Розділ VII

аглоба лежав, притязаний до власної шаблі у тій самій світлиці, де гуляли весілля, а страшний отаман сидів віддалік на стільці, милуючись переляком бранця.

– Добрий вечір, ваша милость! – мовив він, помітивши, що жертва розплющила повіки.

Пан Заглоба нічого не відповів, але вмить протверезів так, ніби й краплі вина у рот не брав, тільки мурашки, добігши йому до п'ят, кинулися поворітьма, аж до голови, і лютий холод пройняв аж до кісток. Кажуть, чоловік, конаючи, в останню мить бачить наяву усе минуле життя, усе пригадує, усвідомлюючи при цьому, що з ним діється; у пана Заглоби тої миті так само проясніли пам’ять і свідомість, а останнє, що народилося у його прояснілій свідомості, був тихий окрик, що так і не зірвався з уст: «Зараз він мені дасть прочухана!»

Але отаман спокійним голосом повторив:

– Добрий вечір, ваша милость. «Брр! – подумав Заглоба. – Ліпше б уже спаленів».

– Не впізнаєш мене, пане шляхтичу?

– Чолом, чолом! Як здоров’ячко?

– Нівроку. А от про твоє, ваша милость, я сам подбаю.

– Я не просив у Бога такого лікаря і маю сумнів, що твої ліки мені допоможуть, але хай діється воля Божа.

– Як же це, адже ти мене виходжував, тепер я тобі віддячу. Ми ж давні друзі. Пам’ятаєш, як ти мені голову обмотував у Розлогах, га?

Богунові очі почали світитися, як два карбункули, а вуса розтяглися у страшному усміху в одну лінію.

– Пам’ятаю, – відповів Заглоба, – що я міг тебе ще й ножем шпортнути, але не зробив цього.

– А я хіба тебе шпортнув? Чи хочу шпортнути? Ні! Ти для мене любчик‑коханчик, я тебе берегтиму, як зіницю ока.

– Я завжди казав, що ти шляхетний рицар, – мовив Заглоба, удаючи, ніби приймає Богунові слова за щиру монету, а в голові тої ж миті майнула думка: «Він, напевно, готує для мене щось особливе. Не помру я легкою смертю!»

– Ти слушно казав, – вів далі Богун, – хоч ти теж шляхетний рицар. Отак ми шукали один одного і знайшли.

– Щоправда, я тебе не шукав, але дякую на доброму слові.

– Невдовзі ти мені ще ліпше подякуєш, і я тобі відборгую за те, що ти мені дівку з Розлогів у Бар привіз. Там я її і знайшов, а тепер що ж! На весілля б тебе запросити годилося, але це не сьогодні й не завтра – зараз війна, а ти чоловік старий, може, й не доживеш.

Заглоба попри весь жах свого становища, в якому він опинився, нашорошив вуха.

– На весілля? – пробурмотів він.

– А як ти думав? – не вгавав Богун. – Що я, холоп якийся – дівку без попа неволити, чи мене не стане на те, аби в Києві шлюб узяти? Не для холопа ти її у Бар привів, а для отамана і гетьмана… «Добре!» – подумав Заглоба.

Після чого повернув голову до Богуна.

– Звели мене розв’язати, – сказав він.

– Полеж, полеж, тобі скоро вирушати, а старому слід відпочити перед дорогою.

– Куди ти мене хочеш везти?

– Ти мій приятель, тож я тебе повезу до іншого мого приятеля, до Кривоноса. Ми уже вкупі подбаємо, щоб тобі там було добре.

– Спечно мені буде, – буркнув шляхтич, і знову мурашки забігали в нього по спині.

Та ось він заговорив знову:

– Знаю, ти на мене зуб маєш, але надаремне, надаремне, Бог свідок. Жили ми з тобою вкупі й у Чигирині не один дзбан меду випили, бо я тебе як сина любив за твою лицарську відвагу – другого такого лицаря в усій Україні не знайдеш. Отак‑то! Чим я тобі, скажи, дорогу перейшов? Якби не поїхав тоді з тобою в Розлоги, ми б і досі були у великій приязні. А чого я поїхав, як не із зичливості до тебе? І якби ти не був такий навіжений, якби не замордував отих нещасних, бачить Бог, я ніколи не став би тобі на дорозі. Нащо мені у чужі справи лізти! Я волів би, щоб ліпше тобі, аніж кому іншому, дівчина дісталася. Але із твоїми татарськими замашками у мене совість заговорила: все‑таки це шляхетський дім. Ти й сам на моєму місці вчинив би так само. Я міг тебе на той світ відправити з більшим для себе пожитком, але ж, бач, не зробив цього! Бо я шляхтич, і для мене це сором. Посоромся ж і ти, бо я знаю, що ти хочеш наді мною глумитися. Дівчина й так твоя – чого ж ти від мене хочеш? Хіба я її не беріг, як зіницю ока, для твого ж добра? Ти із нею шанобливо обійшовся, отже, маєш лицарську честь і сумління, але як же ти подаси їй руку, замазану моєю невинною кров’ю? Як їй скажеш: я того чоловіка, котрий тебе крізь полчища черні й татар провів, тортурам піддав? Посоромся ж, звільни мене від цих пут і поверни волю, яку ти в мене зрадливо відібрав. Молодий ти ще і не знаєш, що тебе спіткати може, а за мою смерть Бог тебе покарає: забере те, що тобі наймиліше.

