобов'язує його дотримуватися норм про службову несумісність, прийнятих юристами даної країни. Службовою несумісністю „Деонтологічний кодекс" визнає також заняття ад­вокатом адміністративної посади в органах юстиції, здійснення певних посадових обов'язків і функцій.

Третя деонтологічна вимога до працівника юридичної сфе­ри, що є міжнародним стандартом, - гласність, але тільки там і тоді, коли це не заборонено. Юрист зобов'язаний зберігати професійну таємницю по відношенню до своєї роботи та клієнтів і конфіденційну інформацію, отриману в ході виконання ним своїх обов'язків. Згідно з „Пекінськими правилами", при здійсненні правосуддя стосовно неповнолітнього повинні поважатися його права на конфіденційність на всіх етапах слідства, щоб уникнути заподіяння шкоди через непотрібну гласність чи через шкоду для його репутації.

Четверта вимога виражається в захисті юристом (адвока­том), наскільки можливо, інтересів свого клієнта так само, як своїх власних інтересів чи інтересів колеги по професії в цілому.

Можна продовжити перерахування деонтологічних вимог, що мають міжнародний характер, однак їхнє спільне джерело - в головному принципі - дотриманні основних прав людини.

Уведення в дію „Кодексу поведінки посадових осіб по підтримці правопорядку" (1979) мало на меті здійснення правопорядку посадовими особами правоохоронних Органів

відповідно до принципу дотримання прав людини. Згідно з „Ко­дексом", кожен орган охорони правопорядку повинен відповідати перед громадськістю і бути їй підзвітним, а кожна посадова осо­ба, будучи частиною системи карного правосуддя, - запобігати злочинам, вести боротьбу з ними. Поведінка посадових осіб із підтримання правопорядку повинна відповідати таким прави­лам (принципам):

1. Поважати і захищати гідність і права людини.

2. Застосовувати силу тільки при крайній необхідності й у тій мірі, в який це потрібно для виконання професійних обов'язків.

3. Зберігати в таємниці відомості конфіденційного характеру.

4. Виявляти обережність при зберіганні та використанні інформації, що стосується особистого життя інших осіб чи може зашкодити їхнім інтересам і репутації.

5. Не чинити самому, не підбурювати інших і не ставитися тер­пимо до катувань чи інших нелюдських дій і покарань, не ви­правдовувати їх винятковими обставинами або посиланнями на розпорядження вищестоящих осіб.

6. Забезпечувати повну охорону здоров'я затриманих осіб, вжи­вати заходів з надання їм медичної допомоги в разі потреби.

7. Перешкоджати будь-яким актам корупції і не робити самому таких актів.

8. Поважати закон і „Кодекс".

Міжнародні стандарти в галузі професійної юридичної діяльності, складені відповідно до ст. 1 Загальної декларації прав людини: „Усілюди народжуються вільними ірівнимиу своєму достоїнстві і правах", - знайшли своє втілення в Конституції й інших нормативно-правових актах України, в Дисциплінарних статутах працівників правоохоронних органів, у Положеннях про дисциплінарні комісії й ін. Вони є моделлю для подальшого вдо­сконалювання професійної майстерності юристів в умовах побу­дови демократичної, гуманістично спрямованої, правової держа­ви в Україні.

4.2. Загальна декларація прав людини:

ООН 1948 рік

Процес зародження і становлення юридичної етики як за­гальновизнаного і неодмінного фактору повноцінної правової діяльності, що гарантує надійний захист прав людини і як самостійної наукової галузі та навчальної дисципліни відбувався в різних державах по-різному.

Фундаментом для розвитку етичних принципів на між­народному рівні послугувала проголошена Організацією Об'єд­наних Націй і закріплена в її Статуті воля народів „до створен­ня умов, за яких може дотримуватися справедливість". Саме справедливість була й залишається одним із головних деонто-логічних принципів юридичної діяльності.

Загальною декларацією прав людини визначена пріоритетність інших основних юридичних принципів: рівність перед законом, презумпція невинуватості, пра­во на гласність розгляду справи із дотриманням усіх вимог справедливості, незалежним і безстороннім судом. Сюди на­лежать і відповідні гарантії, необхідні для захисту будь-якої людини, обвинувачуваної у вчиненні злочину.

