Розділ двадцять восьмий 1 страница

X

IX

VIII

VII

VI

V

IV

III

II

I

Вишневі сади зацвітають,

Ой там зозулі вилітали,

На синєє море поглядали.

Синєє море замерзає,

Замерзає льодком тоненьким,

Притрушує сніжком біленьким.

Ой там козак з турком воювався,

Там козаченько розгулявся,

А під ним коник розігрався,

У синєє море увігнався.

Та під ним льодок проламався,

Та козаченько обізвався:

«Ой бийся, коню, вибивайся

Та отцю‑неньці уклоняйся,

Ще й моїм братцям совітникам,

Ще й моїм сестрицям,

Та й моїй жінці‑удівоньці

Та й моїм діткам‑сиріточкам».

Запорожці лежали під палючим кримським сонцем у заростях кермеку – високого зілля, що нагадувало курай, густо всіяний синьо‑рожевим цвітом. Гарно цвів кермек, і гарно спали козаки. Серед буйного квіту вони мовби мерці. Саме так чомусь здалося Сіркові, коли поглянув на чотири тисячі розпластаних тіл. Козаки спали не роздягаючись, декотрі тільки поскидали чоботи та порозвішували на них онучі, здавалося, ніби чоботи прийшли самі й стали біля своїх господарів, стерегли їхній сон. Дув сухий і колючий кримчак, через те січовики й перепочивають у долинці. Вітер ворушив на горбі пересохлі трави й з розбігу брижив на воді хвилі, вони були білі, блискучі й ніби аж гарячі. Од Сиваша до бур’янів по білому, ніби вкритому сугою, березі тягнувся широкий, проораний тисячами людських і кінських ніг слід. Вивернуте з глибини, сто разів перемішане багно було чорніше за дьоготь, в’язке, як смола, смерділо гнилими водоростями та сіркою. Якщо є дороги в пекло, то вони мають саме такий вигляд. Мисль в’язла, діткнувшись до них.

Сірко подумав, що солона, як ропа, вода в Сиваші у тому місці, де пройшли козаки, ще посолонішала. То був пекельний перебрід. Люди майже до колін провалювалися в чорний густий глей, під глеєм ноги впиралися в ковзку, наче крижану, кірку, не знаходили опертя, – тягли за собою коней, підважували їх мотуззям під животи, падали разом з ними та риштунком у солоне багно. Тягнув козак ногу, і йому здавалося – на ній повис увесь Крим з ханом і ордами, витягував, а другу тим часом засмоктував Улу‑Деніз[13]. Так волоклися вони через два броди й через довгу, вузьку долину, в якій вода висохла, а земля була густо встелена дрібними черепашками. Черепашки хрускотіли під ногами, коні ж провалювалися трохи не до колін; деякі, злякані підступністю земної тверді, виривали з рук повіддя, намагалися вимчати скоком, але одразу ж вибивалися з сил і падали у вибехкані копитами ковбані або здиблювалися й провалювалися по живіт одразу. Вони не іржали – козаки заздалегідь позав’язували їм храпи сирицею. Те чомусь було страшно – здиблені мовчазні коні й знесилені, німі люди біля них. Коні розбризкували чорне болото, воно летіло вусібіч, заляпувало обличчя, одяг; всі козаки, коли вибрели на сухе, були чорні, неначе вимазані в дьоготь. Одмивалися на краю болота, й по тому на руках та обличчях повиступала біла сіль.

Зате жоден кримчак не знав про той перехід. Запорожців побачили біля Кам’яного мосту четверо татарських дозорців, але про те вони вже не розкажуть нікому.

Коли Сірко взимку взяв намір вчинити налогу на Крим, сподівався йти двома шляхами: через Перекоп і через Сиваш. Так ходили раніше з Косаговим. Хан кидався з ордою в один бік, козаки налягали ззаду, й опинявся він між двох шабель. Щоправда, одного разу орді вдалося затиснути Косагова під Перекопом в міцні лещата, Сірко над силу прорубав стежку до виходу. Тоді полягло немало стрільців і козаків, одначе вирвалися й струснули Крим од краю до краю. Косагов – міцний воїн і надійний товариш. На його слово можна було покластися. А в такому військовому промислі коли б один не дотримав домови: де й коли з’їхатися, кому в який бік іти, кому заманювати вороже військо, а кому очікувати в засідці, другий погинув би напевно.