Богун підвівся зі стільця, блідий від люті, і, підійшовши до Заглоби, заговорив здушеним від шаленства голосом:

– Ах ти, веприсько брудний, та я із твоєї шкури ремінці живцем різатиму, на повільному вогні засмажу, до стіни цвяхами приб'ю, на шматки розірву!

І в нестямі схопився за ніж, що висів у нього на поясі, якусь мить конвульсійно стискав у руці, ось уже й лезо заблищало у Заглоби перед очима, але отаман угамував себе, запхнув ножа назад у піхви й крикнув:

– Гей, молодці!

Шестеро запорожців ускочили в кімнату.

– Візьміть оце ляське стерво й киньте у хлів. І очей із нього не спускайте!

Козаки вхопили пана Заглобу, по двоє за руки й за ноги, один іззаду за чуприну і, витягши з хати, пронесли через увесь майдан і кинули на купу гною у хлів, що стояв віддалік. Після цього вони замкнули двері, й бранця огорнула суцільна темрява – лише крізь шпарини між колодами і крізь дірки у стрісі де‑не‑де проникало бліде нічне сяйво. По хвилі очі пана Заглоби призвичаїлися до темені. Він огледівся довкола й побачив, що у хліві не було ні свиней, ні козаків. Розмови останніх, зрештою, долинали до нього виразно крізь усі чотири стіни. Певно, весь будинок був щільно обставлений сторожею, але попри все це пан Заглоба глибоко зітхнув.

Передусім він був живий. Коли Богун блиснув над ним ножем, він був певен, що настала його остання мить, і вже заповідав душу Богові, щоправда, з величезним страхом. Але, мабуть, Богун вирішив приготувати для нього смерть далеко витонченішу. Він прагнув не лише помститися, а й натішитися смертю над тим, хто відняв у нього красуню, заплямував його молодецьку славу, а самого його виставив на посміховисько, сповивши, як дитину. Вельми смутна перспектива відкривалася перед паном Заглобою, але поки що він тішився думкою, що іще живий, що, найвірогідніше, його повезуть до Кривоноса і тільки там почнуть катувати, – а отже, попереду в нього кілька, а може, й більше днів. Поки що ж він лежить собі самотньо у хліву серед нічної тиші і може подумати над якоюсь витівкою.

Це була єдина добра сторона справи, але, коли він про лихі подумав, знову мурашки тисячами забігали у нього по хребту.

Витівки!..

– Якби тут, у цьому хліву, кабан або свиня лежали, – буркотів пан Заглоба, – їм було б куди легше – ніхто не став би їх прив’язувати до власної шаблі. Прив’яжи так самого Соломона – не буде він мудріший за свої шаровари чи мої закаблуки. О Боже, Боже, за що ти мене так караєш! З усіх людей, що живуть на світі, я цього лиходія найбільше уникнути хотів – і таке моє щастя: саме його й зустрів. Ох і виправить він мою шкуру – як найкраще сукно буде. Попався б я комусь іншому, відразу сказав би, що пристаю до бунту, а потім дременув би. Та й інший навряд чи повірив би, а цей і поготів! Ой, чую, як у мене серце завмирає. Чорти мене сюди принесли – о Боже, Боже, ні рукою, ні ногою ворухнути не можу… О Боже! Боже!

Однак трохи перегодя пан Заглоба подумав, що мав би руки‑ноги вільні, легше було б щось утнути. А що як спробувати? От би тільки шаблю з‑під колін висунути, а там би пішло простіше. Та як же її висунути? Перевернутися на бік – кепсько… І пан Заглоба глибоко задумався.

І таки надумав. Він почав розгойдуватися на власному хребті швидше й швидше і з кожним таким рухом посувався на півдюйма вперед. Йому стало спечно, чуприна змокріла ще більше, ніж у танці. Часом він зупинявся й перепочивав, часом зовсім переставав, бо йому здавалося, що котрийсь із молодців іде до дверей, – і знову починав із новим запалом, аж поки нарешті присунувся до стіни.

Тоді він почав гойдатися інакше: не від голови до ніг, а з боку на бік. Шабля при цьому за кожним разом кінчиком легенько вдарялася об стіну й потроху висувалася з‑під колін, нахиляючись дедалі більше усередину, куди тяг її ефес.

Серце наче молот загупало в грудях у пана Заглоби: він побачив, що цей шлях може дати бажаний результат.

І він працював далі, намагаючись ударяти в стіну якнайтихіше і тільки тоді, коли розмова молодців заглушала стукіт ударів. Та ось нарешті настав момент, коли кінець піхов опинився на одній лінії з ліктем і коліном; далі виштовхнути шаблю, хоч гойдайся, хоч ні, було неможливо.

Так, але натомість із другого боку звисала вже значна її частина, до того ж важча, якщо брати до уваги ефес.

