Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

РОЗДІЛ IX. едобитки розгромленого під Пилявцями війська дісталися до Львова на світанку двадцять шостого вересня




 

 

едобитки розгромленого під Пилявцями війська дісталися до Львова на світанку двадцять шостого вересня, і щойно відчинилася міська брама, як страшна звістка блискавкою облетіла місто, викликавши в одних недовірливість, у других – переполох, у третіх – відчайдушне бажання захищатися.

Пан Скшетуський зі своїм загоном прибув через два дні, коли місто вже кишіло жовнірами і шляхтою, що втекли з бойовища, й озброєними міщанами. Вже думали про оборону, сподіваючись із хвилини на хвилину татар, але ще не відомо було, хто очолить захисників міста і як візьметься до діла, тому скрізь панували нелад і переполох. Дехто тікав із міста, прихопивши родини й пожитки, довколишні ж жителі шукали у ньому схову. Всі, хто виїздив і в'їздив, заполонили вулиці, зчиняючи суперечки, хто кого має пропустити. Ніде було ступити через вози, тюки, вузли і коней. Туди‑сюди сновигали жовніри найрізноманітніших частин, у всіх на обличчях читалися невпевненість, тривожне очікування, розпач або покірність. Щохвилі, мов вітер, несподівано виникав страх, лунали крики: «Ідуть! Ідуть!» – і натовп розгойдувався, як хвиля. Часом люди, шаленіючи від страху, бігли наосліп світ за очі, аж поки виявлялося, що це якийся новий загін недобитків.

А загонів таких збиралося дедалі більше – та який же жалюгідний вигляд мали ті жовніри, котрі ще недавно, в золоті й перах, із піснею на вустах і гординею в очах, ішли в похід супроти хлопів! Сьогодні, обдерті, зголоднілі, виснажені, вкриті болотом, на загнаних конях, із відчуттям ганьби в обличчях, більше схожі на жебраків, аніж на рицарів, вони могли б викликати лише співчуття, якби воно було можливе у цьому місті, на мури якого от‑от мав ударити ворог усією своєю могуттю. І кожен із цих поганьблених рицарів тільки тим утішався, що не самотній у своїй ганьбі, що її ділять із ним тисячі його побратимів. Попервах усі вони поховалися, а потім, оговтавшись, почали скаржитися, нарікати, сипати прокляттями й погрозами, тинятися вулицями, пиячити у шинках, а відтак ще більше зростали нелад і тривога.

Кожен повторював: «Татари близько! Близько!» Одні бачили за собою пожежі, інші присягали усіма святими, що їм уже довелось відбиватися од татарської розвідки. Юрби, обступивши жовнірів, напружено слухали їхні оповіді. Дахи і вежі костьолів були обліплені тисячами допитливих, дзвони били larum, а натовпи жінок і дітей душилися в костьолах, де серед яскравих свічок блищала чаша зі святим причастям.

Пан Скшетуський зі своїм загоном поволі протискувався від Галицької брами крізь щільні скупчення коней, возів, жовнірів, крізь ремісничі цехи, що стояли під своїми стягами, і крізь юрби простолюду, котрі зі здивуванням дивилися на хоругву, яка входила в місто не врозсип, а в бойовому строю. Зчинився крик, що надходить підкріплення, і знову нічим не виправдана радість охопила натовп, який почав тиснути й хапати за стремена пана Скшетуського. Збіглися й жовніри, волаючи: «Це вишневечани! Слава князеві Ієремії!» Зробилася така тиснява, що хоругва ледве посувалася вперед.

Нарешті попереду з'явився загін драгунів на чолі з офіцером. Жовніри розштовхували людей, офіцер кричав: «З дороги! З дороги!» – і бив плазом шаблею тих, хто розступався досить повільно.

Скшетуський упізнав Кушеля.

Молодий офіцер сердечно привітав знайомих.

– Що за часи! Що за часи! – нарікав він.