Єдність законності та моральності втілилася в законодавстві про правосуддя, прийнятому світовим співтовариством, а також у конституційному національному законодавстві.

Отже, Загальна декларація прав людини, прийнята Організа­цією Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 року, містить ряд принципо­вих вимог до організації та здійснення правосуддя, які безсумнівно можна віднести до загальнолюдських правових цінностей. Водно­час вони втілюють і моральні вимоги, загальновизнані моральні цінності, відображають найважливіші етичні категорії. Гуманізм, справедливість, захист гідності людини характеризують норми цього найважливішого документа ООН.

Звернемося до змісту окремих статей Декларації.

Ст. 1 Загальної декларації прав людини встановлює, що всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та пра-

вах. Вони наділені розумом і совістю й повинні чинити стосовно один одного в дусі братерства.

У ст. 7 говориться, що всі люди рівні перед законом і мають право, без усякої різниці, на рівний захист закону.

Ст. 5 забороняє піддавати кого б то не було катуванням або жорстокому, нелюдському або принижуючому його гідність став­ленню й покаранню.

Ст. 11 проголошує презумпцію невинуватості, принцип гласності судового розгляду із забезпеченням всіх можливостей для захисту.

Ст. 12 стверджує, що ніхто не може підлягати свавільному втручанню в його особисте й сімейне життя, довільним зазіханням на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожний має право на захист зако­ном від такого втручання або таких зазіхань.

У ст. 29 визначається, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна підлягати лише таким обмеженням, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належно­го визнання й поваги прав і свобод інших людей і задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку й загального добробуту в демократичному суспільстві.

Наведені, а також інші положення Загальної декларації прав людини в юридичній формі закріплюють моральні начала права, служать втіленню й захисту моральних цінностей особистості.

Інший важливий документ ООН - Міжнародний пакт про цивільні й політичні права від 19 грудня 1966 року - відтворює, розвиває й конкретизує положення Загальної декларації прав лю­дини, у тому числі й ті, що стосуються галузі прав у сфері право­суддя.

Для карного процесу істотне значення мають положення Пак­ту про процесуальні гарантії особистості.

Ст. 9 Пакту проголошує право кожної людини на свободу й особисту недоторканність і забороняє довільний арешт або утри­мання під вартою. Кожному арештованому повідомляється про причину його арешту й у терміновому порядку висувається об-

винувачення. Кожна арештована або затримана по карному обви­нуваченню особа в терміновому порядку доставляється до судді (або до іншої посадової особи, якій за законом належить право здійснювати судову владу) і має право на судовий розгляд протя­гом розумного строку або на звільнення. Утримання під вартою осіб, що очікують судового розгляду, не повинне бути загальним правилом, але звільнення їх може ставитися в залежність від по­дання гарантій явки на суд чи судовий розгляд у будь-якій іншій стадії і, якщо буде потреба, явки для виконання вироку. Кожен позбавлений волі внаслідок арешту або утримання під вартою має право на розгляд його справи в суді, щоб суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримки й розпоряди­тися про його звільнення, якщо затримка незаконна. Кожен, хто був жертвою незаконного арешту або утримання під вартою, має право на компенсацію, що володіє позовною силою.

Наведені норми, надаючи кожній людині гарантії проти свавільного позбавлення свободи й особистої недоторканності, робить судову владу гарантом недоторканості особи.

Ст. 10 Пакту зобов'язує гуманно ставитися до всіх осіб, по­збавлених волі, і поважати їхню гідність, властиву людській особистості.

Ст. 14 проголошує рівність всіх осіб перед судами й трибу­налами. Вона встановлює право кожного при розгляді будь-якого пред'явленого йому карного обвинувачення на справедливий і публічний розгляд його справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. Обмежен­ня гласності судового розгляду можуть мати місце, зокрема, за міркуваннями моралі або коли того вимагають інтереси приват­ного життя сторін. Однак будь-яка судова постанова по карній або цивільній справі повинна бути публічною, за винятком тих випадків, коли інтереси неповнолітніх вимагають іншого або коли справа стосується матримоніальних суперечок чи опіки над дітьми.