На ефесі був хрестик, як зазвичай на карабелях. Саме на нього й важив пан Заглоба.

Уже втретє почав він розгойдуватися, але цього разу з таким розрахунком, аби повернутися ногами до стіни. Це йому вдалося, і він почав просуватися уздовж стіни. Шабля ще стирчала під колінами і між ліктями, але ефес увесь час черкав хрестиком об нерівності землі; аж ось хрестик зачепився сильніше – пан Заглоба гойднувся востаннє і за мить від радості укляк на місці.

Шабля висунулася повністю.

Шляхтич зняв руки з колін, і, хоч долоні були ще зв’язані, він ухопив ними шаблю. Притримуючи піхви ногами, він витяг лезо.

Розрізати пута на ногах було справою однієї хвилини.

Важче було із долонями. Панові Заглобі довелося покласти шаблю на купу гною, ефесом додолу, вістрям угору, і терти мотузки об лезо доти, аж доки він їх розрізав.

Зробивши це, він не лише звільнився від пут, а й був озброєний.

Глибоко зітхнувши, Заглоба перехрестився і почав дякувати Богу.

Але од звільнення від пут до визволення з Богунових рук було ще дуже далеко. «Що ж далі?» – спитав сам себе пан Заглоба.

І не знайшов відповіді. Хлів довкола оточений молодцями, усього їх там близько сотні – миша не прошмигне непоміченою, не те що таке барило, як пан Заглоба. «Бачу, висихають потроху у мене мізки, – мовив він сам до себе, – і кмітливістю моєю вже тільки чоботи шмарувати, та й то в угорців на ярмарку знайдеться мастило ліпше. Якщо Господь мене зараз не напоумить, то дістанусь я крукам на вечерю, а якщо напоумить – дам обітницю цноти, як пан Лонгінус».

Гучна розмова молодців за стіною урвала його подальші роздуми. Він підскочив до стіни і припав вухом до шпарини між колодами.

Сухі соснові колоди посилювали голоси не гірше, ніж деко торбана – чути було кожнісіньке слово.

– А куди ми звідси поїдемо, батьку Овсивію? – спитав один голос.

– Не знаю, певно до Кам’янця, – відповів другий.

– Ба, коні ледве ноги тягнуть: не дійдуть.

– Через це тут і стоїмо – до ранку відпочинуть.

Якусь мить вони помовчали, потім перший голос озвався тихіше, ніж досі:

– А мені здається, батьку, що отаман із‑під Кам’янця за Ямполь вирушить.

Заглоба затамував дух.

– Мовчи, якщо молоде життя тобі миле! – прозвучало у відповідь.

Знов запанувало мовчання, тільки з‑за інших стін долинав шепіт.

– Усюди вони є, усюди пильнують! – буркнув Заглоба.

І підійшов до протилежної стіни.

Тут він почув хрумтіння фуражу й форкання коней. Певно, вони стояли, а козаки перемовлялися, лежачи на землі між ними, бо голоси долинали знизу.

– Ет, – казав один, – їхали ми сюди не спавши, не ївши, коней не попасши, і все для того, щоб Ярема нас на палі посадив у себе в таборі.

– А що, й справді він тут?

– Люди, що з Ярмолинців утекли, бачили його, як я тебе бачу. Страх, що розказують: заввишки він як сосна, на плечах дві голови, а замість коня під ним змій.

– Господи помилуй!

– Нам би цього ляха з жовнірами прихопити та й тікати.

– Кепсько, брати ріднії. Будь я отаманом, я б цьому ляхові в’язи скрутив і в Кам’янець хоч пішки вернувся.

– Ми його з собою у Кам’янець візьмемо. Там із ним отамани наші побавляться.

– Перше з вами чорти побавляться, – буркнув Заглоба.

Попри увесь свій перед Богуном страх, а може, саме через нього він поклявся собі, що живим не дасться.

Він уже звільнився від пут, шаблю має в руці – можна боронитися. Розсічуть його, то розсічуть, але живцем не візьмуть.

Тим часом форкання й хропіння коней, мабуть, надзвичайно здорожених, заглушили подальшу розмову, але натомість наштовхнули Заглобу на одну думку. «А що, як спробувати крізь стіну пробратися й на коня несподівано скочити! – подумав він. – Зараз ніч: поки б вони збагнули, що сталося, мене б уже й не видно було. У цих ярах і розлогах серед дня важко гнатися, а вночі й поготів! Допоможи ж мені, Господи!»

Але не так‑то все було просто. Необхідно принаймні проломити стіну, а для цього треба було бути паном Підбип’ятою або прорити попід нею, як лисиця, нору, та й тоді б караульні напевно почули, побачили і злапали втікача за комір перше, ніж він поставив би ногу в стремено.

У голові в пана Заглоби роїлися тисячі фортелів, але саме тому, що їх були тисячі, жодного із них він чітко уявити собі не міг. «Нікуди не дінешся, доведеться платити шкурою, – подумав пан Заглоба.

І пішов до третьої стіни.

