РОЗДІЛ XIV. арешті під склепінням варшавського кафедрального собору зазвучало «Te Deum laudamus»[42]і «Монарх почав правити»

арешті під склепінням варшавського кафедрального собору зазвучало «Te Deum laudamus»[42]і «Монарх почав правити», били дзвони, вдарили гармати – і духом почали сповнюватися усі серця. Скінчився час безкоролівства, час заколотів і тривоги, тим страшніший для Речі Посполитої, що це була пора загального краху. Ті, хто тремтів на саму думку про небезпеки, що нависли над країною, тепер, коли вибори відбулися з дивовижною одностайністю, глибоко зітхнули. Багатьом здавалося, що безприкладна громадянська війна минула раз і назавжди і новому королю залишається тільки вчинити суд над винними. Сподівання ці підкріплювала й поведінка самого Хмельницького. Козаки під Замостям, запекло штурмуючи замок, однак уголос заявляли, що підтримують Яна Казимира. Хмельницький через ксьондза Гунцеля Мокрського посилав його величності листи, сповнені вірнопідданства, а через інших посланців – покірні прохання про ласку для себе і Війська Запорозького. Відомо було також, що король, у згоді з політикою канцлера Оссолінського, прагне зробити козакам значні поступки. Як колись, до розгрому під Пилявцями, всі говорили тільки про війну, так тепер слово «мир» було у всіх на вустах. Гадалося, що після стількох поразок Річ Посполита нарешті відітхне і під новим королем загоїть усі рани.

Наостанку до Хмельницького з королівським листом виїхав Смяровський, і невдовзі розлетілася радісна звістка, що козаки знімають облогу із Замостя й відступають в Україну, де спокійно чекатимуть королівських розпоряджень і ухвали комісії, яка має вивчити їхні претензії. Здавалося, що після грози над краєм зійшла семибарвна веселка, провіщаючи тишу і спокій.

Щоправда, не бракувало неприхильних ворожінь і передбачень, проте серед сприятливого благополуччя на них ніхто не звертав уваги. Король поїхав до Ченстохови, аби перед усім подякувати небесній заступниці за обрання на трон і ввірити себе її подальшій опіці, а звідти вирушив до Кракова на коронування. За ним потяглися й сановники. Варшава спорожніла. У ній лишилися тільки exules[43]з України, котрі ще не сміли повертатися до своїх зруйнованих маєтків, або ті, котрим вертатися не було по що.

Князь Ієремія, як сенатор Речі Посполитої, мусив супроводжувати короля, а Володийовський і Заглоба на чолі однієї драгунської хоругви вирушили швидким маршем до Замостя, щоб повідомити Скшетуському щасливу новину про пригоду з Богуном, а далі укупі з ним вирушити на пошуки князівни.

Пан Заглоба покидав Варшаву не без деякого жалю, бо у цьому з’їзді незліченної кількості шляхти, у передвиборній метушні, у безперервних гулянках і бійках, які вони влаштовували удвох із Володийовським, йому було так добре, як рибі у воді. Але він тішився думкою, що повертається до життя діяльного, до пошуків пригод і можливості вдаватися до всіляких хитрощів, на які обіцяв собі не скупитися, та й, зрештою, він мав свою думку про небезпеки столичного життя, яку й поквапився викласти Володийовському:

– Правду кажучи, пане Міхале, – почав він, – ми з тобою чимало у Варшаві зробили, але борони Боже затриматися там довше, так‑так, повір, ми б зніжилися з тобою, як той славетний карфагенянин, котрий від солодкого повітря Капуї геть заслаб. А найгірше з усього – це жінки. Вони будь‑кого доведуть до згуби, бо, зауваж собі, нема нічого на світі зрадливішого, ніж жінка. Чоловік старіє, а його все одно тягне…

– Ет, це ти, ваша милость, облиш! – перебив Володийовський.

