Розділ III

ранці через два дні Донцівна з Богуном сиділи під вербою біля млинового колеса і дивилися на спінену на ньому воду.

– Пильнуй її, стережи, очей із неї не спускай, щоб ніколи із яру не виходила! – наказував Богун.

– У яру біля річки горловина вузька, а тут місця досить. Звели горловину камінням засипати, і будемо ми як на дні горщика, а як мені знадобиться, я знайду вихід.

– Чим же ви тут живете?

– Черемис під скелями кукурудзу садить, виноград вирощує і птахів сильцями ловить. Із тим, що ти привіз, їй нічого не бракуватиме, хіба що пташиного молока. Не бійся, із яру вона не вийде, і ніхто про неї не довідається, аби тільки твої молодці не пробалакалися.

– Я їм присягнути наказав. Молодці вірні – не розкажуть, хоч би їм ремінці зі спини краяли. Але ж ти сама казала, що до тебе люди поворожити ходять.

– Часом із Рашкова приходять, а часом, хто прочує, то й бозна‑звідки. Але зупиняються біля річки, у яр ніхто не заходить, бояться. Ти бачив кістки. Були такі, що хотіли пройти, – то їхні кістки лежать.

– Ти їх мордувала?

– Хто мордував, той мордував! Хоче хто поговорити, чекає біля яру, а я до колеса йду. Що побачу у воді, те піду й розкажу. Зараз і тобі подивлюся, тільки не знаю, чи щось покажеться, бо не завше видно.

– Аби лиш лихого не побачити.

– Буде щось лихе, не поїдеш. І так ліпше б не їхав.

– Мушу. Мені Хмельницький у Бар листа писав, щоб повертався, і Кривоніс наказував. Тепер на нас ляхи ідуть великою силою, отже, й нам треба триматися купи.

– А коли повернешся?

– Не знаю. Буде велика битва, якої ще не бувало. Якщо нас поб’ють, тоді я тут сховаюся, якщо ми поб’ємо – вернуся по свою зозулю і до Києва з нею поїду.

– А як загинеш?

– На те ти й ворожбитка, щоб мені сказати.

– А як загинеш?

– Раз мати родила!

– Он як! А що мені тоді з дівчиною робити? Шию їй скрутити, чи що?

– Тільки торкнися, і я звелю тебе волами на палю посадити.

Отаман понуро задумався.

– Якщо загину, скажи їй, щоб мене простила.

– Ет, невдячна твоя ляшка, що за таку любов не кохає. Як на мене, я б тобі спротиву не чинила, угу!

Кажучи так, Горпина двічі тицьнула отамана кулаком під бік і вищирила в усмішці усі зуби.

– Іди до дідька! – мовив козак.

– Ну, ну! Знаю я, що ти не про мене.

Богун задивився у спінену на колесі воду, ніби сам хотів прочитати свою долю у піні.

– Горпино! – мовив по хвилі.

– Що?

– Як я поїду, вона за мною тужитиме?

– Якщо не хочеш по‑козацькому її приневолити, може, воно й ліпше, що поїдеш.

– Не хочу, не можу, не смію! Вона заподіє собі смерть, знаю.

– Тоді ліпше, що поїдеш. Поки вона тебе бачить, і знати не хоче, а як посидить зо мною і з Черемисом місяць – другий – милішим їй станеш.

– Була б вона здорова, я знав би, що робити. Привіз би попа із Рашкова й наказав би нас пошлюбити, але зараз боюся, вона зі страху Богові душу віддасть. Сама бачила.

– Дай мені спокій! Навіщо тобі піп і вінчання? Нещирий ти козак, скажу тобі! Мені тут ні піп, ні ксьондз не потрібні. У Рашкові добрудженські татари стоять, іще накличеш їх на нашу голову, а прийдуть – тільки ти й бачив свою князівну. І що тобі на думку наверзлося? їдь собі й повертайся.