Зненацька він ударився головою об щось тверде, помацав: то була драбина. Хлів робився не для свиней, а для худоби, і над ним на половину довжини було піддашшя, куди складали сіно й солому. Пан Заглоба, не довго думаючи, поліз нагору.

А коли виліз, сів, відсапнув і почав поволі витягати за собою драбину.

– Ну, от я і в фортеці! – пробурмотів він. – Хоч би й друга драбина знайшлася, швидко їм сюди не дістатися. Якщо я першої макітри, котра сюди поткнеться, не розчереплю навпіл, хай із мене окости копчені зроблять. От чорт! – сказав він раптом. – А вони й справді не лише закоптити, а й підсмажити, і на лій перетопити можуть. А, хай їм грець! Захочуть хлів спалити – туди йому й дорога! Живим я їм усе одно не дамся, а сирим чи смаженим мене круки видзьобають – мені байдуже. Тільки б вирватися із цих розбійницьких лап, а решта, сподіваюсь, якось та буде.

Пан Заглоба легко переходив від крайнього розпачу до надій. Його враз пойняла така впевненість, ніби він уже був у таборі князя Ієремії. А становище ж його не набагато поліпшилося. Щоправда, він сидів на піддашші і, маючи в руці шаблю, міг довго захищатися. Та це й усе. Але від піддашшя до волі дорога була як до Варшави пішки, до того ж іще внизу на нього чекали шаблі й списи молодців, що вартували попід стінами хліва.

– Якось‑то та буде! – буркнув пан Заглоба і, підсунувшись до стріхи, заходився потроху висмикувати з неї солому, аби собі віконце у світ зробити.

Це йшло у нього легко, бо молодці за стінами, щоб не нудно було стояти в караулі, перемовлялися собі й далі, до того ж піднявся досить сильний вітер і, шумлячи гіллям дерев, що росли поблизу, заглушав шурхіт жмутків соломи.

Невдовзі дірка була готова – пан Заглоба висунув крізь неї голову й почав роздивлятися довкола.

Ніч уже добігала кінця, і на східному боці неба ледь на світ зазоріло. Тож у блідому передсвітанковому світлі пан Заглоба розгледів майдан, геть заповнений кіньми, перед хатою шереги сонних козаків, що розтяглися у довгу нечітку лінію, далі колодязний журавель і корито, в якому поблискувала вода, а збоку один ряд сонних людей і кільканадцять молодців, що із шаблями наголо походжали уздовж цього ряду.

– Це ж мої люди позв’язувані лежать, – пробурмотів шляхтич. – Лелечко! – додав він по хвилі. – Якби ж то мої, а то князівські!.. Добрий я був у них проводир, нічого не скажеш! Завів їх псові у горло. Соромно буде їм на очі показатися, якщо мені Бог поверне волю. А все через що? Через амури і випивку. Що мені було до того, що хами одружуються? Я мав стільки роботи на тому весіллі, як на собачому. Присягаю, більше в рот не візьму цього клятого меду, що не в голову б’є, а в ноги. Усе зло на світі від пияцтва, бо коли б на нас тверезих напали, я б, не будь я живий, дістав би перемогу і Богуна у хліву запер.

Тут погляд пана Заглоби знову впав на хату, у якій спав отаман, і затримався на дверях.

– О, спи, злодію, – буркнув він, – спи. Нехай тобі присниться, як тебе чорти у пеклі лущать, що тебе й так не мине. Хотів із моєї шкури решето зробити? Ну ж бо, спробуй, залізь до мене нагору, і побачимо, чи не посічу я твоєї так, що й собакам на взуванку не згодиться? Тільки б мені звідси вирватися! Тільки б вирватися! Але як?

Завдання й справді здавалося майже нездійсненним. Увесь майдан був так забитий людьми й кіньми, що якби навіть пан Заглоба зміг вибратися з хліву, якби, зсунувшись із даху, скочив на одного з тих коней, що стояли тут під хлівом, йому б не вдалося дістатись навіть до воріт, а не те, що за ворота!

І все‑таки йому здавалося, що він виконав більшу частину завдання: він був вільний, озброєний і сидів на піддашші як у фортеці. «Матері його ковінька! – думав він. – Невже я для того із пут вивільнився, щоб на них повіситися?»

І знову всякі витівки почали лізти йому в голову, але їх було так багато, що годі було вибрати найкращу.

Тим часом надворі дедалі дужче розвиднялося. Зникала тінь, що ховала довколишні прибудови, стріха ніби взялася сріблом. Пан Заглоба уже міг легко розрізнити окремі групи на майдані, вже розгледів червоні мундири своїх жовнірів, що лежали біля колодязя, й овечі кожухи, під якими спали молодці біля хати.

Раптом одна постать із сонних підвелася й почала поволі йти через майдан, зупиняючись тут і там біля людей і коней; якусь хвилю поговорила з козаками, що стерегли полонених, і нарешті підійшла до хліва. Пан Заглоба спершу подумав, що це Богун, бо дозорці розмовляли з ним, як підлеглі з командиром.

– Ех! – пробурчав він, – мав би я зараз гвинтівочку, навчив би тебе, як ногами перебирати!