– Та я й сам собі часто повторюю, що пора б уже вгомонитися, тільки кров у мене ще надто гаряча. У тобі більше флегми, а в мені холери. Та годі про це. Почнемо тепер інше життя. Зі мною теж уже так бувало, що раптом усе остогидає і тягне на війну. Хоругва у нас добре прикрита, а там, під Замостям, іще розгулюють розбійницькі ватаги, тож у пошуках князівни нам нудно не буде. І Скшетуського побачимо, і велетня нашого, журавля литовського, тичку хмелеву пана Лонгіна, бо ми його вже хтозна‑відколи не бачили.

– Ти, ваша милость, скучив за ним, а як зустрінетесь, спокою йому не даси.

– Бо твій кінь швидше хвостом махне, ніж він слово скаже, а розтягує ті слова, як кушнір шкуру. Все у нього в силу пішло, а не в голову. Як обійме кого, то ребра крізь шкіру повитискає, зате в усій Речі Посполитій нема дитини, котра б його круг пальця не обвела. Нечувана річ, щоб чоловік із таким багатством був таким hebes[44].

– Невже він і справді такий багатий?

– Він? Та в нього, коли ми познайомилися, пояс був такий напханий, що він не міг ним підперезатися і носив його як копчену ковбасу. Можна було ним як києм махати – не зігнеться. Сам мені казав, скільки має сіл: Мишікишки, Собачікишки, Пігвишки, Сирутяни, Чапутяни, Капустяни (недарма у господаря капустяна голова), Балтупи – хто їх запам'ятає, усі ці поганські назви! Півсвіту йому належить. Великий це ботвинячий рід, Підбип’яти.

– А ти, добродію, не перебільшуєш про його маєтки?

– Анітрішечки. Я повторюю тільки те, що від нього чув, а він, скільки живе, ще ні разу не збрехав, бо, зрештою, і на це кебети не має.

– Ну, тоді буде наша Ануся панею на всю губу! А от щодо його розуму я з тобою, ваша милость, ніяк погодитися не можу. Чоловік він статечний і такий розсудливий, що при нагоді ніхто ліпше не порадить, а що не вельми красномовний – не біда. Не всякому Господь Бог дав такий гострий язик, як тобі, добродію. Та що й казати! Великий він рицар і чесна душа, а найліпший доказ цього, що ти, ваша милость, сам його любиш і радієш, що побачиш.

– Кара Божа, ось хто він! – буркнув Заглоба. – А радію я тільки тому, що Анусею його допікатиму. с?

– Цього я тобі робити не раджу – небезпечно… Його то взагалі хоч до рани прикладай, але тут він може легко втратити терпіння.

– То й нехай втратить! А я йому, як панові Дунчевському, вуха пообтинаю.

– Вгамуйся, ваша милость. Я й ворогові не радив би його чіпати.

– Ну, ну, тільки б його побачити!

Заглобине побажання справдилося швидше, ніж він гадав. Доїхавши до Кінської Волі, Володийовський вирішив зупинитися на відпочинок, бо коні були геть здорожені. Як же здивувалися обидва приятелі, коли, зайшовши у заїзді в темні сіни, вони в першому ж зустрічному шляхтичеві упізнали пана Підбип’яту.

– Скільки літ, скільки зим! Як ся маєш, добродію! – вигукнув Заглоба. – Невже тебе козаки не порубали у Замості?

Пан Підбип’ята почав по черзі обіймати й обціловувати у щоки обох.

– Оце так зустріч, ге! – радісно повторював він.

– Куди їдеш? – запитав Володийовський.

– У Варшаву, до ясновельможного князя.

– Князя у Варшаві нема. Поїхав із його милостю королем до Кракова, перед яким на коронуванні нестиме яблуко.

– А мене пан Вейгер у Варшаву з листом послав спитати, куди князівським рейментам іти, бо, хвалити Бога, Замостя їм уже не потрібне.