Проте цього року для потужної налоги з двох боків Сіркові забракло сили. Самойлович сердюків не прислав. Й далі не пускав на Січ хури з порохом та провіантом. Калмиків теж прийшло мало: головний тайша Аюкай спорядив у похід свого брата Великого Замсу, але той чомусь вернувся з півдороги, відрядивши на Січ мурзу Мазан‑Батира з невеликим загоном; Дон усе ще не набрав на силі після погрому Разіна, був слабкий, як бранець після квестії.

Флор Минаєв зібрав дві тисячі донців і привіз з собою. Сіркові довелося поміняти замисел. Він одібрав квоту війська в двадцять тисяч і повів степами в обхід Перекопу до Сиваша. Йшли ночами – вдень ховалися в балках, обминали биті шляхи й татарські таши, терпіли од спеки та безводдя.

Стояла вітряна погода, сухий дончак піднімав хмари пилюки, горизонт увесь час був затягнений бурою імлою, небо прихилилося до самої землі і сіяло то дощем, то червоно‑рудим піском. Піщані бурі були їм добрим захистком, але й спивали сили. Доводилося часто зупинятися по долинах, пускати на попас коні. А в два останні дні годували їх із шаньок: на виморених конях по Криму не проскачеш. Хоч і звичні до всього, козацькі коні проти колючого піщаного вітру йшли неохоче, швидко втомлювалися, худнули на очах. У Кочкарській долині простояли добу – давали їм набратися сили.

Сиваш переходили ввечері – засвітла, ніч перепочили на березі, а вдосвіта в Крим уломилися три загони – один помчав на ханську столицю Бахчисарай, два інші полетіли на Козлов та Карасів, де здавна були найбільші невольничі ринки ханства і всієї Порти. Струснувши Крим, визволивши бранців, мають всі три партії в один день зійтися на Салгірі, де в нього впадає інша річка – Зуя, й разом вернутися сюди. Сірко ставив поле на березі Сиваша з чотирма тисячами козаків. Увесь день і ніч копали шанці, а зараз, стомлені, знеможені, спали, виславши в степ дозори.

Місце для оборони кепське. Скрізь, куди оком кинь, – степ, уже поруділий о цій порі, ніде ні кущика, ні деревинки, сива ковила, сухий пирій та дятлина; позаду – біла пустеля Сиваша, що вже виглядом своїм хапала тугою серце. Його мертвотний спокій не будили навіть чайки, хоч їх на глеюватій косі сизіло багато, але були якісь мовчазні, безголосі. Може, їх притомила спека, а може, вони по‑своєму, по‑пташиному відчували мертвість боліт і тому не мали сили до звичних стрімких польотів та грищ. Або були це зовсім інші чайки: викльовували черепашки, пожирали риб’я на мілинах й тим вдовольнялися.

З правого боку від того місця, де спали козаки, сажнів за тридцять од глеюватого берега лиману, сіріли поряд дві степові могили. Вони й стали для козаків правим бастіоном, на якому поставили дві легкі гармати – ручниці. Од них прокопали шанці на сто сажнів на схід і там нагорнули чималий насип – другий бастіон. Третій нагребли вже посеред табору – на той лихий випадок, якщо татари прорвуться через шанці, й теж обкопали його ровом. Від могил і лівого бастіону протягли рови до Сиваша. Оборонний табір споруджували, щоб вистачило місця для коней і щоб стояли вони не біля ровів. Попереду шанців у степу накопали ям та копців, набили трохи дубового паліччя – скільки вистачило дрюччя, що прихопили з собою.

Запорожці – люди звичні до лопати, вона їм найперше стає в оборону й поміч. Татари не вміють копати шанці й не вміють до них приступати в пішому строю, спішений ординець схожий на щупака, викинутого на берег.