Цієї миті незнайома постать підвела голову, і на обличчя їй упав блідий відблиск світанку: то був не Богун, а сотник Голодий, котрого пан Заглоба впізнав одразу, бо добре пам’ятав іще відтоді, як водив із Богуном компанію у Чигирині.

– Хлопці! – спитав Голодий. – Ви не спите?

– Ні, батьку, хоч і сон зморює. Час би нас змінити.

– Зараз вас змінять. А вражий син не втік?

– Ой‑ой! Хіба що душа із нього втекла, батьку, бо й не поворушився.

– О, це стріляний горобець! Ну ж бо, гляньте, що там із ним, бо він ладен і в землю запастися.

– Зараз! – відповіло кілька молодців, наближаючись до дверей хліва.

– Струсіть заодно й сіна з піддашшя – коней обтерти! Зі сходом сонця вирушаємо.

– Добре, батьку!

Пан Заглоба, мерщій покинувши свій пост біля дірки у стрісі, приповз до отвору в піддашші. Водночас він почув скрип дерев’яного засува й шелест соломи під ногами у козаків. Серце гупало молотом у грудях, а рука стискала ефес шаблі. Пан Заглоба знов поклявся в душі, що радше дасть себе спалити разом із хлівом або посікти на шматки, аніж дасться живим. Він сподівався, що козаки негайно зчинять страшний ґвалт, але помилився. Якийся час чути було, як вони ходять, дедалі швидше, по хліву, нарешті один із них сказав:

– Що за чорт! Я не можу його намацати! Ми ж його сюди кинули.

– Що він, на мишу обернувся? Викреши вогню, Василю, темно тут, як у лісі.

На хвилю залягла тиша. Василь, напевно, шукав трут і кресало, другий же козак почав тихенько гукати:

– Пане шляхтичу, озовися!

– Поцілуй пса у вухо! – буркнув Заглоба.

Та ось залізо зачеркало об кремінь, посипалися роєм іскри й освітили на мить нутро хліва і козачі голови у смушевих шапках, після чого темінь стала ще густішою.

– Нема! Нема! – волали збуджені голоси.

Тоді один із козаків кинувся до дверей.

– Батьку Голодий! Батьку Голодий!

– Що таке? – спитав сотник, показуючись у дверях.

– Нема ляха!

– Як це нема?

– Мов крізь землю провалився! Нема ніде. О, Господи помилуй! Ми й вогонь викрешували – нема!

– Не може бути. Ой, буде ж вам від отамана! Утік чи що? Проспали?

– Ні, батьку, ми не спали. Із хліва він ніяк не міг вийти.

– Тихо! Не збудіть отамана!.. Якщо не вийшов, то мусить тут десь бути. А ви всюди шукали?

– Всюди.

– А на піддашші?

– Як же йому на піддашшя вилізти, коли він був зв'язаний?

– Дурний ти! Якби він не розв’язався, то був би на місці. Шукайте на піддашші. Викресати вогню!

Знову посипалися іскри. Звістка вмить облетіла усіх караульних. До хліва, як це завше буває у таких випадках, квапливо набігло народу; почулися швидкі кроки, швидкі запитання й ще швидші відповіді:

– На піддашшя! На піддашшя!

– А ти постережи знадвору!

– Не розбудіть отамана, а то біда буде!

– Нема драбини!

– Принести іншу!

– Нема ніде!

– Збігайте в хату, там має бути.

– От лях проклятий!

– Лізьте по карнизу на дах, а звідти на піддашшя.

– Не можна, карниз широкий і підшитий дошками.

– Несіть списи. По них і виліземо. От собака!.. Драбину втяг за собою!

– Принести списи! – звелів Голодий.

Одні побігли по списи, другі, задерши голови, не зводили очей із піддашшя. Розсіяне світло крізь відчинені двері просочилося й у хлів, і в напівсутінках стало видно квадратний отвір на піддашшя, чорний і безмовний.

Знизу долинали примирливі голоси:

– Ну, пане шляхтичу! Спускай драбину і злазь. Усе одно тобі нікуди не дітися, нащо людям голову морочити. Злазь! Злазь!

Тиша.

– Ти ж мудрий чоловік! Сидів би собі, якби тобі це допомогло, але ж не допоможе – то ж краще злазь із доброї волі, соколику!

Тиша.

– Злазь, а то шкуру з макітри злупимо і пикою вниз у гній кинемо!

Пан Заглоба лишався таким же глухим до погроз, як і до лестощів, і сидів у темряві, мов борсук у норі, готуючись до затятої оборони. Тільки шаблю міцніше стискав у руці, трохи сопів і подумки шепотів молитву.

Тим часом принесли списи, зв’язали по три вкупі й поставили вістрями до отвору. Панові Заглобі враз сяйнула думка схопити їх і втягти на піддашшя, але він одразу ж схаменувся, що дах може бути занизький і повністю списів не втягнеш. Та й, зрештою, за хвилю принесуть інші.

А поки що у хліві аж кишіло козаками. Дехто присвічував трісками, дехто поприносив дрюки й решітки від возів, які виявилися короткими і їх квапливо стягали ременями, бо по списах справді важко було б вилазити. Проте охочі знайшлися.