– Де князь? – запитав Скшетуський.

– Князь уже місця собі не знаходить, що тебе довго нема. Вельми йому тебе і твоїх людей бракує. Зараз він у бернардинів, мене послали у місті дати лад, але це вже робить Ґрозваєр. Я поїду з тобою до костьолу. Там рада зібралася.

– У костьолі?

– Авжеж. Князеві булаву вручатимуть, бо ратники оголосили, що під іншим проводом не оборонятимуть міста.

– Їдьмо! Мені теж треба пильно до князя.

З'єднавшись, загони далі рушили вкупі. Дорогою Скшетуський розпитував про все, що діється у Львові і чи вирішено вже готуватися до оборони.

– Саме зараз обговорюється це питання, – мовив Кушель. – Городяни хочуть оборонятися. Що за часи! Посполиті переймаються більше, аніж шляхта і жовніри.

– А рейментарі? Що з ними сталося? Невже знову в місті й невже знову ставатимуть князеві на заваді?

– Ох, якби він сам не ставав! Не віддали вчасно йому булави, тепер запізно. Рейментарі на очі показатися не сміють. Князь Домінік зупинився тільки в архієпископському палаці й відразу ж поїхав. І добре зробив – ти не уявляєш, які люті на нього жовніри. Його вже й слід запався, а вони й досі кричать: «Дайте його сюди, ми з ним поквитаємося!» – легко б не відбувся, якби вчасно не зник. Пан коронний підчаший першим сюди прибув, ба, навіть почав наговорювати на князя, але зараз принишк, бо й супроти нього підіймається обурення. Його відверто у всьому звинувачують, а він тільки сльози ковтає. А взагалі жах, що діється, ну й часи настали! Кажу тобі: дякуй Богові, що під Пилявцями не був, що не тікав звідти, бо я дивуюся, як, побувавши там, ми всі розумом остаточно не схибнулися.

– А як наша дивізія?

– Нема вже її! Нікого майже не лишилося. Вурцеля нема, Махницького нема, Зацвіліховського теж. Вурцель і Махницький не були під Пилявцями, бо зосталися у Старокостянтинові. Там їх цей Вельзевул, князь Домінік, залишив, щоб ослабити силу нашого князя. Не відомо: чи то вони пішли, чи супротивникові в лапи попалися. А старий Зацвіліховський як у воду впав. Дай Боже, щоб не загинув!

– А війська тут багато зібралося?

– Достатньо, але що з того?.. Тільки князь міг би дати йому раду, якби згодився булаву прийняти, бо ні про кого більше воїни й слухати не хочуть. Страшенно князь тривожився про тебе і твоїх жовнірів… Єдина повна хоругва все‑таки. Ми вже тут тебе оплакували.

– Тепер тільки той і щасливий, за ким плачуть.

Якийся час вони їхали мовчки, розглядаючи натовп, слухаючи зойки і крики: «Татари! Татари!» В одному місці побачили страшну картину: люди розривали на шматки чоловіка, якого запідозрили у шпигунстві. Дзвони не змовкали.

– А орда скоро сюди прибуде? – спитав Заглоба.

– Лихо її знає!.. Може, ще й сьогодні. Це місто довго не оборонятиметься, не витримає! Хмельницький іде з двомастами тисячами козаків, опріч татар.

– Гаплик! – сказав шляхтич. – Ліпше нам було б далі стрімголов їхати! І навіщо ми стільки перемог здобули?

– Над ким?

– Над Кривоносом, над Богуном, дідько його знає, ще над ким!

– Ого! – вигукнув Кушель і, звернувшись до Скшетуського, спитав тихенько: – А тебе, Яне, нічим не потішив Господь? Не знайшов ти, кого шукав? Не розвідав чогось принаймні?

– Не час зараз про це думати! – підвищив голос Скшетуський. – Що значу я зі своїми бідами перед обличчям того, що сталося! Усе марнота марнот, а зрештою смерть!