У ст. 14 Пакту міститься формулювання презумпції невинності, а також перелік того мінімуму процесуальних гарантій, який по-

винен надаватися кожному обвинувачуваному в злочині на основі повної рівності перед законом. До них, зокрема належать: право знати характер і підстави пред'явленого обвинувачення, про що особа повинна повідомлятися у терміновому порядку і докладно, мовою, яку вона розуміє; предстати перед судом без невиправданої затримки; право мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту й спілкуватися з обраним самим обвинуваченим за­хисником; бути судженим у його присутності й захищати себе осо­бисто або за посередництвом обраного захисника; допитувати осіб, що свідчать на користь чи проти обвинуваченого, або мати право на те, щоб ці свідки були допитані; не бути примушеним до дачі показань проти себе самого або до визнання себе винним; кори­стуватися безкоштовною допомогою перекладача; при відсутності достатніх засобів користуватися безоплатно допомогою захисника. Кожен засуджений має право на перегляд його осуду й вироку ви­щою судовою інстанцією відповідно до закону. Ніхто не повинен бути вдруге суджений або покараний за злочин, за який він уже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до закону й карно-процесуального права кожної країни.

Ст. 15 Пакту встановлює принцип карного права-„немає зло­чину без закону" - nullum crimen - і положення про зворотну силу карного закону, що пом'якшує відповідальність, а ст. 17 відтворює ст. 12 Загальної декларації прав людини, цитовану вище.

Отже Міжнародний пакт про цивільні та політичні права, розвиваючи ідеї гуманізму й справедливості стосовно веден­ня кримінальних справ, установлює конкретні процесуальні гарантії особистості, які повинні бути втілені в національному законодавстві членів світового співтовариства.

У конституційному законодавстві всіх держав при регулюванні основ організації та діяльності судової влади гуманні ідеї нормативних актів світового співтовариства, що відбивають загальнолюдські морально-правові цінності, знаходять більш-менш повне втілення. Саме конституційне законодавство, як правило, формулює принципи правосуддя й правоохоронної діяльності.

І І;к i\ ш и їм кроком на шляху до вдосконалення деонтологічних приМЦИПІІ дванадцяти країн-учасниць стала конференція Міжнародної асоціації юристів, що відбулася в Нью-Йорку у вересні 1990 р. і прийняла Стандарти незалежності юридичної професії міжнародної асоціації юристів. У зазначе­ному документі вперше на міжнародному рівні було закріплено, що: „справедлива система організації юстиції, що гарантує незалежність юристів при виконанні ними професійного обов 'язку без будь-яких необгрунтованих обмежень, прямого чи непря­мого тиску чи втручання, є абсолютно необхідною для побудо­ви і функціонування правової держави", — і далі: „професійні організації юристів відіграють життєво важливурольу підтримці професійних стандартів і етичних норм у захисті своїх членів від необгрунтованих обмежень і порушень, у забезпеченні юридичною допомогою усіх, хто її потребує, а також: у взаємодії з урядовими й іншими інститутами для досягнення цілей правосуддя" [25].

МАЮ міцно пов'язує питання дотримання етичних норм і правил з організацією і діяльністю регіональних асоціацій юристів. Підсумковий документ вимагає від держав-учасників Конференції утворення в кожному регіоні однієї чи більше незалежної, самокерованої, визнаної чинним законодавством асоціації юристів.

Одне з головних завдань цих об'єднань МАЮ вбачає в забезпеченні честі, гідності, компетентності, професійних стандартів і етичних норм у поведінці та дисципліні, а також у захисті інтелектуальної й економічної незалежності адвоката від його клієнта.

Конференція МАЮ підтвердила прихильність до основних принципів юридичної етики і закликала регіональні асоціації „сприяти забезпеченню права кожного громадянина на швидке, справедливе і гласне слухання в компетентному, незалежному і безсторонньому судовому органі відповідно до належної та справедливої процедури у будь-яких справах''' [43].

Практика використання судових і каральних органів для бо­ротьби з політичними опонентами в державах з тоталітарними й

авторитарними режимами спонукає ООН, МАЮ й інші міжнародні організації приділяти більшу увагу питанням захисту прав лю­дини, створенню умов для цивілізованої та безпечної діяльності юристів, їх соціальної захищеності та свободи, доступності юри­дичних послуг.