– А ти дивись у воду і кажи, що бачиш. Кажи правду, не обманюй, хоч би мене й неживого побачила.

Донцівна підійшла до млинового жолоба й підняла другу заставку, що перекривала криничний водоспад; ураз бистра хвиля побігла по жолобу удвічі швидше, і колесо закрутилося жвавіше, аж поки сховалося зовсім за водяним пилом; густа піна під колесом аж закипіла.

Відьма втупилася своїми чорними очима у цю кипінь і, схопившись за коси над вухами, заходилася кричати:

– Гуку! Гуку! Покажися! У колесі дубовому, у піні білій, у тумані ясному, злий чи добрий, покажися!

Богун наблизився і сів біля неї. На обличчі в нього були страх і гарячкова цікавість.

– Бачу! – вигукнула відьма.

– Що бачиш?

– Смерть мого брата. Двоє волів Донця на палю тягнуть.

– На дідька мені твій брат! – буркнув Богун, котрому нетерпеливилося дізнатись про інше.

Певний час чути було тільки гуркотіння колеса, що несамовито оберталося.

– Синя у мого брата голівонька, синенька, круки її дзьобають! – мовила відьма.

– Що іще бачиш?

– Нічого… Ой, який синій! Гуку! Гуку! У колесі дубовому, у піні білій, у тумані ясному, покажися!.. Бачу.

– Що?

– Битву! Ляхи тікають від козаків.

– А я женуся за ними?

– Бачу й тебе. Ти з малим рицарем зітнувся. Гай‑гай! Бережися малого рицаря.

– А князівна?

– Нема її. Знов тебе бачу, а біля тебе той, хто тебе зрадить. Твій друг нещирий.

Богун то на піну дивився, то на Горпину і водночас напружено думав, щоб допомогти ворожінню.

– Який друг?

– Не бачу. Не знаю навіть, старий чи молодий.

– Старий! Напевно старий!

– Може, й старий.

– Тоді знаю, хто це. Він мене уже раз зрадив. Старий шляхтич із сивою бородою й більмом на оці. На погибель же йому! Але ж він мені не друг.

– Він тебе підстерігає, ось знову показався. Постривай! А ось і князівна! У вінку із рути, у білій сукні, а над нею яструб.

– Це я.

– Може, й ти. Яструб… Чи сокіл? Яструб!

– То я.

– Постривай. Уже не видно… У колесі дубовому, у піні білій… Ого! Багацько війська, багацько козаків, ой багацько, як дерев у лісі, як будяків у степу, а ти над усіма, перед тобою три бунчуки несуть.

– А князівна при мені?

– Нема її, ти в обозі.

Знову настала хвилина мовчання. Колесо гурчало так, аж увесь млин здригався.

– Ой, а крові скільки, матінко рідна! А трупів, вовки над ними, круки! Мор страшний! Самі трупи! Самі трупи! Гай‑гай, не видно нічого, тільки трупи і кров.

Раптовий подув вітру звіяв туман із колеса, і водночас вище над млином з’явився потворний Черемис із в’язкою дров на плечах.

– Черемисе, опусти щит шлюзу! – гукнула дівка.

Сказавши це, вона пішла до криниці помити руки й умитися, а карлик тим часом приборкав воду.

Богун сидів замислений. Пробудила його тільки, підійшовши, Горпина.

– Ти нічого більше не бачила? – спитав він її.

– Що показалося, те й показалося, далі й дивитися не треба.

– А не брешеш?

– Братовою головою присягаю, правду казала. Його на палю посадять – волами за ноги потягнуть. Мені його жаль. Та не одному йому смерть світить! Он скільки трупів показалося! Ніколи стільки не бачила! Буде велика війна у світі.

– А її ти, кажеш, бачила із яструбом над головою?

– Авжеж.

– І вона була у вінку?

– У віночку й білій сукні.