Сонце палило немилосердно. Сірко скинув шапку й кунтуш, лишився в білій сорочці з дрібною вишивкою на комірі, але й те не допомагало. На його міцній, засмаглій потилиці, перекресленій вниз од лівого вуха шрамом, поблискували крапельки поту, обличчя сіріло втомою, одначе живий блиск чорних чоловічків у очах свідчив про те, що отаманову мисль спека не вклала спати й що сам він готовий будь‑якої хвилини стати до бою. Та й як могла заснути мисль, коли, зрушені його велінням, мчали степами, а можливо, уже й вулицями чужинських міст козаки, сподіваючись єдино на укладений кошовим план та на його ж захист. А його замисел – то божевільний ризик. Як майже всі інші – за вік помилився тільки раз. Він любив ризик. Любив ту мить, коли мозок мовби охоплює полум’ям, коли в грудях бринить до краю напнута струна й власне життя ніби вп’ялося зубами в метал – тугі стремена, міцні вудила, добре гартовану шаблю.

Але до тої миті треба прийти. Треба подбати заздалегідь, аби ворог не налетів ззаду, не розкроїв військо навпіл, не виготував пастки. Пастку слід налаштовувати ворогу. Й мислити за нього й за себе воднораз.

Проте зараз про пастку можна не думати. Тут нікуди ховатися, просто все залежить од того, чи вистоять козаки за цими канавами, чи зможуть стримати натиск ординців. Він сам прирік себе на стояння тут, біля цієї гнилої ковбані. Адже там – легше. Там ти – як стріла у польоті, там ніколи думати, там більша звитяга і швидше збігає час.

Кошовий стояв на могилі, дивився на степ. Звідтам, звідки вони прийшли, Сиваш навіть Сіркові здавався краєм землі, тепер же його думка прослалася далі, майже в безконечність, за гори і море, й він подумав про те, яким же крихким у цьому безмежному світі є людське життя, які примарні людські бажання і все, пов’язане з ними. Це було хвилинне розслаблення, не личило в цей час тримати в голові такі думки, й він прогнав їх. Мрів на обрії козацький під’їзд – три цятки то зникали, то знову виринали в мареві, – хвилями бігла до ніг ковила, здавалося, то розлилося по землі піняве море. Вітер ворушив кошовому оселедець, не обвівав прохолодою, а обливав пекучим паром. Сірко подумав: як то можуть спати козаки, певно, піт проймає їх до кісток. Щоправда, виморились страшенно, то й сплять. Він сам поклав їх у кермек, аби набралися сили перед боєм. На могилу зійшов Флор Минаєв, став поруч. Негарний з виду – білобровий, рябий, ще й ряботиння не ямками, а червоними цятками, ведмедкуватий, – але пронозливий, дотепний, путній козак і отаман.

– Прип’яв ти мене, пане кошовий, біля цього болота, як теля на стернищі. Козаки татар шарпають, там кожна шабля до потреби.

Ширмував словами, хоч знав, навіщо залишив його кошовий.

Сірко в його бік голови не повернув, з‑під приставленої дашком до чола долоні дивився на шанці, щось вимірював. Відповів не зразу.

– Тут, Флоре, вона буде до більшої потреби.

Минаєв знизав плечима, немов скидав з них невидимий вантаж.

– Наші вже доскакали до Козлова… Сміятимуться з нас, як повернуться. Скажуть, що ви тут робили – кози пасли? А на Дону який дам одвіт: чого ходив у Крим – виспатися біля болота?

– У найпевнішім наступі треба думати про оборону, – зауважив кошовий і оглянувся на Сиваш. По ньому бігли брижі, він був ще непривітніший, ніж степ.

– Та яка оборона, – вже й справді починав нетерпеливитися Минаєв. – Що тут боронити? Оцю гнилу воду?

– Ти ж знаєш що. Брід. Шлях на відступ. Проскочити назад в якомусь іншому місці, може б, і вдалося. Але хан насяде на нас якщо не по цей бік, то по той. Ми – пом’яті, а він свіжий. – Сірко сів на кунтуш, що лежав на могилі. Дістав люльку з довгим мідним ланцюжком, простягнув до Минаєва, що присів поруч навпочіпки. – Трусони свого мухомора. – Й по хвилі, притоптавши великим пальцем тютюн: – Хан прийде сюди.

