Розділ XXIIi

едве коні відпочили, рицарі помчали поворітьма так квапливо, що коли місяць зійшов над степом, вони були уже в околицях Студенки за Валадинкою. Попереду їхав пан Володийовський, пильно роздивляючись навсібіч, за ним, поруч із Геленою, Заглоба, а позаду всіх Жендзян. Він вів в’ючних коней і двох запасних, яких прихопив із Горпининої стайні.

У Заглоби рот не затулявся, та й справді було що розповісти князівні, котра, схована в глухому яру, не знала, що діється на світі. Тож старий шляхтич розказував, як вони її з самого початку шукати стали, як Скшетуський аж до Переяслава ходив шукати Богуна, не знаючи, що його покромсано, як, нарешті, Жендзян вивідав таємницю її схованки в отамана і привіз у Збараж.

– Боже милосердний! – вигукувала Гелена, звертаючи до місяця своє вродливе бліденьке личко, – то пан Скшетуський аж за Дніпро мене шукати ходив?

– До Переяслава, кажу тобі. І сюди напевно б із нами прибув, якби ми мали час по нього послати, та ми вирішили не гаючись їхати тебе виручати. Він іще не знає, що тебе визволено, і за душу твою щодня молиться, але ти вже його не жалій. Нехай іще трохи пожуриться – зате яку дістане нагороду!

– А я гадала, що всі про мене забули, і тільки про смерть Бога просила!

– Ми не лише про тебе не забули, а весь час думали про те, як би тобі на поміч прийти. Аж дивно подумати! Нехай там я голову сушив чи Скшетуський, це зрозуміло, але ж і он той рицар, що попереду їде, теж не щадив ні праці своєї, ні рук.

– Нехай же відборгуе йому Всевишній!

– Щось, певно, є у вас обох таке, що людей до вас приваблює, а Володийовському ти справді маєш бути вдячна: я тобі вже казав, як ми із ним удвох Богуна впорали.

– Пан Скшетуський мені ще в Розлогах чимало про пана Володийовського, як про свого найкращого приятеля, розказував…

– І слушно робив. Це велика душа в малому тілі. Зараз він, щоправда, трохи не при тямі – краса твоя, либонь, його вразила, але зачекай – оговтається і знову стане таким, як був! Ох і славно ми з ним гульнули на виборах у Варшаві!

– То вже є новий король?

– І про це ти, небого, не чула у своїй проклятій пустелі? Авжеж! Ян Казимир, його обрали ще минулої осені, уже восьмий місяць править. Велика невдовзі війна буде з бунтівним людом, але дай Боже, щоб нам у ній пощастило, бо князя Ієремію від усього усунули, а обрали інших, котрі на воєнному мистецтві так знаються, як теля на пирогах.

– А пан Скшетуський піде на війну?

– Справжній він воїн, і я не знаю, що ти зробиш, аби він не пішов. Ми з ним однакові: трохи запахне порохом – ніяка сила нас не зупинить. Ох і дали ми торік бунтівникам жару! Ночі не вистачить, щоб тобі розказати, як усе було… І тепер, звісно ж, підемо, але вже з легким серцем, бо найголовніше, що ми тебе, небогу, знайшли, бо без тебе і життя не в радість.

Князівна прихилила своє чарівне личко до Заглоби.

– Не знаю, за що ти мене, ваша милость, полюбив, але я теж, щиро кажу, люблю тебе не менше.

Заглоба аж засопів від задоволення.

– Так ти мене любиш?

– О, страх як люблю!

– Хай же тебе Бог береже, бо й мені на старість легше буде. Правда, буває, на мене жіночки ще накидають оком, що й у Варшаві на виборах сталося, Володийовський свідок! Але мене амури вже не хвилюють, нехай кров грає, а я, наперекір цьому, батьківськими почуттями задоволений буду.

Настало мовчання, тільки коні почали форкати одне за одним, аби подорожнім щастило.

– На здоров’я! На здоров’я! – відповіли вершники.

Ніч була ясна. Місяць дедалі вище підіймався у небо, всіяне миготливими зорями, і ставав меншим, блідішим… Притомлені бахмати сповільнили крок, та й вершників огортала втома. Володийовський перший зупинив коня.

– Час би й спочити, – мовив він. – Скоро розвидниться.

– Авжеж! – підтримав Заглоба. – Я куняю, і мені все здається, що у коня дві голови.

Але Жендзян вирішив, що перед відпочинком треба повечеряти. Він розпалив вогонь і, знявши з коня в’юки, заходився викладати із них запаси, передбачливо прихоплені в Ямполі з Бурляєвої комори: кукурудзяний хліб, м’ясні продукти, солодощі й волоське вино. Побачивши два шкіряні міхи із випуклими боками, у яких чулося приємне вуху булькання, пан Заглоба й забув про сон, інші теж залюбки взялися вечеряти. Припасів вистачило на всіх уволю, а коли всі наїлися досита, пан Заглоба, витерши полою уста, сказав:

– До смерті не перестану повторювати: незбагненні шляхи Господні! От ти вільна, моя милостива панно, а ми, втішені, сидимо собі тут sub love[61]і попиваємо Бурляєве винце. Угорське, звісно, краще, бо це шкірою відгонить, але в дорозі й таке згодиться.

– Одне мене дивує, – промовила Гелена, – що Горпина так легко згодилася віддати мене вашим милостям.

Пан Заглоба глянув спершу на Володийовського, потім на Жендзяна і сильно закліпав.

– Згодилась, бо мусила. А зрештою, нема чого приховувати, бо це не соромно: ми їх обох із Черемисом порішили.

– Як це? – злякано спитала князівна.

– А ти хіба пострілів не чула?

– Чула, але подумала, що це Черемис стріляє.

– Не Черемис то був, а оцей пахолок, котрий навиліт чаклунку прошив. Нечистий у ньому сидить, це правда, але він не міг учинити інакше, бо чаклунка – чи то відчувши щось, чи просто собі – наполягла, що поїде з нами. А як ми могли це дозволити – вона б відразу збагнула, що ми не в Київ їдемо. От він її й застрелив, а я зарубав Черемиса. Справжній був monstrum[62]африканський, і я сподіваюся, що Бог мене за це не покарає. Мабуть, і в пеклі чорти матимуть із ним клопіт. Перед самим від’їздом із яру я поїхав уперед і повідтягав тіла з дороги, щоб ти не злякалася трупів і не мала це за недобрий знак.