– Я полізу! – заволало кілька голосів.

– Зачекайте драбини! – відповів Голодий.

– А чом би, батьку, не спробувати вилізти по списах?

– Василь вилізе! Він як кіт лазить.

– То нехай спробує.

А дехто відразу ж почав жартувати:

– Гей, обережно! У ляха шабля, голову зітне й не зчуєшся.

– Він тебе за чуприну вхопить і втягне, а там як ведмідь придавить.

Та Василя це не злякало.

– Він знає, – сказав Василь, – що коли тільки пальцем мене торкне, отаман йому дасть перцю, та й ви теж, брати.

Це було попередженням панові Заглобі, котрий сидів тихо й не дихав.

Але козаки, народ веселий, відразу ж упали в добрий гумор. Уся ця затія почала їх забавляти, і вони й далі кепкували з Василя:

– Одним дурнем поменшає на білому світі.

– Та йому начхати, як ми за твою макітру відплатимо. Він теж не боязкіший від тебе.

– Хо! Хо! Він несамовитий. Дідько його знає, на кого він там уже обернувся… Це чаклун! Ти, Василю, не відомо кого у тому отворі знайдеш.

Василь, котрий уже поплював на руки й ухопився ними за списи, раптом зупинився.

– На ляха піду, – мовив він, – на чорта ні.

Тим часом позв’язували решітки й приставили їх до лазу. Але й по них вилазити було кепсько – вони відразу ж прогнулися й тонкі щаблі затріщали, ледве на найнижчий із них поставили ногу. Але Голодий сам поліз перший. Підіймаючись, він примовляв:

– Ти, пане шляхтичу, бачиш, що ми не жартуємо. Захотів нагорі сидіти, уперся, то й сиди, але не захищайся, бо ми тебе усе одно дістанемо, хоч би й довелося увесь хлів розібрати. Ти розум май!

Нарешті голова його досягла отвору й поволі у нього заглиблювалася. Зненацька почувся свист шаблі, козак страшно скрикнув, захитався і впав під ноги молодцям із розчерепленою навпіл головою.

– Коли його, коли! – несамовито заверещали козаки.

У хліві зчинився страшний рейвах, почулися крики, зойки, які заглушив громовий голос пана Заглоби:

– Ха, злодії, людожери! Ха, телепні! Усіх вас до ноги порішу, шельми паскудні! Знайте рицарську руку!.. Я вам покажу, як на чесних людей ночами нападати! Як шляхтича у хліву запирати… Ха! Бандити! По одному лізьте до мене, по одному або й по двоє! Ну ж бо, хто перший!

Тільки казанки свої ліпше у гною лишіть, бо постинаю, не Я буду!

– Коли! Коли його! – кричали козаки.

– Хлів спалимо!

– Я сам спалю, телячі хвости, укупі з вами!

– Треба по кілька, по кілька разом! – вигукнув старий козак. – Тримайте драбини, списами підпирайте! Принесіть снопів на голови і вперед!.. Мусимо його взяти!

Сказавши так, він поліз угору, а з ним двоє побратимів. Щаблі затріщали, ламаючись, решітки повгиналися ще дужче, але понад два десятки дужих рук схопилися за боковини, підперли решітки списами. Дехто просунув вістря списів у отвір, щоб ляхові важче було замахнутися шаблею.

Через кілька хвилин іще три тіла впали на голови тих, що стояли внизу.

Пан Заглоба, розігрітий успіхом, рикав як буйвол, вивергаючи такі прокльони, яких світ не чув і від яких у козаків у п’ятах похололо б, якби їх тої миті не пойняла дика лють. Одні із них кололи списами настил, другі видиралися по драбині, хоч в отворі на них чекала вірна смерть. Коли це враз біля дверей зчинився гвалт, і до хліва вбіг сам Богун.

Він був без шапки, у самих тільки шароварах і сорочці, у руці тримав оголену шаблю, очі горіли.

– Через дах, вражі діти! – крикнув він. – Зривайте покрівлю й живцем беріть.

А Заглоба, побачивши його, заревів:

– Підійди‑но тільки, хаме! Ніс і вуха відразу пообтинаю, а голова твоя мені не потрібна, то катове добро. А що, душа у п’ятки сховалася? Боїшся, йолопе? Ну ж бо, хто скрутить мені цього шельму, того помилую. Що, вішальнику, що, лялько жидівська? Сам прийшов? Просунь тільки макітру в дірку! Йди, йди, я радий тобі буду і почастую так, що відразу згадаєш і свого батька‑чорта, і свою матір‑пойду!

Тим часом крокви на даху затріщали. Певно, козаки дісталися на нього і вже здирали покрівлю.

Заглоба тріск почув, але страх не відняв у нього сил. Він був ніби сп’янілий сутичкою і кров’ю. «Залізу в закутень і там загину» – подумав він.

Але цієї миті по всьому майдану пролунали постріли, і водночас у хлів увірвалося кільканадцять козаків.

– Батьку! Батьку! – несамовито закричали вони. – Сюди!