Аналізуючи проблему допуску до юридичної освіти і можливості її отримання, документ засвідчує: „Юридична освіта повинна забезпечити знання і розуміння мови і майстерності, необхідних для практикуючого юриста, включаючи розуміння правових і етичних зобов'язань, прав і свобод людини, визнаних законодавством країни і міжнародним правом" [25].

Серед головних завдань юриста Стандартами незалежності юридичної професії Міжнародної Асоціації Юристів передбачається: „навчати і просвіщати суспільство щодо принципів правової держави, значення незалежної судової си­стеми і всієї юридичної професії, інформувати їх про права й обов'язки, а також про можливі і належні способи їхнього здійснення"; „адвокати при виконанні своїх обов'язків завжди повинні діяти вільно, чесно і безстрашно, відповідно до закон­них інтересів клієнта і без якого-небудь втручання чи тиску з боку влади або громадськості"; „юрист повинен мати цивільний і карний імунітет від переслідувань за відповідні заяви, зроблені ним у письмовій чи усній формі при сумлінному виконанні сво­го обов'язку і здійсненні ним професійних обов'язків у суді, трибуналі чи іншому юридичному або адміністративному органі" [25].

Юридична система країни повинна „забезпечити конфіденційність відносин між адвокатом і клієнтом, включаю­чи захист звичайної й електронної системи всього адвокатського діловодства і документів адвоката від вилучення і перевірок, а також забезпечити захист від втручання у використовувані ним електронні засоби зв'язку й інформаційні системи", та „право сво­боди шукати, зажадати, одержувати і, відповідно до професійних норм, поширювати інформацію й ідеї, що належать до їхньої професійної діяльності".

Даний документ також визначає права юриста, основні серед яких такі:

брати участь в обговоренні громадськістю проблем,

пов'язаних із правом і організацією системи юстиції;

вступати чи вільно створювати місцеві, національні і

міжнародні організації;

пропонувати і рекомендувати розроблені правові реформи в

інтересах суспільства й інформувати громадськість про дані

питання.

Асоціації юристів серед багатьох своїх завдань називають і такі: „забезпечувати честь, гідність, компетентність, професійні стандарти й етичні норми в поведінці та дисципліні, - а також захищати інтелектуальну й економічну незалежність адвоката від його клієнта" та „сприяти здійсненню правових реформ, прове­денню дискусій у суспільстві, пропонуючи свої коментарі з про­блем розуміння сутності, тлумачення і застосування діючого і пропонованого законодавства".

Конференція вважає обов'язковим для кожної асоціації утвер­дження і втілення в життя свого професійного кодексу.

Важливою подією на шляху міжнародного визнання правової етики як діючого фактору в захисті прав людини була поява до­кумента „Основні принципи, що стосуються ролі юристів", прийнятого на VIII Конгресі ООН із запобігання злочинності та правопорушень, що відбувся в серпні 1990 p., і називає етичні принципи юриспруденції. Зокрема, ст. 12 підсумкового докумен­та в розділі „Функції й обов'язки" проголошує, що „Юристи за всіх обставин зберігають честь і гідність, властиві їхній професії, як відповідальні співробітники в галузі здійснення правосуддя". Захищаючи права своїх клієнтів і відстоюючи інтереси правосуд­дя, юристи повинні „сприяти захисту прав людини й основних свобод, визнаних національним і міжнародним правом, й у всіх випадках діяти незалежно і сумлінно, відповідно до закону, виз­наних норм етики юриста" [42].

На восьмому Конгресі ООН були прийняті основні принци­пи, що стосуються професійної діяльності юристів: служіння

народу; верховенства права; незалежності та підкорення лише закону; демократизму і гуманізму; пріоритету прав і основних свобод людини і громадянина; професіоналізму, компетентності і відданості справі; чесності і порядності; дотримання присяги (там, де її прийняття передбачено). Цей документ поглиблює і розширює положення, розглянуті в по­передньому документі.