– Мені теж здається, що невдовзі кінець світу настане, – мовив Кушель.

Тим часом вони доїхали до костьолу бернардинів, усередині якого яскраво світилося. Численні натовпи стояли перед ним, але зайти не могли, бо ланцюг алебардистів заступав вхід, пропускаючи тільки вельмож і військову старшину.

Скшетуський наказав своїм людям утворити ще один ланцюг.

– Увійдімо, – промовив Кушель. – Тут половина Речі Посполитої.

Увійшли. Кушель не набагато перебільшив. Уся міська знать і військова верхівка зібралися на цій раді. Тут були воєводи, каштеляни, полковники, ротмістри, офіцери чужоземних рейментів, духовенство, шляхти стільки, скільки в костьолі могло вміститися, безліч нижчих військових чинів і кільканадцять міських радників на чолі з Ґрозваєром, котрий мав командувати загонами городян. Був присутній також і князь, і пан коронний підчаший – один із рейментарів, і воєвода київський, і староста стобницький, і Вессель, і Арцишевський, і пан литовський обозний Осинський – ці сиділи перед великим вівтарем так, щоб publicum[18]могла їх бачити.

Рада відбувалася квапливо, гарячково, як завше в таких випадках: промовці ставали на лави й заклинали вельмож і воєначальників без оборони не віддавати міста у ворожі руки. Хоч би й ціною життя місто мусить затримати супротивника, дати оговтатися Речі Посполитій. Чого бракує для оборони? Є мури, є військо, є рішучість – потрібен тільки полководець. А поки виголошувалися промови, у громаді почалися перешіптування, які поступово переросли у гучні окрики, – запал огортав присутніх. «Загинемо! Загинемо залюбки! – волали у натовпі. – Кров'ю змиємо пилявецьку ганьбу, грудьми затулимо вітчизну!» І почувся брязкіт шабель, і оголені леза замигтіли у полум’ї свічок. А дехто кричав: «Угамуйтеся! До порядку!» – «Оборонятися чи не оборонятися?» – «Оборонятися! Оборонятися!» – верещала громада, аж луна, відбиваючись од склепіння, повторювала: «Оборонятися!» – «Кому бути командувачем?» – «Князеві Ієремії – він вождь! Він герой! Нехай захищає місто і Річ Посполиту – віддати йому булаву! Слава Ієремії Вишневецькому!»

Цієї миті з тисячі грудей вихопився такий гучний окрик, що здригнулися мури і забряжчали шибки у вікнах костьолу:

– Князь Ієремія! Князь Іеремія! Слава князеві Ієремії! Слава князеві Ієремії! З князем Ієремією до звитяги!

Блиснули тисячі шабель, усі погляди звернулися до князя, а він підвівся спокійний, нахмуривши брови. Враз стало тихо, хоч мак сій.

– Милостиві панове! – почав князь дзвінким голосом, який серед цієї тиші почув кожен. – Коли кімври і тевтони напали на Римську республіку, ніхто не хотів узяти консульської влади, аж поки це зробив Марій. Але Марій мав право її взяти, бо не було вождів, призначених сенатом… І я б у цю чорну годину від влади не ухилився, бажаючи вітчизні милій життя віддати, але булави взяти не можу, щоб вітчизни, сенату і верховних воєначальників не скривдити, а самозваним вождем бути не хочу. Є серед нас той, кому Річ Посполита довірила булаву, – пан коронний підчаший…

Далі говорити князь не зміг, бо щойно він згадав пана підчашого, зчинився страшний крик, забрязкали шаблі, натовп завирував і вибухнув, мов порох, на який упала іскра.

– Геть! На погибель йому! Pereat![19]– лунало зусібіч.

– Pereat! Pereat! – гриміло дедалі гучніше.