– Тобі не треба нікуди їхати – ми веземо накази.

Пан Лонгінус насупився, бо від душі бажав дістатися до князя, побачити його придворних і особливо одну маленьку особу.

Заглоба почав значливо підморгувати Володийовському.

– Я таки поїду до Кракова, – мовив литвин, трохи подумавши. – Наказано мені листа віддати, от я й віддам.

– Ходімо в хату, звелимо собі пива підігріти, – запропонував Заглоба.

– А ви куди їдете? – спитав дорогою пан Лонгінус.

– У Замостя, до Скшетуського.

– А поручика нема в Замості.

– От тобі й маєш! А де ж він?

– Десь під Хорощином, розбійницькі ватаги громить. Хмельницький відступив, але його полковники усе дорогою палять, грабують, стинають. Староста валецький послав Якуба Реговського, щоб він їх угамував…

– І Скшетуський із ним?

– Авжеж. Тільки вони у тих краях нарізно тримаються, бо затіяли між собою велике змагання, про яке я вашим милостям згодом розповім.

Тим часом вони зайшли до кімнати. Заглоба наказав підігріти три гарнці пива і, підійшовши до столу, за яким уже всілися Володийовський із паном Лонгіном, промовив:

– А ти ж, пане Підбип’ято, не знаєш найбільшої і найщасливішої новини: ми з паном Міхалом Богуна на смерть зарубали.

Литвин аж підскочив на лаві.

– Браття ви мої рідні, чи ж може таке бути?

– Як нас перед собою бачиш.

– І ви удвох його зарубали?

– Атож.

– Оце так новина! Ой Боже, Боже! – вигукнув литвин, плеснувши в долоні. – Удвох, ваша милость, кажеш? Як це удвох?

– А ось як: спершу я його хитрощами змусив нас викликати – розумієш, добродію? – а потім пан Міхал перший вийшов і так його покраяв на шматки, як великоднє порося, як смаженого каплуна розібрав. Зрозумів тепер, ваша милость?

– Так тобі, добродію, не довелося другим виходити?

– Ні, ви погляньте на нього! – скипів Заглоба. – Ти що, добродію, собі так кров пустив, що розумом заслаб? Що ж я, по‑твоєму, з трупом мав битися чи лежачого добивати?

– Ти ж сам, добродію, сказав, що ви удвох його зарубали.

Пан Заглоба стенув плечима.

– Святе терпіння треба мати з цим чоловіком! Пане Міхале, скажи, хіба Богун не обох нас викликав?

– Обох, – підтвердив Володийовський.

– Тепер ти, добродію, зрозумів?

– Нехай буде по‑твоєму, – відповів пан Лонгінус. – А пан Скшетуський шукав Богуна під Замостям, та його там уже не було.

– Як це – Скшетуський його шукав?

– Доведеться вже, бачу, вам, добродії, розповісти про все, як було, ab ovo[45], – мовив пан Лонгінус. – Тоді як ви вирушили до Варшави, ми, як ви знаєте, лишилися в Замості. На козаків ми довго не чекали. Сила‑силенна їх прийшла з‑під Львова, із мурів усіх не можна було оком окинути. Але князь наш так укріпив Замостя, що вони два роки під ним простояли б. Ми думали, що вони й штурмувати не наважаться, і вельми з цього приводу сумували, бо кожен у душі чекав їхньої поразки, а я, оскільки з козаками були й татари, теж сподівався, що Господь милосердний цього разу допоможе мені зітнути три мої голови…

– Ти б, ваша милость, ліпше попросив у нього одну, але тямущу, – перебив його Заглоба.