Саме стан адвокатури в державі, діяльність якої прагнув удо­сконалити документ, є лакмусовим папірцем істинної демократії, що стверджується неослабною увагою міжнародних організацій до її проблем.

На цьому ж Конгресі ООН прийняті „Основні положення про роль адвокатів". Основними положеннями цього документа є: до­пуск до адвокатської практики і юридичноїдопомоги; кваліфікація і підготовка; обов'язок і відповідальність; свобода висловлень і асоціацій; професійні асоціації адвокатів; дисциплінарне провад­ження.

Як видно з Основних положень, світову громадськість го­стро цікавили такі етичні проблеми адвокатської діяльності, як подолання труднощів доступу до адвокатів і юридичної допомо­ги, поєднання обов'язку і відповідальності адвокатів, погреба у зміцненні професійних асоціацій як гарантії якості адвокатської допомоги малозабезпеченим особам.

Етичні проблеми юриспруденції не були обійдені і на ба­гатьох наступних міжнародних форумах, а в часі збігаються з епохою початку українського державного становлення.

Подумайте і дайте відповідь:

1. Охарактеризуйте вплив Документів ООН на розвиток юридичної етики і юридичної деонтології у світі й в Україні.

2. Яка роль Декларації прав людини в розвитку юридичної етики?

3. Охарактеризуйте Деонтологічний кодекс Європейського співтовариства (Страсбург, жовтень 1988 p.).

4. Назвіть документи Міжнародної Асоціації Юристів і європейського співтовариства, що стосуються питань юридичної етики і юридичної деонтології.

5. Назвіть міжнародні правові документи, до яких приєдналася Україна.

6. Охарактеризуйте „Стандарти незалежності юридичної професії МАЮ" (Нью-Йорк, вересень 1990 р.).

7. Охарактеризуйте „ Основні положення про роль адвокатів " (VIII Конгрес ООН із запобігання злочинності,Нью-Йорк, серпень 1990 p.).

5. Слідча етика-. її зміст і значення

5.1. Загальні моральні вимоги й передумови слідчої діяльності

Якість і досконалість законодавства країни виз­начають рівень розвитку в ній юриспруденції та усіх ланок законодавчої влади, включаючи судову.

Розслідування злочинів є специфічним видом державної діяльності, що вимагає від слідчого відповідних психологічних і моральних якостей. Це зумовлено особливостями його завдань і умов їх досягнення.

Слідчий - це насамперед важлива державна посада, шанована і необхідна суспільству, різновид юридичної професії. Наявність у державі сильного морально зорієнтованого слідчого корпусу -це важливий фактор соціальної стабільності та спокою в країні.

Слідчий має широкі владні повноваження (зокрема, і на об­меження основних прав і свобод людини і громадянина), право застосовувати заходи державного примусу, а також самостійно негласно вести слідство і приймати важливі рішення. Така робо­та часто вимагає надмірних навантажень. Слідчий, обмежений жорсткими термінами розслідування, мусить мати справу з тими, хто прагне приховати істину, розкриття якої є його професійним обов'язком.

У пошуках кращої організації слідчого апарата Україна поки що остаточно не визначилася. Якийсь час виношувалася ідея ство­рення національного бюро розслідування за типом американсько­го ФБР, проте вона не була реалізована. Діюча нині Конституція України скасувала слідчі функції прокуратури. Таким чином,

питання про форму організації єдиного національного слідчого відомства залишається відкритим.

Робота слідчого за всіх часів приваблювала своєю роман­тичною таємничістю, соціальною значущістю, інтелектуальною спрямованістю і була оточена ореолом шляхетності. Проте це лише зовнішній бік багатогранної слідчої діяльності, є й інший -внутрішній, більш реальний.

Постійне перебування в епіцентрі людських трагедій, безсонні ночі, систематичні розумові перевантаження, незручності та прикрощі, постійне невдоволення керівництва і незаслужені дорікання потерпілих, нападки не завжди об'єктивної преси — це лише незначна частина важких обов'язків, добровільно взятих на себе слідчим.

Вроджене людинолюбство, прагнення бути корисною і не­здоланна потреба в справедливості - це ті особистісно-моральні фактори, що спонукають людину обрати нелегку долю слідчого і все життя утримують його на цьому шляху.