А князівна на це:

– Чимало я близьких людей у ці страшні часи неживими бачила, щоб убитих боятися, але все‑таки воліла б крові за собою не лишати, аби нас Бог за неї не покарав.

– Не гідно рицаря було так чинити, – різко мовив Володийовський, – тому я й не доклав до цього рук.

– Що тепер, добродію мій, про це сперечатися, – озвався Жендзян, – коли інакше не виходило. – Якби кого хорошого поклали, інша річ, а то ж богопротивна сила! Я сам бачив, як ця чаклунка із чортами змовлялася. Не цього якраз мені жаль!

– А про що ж ти, ваша милость, жалієш? – запитала князівна.

– Богун мені казав, що там закопані гроші, а їхні милості так квапилися, що ніколи було відкопати, хоч місце біля млина я знаю. А ще мені серце крається, що ми стільки всякого добра лишили у тій світлиці, де мешкала панна.

– Бач, якого слугу матимеш! – сказав князівні Заглоба. – Крім свого пана, з самого чорта шкуру злупив би і собі на комір поставив.

– Дасть Бог, пане Жендзяне, не доведеться твоїй милості на мою невдячність нарікати, – пообіцяла Гелена.

– Дякую покірно вашій милості, панно! – відповів нахолок, цілуючи їй руку.

Увесь цей час Володийовський сидів мовчки, попиваючи з бурдюка вино й удавано насупившись, аж поки невластиве йому мовчання привернуло увагу Заглоби.

– А пан Міхал, – зауважив він, – ледве докине якесь слово. І звернувся до Гелени: – Казав я, що краса твоя відібрала у нього розум і мову?

– Лягав би ти краще спати, добродію, попереду цілісінький день, – відповів, збентежившись, малий рицар і швидко заворушив вусиками, ніби заєць, коли хоче чимось похвалитися.

Але старий шляхтич мав слушність. Від незвичайної вроди князівни малий рицар і досі був ніби причмелений. Дивився він на неї, дивився, а в душі себе питав: чи можливо, щоб по землі ходило таке диво? Чимало він бачив у житті красунь: вродливі були панни Анна і Барбара Збаразькі, дивну вроду мала й Ануся Борзобогата, розкішні були і панна Жукувна, до якої залицявся Розтворовський, і Вершулова Скоропадська, і Боговитянка, але жодна з них не могла зрівнятися із цією чудовою степовою квіткою. З ними бував пан Володийовський і жвавий, і балакучий, а тепер, дивлячись на ці оксамитні, ласкаві, млосні очі, на їхні шовковисті торочки, тінь від яких падала аж на обличчя, на розсипане по плечах і спині, як квіти гіацинта, волосся, на стрункий стан, на високі груди, що ледь гойдалися від дихання, од яких линуло звабливе тепло, на лілейну білизну обличчя і трояндові щоки, на малинові вуста, – дивлячись на усе це, пан Володийовський просто слова вимовити не міг і, що найгірше, самому собі здавався незграбним, недоумкуватим і, головне, малим, таким малим, аж смішно було. «Вона княжна, а я хлопчик!» – думав він із гіркотою і радий був би, аби зараз сталася якась пригода, аби із темряви з’явився якийсь велетень – тільки тоді пан Міхал показав би, що не такий він уже й малий, як здається! Допікало його й те, що пан Заглоба, задоволений, певно, що його названа дочка так легко рве очі, щохвилі гмукав, і вже починав глузувати, і підморгував страшенно.

А Гелена тим часом сиділа біля багаття, освітлена рожевим полум’ям і білим місяцем, – розкішна, спокійна і дедалі вродливіша.

– Визнай, пане Міхале, – сказав уранці пан Заглоба, коли вони на хвильку залишилися самі, – що другої такої дівчини немає в усій Речі Посполитій. Якщо ти ще одну таку покажеш, дозволю тобі назвати мене гультяєм і impariatem[63]витримаю спокійно.

– Не заперечую, добродію… – відповів малий рицар. – Диво це рідкісне, незвичайне, я досі такого ще не бачив. Навіть мармурові статуї богинь, що, мов живі, стоять у палаці Казановських, не можуть із нею зрівнятися. Тепер я розумію, чого найкращі мужі голови за неї ладні покласти, – вона того варта.

– А я тобі про що? – вигукнув Заглоба. – Бігме, не збагну, коли вона краща – уранці чи ввечері? Вона увесь час свіжа, мов троянда. Я тобі казав, що колись і сам був красенем незвичайним, але й тоді їй вродою поступався, хоч дехто каже, що вона на мене як дві краплі води схожа.

– Іди, ваша милость, до лиха! – закричав малий рицар.

– Не гнівайся, пане Міхале, бо вже й так надто грізним здаєшся. Поглядаєш на неї, як цап на капусту, а сам насуплений. Я ладен заприсягтися, що тебе завидки беруть, але не для пса ковбаса.

– Тьху! – сплюнув Володийовський! – І не соромно вашій милості на старості літ глупства правити?

– А чого ж ти супишся?

– Бо ти, добродію, гадаєш, що уже все лихо позаду і ми цілком у безпеці, а як на мене, ще добре поміркувати треба, як одного уникнути, а друге обминути. Дорога ще попереду довга, і тільки Бог знає, що нас може спіткати, бо ті краї, куди ми їдемо, вже досі мають бути у вогні.

– Коли я її в Розлогах у Богуна викрав, гірше було, бо ззаду за нами гналися, а попереду був бунт. І все одно я через усю Україну, як через вогняне кільце, пройшов і дістався аж до Бара. А навіщо ж, скажи, голова на в’язах? У найгіршому разі, до Кам’янця не так далеко.

– Ба! Туркам і татарам до нього не далі.

– Що ти мені, ваша милость, розказуєш!

– А те, що є, і ще раз кажу: варто над цим поміркувати. Кам’янець нам ліпше обійти і просто на Бар рушити, бо козаки пірначі шанують, а з черню ми собі зарадимо, а от як нас бодай один татарин запримітить – тоді вже все! Я їхнього брата давно знаю, і знаю, що попереду чамбула з птахами і вовками йти – це зовсім не те, що на нього наткнутися: отут уже й я нічого не вдію.