– А як не прийде?

– Ще ліпше. Одначе прийде. Помізкуй сам: куди йому йти? Як би ти вчинив? Спробував перейняти шлях до втечі чи почав ганятися за всіма ватагами по Криму?

– Ну…

– Нащо ж вважати, що хан дурніший за нас з тобою.

Минаєв хвилину мовчав, уже ніби погодився, та враз знову скинув рудуватими віями:

– Звідки ж він знатиме, де ми перейшли Сиваш?

– Візьмуть козаків у полон. Допитають. Другого… десятого. Комусь та розчеплять зуби. На цих ось терезах, – показав на закопи, – весь похід виважуватимемо, й не тільки похід… Тому й залишив найнадійніших козаків. Солоно тут буде… А в тебе рука важка й серце хоробре.

– Таке вже й хоробре, – засоромився, аж спалахнули кінчики великих відстовбурчених вух, Минаєв. – Солоно – то ще нічого. Якби не було кисло.

– Оскоми не наб’ємо. – Сірко висипав з люльки жар у суху траву, й вона спалахнула. Не підводячись, розітер підошвою вогонь, показав люлькою на городок у середині оборони.

– Треба нам досипати ту кучугуру. Очевидно, доведеться з неї одбиватися. Йди збуди Носа і Гнилицю, а сам візьми кількоро своїх, та проїдьте в ліву руку понад лиманом.

Вершник поставив коня цапки, аж зачепився шапкою за вишневе віття, крикнув, неначе рубонув шаблею: «Сірко‑шайтан! Сірко‑шайтан!»

Вершник промчав, а крик стояв, ніби завис у повітрі, й тремтів, як натягнена тятива. «Сірко‑шайтан! Сірко‑шайтан!» Його повторювали гори, він бився у тісній долині, відлунював од велетенських камінних лобів, що нависли над ущелиною, гримів, немов водоспад. Це було неначе пожежа темної ночі. Все звихрило в одну мить: татари металися, немов запаморочені, не знаючи, куди податися, що робити. А тоді промчав кінь без вершника, за ним – залитий кров’ю татарин на незасідланому коні, він устиг гукнути, що козаки вже в Салачику – передмісті, що там рубається з ними міська сторожа, рвонув коня, а за кілька скоків звалився на бруковану дорогу мертвий. З його розтуленого рота текла кров. Він не доскакав до палацу з п’ятдесят сажнів.

Але чутка випередила його. В палаці зчинився несосвітенний переполох. Там тепер правив один володар – страх, він був дужчий за всі повеління й накази. Аги і беї перемішалися з простими воїнами, мурзи бігли наввипередки з маленькими, в непомірно широких штанях, в довгих каптанах арапчуками, євнухи штовхали в плечі високих сановників покоїв, аби звільнити собі шлях до втечі.

До хана звістка про напад гяурів‑козаків долетіла не одразу. На той час саме відбувалося засідання дивану. Знудьгувавшись у Золотій кімнаті, Селім‑Гірей піднявся на балкон у кімнату дивану й собі. Балкон був густо заґратований дерев’яними ґратами, ніхто з радників дивану ніколи не знав, чи є хан зараз там, чи його немає. А від того, що міг сидіти там, віддавалися справам сповна й до кожного слова приплітали ханове ім’я, славили його один поперед одного. То було змагання лестивців, змагання, в якому побивав той, хто добирав слів вищих і солодших. Радники дивану до засідань готувалися тижнями, декотрі навіть наймали собі мудреців, щоб ті писали їм їхні казання наперед. До того ж це була дуже хитра гра: адже вдавали, що хан їх не чує, що говорять про нього позавіч. Він і справді сидів не завжди, й багато лестощів проливалося в порожнечу. А коли сидів, забавлявся: намагався відгадати, в чиєму голосі більше щирості, хто примазує свої слова медом, а в кого вони солодкі насправді.

Сьогодні радники дивану мов показилися: намагалися перекричати один одного й за тим не почули, як закричала варта й забив на сполох чорний барабан.