Пан Заглоба спершу не збагнув, що сталося, і здивувався. Глядь крізь отвір у хлів – аж там анікогісінько. Крокви на даху теж не тріщать.

– Що це? Що сталося? – голосно вигукнув він. – Ага, зрозуміло! Вони хочуть хлів підпалити і з пищалей палять по даху.

Тим часом зокола було чути дедалі страшніші людські зойки, кінський тупіт. Постріли мішалися з виттям, брязкало залізо. «Боже! Це, здається, бій!» – подумав пан Заглоба і притьмом кинувся до своєї діри у стрісі.

Глянув – і ноги під ним підкосилися від радості.

На майдані кипів бій, а радше, пан Заглоба побачив страшний розгром Богунових козаків. Захоплені зненацька, вони падали під вогнем із пістолів упритул у голову й груди, притиснуті до плотів, до стін хат і стодол, уражені мечами, пхані кінськими крупами, топтані копитами, гинули майже без спротиву. Жовніри у червоних мундирах, запекло рубаючись і натискаючи на втікачів, не давали їм ні вишикуватися, ні замахнутися шаблею, ні перевести дух, ні скочити на коней. Захищалися тільки поодинокі групки; хтось серед галасу, метушні й диму намагався підтягти відпущені підпруги сідел і гинув, не встигнувши поставити ногу у стремено; хтось, кидаючи списи і шаблі, біг до плотів, перескакуючи через них або застряючи між жердинами, верещачи й виючи нелюдськими голосами. Здавалося нещасним, що сам князь Ієремія несподівано, як орел, налетів на них, що розбиває їх на гамуз уся його рать. Вони не мали часу отямитися, огледітися: вигуки звитяжців, свист шабель, грім пострілів гнали їх, як буря, гаряче кінське дихання обливало потом їхні потилиці. «Люди, спасайте! – лунало зусібіч… – «Бий, убивай!» – відповідали нападники.

І нарешті побачив пан Заглоба малого Володийовського, котрий, стоячи біля воріт із кільканадцятьма жовнірами, голосом і булавою віддавав іншим накази, а часом кидався на своєму гнідкові у самісіньку гущу – ледве приміриться, ледве повернеться, а людина вже падає, навіть не скрикнувши.

О, малий пан Володийовський був над удатними вдатний; ратник із крові й плоті, він не зводив очей із битви, і, навівши де треба лад, знов повертався на місце і спостерігав, і поправляв, як диригент, котрий, орудуючи оркестром, коли треба – сам заграє, коли треба – перестане грати, але очей ні з кого не спускає, щоб кожен своє відіграв.

Побачивши таке, пан Заглоба затупотів ногами об дошки настилу, аж пилюка стовпом стала, заплескав у долоні й заревів:

– Бий негідників! Бий, мордуй, лупи, рубай, стинай голови, коли, дави, ріж! Ну ж бо, далі, далі! Шаблями їх і до ноги!

Так кричав пан Заглоба й підскакував на місці. Очі в нього від натуги налилися кров’ю, аж на хвилю в них потемніло, та коли до нього знов повернувся зір, він побачив іще чудовішу картину – в оточенні кількох десятків козаків летів на коні, мов блискавка, Богун, без шапки, у самій сорочці й шароварах, а за ним зі своїми жовнірами малий пан Володийовський.

– Бий! – крикнув Заглоба! – це Богун! Але голосу його не було чути.

Тим часом Богун із козаками через пліт, пан Володийовський через пліт, дехто відстав – у них коні у стрибку перевернулися. Глянув Заглоба: Богун на рівнині, пан Володийовський на рівнині. Та враз козаки розсипалися і ну тікати, жовніри поодинці за ними. Заглобі дух перехопило, очі ледь не повилазили з орбіт. Що ж він побачив? А ось що: пан Володийовський, як гончак вепра, уже наздоганяє Богуна, отаман повертає голову, замахуеться шаблею!..

– Б'ються! – кричить Заглоба.

Ще мить, і Богун падає разом із конем, а пан Володийовський, потоптавшись по ньому, мчить далі за іншими втікачами.

Але Богун іще живий, бо схоплюється і біжить до скель, порослих чагарями.

– Тримай! Тримай! – реве Заглоба. – Це Богун!

Та ось з’являється нова ватага козаків, котра аж досі ховалася по той бік скель, а тепер, помічена, шукає нового шляху до втечі. За нею, на відстані з півверсти, мчать жовніри. Козаки наздоганяють Богуна, оточують його, підхоплюють і забирають із собою. Нарешті вся ватага зникає з очей у заворотах яру, а за нею й жовніри.

На майдані залягла тиша і стало порожньо, бо навіть жовніри пана Заглоби, відбиті Володийовським, скочивши на козацьких коней, помчали вкупі з іншими за розпорошеними втікачами.

Пан Заглоба спустив драбину, зліз із піддашшя і, вийшовши з хліва на майдан, промовив:

– Я вільний…

Сказавши так, він огледівся довкола. На майдані лежала безліч убитих запорожців і кільканадцять жовнірів. Шляхтич поволі ходив поміж ними й старанно оглядав кожного, нарешті біля одного з них став навколішки.