– Твоя взяла, ходімо до Бара чи кудись у ті краї, а камянецькі липки і черемиси нехай у своїх караван‑сараях поздихають! Ваша милость іще не знає, що Жендзян і у Бурляя взяв пірнач. Тепер ми можемо з козаками хоч щодня гуляти. Найгіршу пустелю ми вже проїхали, далі, хвалити Бога, заселений край. Треба б подумати й про те, щоб після вечірнього удою залишитися переночувати на хуторах – для дівчини це і зручніше, і пристойніше. Але мені здається, пане Міхале, що надто вже ти усе в чорних тонах бачиш. Якого дідькаї Невже троє таких хлопців, троє бравих – скажу не лестячи ні собі ні вам – молодців не дадуть собі ради у степу? Поєднаємо нашу хитрість із твоєю шаблею і гайда! Нічого кращого ми не придумаємо. Жендзян Бурляїв пірнач має, а це найголовніше, бо Бурляй тепер усім Поділлям править. Нам би тільки за Бар дістатися, а там уже Ланцкоронський із кварцяними хоругвами стоїть. Уперед, пане Міхале, не гаймо часу!

І помчали вони, не гаючи часу, степом на північний захід так швидко, як тільки могли їх коні нести. Під Могилевом погустішали заселені місця, тож увечері неважко було знайти хутір або село, у яких вони зупинялися переночувати, але рум’яні вранішні зорі заставали їх завше уже в сідлі. На щастя, літо видалося сухе, дні спекотні, ночі росяні, а ранками увесь степ сріблився, наче вкритий інеєм. Вітер висушив розлиті води, річки увійшли в береги, і вершники легко їх долали.

Якийся час їхали проти течії Лозової, затримавшись трохи довше на відпочинок у Шаргороді, де стояв козацький полк – один із тих, якими командував Бурляй. Там зустріли Бурляєвих посланців, і серед них сотника Куну, котрий бенкетував із ними в Ямполі. Той трохи здивувався, що вони не через Брацлав, Райгород і Сквиру в Київ їдуть, але, зрештою, у нього не виникло жодної підозри, особливо коли Заглоба пояснив йому, що той шлях видався їм небезпечним через татар, котрих чекають із боку Дніпра. Куна, у свою чергу, розповів їм, що Бурляй послав його у полк оголосити про похід і що сам полковник з усіма ямпільськими військами і буджацькими татарами от‑от прибуде до Шаргорода, звідкіля відразу вирушить далі.

До Бурляя від Хмельницького прискакали гінці зі звісткою, що війна почалася, і з наказом іти на Волинь з усіма полками. Бурляй і сам давно уже рвався в Бар, він чекав тільки татарського підкріплення – під Баром бунтівникам останнім часом почало не щастити. Пан рейментарій Аанцкоронський, розгромивши велику кількість ватаг, захопив місто й розмістив у замку гарнізон. Там на бойовищі полягло кілька тисяч козаків, за них і хотів помститися старий Бурляй або принаймні відбити назад замок. Одначе, розповідав Куна, останній наказ Хмельницького іти на Волинь зашкодив намірам полковника, і облога Бара тепер відкладається, хіба що неодмінно наполягатимуть татари.

– А що, пане Міхале? – казав наступною дня Заглоба. – Бар недалеко, і я міг би там удруге князівну сховати, але хай йому грець, тому Бару! Я вже ні в Бар, ні в яку іншу фортецю не вірю відтоді, як у бунтівників завелося гармат більше, ніж у коронного війська. Мене непокоїть ось що: здається, навколо нас збираються хмари.

– Не лише хмари! – відповів рицар. – Буря за нами валить – татари і Бурляй, котрий, якщо нас дожене, буде вельми здивований, що ми не в Київ, а в протилежний бік поспішаємо.

– І з радістю нам іншу дорогу покаже. Хай йому спершу чорт покаже стежку, яка веде просто у пекло! Домовмося так, пане Міхале: бунтівникам я даватиму раду, а про татар нехай у тебе болить голова.

– Добре тобі – бунтівники нас за своїх мають, – відповів Володийовський. – А от із татарами одна рада: тікати якнайшвидше, щоб із пастки вискочити, поки не пізно. Добрих коней, якщо трапляться, дорогою треба купувати, аби свіжі завше були напохваті.

– У чересі пана Аонгіна і на це вистачить, а як не вистачить, у Жендзяна Бурляїв відберемо, – а тепер уперед!

І вони помчали ще швидше, аж піна виступила на боках у бахматів і, як снігові пластівці, падала на зелений степ. Переїхали Дерлу і Аадаву. В Бареку пан Володийовський купив нових бахматів, але старих не кинув – подаровані Бурляем жеребці були породисті, тому їх вирішили вести розсідланими. І знову рушили, роблячи дедалі коротшими зупинки і нічліги. Але всі почували себе чудово, навіть Гелена, хоч і втомлювалася дорогою, проте відчувала, що з кожним днем сил у неї прибуває. У яру вона вела замкнуте життя, майже не виходячи зі своєї золоченої світлиці, аби не зустрічатися із безсоромною Горпиною, не слухати її розмов і умовлянь – тепер же свіже степове повітря повертало їй здоров’я. Троянди розквітали у неї на щоках, від сонця обличчя присмагло, зате в очах з’явився блиск, і коли часом вітер куйовдив її волосся, відкриваючи чоло, можна було сказати: що за циганка така, найвродливіша ворожка або й циганська королівна широким степом їде – попереду квіти, позаду рицарі?..

Пан Володийовський поволі звикав до її незвичайної вроди, та оскільки мандрівка їх зближувала, він нарешті й звик. Тоді й дар мови до нього вернувся, і веселість. Часто, їдучи поруч неї, він розповідав про Лубни, а найбільше про своє зі Скшетуським приятелювання, бо завважив, що про це вона радо слухає. Іноді він дражнив її, кажучи:

– Слухай‑но, я ж Богунів приятель і до нього тебе, мила панно, везу.

А вона, ніби страх як злякавшись, складала руки і ну тоненьким голосом благати:

– Не роби цього, лютий рицарю, ліпше зарубай відразу.

– Ні, я таки це зроблю! – відповідав суворий рицар.

– Зарубай! – повторювала князівна, мружачи свої чудові оченята і підставляючи йому шию.

А в малого рицаря мурашки починали бігати по крижах. «Ох і дівчина, як вино в голову б’є! – думав він. – Але не вп’юся я ним, бо чуже», – і шляхетний пан Міхал, стріпнувшись, пришпорював коня. Але тільки‑но він пірнав, як нурець, у високі трави, мурашки відразу ж мов рукою знімало і вся увага зверталася на дорогу: чи нема небезпеки, чи не збилися з дороги, чи не пахне якоюсь халепою? Тож, зіпнувшись у стременах, пан Володийовський виставляв лляні вусики над гойдливими хвилями трав і дивився, принюхувався, як татарин, що нишпорив у бур’яні в Дикому полі.