– А звідкіля ти знаєш, що той яструб – це я! Я тобі казав про того молодого ляха, шляхтича, може, то він?

Дівка зморщила брови й задумалась.

– Ні, – мовила по хвилі, труснувши головою, – якби був лях, то був би орел.

– Слава Богу! Слава Богу! Піду я зараз до молодців, щоб коней готували у дорогу. На ніч вирушаємо.

– Тож неодмінно вирішив їхати?

– Хмель наказував, і Кривоніс теж. Сама ж бачила: бути великій війні, та й у Барі я про те саме прочитав у листі від Хмеля.

Богун насправді читати не вмів, але соромився цього – здаватися простаком йому не хотілося.

– Ну то й їдь! – мовила відьма. – Щасливий ти – гетьманом станеш: три бунчуки я над тобою як оцю п'ятірню бачила!

– І гетьманом стану, і княжну за жінку візьму – не мужичку ж мені брати.

– Із мужичкою ти б не так розмовляв, а цієї ти соромишся. Ти мусиш бути ляхом.

– Я ж не гірший.

Сказавши це, Богун пішов у стайню, до молодців, а Горпина варити вечерю.

Увечері коні були готові в дорогу, але отаман не квапився їхати. Він сидів на купі килимів у світлиці з торбаном у руці й дивився на свою князівну, котра вже підвелася з ліжка, але, забившись у найдальший куток, тихо молилася, не звертаючи аніякісінької уваги на отамана, ніби його у світлиці й не було. Він же, навпаки, очима стежив від стіни за кожним її рухом, вухами ловив кожне її зітхання.

І сам не знав, що з собою діяти. Щомиті розтуляв рота, аби почати розмову, і слова застрявали у нього в горлі. Бентежило отамана бліде, мовчазне обличчя суворістю своєю, що причаїлася у бровах і вустах. Таким його Богун досі ще не бачив.

І мимоволі згадалися йому колишні вечори у Розлогах, ніби наяву в пам'яті постали. Ось сидять вони з Курцевичами за дубовим столом. Стара княгиня лущить насіння, князі кидають кості із кубка, а він, так само, як і зараз, не зводить очей із прекрасної князівни. Але тоді й він бував щасливий, тоді, коли оповідав про свої походи з січовиками, а вона слухала і часом затримувала на ньому погляд своїх чорних очей, а малинові її вуста аж розтулялися від захоплення – так їй було цікаво. Тепер же й не гляне. Тоді, бувало, коли він грав на торбані, вона і слухала, й дивилася, а в нього аж серце тануло. І диво з див: зараз він над нею пан, він узяв її в полон, вона його бранка, невольниця, – наказуй, що хочеш! – а тоді він, здавалося, був їй ближчим, мало не рівнею! Курцевичі були йому братами, отже, вона, їхня сестра, була для нього не лише зозулею, горлицею, наймилішою чорнобривою, а й ніби кревною. А зараз сидить перед ним горда, похмура, мовчазна, немилосердна панна.

Ой, аж гнів у ньому закипає! Показати б їй, як із козака глумитися, але він цю немилосердну панну кохає, кров за неї віддасть, і хоч би як здіймався у грудях гнів, щоразу якась невидима рука хапає його за чуба, а незнайомий голос гукає над вухом: «Стій!» А втім, якщо й вибухав він, як полум’я, то потім бився головою об землю. Тим і кінчалося. Тож і не знаходить собі козачисько місця, відчуває: тяжко їй із ним під одним дахом. Нехай би всміхнулася, слово добре мовила – він би їй до ніг припав і поїхав би до чорта в зуби, аби всю свою журбу, гнів, приниження у ляській крові втопити. А тут, перед цією князівною, він як невільник. Якби він не знав її раніше, якби це була узята з першого‑ліпшого двору шляхтянка, він був би куди сміливіший, але це князівна Гелена, за яку він Курцевичам доземно вклонявся, за яку і Розлоги, і все, що мав, ладен був віддати. Тим сором’язніше він себе перед нею почуває, тим дужче він перед нею ніяковіє.