– А ти, добродію, так і не змінився!.. Слухати гидко, – сказав литвин. – Ми думали, вони не штурмуватимуть, а вони враз, мов шалені, заходилися будувати штурмівні машини, а потім ну штурмувати! Згодом уже з’ясувалося, що Хмельницький цього не хотів, а Чарнота, їхній обозний, почав на нього нападати і казати, що той злякався, з ляхами надумав брататися, тож Хмельницький погодився і першим послав у бій Чарноту. Що діялося, братики, цього я вам не переповім. Світу за димом і вогнем не було видно. Почали вони відважно, засипали рів, подерлися на мури, але ми їх так нагріли, що вони і від мурів, і від машин своїх повтікали. Тоді ми в чотири хоругви кинулися за ними навздогін і нарізали їх як худоби.

Володийовський потер руки.

– Ех! Шкода, що мене не було на тій святковій забаві! – гнівно вигукнув він.

– А найбільше відзначилися тоді пан Скшетуський і пан Якуб Реговський, – вів далі литвин. – Обидва достойні рицарі, але налаштовані один проти одного. Особливо пан Реговський кривився на Скшетуського і неодмінно знайшов би приключку його викликати, якби пан Венгер не заборонив поєдинків під страхом смерті. Ми спершу не розуміли, в чім тут річ, аж поки з’ясувалося, що пан Реговський родич пана Лаща, котрого князь через Скшетуського, як пам’ятаєте, з обозу вигнав. Відтоді Реговський затаїв злість на князя, на нас усіх, а надто на поручика, от і почалося між ними змагання, і обидва в тій облозі великою славою себе вкрили, бо один другого перевершити намагався. Обидва були першими і на мурах, і в вилазках, аж поки Хмельницькому остогидло штурмувати, і він почав регулярну облогу, щоразу пускаючись на хитрощі, щоб із їх допомогою здобути місто.

– Він найбільше сподівається на свою хитромудрість, – зауважив Заглоба.

– Шалений він чоловік, а до того ще й obscurus[46], – мовив далі Підбип’ята, – гадав, що пан Вейгер – німець, певно, не чув про воєвод поморських цього ж прізвища, бо написав листа, сподіваючись старосту, як чужоземця і найманця, до зради підбити… А пан Вейгер йому й відповів, хто він такий і що не того він спокушати взявся. І листа цього, щоб ціну свою показати, староста хотів через когось поважнішого, аніж сурмач, передати, але охочих серед товариства не знайшлося – хто доброхіть на вірну загибель дикому звіру в пащу полізе? Дехто нижче своєї гідності вважав іти, а я згодився. І ось послухайте, бо зараз найцікавіше почнеться.

– Слухаємо пильно, – промовили обидва приятелі.

– Приїхав я туди і застав гетьмана п’яного. Прийняв він мене в’їдливо, а коли листа прочитав, і взагалі булавою почав погрожувати – я ж, довіривши покірно Богові душу, так собі думаю: хай тільки торкне мене, я йому голову кулаком розтовчу. А що мені ще лишалося робити, братики любі, скажіть?

– Це була вельми слушна думка, – відповів зворушливо пан Заглоба.

– Полковники, щоправда, вмовляли його і дорогу до мене заступали, – вів далі пан Лонгінус, – а найбільше за всіх один молодий, такий сміливий, старався: обхопить його і від мене відтягає, примовляючи: «Не лізь, батьку, ти п’яний» Дивлюся я, хто ж мене так захищає, хто ж це такий відважний, що із самим Хмельницьким запанібрата? Аж це Богун.

– Богун? – вигукнули Володийовський і Заглоба.