Пан Заглоба теж був у чудовому настрої.

– Тепер нам легше тікати, ніж тоді на Кагамлику було, коли ми, як собаки, висолопивши язики, на своїх двох тягли, – сказав він. – Горло у мене тоді так пересохло, що язиком можна було дошки стругати, а зараз, хвалити Бога, і вночі відпочити можна, і горло час від часу промочити є чим.

– А пам’ятаєш, ваша милость, як ти мене на руках через воду переносив? – нагадала Гелена.

– Скоро й ти, дай Боже дочекатися, когось на руках носитимеш: Скшетуський про це подбає!

– Хе‑хе, – сміявся Жендзян.

– Облиш, ваша милость, прошу тебе, – шепотіла князівна, зашарівшись і опускаючи очі.

Отак вони розмовляли собі в степу, аби збавити час у дорозі. Нарешті за Бареком і Йолтушковом почалися місця, де на кожному кроці зустрічалися свіжі сліди, залишені війною. Тут досі розбійничали озброєні зграї, тут же недавно палив і вбивав пан Ланцкоронський, котрий лише кільканадцять днів тому відступив до Збаража. Від тутешніх жителів наші подорожні довідалися також, що Хмельницький із ханом вирушили з усіма силами на ляхів, а радше, на рейментарів, чиї війська бунтуються, бажаючи служити тільки під булавою князя Вишневецького. При цьому всі передрікали, що тепер уже на когось прийде погибель: або на ляхів, або на козаків, коли батько Хмельницький зустрінеться з Яремою.

Тим часом увесь край був ніби у вогні. Всі хапалися за зброю і йшли на північ, аби з’єднатися з Хмельницьким. З низу Дністра валив Бурляй з усією раттю, а дорогою вливалися у неї нові й нові загони із гарнізонів, постоїв і пасовиськ, бо всюди надійшов наказ виступати. Йшли сотні, хоругви, полки, а поряд текла бурхливим потоком чернь, озброєна ціпами, вилами, ножами, списами. Конюхи й чабани покидали свої коші, хуторяни – хутори, пасічники – пасіки, дикі рибалки – свої придністровські очерети, мисливці – бори. Села, містечка й міста порожніли. У трьох воєводствах по селах лишилися тільки старі жінки та діти, бо навіть молодиці пішли за козаками на ляхів. А водночас зі сходу наближався з усіма головними силами Хмельницький, як зловісна буря змітаючи на своєму шляху великі й малі замки, вимордовуючи недобитків від минулих походів.

Проминувши Бар, що викликав у князівни сумні спогади, наші подорожні виїхали на старий тракт, який вів через Латачів і Проскурів на Тарнопіль і далі аж до Львова. Тут вони дедалі частіше зустрічали то рівні вервечки возів, то загони піхоти і козацької кінноти, то селянські ватаги, то вкриті хмарою куряви незліченні стада волів, яких гнали на харч козацьким і татарським військам. На дорозі тепер стало небезпечно, бо вершників раз у раз питали: хто такі, звідки й куди їдуть. Козацьким сотникам Заглоба показував тоді Бурляїв пірнач і казав:

– Ми Бурляєві посланці, молодицю Богунові веземо. Побачивши пірнач грізного полковника, козаки зазвичай розступалися, тим паче, що кожен розумів: раз Богун живий, то де йому ще бути, як не біля військ рейментарів під Збаражем або Старокостянтиновом. Проте далеко важче було подорожнім із черню, з дикими ватагами затурканих пастухів, котрі ніколи не вихмелялися і не мали ніякого поняття про знаки, що їх видавали полковники для безпечного проїзду. Якби не Гелена, цей напівдикий народ мав би За– глобу, Володийовського і Жендзяна за своїх, і до того ж старших, як уже не раз бувало, але Гелена привертала увагу кожного не лише своєю статтю, а й незвичайною вродою – через це й виникали небезпеки, долати які вдавалося з великими труднощами.

Тож часом пан Заглоба показував пірнач, а часом пан Володийовський – зуби, і не один труп лишився за ними. Кілька разів тільки прудконогі Бурляєві скакуни рятували їх від тяжкої біди – подорож, що почалася так щасливо, з кожним днем ставала дедалі важчою. Гелена, хоч натура й мужня, від постійної тривоги і безсонних ночей почала нездужати і справді скидалася на бранку, яку силоміць везли у ворожий стан. Пан Заглоба з Володийовським, як могли, намагалися її розважити: старий шляхтич у поті чола придумував нові й нові фортелі, а малий рицар відразу їх виконував.

– Тільки б нам проминути цей мурашник, що попереду, – казав малий рицар, – і в Збараж дістатися, поки Хмельницький із татарами не зайняли усіх околиць.

Він довідався дорогою, що рейментарі зібралися у Збаражі й тут готуються оборонятись, – тому наші подорожні туди й квапилися, слушно сподіваючись, що й князь Ярема зі своєю дивізією до рейментарів прибуде, тим паче що частина його сил, і значна, завше у Збаражі мала locum[64]. Тим часом вони уже були під Проскуровом. На тракті стало помітно вільніше – за якихось десять миль звідси стояли коронні хоругви, тому козацькі ватаги підходити близько не сміли, воліючи чекати на безпечній відстані, поки з одного боку підійде Бурляй, а з другого Хмельницький.

– Лише десять миль! Лише десять миль! – повторював, потираючи руки, пан Заглоба. – Тільки б добратися до першої хоругви, а там уже й до Збаража спокійно дістанемось.

Пан Володийовський, одначе, вирішив знову запастися у Проскурові свіжими кіньми, бо ті, що їх купили у Бареку, геть пристали, а Бурляєвих треба було приберегти про чорний день. Така передбачливість стала необхідною, відколи пішла чутка, що Хмельницький уже під Старокостянтиновом, а хан з усіма ордами валить від Пилявців.

– Ми з князівною залишимося тут, нам на базарному майдані ліпше не показуватися, – сказав малий рицар Заглобі, коли вони під’їхали до покинутого будинку, що стояв за дві версти від міста, – а ти, ваша милость, розпитай у городян, чи не продасть хто коней або, може, замінить. Уже вечоріє, але нам їхати цілу ніч.

