Розділ XIX

кщо пан Заглоба нудився у Збаражі, то не менш від нього нудився й Володийовський, котрий особливо сумував за ратними трудами і пригодами. Бувало, правда, що від часу до часу виходили зі Збаража хоругви розганяти розбійницькі ватаги, які палили і вбивали над Збручем, але то була мала війна, такі собі сутички, хоч через довгу й морозну зиму надокучлива й виснажлива, на якій годі було здобути слави. Ось чому пан Міхал щодня не давав спокою Заглобі, підбиваючи його іти на допомогу Скшетуському, від якого довгенько вже не було жодної звістки.

– Певно, він там ускочив у якусь халепу, а може, й життям наклав, – казав Володийовський. – Нам треба конче їхати, хоч би й довелося разом із ним загинути.

Пан Заглоба не дуже суперечив, бо, як стверджував, геть струхлявів у Збаражі й сам дивувався, як іще грибами не поріс, але із від’їздом зволікав, сподіваючись, що ось‑ось прийде від Скшетуського якась звістка.

– Пан Ян не тільки відважний, а й кмітливий, – відповідав він Володийовському на його чіпляння. – Зачекаємо ще кілька днів, бо раптом прийде лист і виявиться, що нам не треба було нікуди їхати.

Пан Володийовський визнавав слушність цього аргумента і запасався терпінням, хоч час тягся для нього дедалі повільніше.

Наприкінці грудня вдарили такі морози, що навіть розбої припинилися. В околицях настав спокій. Єдиною розвагою було обговорення публічних новин, які часто‑густо проникали крізь сірі збаразькі мури.

Говорили про коронацію і про сейм, про те, чи дістане булаву князь Ієремія, котрий з усіх полководців заслуговував на неї найбільше. Обурювалися тими, хто твердив, що буцімто завдяки поверненню до перемов із Хмельницьким один тільки Кисіль піде вгору. Володийовський через це кілька разів виходив на герць, а пан Заглоба напивався по самісінькі ризи – і з’являлася небезпека, що він геть зіп’ється, бо чалився не лише з офіцерами і шляхтою, а й не соромився погуляти у міщан на хрестинах, на весіллях, особливо вихваляючи їхні меди, якими славився Збараж.

Володийовський шпетив його за це, кажучи, що не гоже шляхтичеві водитися з людьми низького роду, бо від цього зменшується повага до всього стану, але Заглоба відповідав, що тут винуваті закони, які дають змогу міщанам у пір’я вбиватися і такі мати достатки, якими може володіти тільки шляхта; він пророкував, що наділення простолюду такими правами ні до чого доброго не приведе, але робив своє. І важко було дорікати йому за це похмурої зимової пори, коли кожного мучила непевність, нудьга й чекання.

Однак поволеньки стало дедалі більше князівських хоругов стягатися до Збаража, що провіщало на весну війну. Це декому додало отухи. Приїхав серед інших із гусарською хоругвою Скшетуського і пан Підбип’ята. Він привіз вісті про немилість, у якій залишався при дворі князь, про смерть пана Януша Тишкевича, воєводи київського, на місце котрого, на загальну думку, мали призначити Киселя, і, нарешті, про тяжку хворобу, що прикувала до ліжка у Кракові коронного стражника пана Лаща. Про війну пан Підбип’ята чув від самого князя, що поновиться вона тільки з крайньої необхідності, бо комісарів було відправлено до козаків із наказом іти на будь‑які поступки. Розповідь пана Підбип’яти рицарство Вишневецького зустріло з люттю, а пан Заглоба пропонував подати до суду протест і заснувати конфедерацію, бо, як він сказав, не хоче, щоб його труди під Старокостянтиновом пропали марно.

Так, за обговоренням новин, у тривогах і сумнівах минув лютий і добігав уже половини березень, а від Скшетуського так нічого й не було.

Володийовський ще дужче став наполягати на від’їзді.

– Вже не князівну, а Скшетуського нам шукати треба, – казав він.

Тим часом виявилося, що пан Заглоба мав слушність, одкладаючи від’їзд із дня на день: наприкінці березня із листом, адресованим Володийовському, прибув із Києва козак Захар. Пан Міхал негайно викликав Заглобу, а коли вони замкнулися з посланцем в окремій кімнаті, Володийовський, відірвавши печатку, прочитав таке:

– «Понад Дністром аж до Ягорлика не знайшов я жодних слідів. Гадаючи, що князівну сховано в Києві, пристав я до комісарів, із якими дійшов до Переяслава. Звідти, діставши несподівано дозвіл від Хмельницького, прибув до Києва і шукаю її всюди, у чому мені допомагає сам митрополит. Наших тут безліч – ховаються у міщан і по монастирях, але, боячись черні, нічим себе не виказують, тому шукати важко. Господь мене на всьому шляху провадив і не лише оберіг, а й прихилив до мене Хмельницького, тож сподіваюся, що він і далі мені допомагатиме і змилується наді мною. Ксьондза Муховецького прошу відправити молебень, на якому і ви за мій успіх помоліться. Скшетуський».