Коли в диван влетів от‑ага й гукнув, що воїни семиголового дракона Сірка рубаються з воїнами пророка в Салачику, Селім‑Гірей в першу мить подумав, що от‑ага проти звичаю наковтався зрання зеленого вина і йому одурманіло в голові. Але, щойно спаралізовані новиною радники на мить вмовкли, він почув далекі, проте виразні удари барабана: тум‑тум‑тум, тум‑тум‑тум – і страх одібрав у нього силу, аж довелося присісти на канапу. Але одразу ж підхопився, вибив ногою дерев’яні ґрати й, повиснувши на руках, стрибнув униз. Це був найкоротший шлях до втечі. Проте з дивану вибіг останнім: страх вимів радників умить величезною мітлою. Побачивши хана, зупинився тільки диван‑ефенді. Він щось белькотів, хан не слухав його, рвонувся в двір. Був у непідперезаному халаті, зелена, як морська вода, чалма розв’язалася й тріпотіла за плечима, неначе зламане пташине крило. Ханові очі горіли переляком і злістю, тонкі вуста були сині, аж чорні. Його тримав за поли сором, але і зупинитися не міг, здавалося, ноги самі бігли по білих плитах. Слідом за ним стрибав диван‑ефенді зі срібним ослінчиком у руках, на який хан опирається ногами, коли сидить на своєму ложі під час ради, либонь, і сам не знав, навіщо вхопив його. Двоє велетенського зросту татар бігцем підвели ханові закульбаченого коня, рудий гарячий румак, збурений криком і бігом конюших, рвався, намагався стати дибки, й татари ледве стримували його. Стрибав, реготав, вертівся дзиґою божевільний дервіш, і замацулений, зшитий з клаптів халат на ньому миготів брудною райдугою, верещали в сералі ханові жінки – до них ніхто не біг, щоб порятувати.

Хан, не опираючись на стремено, скочив на коня, конюші метнулися вбоки, й рудий румак, звившись, як змій, помчав до Південних воріт. Хан – вічний на землі, і вічна його тінь. Вона втікала поперед хана, здавалося, ось‑ось одірветься і щезне навіки. Біля обкованих залізом дверей порталу залишилося п’ятеро чи четверо воїнів велетенської статури, у кольчугах і шоломах‑місюрках, страшних у своєму спокої. Всі вони були німі. Двоє тримали за поводи в’ючних коней, решта виносили з палацу коштовності. Здавалося, вони знали про напад наперед, чекали на цю хвилину.

З лементом розбігалися жінки гарему, вони кумедно дріботіли на високих дерев’яних ходулях, падали, одна метнулася до коня в тороках, думаючи, мабуть, що це для неї, але чорний мовчазний воїн ударив її держаком нагайки по голові. Вона зойкнула, впала на брук, чорне запинало з кінської волосіні відкрилося, й, мабуть, вперше правовірні побачили обличчя ханської дружини. Це була жінка дивної вроди – молода смаглява черкешенка. Вона лежала горілиць, її ізор[14]закотився, татарин якусь мить дивився важким вогнистим поглядом на білу смужку тіла між червоними шароварами й куценькою, як у матросів із галер, вишитою курточкою, а далі відвернувся й заходився ув’язувати тороки. Черкешенка підвелася і одразу ж впала, підвелася знову, оглянулася по двору й повільно, як сновида, побрела назад у гарем. Всі, кому пощастило вихопитись на коня, були вже далеко.

Марко сидів у своєму кутку за кипарисом, скулившись, зібгавшись калачиком, з двору його зовсім не видно. Звістка про козаків тіпала ним, мов пропасниця. В нього цокотіли зуби й тремтіли руки. Спочатку боявся, що татари поженуть його з собою або й уб’ють, а коли побачив, що вони полишили навіть жінок гарему, зрозумів: те йому не загрожує. Одначе страх не полишав Ногайця, тепер він заповзав у душу з іншого боку: думкою, що вчинять з ним козаки. Адже якщо це козаки, – чутка була неймовірна, таке йому й у сні не снилося, щоб сюди, між круті гори, в Зіницю Ока правовірних, як ті називають свою столицю, вдарили копита козацьких коней, – то тільки запорожці. Вони летять у помсту за ханову налогу на Січ, а хто показав татарам хідник до Чортомлика? Либонь, козаки довідалися про це від полонених. Маркові од тої думки потемніло в очах. Чомусь пригадалася паля на рову за Січчю, чималенький гострий стовп із бляшаним вістрям. Вона заіржавіла від дощів, од невжитку. Марко не пам’ятав, щоб кого садовили на те вістря. Хоч розповідали: раніше на ньому сконав не один зловорожець…