– Я скоро повернуся, – мовив пан Заглоба.

Він поскакав у бік міста, а Володийовський звелів Жендзянові відпустити підпруги на сідлах, щоб бахмати могли відпочити, сам же відвів князівну в кімнату, попрохавши її випити вина і подрімати.

– Хотілося б до світанку ці десять миль подолати, – сказав він їй, – а тоді всі відпочинемо.

Тільки‑но він приніс бурдюки з вином і харчі, як надворі застукотіли копита.

Малий рицар виглянув у вікно.

– Пан Заглоба вже повернувся, – повідомив він, – певно, не дістав коней.

Цієї ж миті двері розчинилися, і в них з’явився пан Заглоба – блідий, аж синій, спітнілий, задиханий.

– На коней! – вигукнув він.

Пан Міхал був надто досвідченим вояком, аби в таких випадках не гаяти часу на розпитування. Він не схотів навіть витрачати його на те, щоб урятувати бурдюк із вином (його все‑таки прихопив пан Заглоба), а чимшвидше підхопив князівну, вивів її на подвір’я і посадив у сідло; глянувши, чи підтягнуті підпруги, наказав:

– Уперед!

Зацокотіли копита, і невдовзі вершники і бахмати, ніби вервечка привидів, зникли у темряві.

Довго мчали без відпочинку, аж коли від Проскурова од’їхали майже на милю і морок перед сходом місяця так погустішав, що будь‑яка погоня стала неможливою, пан Володийовський, під’їхавши до Заглоби, спитав:

– Що сталося?

– Постривай, пане Міхале, постривай! Дай відсапнути! Ух, мені мало ніг не відібрало…

– Але що ж усе‑таки сталося?

– Сатана власного персоною, кажу тобі, сатана або змій, якому одну голову утнеш, друга виростає.

– Та говори, ваша милость, до пуття!

– Я Богуна на базарному майдані бачив.

– А з тобою, ваша милость, усе гаразд?

– На базарному майдані бачив його на власні очі, а при ньому п’ятеро чи шестеро людей, полічити я не встиг, бо в мене мало ніг не відібрало… Смолоскипи над ним тримали… Мені здається, що нам наче біс який ся поперек дороги стає. Ні, не вірю я більше у щасливий кінець нашого починання… Чи він безсмертний, цей диявол, чи що? Не кажи про це Гелені… О Господи! Ти його, добродію, зарубав, Жендзян виказав… О ні! Він живісінький, на волі та ще й поперек дороги лізе. Ух! О Боже, Боже!… Віриш, пане Міхале, ліпше spectrum на цвинтарі побачити, аніж його. І щастить же мені, на лиху годину, що саме його всюди перший зустрічаю! Псу всадити б у горло таке щастя! Невже, опріч мене, нема на світі людей? Нехай він іншим попадається! Ні, завжди мені й мені!

– А він бачив вашу милость?

– Якби бачив, тобі б, пане Міхале, мене вже не бачити. Цього ще тільки бракувало!

– Добре було б знати, – сказав Володийовський, – за нами він женеться чи до Горпини на Валадинку їде, сподіваючись нас дорогою перехопити?

– Мені здається, на Валадинку.

– Так, мабуть, і є. Тоді ми їдемо в один бік, а він у другий, і тепер уже не миля між нами, а дві, а за годину п’ять буде.

Поки він про нас дорогою довідається і назад поверне, ми у Жовкву, а не те що у Збараж, дістанемось.

– Ти так гадаєш, пане Міхале? Ну, хвалити Бога. Ніби бальзам пролив на душу! Але скажи мені, як могло статися, що цей гицель на волі, якщо його Жендзян влодавському комендантові у руки видав?

– Просто втік.

– Тоді таким комендантам треба голови стинати! Жен– дзяне! Гей, Жендзяне!

– Що таке, добродію? – спитав пахолок, притримавши коня.

– Ти кому Богуна виказав?

– Панові Реговському.

– А хто він такий, цей пан Реговський?

– Велике цабе, поручик панцирних військ із королівської хоругви.

– А бодай тобі! – вигукнув, плеснувши в долоні, Володийовський. – Тепер я все зрозумів! Пам’ятаєш, ваша милость, як пан Лонгінус розповідав нам про неприязнь між панами Скшетуським і Реговським? Реговський цей пана Ааща, стражника, родич і за його ганьбу затаїв odium[65]до пана Скшетуського.

– Розумію! Розумію! – закричав пан Заглоба. – Це він на злість відпустив Богуна. Але це кримінал, тут плахою пахне. Я перший покваплюся з доносом!

– Дай Боже з ним зустрітися, – пробурмотів пан Міхал, – тоді й до трибуналу не дійде.

Жендзян досі не збагнув, про що йдеться, і, відповівши Заглобі на запитання, знов поїхав уперед до князівни.

Тепер вони їхали спроквола. Зійшов місяць, туман, який звечора піднявся над землею, спав – ніч стала ясною. Володийовський заглибився у свої думи. Заглоба ще певний час приходив до тями від пережитого. Нарешті він сказав:

– Ох, непереливки доведеться й Жендзянові, попадись він тепер у руки Богунові!

– Скажи йому, ваша милость, цю новину, нехай перепудиться, а я тим часом із княжною поїду, – відповів малий рицар.

– Гаразд! Гей, Жендзяне!

– Ну що? – спитав пахолок, знову притримуючи коня.

Пан Заглоба порівнявся з ним і якусь мить помовчав, чекаючи, аж поки Володийовський із Князівною від’їдуть на достатню відстань, а потім сказав:

– Знаєш, що сталося?

– Не знаю.

– Пан Реговський відпустив Богуна на волю. Я бачив його у Проскурові.

– У Проскурові? Щойно? – спитав Жендзян.

– Авжеж. Ну як? Не злетів із сідла?

Місячне проміння падало просто на мизату фізіономію слуги, на якій пан Заглоба не побачив не лише страху, а навпаки, на превеликий свій подив, помітив сувору, навіть звірячу ненависть, таку саму, яка охопила хлопця тоді, коли він убивав Горпину.

– Он як! Та ти, здається, Богуна не боїшся? – спитав старий шляхтич.

– Добродію мій, – відповів хлопець, – якщо його пан Реговський відпустив, тепер мені самому знову доведеться шукати нагоди помститися за свою кривду і ганьбу. Адже я присягнув, що цього йому не подарую, і, якби не панну везти, негайно пустився б за ним навздогін: я свого не попущу! «Тьху! – подумав Заглоба, – волів би я цьому пахол– кові ніякої кривди не вчинити!»