– Хвала Господові Предвічному! – вигукнув Володийовський.

– Тут іще постскриптум, – мовив Заглоба, заглядаючи через плече пана Міхала.

– Правда! – відповів малий рицар і прочитав далі:

– «Листа цього вручить осавул миргородського куреня, котрий шанобливо мною опікувався, коли я на Січі в неволі був, і тепер у Києві мені допомагав, і листа доправити зголосився, ризикуючи життям; подбай про нього, Міхале, аби йому нічого не бракувало».

– Принаймні хоч один порядний козак знайшовся! – сказав Заглоба, подаючи Захарові руку.

Старий потиснув її без тіні приниження.

– Будь певен, дістанеш винагороду, – пообіцяв малий рицар.

– Він сокіл у – відповів козак, – я його люблю у я не для грошей тутки прийшов.

– І гордості тобі, бачу, не позичати, не один би шляхтич позаздрив, – вів далі Заглоба. – Не всі серед вас звірі, не всі! Та це байдуже! То, кажеш, пан Скшетуський у Києві?

– Атож.

– А в безпеці, бо чував я, що чернь там розгулює?

– Він у полковника Донця мешкає. Йому нічого не заподіють, бо наш батько Хмельницький під страхом смерті наказав Донцеві берегти його як зіницю ока.

– Дива та й годі… Чого це Хмельницький так полюбив Скшетуського?

Він його давно любить.

– А казав тобі пан Скшетуський, що шукає у Києві?

– Як це не казав, коли він знає, що я йому друг! Ми і вкупі шукали, і нарізно, тож як було не сказати?

– Але й досі не знайшли?

– Не знайшли. Ляхів там іще до смутку, і всі ховаються, один про одного нічого не знає – спробуй знайти. Ви чули, що там чернь мордує, а я це бачив: не тільки ляхів ріжуть, а й тих, хто їх ховає, навіть ченців і черниць. У монастирі Миколи Доброго знайшли дванадцять ляшок, то їх укупі з черницями димом у келії задушили. Через день кидають клич вулицею і ловлять, спіймають і в Дніпро… Ой! Скількох уже там потопили…

– То, може, і її замордували?

– Може, й так.

– Ні, ні! – перебив його Володийовський. – Якщо вже її Богун туди спровадив, то це безпечне місце.

– Де, як не в монастирі, найбезпечніше, а й там знаходять.

– Ух! – вигукнув Заглоба. – То ви, Захаре, думаєте, що вона могла загинути?

– Не знаю.

– Либонь, Скшетуський не втрачає надії, – вів далі Заглоба. – Бог послав йому тяжкі спитки, та колись і втішити має. А ви, Захаре, давно з Києва?

– Ой давно, пане. Я вийшов, коли комісари через Київ назад верталися. Багацько ляхів із ними тікати хотіло і бігли, нещасні у хто як міг, по снігах, по кучугурах, через ліси, до Білогородки, а козаки доганяли їх і били. Багато втекло, багато забили, а декого пан Кисіль викупив за всі гроші, що мав.

– О, собачі душі! То ви, кажете, з комісарами їхали?

– З комісарами аж до Гущі, а звідти до Острога. А далі вже сам ішов.

– А ви давно знаєте пана Скшетуського?

– На Січі я його зустрів пораненого, а потім виходив і полюбив, як дитину рідную. Я старий, і мені нема кого любити.

Заглоба гукнув слугу й наказав подати меду і чогось м’ясного. Посідали вечеряти. Захар їв жадібно, він був здорожений і голодний, потім занурив сиві вуса у темну рідину, випив, смачно прицмокнув і сказав:

– Славний мед.

– Ліпший за кров, яку ви п’єте, – відповів Заглоба. – А втім, я гадаю, вам, як чоловікові чесному і панові Скшетуському відданому, нема чого повертатися до бунтарів. Залишайтеся з нами! Тут вам добре буде.

Захар підвів голову.

– Я письмо віддав, а тепер піду. Я козак, мені з козаками, а не з ляхами брататися.

– І бити нас будете?

– А таки буду. Я січовик. Ми собі батька Хмельницького гетьманом обрали, а тепер король йому булаву і стяг прислав.

– От тобі й маєш, пане Міхале! – мовив Заглоба. – Не казав я тобі, що протестувати треба?

– Аз якого ви куреня?

– Із миргородського, але його вже нема.

– А що з ним сталося?

– Гусари пана Чарнецького під Жовтими Водами геть змели. Тепер я у Донця із тими, що лишилися. Пан Чарнецький справжній жовнір, він у нас у полоні, за нього комісари просили.

– І ми ваших полонених маємо.

– Так воно й мусить бути. У Києві казали, що найліпший наш молодець у ляхів у полоні, хоч дехто каже, він загинув.

– Хто такий?

– Ой, славний отаман. Богун.

– Богуна у поєдинку зарубано на смерть.

– А хто його зарубав?

– Он той рицар, – відповів Заглоба, показуючи на Володийовського.