Стороною прокралася думка: може, його не впізнають, адже заріс бородою до самих очей, давно не підрізав чуба і ніби аж всохся лицем, якось зазирнув у відро з водою, а звідти глянув чоловічок, схожий на лісовика, що ними по селах лякають дітей. Тоді щось заплакало в ньому: адже колись потайки любив чепуритися, не раз задивлявся в люстерко, розглядав себе нещадно, але й з певною думкою: як йому ліпше посміхатися, яка шапка личить більше і в який бік зачесати чуприну. Тепер же оця переміна в обличчі мовби ставала в пригоді.

Й знову пригадав своє місце на ночівлю в плетенім хліві – на трухлявій просяній соломі, прикритій зашмуляною телячою шкурою, й пригадався Великий Луг, широкий і зелений, вольні озера та зарічки, й стислося серце.

У вуха йому вдарив голосний регіт, брязкіт ложок, тиха молитва з кутка – домолюється хтось із січових дідів і зиркає строгим оком, але на нього не потурають. Марка просять і з того кінця сирна, й з цього, а курінний вдавано сердито присадовлює біля себе: сідай, нечестивцю, отут, не гріши біля святого хліба. А сам, глухуватий, боїться, аби не пропустити якого Маркового дотепу. «А що, як упасти на коліна перед кошовим… – зринуло раптом. – Прийняти найбільшу покуту… Вони добрі… Вони щирі… Ніколи не карають тих, хто покаявся…»

Він злякався тієї думки. Не таку збродню вчинив, щоб запорожці могли простити. Та думка й погнала його з порожнього двору. Вибігши за ворота на місток, зупинився: куди тікати? Долину з обох боків стиснули гори, не високі, але круті, здавалося, то величезні бики обступили її. Під Марковими ногами дзюркотіла річка, каламутна Чурук Су, вона текла праворуч, по ущелині, вподовж неї бігли дорогою татари: піші й кінні, на віслюках, на мулах, з клумаками й без нічого. Скрипіли гарби, ревла худоба, верещали жінки. Натовп рідшав з кожною хвилиною, ті, що втікали, злякано озиралися, в острасі втискаючи у плечі голови. Марко побіг і собі. Затиснута скелями й саклями вуличка спочатку пластала рівно, потім трішки сягнула вгору, тоді впала вниз, і враз місто залишилося позаду, дорога розділилася на дві, бо розбіглася в дві руки ущелина: прямо й круто праворуч. Марко побіг праворуч – туди бігли майже всі втікачі, хоча дорога весь час бралася вгору; з правої руки повисли стрімкі кручі, з лівої чорніло провалля, часом воно зникало з поля зору – дорогу з обох боків обступали хащі кизилу, в’язовнику, бересклету, вони переплелися вгорі, затулили небо. Від того було мовби затишніше.

В одному місці посеред дороги лежав кінь, жалібно іржав, підводив ліву ногу, – вона була переламана, – біля коня валялися в’юки, один репнув, і з нього точилося пшоно. Дорога була нерівна, стрибала з каменя на камінь, то тут, то там камені зводилися сторчаками, доводилось обминати їх. Марко захекався, вже не біг, а йшов, важко брели і всі інші втікачі. Десь позаду закричала жінка, той крик підшмагнув, і люди знову побігли. Марко оглянувся, побачив дорогу в сонячних плямах, внизу вона тонула у зеленій сутіні, була тривожно пустельна, але це чомусь не злякало його. Він не побіг. Ще за кілька кроків побачив з правого боку в скелі чорні діри, вони зяяли, як роти беззубих дідів, аж тепер зрозумів, куди його понесли ноги. Десь там, у кінці ущелини, стоїть неприступна фортеця Чуфут Кале, в ній, мабуть, сховався хан, там шукатимуть порятунку всі інші втікачі. А його, може, до фортеці й не пустять.