Відтак, підстьобнувши коня, він за мить порівнявся з князівною і Володийовським. За годину мандрівники переправилися через Медведівку і в’їхали в ліс, що двома чорними стінами тягся від самісінького берега уздовж шляху.

– Ці місця я добре знаю, – мовив Заглоба. – Скоро цей бір кінчиться, за ним із чверть милі стелитиметься чисте поле, через яке проляже тракт із Чорного Острова, а потім будуть іще вищі бори, аж до Матчина. Якщо Бог допоможе, у Матчині застанемо вже польські хоругви.

– Пора вже настати спасінню! – буркнув Володийовський.

Якийся час вершники їхали мовчки по залитому яскравим місячним промінням битому шляху.

– Двоє вовків дорогу перебігли! – зненацька мовила Гелена.

– Бачу, – відповів Володийовський. – А он і третій!

Сіра тінь і справді промайнула трохи більш як за сто метрів від коней.

– Ой, четвертий! – скрикнула князівна.

– Ні, то козуля. Поглянь, мила панно: он друга, третя!

– Що за лиха година! – вигукнув пан Заглоба. – Козулі за вовками женуться! Світ, здається, догори ногами перевернувся.

– Їдьмо‑но швидше, – мовив занепокоєним голосом пан Володийовський. – Жендзяне! Ну ж бо з панною вперед!

Пахолок із князівною помчали, а Заглоба, нахилившись на скаку до вуха Володийовського, спитав:

– Що там іще, пане Міхале?

– Кепсько, – відповів малий рицар. – Бачив, ваша милость: звірі попрокидалися, із лігва спросоння зриваються серед ночі.

– Ой, леле! А що це означає?

– Це означає, що їх наполохали.

– Хто?

– Війська – козацькі або татарські – йдуть від нас по праву руч.

– А може, то наші хоругви?

– Ой ні, звірі зі сходу біжать, від Пилявців, тож, певно, татари ідуть широкою лавою.

– Утікаймо, пане Міхале, на милість Божу!

– Іншої ради й немає. Ех, якби не було з нами князівни, підкралися б ми до самісіньких чамбулів і поцупили б парочку бусурманів, але з нею… Кепсько доведеться, якщо вони нас помітять.

– Бійся Бога, пане Міхале! А може, у ліс звернемо за тими вовками?

– А що це дасть? Не доженуть відразу, увесь край наводнять перед нами – як потім виберемося?

– А щоб їх грім побив! Цього нам тільки бракувало! А чи не помиляєшся ти, пане Міхале? Адже вовки зазвичай за кошем тягнуться, а не перед ним біжать.

– Ті, що обабіч, збираються з усієї околиці й за кошем тягнуться, а ті, що попереду, лякаються і тікають. От поглянь, ваша милость, праворуч: поміж деревами заграва сходить!

– Ісусе Назаретський, Царю іудейський!

– Тихо, ваша милость!.. Цей ліс колись кінчиться?

– От‑от закінчиться.

– А далі поле?

– Так. О Господи!

– Тихо, ваша милость!.. А за полем другий ліс?

– Аж до Матчина.

– Добре. Аби тільки нас на цьому полі не догнали! Якщо доберемося щасливо до другого лісу – вважай, ми вдома. А тепер їдьмо вкупі! Щастя, що князівна з Жендзя– ном на Бурляєвих конях.

Вони пришпорили коней і наздогнали Жендзяна з Геленою.

– Що то за заграва праворуч? – спитала князівна.

– Милостива панно! – відповів малий рицар. – Скажу тобі правду: це можуть бути татари.

– Боже праведний!

– Не тривожся, мила панно! Головою присягаюся, що ми від них утечемо, а в Матчині наші хоругви.

– Ради Бога! Тікаймо! – мовив Жендзян.

Усі замовкли і помчали як духи. Дерева почали рідшати, ліс закінчувався, і заграва трохи пригасла. Раптом Гелена обернулася до малого рицаря.

– Милостиві панове! – сказала вона. – Присягніть, що живою мене їм у руки не віддасте!

– Не віддамо! – відповів Володийовський. – Присягаюся життям!

Ледве він договорив, як вони вискочили з лісу в поле, а радше, у степ, що простягався приблизно на чверть милі, на протилежному кінці якого знову чорніла смужка лісу. Цей простір, зусібіч відкритий, сріблився у місячному сяйві, і було на ньому все видно як удень.

– Це найгірший шмат дороги! – прошепотів Заглобі Володийовський, – бо якщо вони у Чорному Острові, неодмінно вийдуть на цю прогалину поміж лісами.

Заглоба нічого не відповів, тільки міцніше стиснув ногами підпруги.

Вони були вже посеред поля, ліс на протилежному боці наближався, вимальовувався дедалі виразніше, як раптом малий рицар простяг руку на схід.

– Поглянь, ваша милость, – сказав він Заглобі. – Бачиш?

– Кущі якісь і зарості бачу вдалині.

– Ті кущі ворушаться! Пришпормо коней, бо тепер уже вони нас неодмінно помітять!

Вітер засвистів у вухах утікачів – рятівний ліс був ближче і ближче.

Зненацька з правого краю поля, звідки наближалася темна лавина, долинув спершу гул, схожий на шум морського прибою, а за мить повітря здригнулося від багатоголосого крику.

– Побачили! – заревів Заглоба. – Пси! Шельми! Дияволи! Вовки! Лайдаки!

Ліс уже був так близько, що втікачі, здавалося, відчували його свіже й холодне дихання.

Але й хмара татар ставала дедалі виразнішою; з її темного тіла почали проростати довгі пагони, ніби гігантська потвора випустила свої довгі мацаки і простягала їх до втікачів із неймовірною швидкістю. Чутке вухо Володийовського вже розрізняло окремі виїуки: «Алла! Алла!»

– У мене кінь спіткнувся! – крикнув Заглоба.

– Не біда! – відповів Володийовський.

Але в голові у нього одне за одним блискавицею пролітали запитання: що буде, як не витримають коні? Що буде, як котрийсь із них упаде? Це були породисті татарські бахмати, що мали залізну витривалість, але ж ішли вони від Проскурова і не встигли відпочити після шаленого бігу між містом і першим лісом. Можна було, щоправда, пересісти на запасних, але й ті були стомлені. «Що буде?» – думав пан Володийовський, і серце його забилося в тривозі – можливо, уперше в житті – не за себе він боявся, а за Гелену, котру за цю довгу подорож полюбив як рідну сестру. Він добре знав, що татари, пустившись у погоню, скоро не відстануть.