Час спливає, знадвору чути голоси молодців, котрі, напевно, уже в кульбаках сидять і на отамана чекають, а отаман потерпає від страждань. Яскраве полум’я трісок падає на його обличчя, на багатий кунтуш і на торбан, а вона хоч би глянула! Отаманові й гірко, і гнівно, і тоскно, і соромно. Хочеться попрощатися ніжно, але страшно, боїться він, що не буде це прощання таким, якого душа прагне, що поїде він із гіркотою, з гнівом, із болем.

Ех, якби це була не князівна Гелена, не князівна Гелена, котра вдарила себе ножем і котра хоче заподіяти собі смерть… Але ж мила, мила вона йому! І що немилосердніша й гордовитіша, то миліша!..

Аж раптом під вікном заіржав кінь.

Отаман набрався духу.

– Князівно, – почав він, – мені вже час у дорогу.

Гелена мовчала.

– А ти мені не скажеш: із Богом?

– Їдь, ваша милость, із Богом! – поважно відповіла князівна.

У козака стислося серце: вона сказала те, чого він чекав, але слова ці мовлено не так, як він хотів почути.

– Знаю я, – провадив він далі, – що ти гніваєшся на мене, що ти мене ненавидиш, але, скажу тобі, інший був би на тебе сердитіший за мене. Я привіз тебе сюди, бо не міг інакше, але що я тобі лихого зробив? Чи не ставився до тебе, як належить, як до королівни? Скажи мені. Чи такий уже я харцизяка, що тобі для мене й доброго слова мовити шкода? А ти ж у моїй владі.

– У Божій я владі, – відповіла вона так само, як і досі, поважно, – але за те, що ти, ваша милость, при мені стримуєшся, дякую тобі.

– Ну що ж, і за це спасибі. Поїду. Може, пошкодуєш іще, може, занудьгуєш!

Гелена мовчала.

– Жаль тебе тут саму лишати, – сказав Богун, – жаль від’їздити, але мушу. Легше було б, якби ти усміхнулася, якби благословила від щирого серця. Що мені зробити, аби тебе до себе прихилити?

– Поверни мені волю, а Бог тобі усе простить, і я прощу, і молитися за тебе буду.

– Ну, може, ще й будеш, – відповів козак, – може, ти ще пошкодуєш, що була до мене така сувора.

Богун спробував купити прощальну хвилину хоч би за напівобітницю, якої й думав дотримуватися, і домігся свого: вогник надії блиснув у Гелениних очах, і суворість зникла у неї з обличчя. Вона переплела руки на грудях і втупила в отамана свій ясний погляд.

– Якби ж ти…

– Ну, не знаю… – тихо мовив козак, бо разом і сором, і жалість стиснули йому горло. – Зараз я не можу, не можу… – орда стоїть у Дикому полі, чамбули усюди рискають, від Рашкова добруджські татари йдуть – не можу, страшно, от вернуся… Я при тобі дитина. Ти зі мною, що схочеш, зробиш. Не знаю!.. Не знаю!..

– Нехай допоможе тобі Господь, нехай же допоможе Пресвята Діва… Їдь із Богом!

І простягла йому руку. Богун підскочив і впився у неї губами. Та ось він підвів голову, зустрів серйозний погляд – і відпустив руку. Але, задкуючи до дверей, уклонявся низько, по‑козацькому, на порозі ще бив поклони і, нарешті, зник за портьєрою.

Невдовзі знадвору почулася жвава й гучна розмова, брязкіт зброї, а згодом і підхоплена кількома голосами пісня:

Буде слава славна

Поміж козаками,

Поміж другами,

На довгії літа,

До кінця світа…

Голоси й кінський тупіт дедалі швидше віддалялися і вщухали.

Дата добавления: 2015-06-04