Відчув себе загубленою на широкій долоні світу комашкою, що заблукала на безкрайому життєвому полі. Йому хотілося плакати, але не було кому поскаржитися і перед ким вилити сльозами душу. Винуватцем усіх лих був сам. Та ще привели до біди оці люди, ці втікачі. Якби не прийшли під Ладижин, не захопили його в полон, то нічого б і не сталося.

Він ненавидів утікачів, коли б міг, став би за виступом скелі й стинав голови усім підряд. Завалив би ними всю ущелину й перебіг по них на той бік.

Це вже було схоже на марення. Й злість тільки на мить криваво запінила серце, відтак туди знову вповз блідий і немічний страх.

Зненацька Маркові згадалося, що десь отут, якщо не брехали татари, за ямами‑печерами має бути православний монастир святої Софії. І церква, й келії – вирубані в скелі, в них живуть ченці – вільновідпущеники з християн або ті, кого викупили, але вони не захотіли вертатися у рідні краї. Може, подумав, серед них вимолюють у Бога прощення й такі грішники, як він? Й зринула майже радісно ще одна думка: чи не послано Богом йому оцей притулок? Може, знайде тут спокій назавжди?

Він справді побачив вирубані в скелі сходи. Вони стрімко, майже прямовисно бігли вгору, повертали ліворуч і пропадали за сірим камінням.

Ногаєць повернув до них, але його погляд одразу ж наштовхнувся на якусь перепону. За кілька маршів сходи перегороджував міцний дерев’яний заслон з поставленого стійма стола, кількох лав і обкорованих обаполів. Марко зрозумів: ченці порішили не пускати до себе татар. Зашпунтувалися разом з Богом у череві скелі, поклавши іншим вирішувати шаблями, чий бог дужчий і мудріший. З боку сходів на скелі висіла дерев’яна ікона, в серці Ісуса стриміла стріла. Мабуть, її пустив хтось з тих, що шукали захисту в ченців і не знайшли.

Хтозна, чи почував біль од тої стріли Ісус, але Марка вона протнула нагло й страшно. Чомусь подумалося: даремно просить захисту в Бога – той не може захистити власного серця. Марко зрозумів, що вже не піде нікуди, кволо перехрестився й опустився на приступець сходів. Мучився він люто, і з тією мукою входив у серце все більший жаль, він жалів себе й проклинав цілий світ.

Сироватка скакав позад усіх. Його Савур геть підбився, губив клоччя піни, в нього голосніше, ніж завжди, кавкала селезінка, здавалося, там, у обтертому попругами череві, йойкає живе створіння. Колись це був кінь‑вихрач, але роки й голодне нестаєнне життя забрали силу, нагнули нижче голову, покошлали шерсть та глибоко, коромислом, вигнули спину. І зараз він біг над силу. В нього змокріла не тільки шия, а й кінчики вух, він важко вимахував головою, і за кожним помахом жалібно дзвякали вудила. Сироватці було шкода коня. Покинути його, та ще в чужому краї, це – ніби завдати в неволю щирого товариша. Він і був йому товаришем, а не раз і рятівником. Невибагливий на корм, звиклий до спеки та негоди, сам себе годував у степу й сам рятувався од небезпеки. Зачувши кінський тупіт, лягав десь у долинці, в густій траві, й не обзивався на кінське іржання та людські голоси, аж поки не кликав господар. Його не могли вполювати вовки та рисі, тільки раз побував у вовчих лапах, але вирвався, хоч і з обідраною на крижах шкурою.