– Ну й нехай женуться, Гелени їм не бачити! – мовив він сам до себе і зціпив зуби.

– У мене кінь спіткнувся! – удруге крикнув Заглоба.

– Не біда! – повторив Володийовський.

Тим часом вони в'їхали у ліс. Їх поглинула темрява. Але поодинокі татарські вершники були від них уже за кількасот кроків.

Проте малий рицар уже знав, як учинити.

– Жендзяне! – крикнув він. – Звертай із панною зі шляху на першу ж стежку.

– Гаразд, добродію мій! – відповів пахолок.

Малий рицар обернувся до Заглоби:

– Приготуй пістолі!

Водночас, ухопившись рукою за вуздечку Заглобиного коня, почав стримувати його біг.

– Що ти робиш?! – вигукнув шляхтич.

– Нічого! Притримуй, ваша милость, коня.

Відстань між ними і Жендзяном, котрий утікав із Геленою, дедалі збільшувалася. Нарешті вони дісталися місця, де битий шлях круто звертав на Збараж, а прямо йшла вузька лісова стежина, наполовину схована галуззям. Жендзян повернув на неї, і за хвилину вони з Геленою зникли у гущині й темряві.

Тим часом Володийовський зупинив свого коня і Заглобиного.

– Боже милосердний! Що ти робиш? – заревів шляхтич.

– Затримаємо погоню. Інакше князівни не врятувати.

– Ми загинемо!

– Ну й нехай. Стань, ваша милость, на узбіччя. Сюди! Сюди!

Обидва причаїлися у темряві під деревами. Тим часом страшний тупіт татарських бахматів наближався, аж увесь ліс гудів, як під бурю.

– От і кінець настав! – мовив Заглоба і підніс до рота бурдюк із вином.

Він пив і пив не відриваючись. Нарешті зупинився, тріпнувши головою.

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! – вигукнув він. – Я готовий умерти!

– Стривай! Стривай! – сказав Володийовський. – Троє вперед вирвалися – цього я й хотів!

І справді, на освітленому місяцем битому шляху з’явилося троє вершників: певно, під ними були найкращі бахмати, яких в Україні називали вовкодавами, бо в бігові вони наздоганяли вовків. За двісті‑триста кроків від них мчали ще кільканадцять вершників, а далі все густо збите стадо ординців.

Коли перші троє порівнялися із засідкою, прогриміли два постріли, після чого Володийовський кинувся, як рись, на середину шляху і на млі ока, перш ніж пан Заглоба устиг глянути й збагнути, що сталося, третій татарин упав ніби громом уражений.

– На коней! – крикнув малий рицар.

Пан Заглоба не дозволив собі двічі повторювати, і за мить вони вже мчали шляхом як два вовки, за якими женеться запекла собача зграя. Тим часом наспілі ординці оглянули трупи і, визнавши, що переслідувані вовки здатні загризти на смерть, трохи притримали коней, чекаючи своїх товаришів.

– Бачиш, ваша милость! – мовив Володийовський. – Я знав, що вони зупиняться!

Але виграли рицарі лише кількасот метрів: погоня урвалася ненадовго, тільки тепер татари бігли великою купою і поодинці вперед не виривалися.

Проте коні втікачів були зморені довгою дорогою і бігли дедалі повільніше. Особливо стомився Заглобин кінь, що ніс на собі такий тягар, – він знову почав спотикатися. У старого шляхтича рештки волосся стали сторчма на думку, що буде, як упаде кінь.

– Пане Міхале, найдорожчий мій, не кидай мене! – розпачливо вигукував він.

– Не турбуйся, не покину! – відповідав малий рицар.

– Щоб цього коня вовки…

Не встиг він договорити, як перша стріла продзижчала у нього над вухом, а за нею, ніби жуки і бджоли, задзижчали, засвистіли, загули інші. Одна пролетіла так близько, що мало не зачепила оперенням Заглобиного вуха.

Володийовський обернувся і знову двічі вистрелив по переслідувачах із пістоля.

Та ось кінь пана Заглоби спіткнувся так сильно, що ледве не зарився мордою в землю.

– Боже праведний, у мене кінь падає! – крикнув розпачливим голосом шляхтич.

– Стрибай із сідла і в ліс! – заревів Володийовський.

Сказавши це, він зупинив і свого коня, зіскочив, і за хвилю вони із Заглобою зникли у темряві.

Але маневр цей помітили косуваті татарські очі, й кілька десятків бусурман, теж зіскочивши з коней, пустилися навздогін за втікачами.

Галуззя зірвало з голови у Заглоби шапку, било його по обличчю, чіплялося за жупан, але шляхтич, узявши ноги в руки, мчав, ніби скинув із себе років тридцять. Часом він падав, але, підвівшись, летів іще швидше, сопучи як ковальський міх, аж поки скотився у глибоку яму від вивернутого з корінням дерева і відчув, що звідси вже не вилізе: він геть знесилився.

– Де ви, ваша милость? – тихо покликав Володийовський.

– Тут, у ямі. Гаплик мені. Рятуйся ти, пане Міхале.

Але пан Міхал, ані на мить не вагаючись, стрибнув до нього у яму і поклав руку йому на уста.

– Тихо, ваша милость! Може, вони повз нас проскочать! А ні, будемо оборонятися.

Тим часом татари наблизилися. Одні із них справді проскочили мимо, гадаючи, що втікачі побігли далі, другі йшли поволі, обмацуючи дерева й розглядаючись навсібіч.

Рицарі затамували дух. «Упав би сюди котрийсь із них, – у розпачі подумав Заглоба, – я б йому показав!..»

Та ось у всі боки посипалися іскри – татари почали викрешувати вогонь…

Спалахи освітлювали дикі вилицюваті обличчя з випнутими губами, що роздмухували трут. Певний час татари, схожі на зловісні лісові привиди, бродили довкола за кілька десятків кроків від ями і підступали дедалі ближче.

Та ось якийся дивний шум, звуки і нерозбірливі окрики почали долинати з битого шляху, будячи приспані лісові глибини.

Татари перестали кресати й застигли як укопані. Пальці Володийовського впилися у Заглобине плече.