Підчаший схопився зі стільця – блідий, із краплями холодного поту на чолі, а тим часом грізні постаті наближалися до стел, до вівтаря і вже чулося зловісне:

– Сюди його подайте!

Князь, бачачи, куди хилиться діло, підвівся і витяг правицю.

Натовп зупинився, гадаючи, що князь хоче говорити, і враз принишк.

Але князь хотів тільки відвернути бурю і ґвалт, щоб не допустити пролиття крові у костьолі, тож коли побачив, що найгірша хвиля минула, знову сів на місце.

На два стільці далі, біля київського воєводи, сидів нещасний підчаший: сива голова його впала на груди, руки обвисли, а з вуст поміж схлипуваннями виривалися слова:

– Господи! За гріхи мої приймаю з покорою цей хрест!

Старий міг викликати жаль у найчерствішому серці, але натовп зазвичай жалю не знає, тож знову зчинився галас. І тоді зненацька підвівся воєвода київський, подавши знак рукою, що хоче говорити.

Це був товариш Ієреміїних звитяг, тому слухали його залюбки.

А він звернувся до князя, заклинаючи його у найрозчуленіших словах не відмовлятися од булави і без вагань стати на захист вітчизни. Коли Річ Посполита гине, нехай заплющить своє недремне око його величність закон, нехай врятує її не той, кого названо вождем, а той, хто найбільше зробити це здатен.

– Візьми ж булаву, вождю незвитяжний! Візьми і врятуй! Не лише місто це, а й усю Річ Посполиту. Її вустами я, старий, благаю тебе, а зі мною всі стани, всі мужі, жінки і діти. Врятуй! Врятуй!

Аж тут стався випадок, що розчулив усі серця: до вівтаря наблизилася жінка в жалобі і, кинувши князеві до ніг золоті прикраси й коштовності, упала перед ним навколішки і, ридма ридаючи, вигукнула:

– Багатство тобі наше приносимо! Життя віддаємо у твої руки, врятуй! Врятуй, бо загинемо!

Дивлячись на неї, сенатори, ратники, а за ними й увесь натовп вибухнули гучним плачем, і тільки одне слово звучало у цьому костьолі:

– Врятуй!

Князь затулив обличчя руками, а коли підняв його, в очах бриніли сльози. І все‑таки Ієремія вагався. Що станеться з величчю Речі Посполитої, якщо він прийме булаву?!

Та ось підвівся коронний підчаший.

– Я старий, – мовив він, – нещасний і пригнічений соромом. Я маю право відмовитися од непосильного тягаря і перекласти його на молодші плечі… Тому перед оцим Христовим розп’яттям і усім рицарством віддаю тобі булаву – бери її.

І простяг Вишневецькому цей символ влади. На хвилю запанувала така тиша, що можна було почути, як пролітає муха. Нарешті пролунав урочистий голос Ієремії:

– За гріхи мої… – приймаю.

І тоді шал охопив присутніх. Натовп, ламаючи лави, кинувся до Вишневецького, припадаючи йому до ніг, кидаючи коштовності й гроші. Звістка блискавкою облетіла все місто. Жовніри несамовито кричали на радощах, що хочуть іти на Хмельницького, на татар і султана. Городяни вже не про капітуляцію думали, а про оборону до останньої краплі крові. Вірмени доброхіть зносили гроші в ратушу, коли про пожертвування ще ніхто й не казав, євреї в синагозі бурхливо дякували своєму Богові, гармати на валах пострілом сповістили радісну новину, на вулицях палили з мушкетів, самопалів і пістолів. Вигуки «Слава!» не змовкали до ранку. Випадковій людині могло здатися, що місто відзначає якусь урочистість або велике свято.

І все‑таки трьохсоттисячна ворожа армія – більша за ті, що їх могли виставити німецький імператор чи французький король, і дикіша, аніж Тамерланові полчища, з хвилини на хвилину мала підступити до мурів цього міста.

 

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-06-04; Просмотров: 293; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.043 сек.