На Січі Савур ходив за ним, мов собака, підстерігав біля куреня й мав хитринку, через яку його знали всі пекарі та житники крам‑базару. Вмів поцупити десь з воза, а коли на те не випадало, вдовольнявся віхтем сіна з‑під голови сонного п’яного козака, не було й того – корою з осики та лози. То чи ж міг покинути його Сироватка? Правда, коли Савура почало заносити в правий бік, а в аулі трапився кінь – татарський вигулянець, темряк, Мокій, згнітивши серце, пересів на нього. Пробасував з півверстви й вернувся назад, несамохіть радіючи, що знайшов у темрякові ґандж – той був кувач: діставав заднім копитом переднє. Савур покірно стояв, де його залишили, жував сухими, білими од старості губами. Копита йому були порозбивані, давно не обрізані, шерсть позлипалася ковтюхами, на череві – довгі лискучі пасмуги, шерсть під попругами випріла й повилазила. Сироватці стислося серце. Мокій переклав з кувача на нього сідло, а Савур скубонув його зубами за плече. Дякував господареві, що не покинув у чужому краї, а чи докоряв йому… Савур уже трохи перепочив, попив із струмка води й знову погнав навздогін за командою. Сироватка почувався трохи моторошно – копита Савура стукотіли в тиші, одначе радів, що таки не полишив товариша. А той мовби розумів усе й десь віднайшов сили, летів, аж жовта курява вставала позаду. На горбі зустріли велику отару – її гнало троє запорожців, трохи далі лежали біля дороги дві білі порубані татарські вівчарки й стояв поруйнований очеретяний курінь. Той дрібний розор нужденного куреня чомусь не порадував, а присмутив серце козакові. На дні глибокої балки видніла розтрощена двоколісна татарська гарба, мабуть, хтось пустив її просто з кручі. А далі на дорозі лежав долілиць татарин, земля під ним потемніла, відтята права рука із затисненою шаблею лежала обіч. Хтось дужий потяв татарина шаблею. Мабуть, татарин їхав на гарбі й незоглянувся, як його наздогнали. Куди їхав? І як вони їздять по таких крутих дорогах, і як живуть серед оцих горбів і скель?

Плутаючись думкою в темних хідниках людського життя, незоглянувся, як доскакав до Бахчисарая. На Сироватку знизу вгору глянули гострі, мов ратища, білі мінарети, червоні черепичні дахи та сірі очеретяні стріхи, що мовби налазили одні на одних, маленькі зелені садки, оточені тополями. Він на хвилину притримав коня, в подиві оглядаючи татарську столицю, де виношувалися найпідступніші заміри проти Січі, проти рідного степу, нього самого, звідки стільки разів налітало на отчий край з шаблею і арканом лихо. Трохи приголомшений – бачив його в уяві не таким: на горбі, а не в долині, великі палаци, а не сотні маленьких круглих будиночків, – пустив униз коня стопою. «Забіг ти, Мокію, на край світу», – подумав чи то гордовито, чи то скрушно.

Козаки вже добряче погуляли в місті. В тісних кривулястих вуличках лунали кінське іржання, людский гомін, щось тріщало, валялися на бруку червона черепиця, казани, кошми – всіляке інше начиння. Сироватка подумав, що невеликий мідний казанок йому б пригодився: адже збирався вернутися знову на варту. Він в’їхав до палацу – туди поспішало найбільше запорожців, там стояли товчія, лемент, з вікон летіли килими, шовкові барвисті і парчеві подушки, в повітрі плавало чорне й біле пір’я та ядуча порохнява. Молодий чорновусий козак, блиснувши очима, брийонув шаблею подушку, що летіла з вікна, й над головами запорожців вибухнув біло‑рожевий клубок, обсипавши їх пір’ям од шапок до чобіт. Козаки лаялися, кебешник реготав. Сироватка полишив Савура біля кипариса, не прив’язував – знав, з місця той не зійде й ніхто не позаздрить на такого виморинця, – пішов у палати. Палац трохи розчарував його. Такий собі чималий голуб’ятник з кружганками та кольоровими вікнами. Всюди стояв погром, валялися перекинуті столики, низенькі диванчики, під чобітьми тріщало череп’я, скалки дзеркал. Все вартісніше козаки вже повиносили, залишилось начиння, або громіздке, або, може, й коштовне, але якому запорожці не знали ціни. У кількох світлицях трапились Мокію величезні глечики, пузаті, з горлечками‑цівками, він навіть в один заглянув, з нього пахло чи то ладаном, чи то канупером. Сироватка подумав, чи не ладан тримають у цих гладущиках, перекинув один, другий, але вони були порожні, тільки всередині щось затарабанило.

Дата добавления: 2015-06-04