Захарові, котрий саме перехиляв уже другу кварту меду, очі на лоба полізли й обличчя спаленіло; нарешті він пирснув, пустивши носом дві цівки, і перепитав, давлячись від сміху:

– Цей лицар Богуна вбив?

– Що, чорти б тебе взяли! – вигукнув, насупившись, Володийовський. – Цей посланець забагато собі дозволяє.

– Не гнівайся, пане Міхале, – заспокоїв Заглоба. – Чоловік він, видно, чесний, а що на етикеті не розуміється, так на те він і козак. З іншого боку, для вашої милості це велика честь, бо хто іще з таким непоказним виглядом здобув у житті стільки великих перемог? Статури ти кволої, але духом міцний. Я сам, пам’ятаєш, як після герцю витріщався на тебе, хоч увесь бій на власні очі бачив? Бо мені вірити не хотілося, щоб такий жевжик…

– Дай мені спокій, ваша милость! – буркнув Володийовський.

– Не я твій батько, тому не злись на мене. І все ж скажу тобі: я хотів би мати такого сина, і якщо твоя ласка, я всиновлю тебе і відпишу все своє багатство. Бо то не сором – мати великий дух у малому тілі. І князь не набагато більший за тебе, а сам Александр Македонський не годен бути йому зброєносцем.

– Не на тебе я злюся, – трохи лагідніше мовив Володийовський, – а на те, що нічого втішного із листа Скшетуського ми не довідалися. Що сам він над Дністром головою не наклав – хвалити Бога, але князівни досі не знайшов і хто поручиться, що знайде?

– Твоя правда! Але якщо Господь нашими стараннями допоміг йому Богуна спекатися і стількох небезпек, стількох пасток уникнути, та ще й у зачерствіле серце Хмельницького заронив іскру дивної любові до нашого приятеля, то не на те, щоб від страждань і журби він висох на скіпку. Якщо ти у всьому цьому, пане Міхале, руки провидіння не бачиш, розум твій тупіший від шаблі. А втім, слушно кажуть, що не можна мати всіх достоїнств одразу.

– Я одне бачу, – відповів, ворушачи вусиками, Володийовський, – що нам із тобою там робити нема чого, і треба сидіти тут, аж поки струхлявіємо до решти.

– Скорше я струхлявію, ніж ти, бо я від тебе старший; ну що ж – і ріпа трухлявіє, і солонина від старості гіркне. Подякуємо радше Богові за те, що всім нашим бідам щасливий кінець посилає. Чимало я натерпівся за князівну, далеко більше, ніж ти, і не набагато менше від Скшетуського, бо вона мені як донька, я б і рідної дужче не кохав. Кажуть навіть, що вона як дві краплі води на мене схожа, але я її і без того милую, і не бачив би ти мене ні веселим, ні спокійним, якби я не вірив, що скоро закінчаться усі її поневіряння. Завтра ж почну складати epithalamium[58], бо дуже гарні пишу вірші, тільки останнім часом віддав перевагу Марсові перед Аполлоном.

– Що зараз говорити про Марса! – гнівно відповів Володийовський. – Трясця б його взяла, того зрадника Киселя, і всіх комісарів із їхніми перемовами вкупі! Весною як двічі по два чотири укладуть мир. Пан Підбип’ята, котрий говорив із князем, каже те саме.

– Пан Підбип’ята так розуміється на політиці, як коза на перці. Він при дворі тільки за своєю вертихвісткою увивався і більше нічого не бачив. Дасть Бог, ще відіб’ють її в нього, та годі про це. Я не заперечую, що Кисіль зрадник, і про це знає уся Річ Посполита, а от щодо перемов, здається мені, надвоє баба ворожила.

Тут Заглоба звернувся до козака:

– А що там у вас, Захаре, кажуть: буде мир чи війна?

– До першої трави тихо буде, а навесні або нам погибель, або ляхівчикам.

– Утішся ж, пане Міхале, я теж чував, що чернь усюди готується до війни.

– Буде така війна, якої не бувало, – мовив Захар. – У нас кажуть, що й султан турецький прийде, і хан з усіма ордами, а наш приятель Тугай‑бей і взагалі додому не пішов, а стійбище неподалік розкинув.

– Утішся ж, пане Міхале, – повторив Заглоба. – І новому королеві теж напророчили, що усі роки його правління минуть у війнах; отож схоже, що простий чоловік іще довго не ховатиме шаблі в піхви. Зітремося ще ми в боях, як мітла від довгого замітання, – але така вже наша вояцька доля. А коли доведеться битися, тримайся ближче до мене, пане Міхале: чудові побачиш речі, дізнаєшся, як билися за давніх ліпших часів. Боже мій! Не ті вже люди, що були колись, і ти не такий, пане Міхале, хоч і сердитий у бою і Богуна зарубав.

– Справедливо кажете, пане, – підтвердив Захар. – Не тії тепер люде, що бували…

Відтак почав придивлятися до Володийовського і хитати головою:

– Але щоби цей лицар Богуна убив, ні, ні!..

Дата добавления: 2015-06-04