У своїй діяльності слідчий керується трьома видами пра­вил: процесуальними, криміналістичними та моральними. Процесуальні норми вказують, що саме, в яких формах, у якому порядку повинен робити слідчий, ведучи слідство. Рекомендації, розроблені криміналістикою, допомагають слідчому намітити тактичну лінію, відшукати прийоми й методи, що дозволяють найбільш ефективно виконувати поставлені перед попереднім слідством завдання: швидко й повно розкрити злочин і викрити винних. Моральні норми дають можливість оцінити допустимість тих чи інших прийомів розслідування з погляду моралі. Зрозуміло, всі види правил перебувають між собою в найтіснішому зв'язку й не повинні входити в протиріччя, хоча серед них головує закон, що вважається високоморальним і доцільним.

Головний і єдиний обов'язок слідчого - швидке розкрит­тя вчиненого злочину, розшук, затримка і викриття злочинця. Ця лаконічна формула вміщує в себе безліч слідчо-оперативних дій, колективну працю оперативних працівників, експертів, допоміжних служб і вимагає від слідчого швидкої реакції,

xoj і однокровно сті, витримки, зосередженості, працьовитості, організаційних здібностей і ще багатьох інших неабияких яко­стей.

У період розслідування злочину слідчий наділений особли­вими повноваженнями, що є водночас і його обов'язками. Він -представник державної влади, який має право на вживання приму­сових заходів аж до обмеження конституційних свобод громадян. Слідчий у разі розслідування злочину підкоряється лише закону, одноосібно приймає всі рішення, що стосуються розслідування цієї справи і несе персональну відповідальність за їхні наслідки.

Отже, попереднє слідство має відповідати чинному законо­давству держави, загальнолюдським нормам моралі, специфічним правилам і приписам юридичної етики.

Під час допиту слідчий повинен дотримуватися загально­прийнятих правил етикету, насамперед, ввічливої форми звертан­ня, а також правових і моральних норм ведення протоколу до­питу.

Діяльність слідчого повністю регулюється Кримінально-процесуальним кодексом. Однак головним правовим орієнтиром, що визначає всю, від початку і до кінця діяльність слідчого, є конституційний принцип презумп ції невинуватості, закріплений у ст. 62 Основного закону держави.

Фундаментальні положення цього принципу такі: особа вважається невинною у здійсненні злочину і не може бути по­карана, поки її провина не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доказу вини особи тлумачаться на її користь. Ці положення-аксіоми є не тільки пра­вовими, але і глибоко моральними орієнтирами слідчого!

Однак юридична етика вбачає своє завдання в узгодженні правових норм із загальнолюдськими і суспільними моральними категоріями й утворенні такого оптимального їх поєднання, що виключало б з діяльності слідчого навіть потенційну можливість

навмисного протиправного й аморального вчинку у своїй професійній діяльності.

Конституція України (ст. 62), що містить положення презумпції невинуватості, вказує слідчому на вищі орієнтири правоохоронної системи, щоб не допустити осуду невинуватого.

Не менш важливим є і питання щодо моральних методів для досягнення тієї самої мети. Життя переконує нас в тому, що благі наміри і прекрасні закони можуть бути перетворені на протилежність, оскільки все залежить від виконавця. Найбільш прийнятне моральне правило, що витримало випробування ча­сом більше чотирьох тисячоліть, яке найефективніше і гідно відповідає на вічне запитання „Як?", таке: „поводься з іншими так,^як хочеш, щоб поводилися з тобою". Це золоте правило ети­ки. Його неможливо узаконити, але можна осягти і прищепити.

Професійна діяльність слідчого потребує високорозви-нутих фахових і моральних якостей, насамперед, почуття відповідальності, об'єктивності і неупередженості, пильності, чесності, справедливості, гуманності, високої культури спілкування. Мораль слідчого - це мораль людей, серед яких він живе і завдяки яким він існує.

Презумпція невинуватості в поєднанні із „золотим правилом", яке визнано моральним ідеалом поведінки людини, становлять осно­ву діяльності слідчого, що дозволяє йому не тільки відчути гуманність обраної професії, але й уберегтися від багатьох помилок.

Дата добавления: 2015-05-26