– Атож. Я впізнав його, бо в Розлогах бачив, – і він мене теж. Чую, говорить Хмельницькому: «Це мій знайомий» А Хмельницький – у пияків, як відомо, швидкий присуд буває, і каже: «Якщо він твій знайомий, синку, то дай йому п’ятдесят талярів, а я одвіт дам» І дав мені одвіт, а щодо талярів я, аби звіра не дражнити, сказав, щоб для своїх гайдуків сховав, бо не гоже офіцерові подачки брати. Провели мене із шатра досить чемно, та ледве я вийшов, наздогнав мене Богун. «Ми, каже, бачилися в Розлогах» – «Авжеж, кажу, тільки не думав я тоді, братику, що в цьому таборі тебе побачу» А він на це: «Не зі своєї волі я тут, біда пригнала!» Розговорилися ми, і я нагадав йому, як ми його під Ярмолинцями побили. «Я не знав, хто на мене напав, – відповів він мені, – та й у руку був поранений, а люди мої порозбігалися, бо думали, що то сам князь Ярема їх побиває» – «І ми не знали, кажу, бо якби пан Скшетуський відав, що це ти, один би з вас уже не жив на світі».

– Напевно так би й було. А він же що на це? – спитав Володийовський.

– Збентежився дуже й перевів розмову на інше. Почав розповідати мені, як Кривоніс послав його з листами до Хмельницького під Львів, щоб він там перепочив трохи, а гетьман не схотів його відпускати, надумавши, як особу презентабельну, посланцем своїм зробити. А наостанці спитав: «Де пан Скшетуський?» Коли я йому відповів, що в Замості, сказав: «То, може, й зустрінемося» На тому ми й попрощалися.

– Я вже здогадуюся, що потім Хмельницький відразу ж послав його до Варшави, – мовив Заглоба.

– Твоя правда, але стривай‑но, ваша милость. Я повернувся тоді до фортеці й доповів панові Вейгеру про своє послування. Була вже пізня ніч, а наступного дня вранці новий штурм, іще запекліший, ніж перший. Не мав я часу побачитися з паном Скшетуським, і аж на третій день розказав йому, що Богуна бачив і говорив із ним. А було при цьому ще безліч офіцерів і серед них пан Реговський. Той почув розмову і каже ущипливо: «Знаю я, між вами про панну йдеться; якщо ти, добродію, такий рицар, як слава про тебе йде, виклич Богуна на двобій. Будь певен, забіяка цей тобі не відмовить. А ми спостерігатимемо з мурів чудовий prospectus[47]. Тільки про вас, вишневечан, більше галасу, каже, ніж самого діла» Скшетуський як гляне на пана Реговського, мало поглядом його не зітнув! «Ти, ваша милость, викликати радиш? – питає. – Що ж, добре! Не знаю тільки, чи тобі, добродію, хоч ти нас і ганиш, не забракне сміливості піти до черні й викликати від мого імені Богуна?» А Реговський йому: «Сміливості мені не забракне, та я тобі, добродію, ні сват ні брат, а тому не піду» Тут і інші підняли його на сміх. «О, кажуть, тобі були смішки з бабиної кішки, а як своя здохла, то й плакати хочеш!» Реговський, амбітна штучка, тоді затявся: піду, мовляв, і край. Другодні й пішов із викликом, тільки Богуна вже не знайшов. Ми йому тоді не повірили, але тепер, після того, що ви мені, добродії, розповіли, я бачу, що він правду казав. Хмельницький таки послав Богуна з листом, а ви його там, добродії, забили.

– Так воно й було, – підтвердив Володийовський.

– Скажи нам, ваша милость, спитав Заглоба, – де нам тепер Скшетуського знайти? Він нам украй потрібен, щоб із ним негайно по князівну вирушити.

– Під Замостям ви про нього легко розпитаєте, там його всі знають. Вони з Реговським Калину, козацького полковника, ганяючи від одного до другого, ущент розбили. Згодом Скшетуський сам двічі татарські чамбули погромив і Бурляя змів, і ще кілька зграй розніс.

– А як же Хмельницький дозволяє таке робити?

– Хмельницький їх відцурався й каже, що вони грабують усупереч його наказам. Інакше б ніхто в його вірність милостивому королю й не повірив.

– Ох і гидотне ж пиво у цій Кінській Волі! – зауважив пан Заглоба.