Крики дужчали, зненацька спалахнули червоні вогники й водночас із цим пролунали мушкетні залпи – один, другий, третій, а за ними вигуки: «Алла!», дзвін шабель, кінське іржання. Тупіт коней змішався із зойками – на шляху кипіла битва.

– Наші! Наші! – крикнув Володийовський.

– Бий! Убивай! Мордуй! Січи! Ріж! – ричав Заглоба.

Ще мить – і повз яму пробігли у страшному переполосі кілька десятків татар, які тепер щодуху мчали до своїх. Пан Володийовський, не витримавши, кинувся навздогін – він мчав за ними по п'ятах серед гущини й темряви.

Заглоба лишився сам на дні ями.

Він спробував вилізти, але не зміг. Усі кістки у нього боліли, він ледве тримався на ногах.

– От лайдаки! – мовив він, вертячи навсібіч головою. – Втекли! Шкода, що сюди жоден не вскочив – була б мені компанія та й показав би я йому, де раки зимують! От поганці! Наріжуть вас там зараз, як худоби! Боже правий, галас дедалі наростає! Як би я хотів, щоб це був сам князь Ієремія, він би вас нагрів. Кричіть, кричіть «Алла!», скоро вовки над вашим стервом те саме кричатимуть. А пан Міхал теж утнув – самого мене тут покинув! А втім, нічого дивного! Молодий він, от і жадібний до крові. Після того, що сталося сьогодні, я із ним хоч у пекло піду, бо він не з тих, хто приятеля в біді лишає. А як він отих трьох умить поклав! Зачудуєшся! Ех, був би зараз при мені бурдюк… Його вже, мабуть, чорти взяли… розтоптали коні. Ще якась гадюка мене вкусить у цій ямі… Ой, що це?

Крики й мушкетні залпи почали віддалятися у бік поля і першого лісу.

– Ага! – сказав Заглоба. – Вже наші їм на п’яти наступають! Не витримали, собачі діти! Хвала Господові всемогутньому!

Крики дедалі слабшали.

– Добряче вони їх! – бурчав собі далі шляхтич. – Але, видно, доведеться мені посидіти у цій ямі. Бракувало ще тільки вовкам на зуби попастися. Спершу Богун, потім татари, а наостанку вовки. Пошли ж, Боже, Богунові палю, а вовкам сказ – про татар уже якось наші подбають! Пане Міхале! Пане Міхале!

Тиша була відповіддю панові Заглобі, тільки бір шумів та здалеку долинали дедалі слабші окрики.

– Либонь, мені тут і спати доведеться лягати. А нехай йому грець! Гей, пане Міхале!

Однак на терпіння пана Заглоби чекало ще довге випробування, бо вже розвиднялося, коли від битого шляху знову долинув кінський тупіт, а потім у лісовому мороку заблищали вогні.

– Пане Міхале! Я тут! – заволав шляхтич.

– То вилазь, ваша милость.

– Ба! Коли б я міг.

Пан Міхал, нагнувшись над ямою зі скіпкою в руці, мовив:

– Ну, татар нема. Загнали їх аж за той ліс.

– Хто ж нам допоміг?

Кушель і Розтворовський із двома тисячами кінноти. І мої драгуни з ними.

– А поганців багато було?

– Ні! Тисяч зо дві, зо три.

– То й хвалити Бога! Дай мені чогось випити, а то ноги помліли.

Через дві години пан Заглоба, добре напоєний і нагодований, сидів у зручному сідлі серед драгунів Володийовського, а малий рицар, що їхав поруч нього, говорив так:

– Ти не журися, ваша милость, бо хоч ми й не приїдемо до Збаража разом із князівною, але це краще, що вона не опинилася в руках у поганців…

– А може, Жендзян іще поверне до Збаража? – міркував Заглоба.

– Цього він не зробить, шлях буде зайнятий. Той чамбул, який ми прогнали, невдовзі повернеться і піде слідом за нами. Та й Бурляй от‑от буде і перший підступить до Збаража, ніж Жендзян туди встигне. А з другого боку, від Старокостянтинова, наближаються Хмельницький і хан.

– Боже милосердний! То вони із князівною ніби в пастці опиняться.

– Жендзян допетрає, що треба між Збаражем і Старокостянтиновом проскочити, поки не пізно, поки полки Хмельницького або ханові чамбули їх не оточили. І скажу тобі, ваша милость, я вірю, що він це зуміє зробити.

– Дай Боже, щоб так було!

– Цей пахолок хитрий, як лис. Хоч який уже ти, ваша милость, на вигадки зугарний, а він іще зугарніший. Скільки ми сушили голови, як князівну врятувати, і врешті‑решт опустили руки, а з'явився він – і все одразу пішло на лад. І тепер він викручуватиметься як вуж, адже життя дорожче. Тож не втрачай надії, ваша милость. Та й Господь, може, не залишить у біді небогу нашу: скільки вже разів він посилав їй спасіння! Згадай, як ти сам мене у Збаражі підбадьорював, коли туди приїздив Захар.

Заглобу ці слова малого рицаря трохи втішили, а потім він глибоко замислився.

– Пане Міхале, – мовив він через якийся час, – а чи не цікавився ти у Кушеля, як там Скшетуський?

– Він уже в Збаражі і, хвалити Бога, здоровий. Із Зацвіліховським від князя Корецького прибув.

– А що ми йому скажемо?

– Отож‑бо й є!

– Він і досі думає, що дівчину в Києві убили?

– Авжеж.

– А ти не казав Кушелю чи комусь іншому, звідки ми їдемо?

– Не казав, бо думав, що спершу треба з тобою порадитися.

– Як на мене, ліпше поки що про все мовчати, – мовив Заглоба. – Боронь Боже, якщо дівчина знову попаде у руки козакам чи татарам – для Скшетуського буде новий удар. Це все одно що ятрити загоєні рани.

– Головою ручаюся, що Жендзян її виведе!

– І я залюбки свою віддав би, але біда зараз по світу як чума лютує. Тож мовчімо і покладімося цілком на волю Божу.

– Хай буде й так. А пан Підбип’ята Скшетуському таємниці не викаже?

– Ти що, його не знаєш? Він слово честі дав, а це для нашої литовської стеблини свята річ.

Тут до рицарів приєднався Кушель, і далі вони їхали вкупі, гріючись під першими променями ранкового сонця й розмовляючи про справи публічні, про прибуття рейментарів до Збаража за наполяганням князя Ієремії, про скорий приїзд самого князя і про неминучу вже й страшну війну з усією раттю Хмельницького.

Дата добавления: 2015-06-04