Коли він за хвилю підвівся, в руках у нього була бляшана манірка.

– Повна, – буркнув шляхтич.

І, приклавши манірку до уст, задер голову.

– Непогана!

Він знову огледівся довкола і ще раз повторив, але вже значно бадьорішим голосом:

– Я вільний.

Після чого попрямував до хати. На порозі він наткнувся на труп старого бондаря, якого замордували козаки, переступив через нього і зник усередині. Коли ж вийшов, навколо його стегон, поверх куртки, вимащеної гноєм, виблискував Богунів пояс, густо гаптований золотом, за поясом ніж із великим рубіном у колодочці.

– Бог винагородив за мужність, – бурчав він, – бо й капшук тугенький! Ну, харцизяка плюгавий! Сподіваюся, цього разу не втечеш! Ох і малий фертик, щоб він здоровий був! Пальця в рот не клади – відкусить. Знав я, що він славний ратник, але щоб отак за Богуном учепився, як гончак за зайцем, такого не чекав. Треба ж, щоб у такому маленькому тілі було стільки духу й бадьорості! Богун міг би його на поясі як ножичок носити. Хай йому грець! Ой, ні: хай йому Бог допоможе! Либонь, він Богуна не впізнав, а то порішив би. Пху, як тут порохом пахне, аж у носі закрутило! Але ж я із якої халепи виліз – у таку ще не вскакував! Хвала тобі, Боже!… Ну Богунові він дав чосу! Треба буде до цього Володийовського придивитися: їй‑богу, чорт у нього втесався.

Так розмовляючи, сидів пан Заглоба на порозі хліва й чекав.

Тим часом удалині на рівнині показалися жовніри, що поверталися після розгрому ворога. Попереду їхав пан Володийовський. Побачивши Заглобу, малий рицар пришпорив коня і, спішившись, попрямував до нього.

– Невже я вашу милость живим бачу? – здалеку спитав він.

– Таки мене, ще й власною персоною, – відповів пан Заглоба. – Нехай винагородить тебе Господь, що із підмогою прибув.

– Дякуй Богові, що вчасно, – сказав малий рицар, радісно потискаючи руку панові Заглобі.

– Але звідки ти, ваша милость, дізнався, що я опинився у скруті?

– Хлопи із цього хутора повідомили.

– О! Я думав, вони мене зрадили.

– Де там, це добрі люди. Молодий із молодою ледве втекли, а що з рештою весільних гостей сталося, вони не знають.

– Якщо не зрадники, то всіх козаки порішили. Он, господар лежить біля хати. Ну годі про це. Кажи хутчій, ваша милость: Богун живий? Утік?

– Невже це був Богун?

– Атож! Той, без шапки, у сорочці й шароварах, котрого ти, ваша милость, із коня звалив.

– Я його в руку поранив. А хай йому лихо, як же це я його не впізнав!.. Ну а ти, милостивий пане Заглобо, ти що тут учинив?

– Я що вчинив? – перепитав пан Заглоба. – Ходімо зі мною, пане Міхале, тільки дивись добре!

Сказавши це, він узяв Володийовського за руку і повів у хлів.

– Дивися, – повторив пан Заглоба.

Пан Володийовський якусь хвилю не бачив нічого, бо ввійшов зі світла, та, коли очі його звикли до темряви, побачив тіла, що непорушно лежали на гною.

– А цих хто перебив? – здивовано спитав він.

– Я! – відповів Заглоба. – Ти питав, ваша милость, що я вчинив? От маєш!

– Гм! – мгукнув молодий офіцер, хитаючи головою. – А в який же це спосіб?

– Я там, нагорі, оборонявся, а вони штурмували мене знизу і через дах. Не знаю, як довго це було, – у бою час минає швидко. Це був Богун, сам Богун із чималою силою – молодці всі один в один. Згадуватиме він тепер тебе, ваша милость, та й мене пам’ятатиме! Іншим разом я тобі розкажу, як у полоні опинився, що витерпів і як Богунові утер носа, – ми ще з ним і кількома словами перемовилися. Але сьогодні я так fatigatus[12], що ледве на ногах стою.

– Гм, – повторив іще раз пан Володийовський, – нічого не скажеш, відважно ти, ваша милость, тримався. Тож зауважу тобі: рубака з тебе ліпший, ніж отаман.

– Пане Міхале, – промовив шляхтич, – не час зараз розводитися. Краще подякуймо Богові, що нам обом сьогодні послав таку велику звитягу, пам’ять про яку довго житиме в людських серцях.

Пан Володийовський здивовано глянув на Заглобу. Йому досі здавалося, що він один одержав цю перемогу, якою старий шляхтич, певно, хотів із ним поділитися.

Але пан Міхал тільки глянув на співрозмовника, покивав головою і сказав:

– Нехай буде й так.

Через годину обидва приятелі на чолі об’єднаних загонів вирушили на Ярмолинці.

Із Заглобиних жовнірів майже всі були цілі, позаяк, заскочені сонними, не чинили спротиву; Богун же, котрого було послано тільки по язика, велів жовнірів не вбивати, а брати живими.

Дата добавления: 2015-06-04