– За Любліном ви вже, добродії, поїдете спустошеним краєм, – вів далі литвин, – бо козацькі передові загони аж за Люблін сягали, і татари ясир усюди брали, а скількох узяли під Замостям і Грубешовом, один Бог знає. Кілька тисяч відбитих полонених Скшетуський уже відіслав у фортецю. Працює він там з усіх сил, не дбаючи про власне здоров'я.

Тут пан Лонгінус зітхнув і замислено понурив голову, а по хвилі говорив далі:

– Я думаю, що Бог у найвищому своєму милосерді пошле втіху панові Скшетуському і дасть йому те, у чому він своє щастя бачить, бо великі заслуги цього рицаря. У нинішні часи зіпсованості й користолюбства, коли кожен думає тільки про себе, він про себе забув. Та ж він, братики, давно міг узяти відпустку в ясновельможного князя й вирушити на пошуки князівни, але він, коли для милої вітчизни настала лиха година, ні на хвилину не полишав служби і з душевними муками безнастанно трудиться.

– Душа у нього римлянина, що й казати, – мовив Заглоба.

– Нам треба брати з нього приклад.

– Особливо панові Підбип’яті, котрий на війні трьох голів шукає, а не можливості допомогти вітчизні.

– Бог бачить, що у мене в душі діється! – сказав пан Лонгінус, звертаючи очі до неба.

– Скшетуського вже Господь Бог винагородив Богуновою смертю, – мовив Заглоба, – і тим, що дав хвилю спокою Речі Посполитій, бо тепер саме настав час нашому другові взятися до пошуків своєї згуби.

– А ви з ним, ваші милості, поїдете?

– А ти, добродію, хіба ні?

– Я був би радий від усієї душі, але що з листами буде? Одного я від старости валецького його величності королю везу, другого князеві, а третього також князеві від пана Скшетуського із проханням дати відпустку.

– Дозвіл на відпустку веземо ми.

– Ну, а як же інших листів мені не відвезти?

– Доведеться тобі, ваша милость, їхати до Кракова, інакше ніяк не можна. Хоч, скажу тобі щиро, такі кулаки, як у тебе, ой як знадобилися б у експедиції по князівну, але більше ти ні на що не годен. Там доведеться симулювати, а, найпевніше, перевдягнувшись у козацькі свитки, за хлопів себе видавати, а ти зі своїм зростом тільки очі всім мулятимеш, кожен неодмінно спитає: а це що за здоровило? Звідкіля такий козак узявся? До того ж, ти й мови їхньої до пуття не знаєш. Ні, ні! їдь, добродію, до Кракова, а ми вже якось самі собі дамо раду.

– І я так гадаю, – згодився Володийовський.

– Либонь, так воно має й бути, – відповів пан Підбип’ята. – Нехай же Господь милосердний благословить і допоможе вам. А чи знаєте ви, де її сховано?

– Богун не схотів сказати. Нам відомо тільки те, що я підслухав у хліву, коли Богун мене ув'язнив, але й цього досить.

– Як же ви її знайдете?

– Це вже мій клопіт! – відповів Заглоба. – Я й не в таких тарапатах бував. Зараз у нас одна турбота – якнайхутчіше знайти Скшетуського.

– Поспитайте у Замості. Пан Вейгер має знати: вони підтримують зв'язок, і полонених йому пан Скшетуський відправляє. Нехай вам Бог помагає!

– І тобі теж, – сказав Заглоба. – Будеш у Кракові в князя, уклонися від нас пану Харлампові.

– А це хто такий?

– Литвин один вроди незвичайної, за яким усі панни із княгининої кімнати фрейлін голову втратили.

Пан Лонгінус здригнувся.

– Ти глузуєш, так, добродію?

– Бувай здоровий, ваша милость! Яке ж усе‑таки паскудне пиво у цій Кінській Волі! – закінчив пан Заглоба, підморгуючи Володийовському.

Дата добавления: 2015-06-04