Розділ XIII

вістку про те, що Богуна порубано в поєдинку, князь Ієремія сприйняв досить байдуже, особливо коли довідався, що є сторонні люди, котрі у будь‑яку хвилину можуть посвідчити: викликано було Володийовського. Якби це сталося кількома днями раніше від проголошення королем Яна Казимира, якби боротьба кандидатів іще тривала, суперники Ієремії на чолі з канцлером і князем Домініком неодмінно скористалися б нагодою обернути цю подію супроти нього попри усяких свідків і їхні заяви. Але після відмови Карла від престолу уми були заклопотані вже іншим, і неважко було здогадатися, що вся ця історія піде в забуття.

Витягти її на світ Божий міг хіба що Хмельницький, аби засвідчити, які йому чинять дедалі нові кривди. Одначе князь слушно сподівався, що королевич, відповідаючи гетьманові, згадає у листі або звелить переказати від себе, за яких обставин загинув його посланець, а Хмельницький не смітиме сумніватися в істинності королівських слів.

Князя цікавило тільки те, щоб через його людей не виник політичний скандал. Із другого боку, він навіть порадів за Скшетуського, бо тепер і справді далеко ймовірнішими стали пошуки князівни Курцевич. Тепер можна було її знайти, відбити або викупити – а коштів на це, хоч би й найбільших, князь, певно, не пошкодував би, щоб свого улюбленого рицаря звільнити від страждань і повернути йому щастя.

Пан Володийовський із великим страхом ішов до князя: будучи далеко не з полохливих, він, однак, як вогню боявся кожного суворого погляду воєводи. Які ж були його здивування і радість, коли князь, вислухавши реляцію і поміркувавши якусь хвилю над тим, що сталося, зняв із пальця коштовний перстень і сказав:

– Хвалю вашу витримку, добродії, що ви першими на нього не напали, інакше б на сеймі зчинився великий і неприємний галас. Але якщо князівна знайдеться, Скшетуський буде вам довічно вдячний. До мене дійшли чутки, милостивий пане Володийовський, що як дехто язика за зубами, так ви, добродію, шабельки в піхвах утримати не можете, за що вас слід було б покарати. Та оскільки ти за свого приятеля бився і репутацію нашої хоругви у герці з таким чудовим рубакою відстояв, прийми на згадку про знаменний день оцей перстень. Знав я, що ти добрий жовнір і неабиякий фехтувальник, але, здається, перевершуєш найславетніших майстрів.

– Він? – перепитав Заглоба. – Та він і чортові з третього випаду роги обітне! Якщо ваша ясновельможність колись голову мені зітнути накаже, хай це ніхто інший, крім нього, не робить: принаймні відразу на тому світі опинюся. Він Боїунові навпіл груди розтяв, а потім іще двічі по мізках умазав.

Князь кохався в рицарських справах і добрих жовнірів шанував, тому задоволено всміхнувся і спитав:

– А стрічав ти, добродію, когось рівного собі в бою на шаблях?

– Тільки Скшетуський якось трохи мене шкрябонув, але і я його теж… це коли ваша ясновельможність нас обох під замок посадив. А з інших, можливо, пан Підбип’ята переді мною не поступився б, бо має надлюдську силу, і, мабуть, іще Кушель, якби мав гостріше око.

– Не вірте йому, ваша ясновельможність, – утрутився Заглоба, – ніхто супроти нього встояти не може.

– А Богун довго тримався?

– Важкувато мені з ним довелося, – відповів пан Міхал. – Він і в ліву руку шаблю перекидав.

– Богун сам мені розказував, – докинув Заглоба, – що для вправляння цілісінькими днями із Курцевичами бився, та й сам я у Чигирині бачив, як він з іншими рубався.

– Знаєш що, милостивий пане Володийовський, – з удаваною серйозністю звернувся до рицаря князь, – їдь під Замостя, виклич на герць Хмельницького й одним махом визволи Річ Посполиту від усіх бід і нещасть.

– Із наказу вашої ясновельможності поїду, якби тільки Хмельницький захотів зі мною зітнутися, – відповів Володийовський.

На що князь:

– Ми жартуємо, а світ гине! Але під Замостя, добродії, ви й справді мусите поїхати. Я дістав відомості з козацького табору, що тільки‑но оголосять про обрання королевича Казимира, Хмельницький зніме облогу й відступить в Україну, і вчинить так зі справжньої або вдаваної до його величності любові, або ж тому, що під Замостям його могуть нам легко зломити. От тому їдьте і сповістіть Скшетуському, що сталося, нехай вирушає на пошуки князівни. Скажіть йому, нехай із моїх хоругов при старості валецькому візьме собі стільки людей, скільки для його експедиції знадобиться. А втім, я йому через вас пошлю дозвіл на відпустку і дам листа, бо в мене аж серце болить, що йому ніяк не усміхнеться щастя.

– Ваша ясновельможність для всіх нас як батько рідний, – мовив Володийовський, – і ми тобі до скону вірою і правдою служитимемо.

– Не знаю, чи не голодна у мене невдовзі настане служба, – сказав князь, – якщо всі мої задніпровські маєтки пропадуть. Але поки вистачає, поти що моє, те й ваше.

– О! – вигукнув пан Міхал. – І наші голяцькі маєтки завжди належатимуть вашій ясновельможності.

– І мої теж! – додав Заглоба.

– Поки що в цьому нема потреби, – ласкаво відповів князь. – Сподіваюся, якщо вже я усе втрачу, Річ Посполита хоч про дітей моїх не забуде.

У князя, коли він це казав, певно, була мить ясновидіння. Річ Посполита через кільканадцять років таки віддала його єдиному синові найліпше, що мала, – корону, але тим часом Ієремії й справді загрожувала втрата його величезного багатства.

– Добре викрутилися! – сказав Заглоба, коли вони з Володийовським вийшли від князя. – А тебе, пане Міхале, ще й у чині підвищать, будь певен. Покажи‑но той перстень. Бігме, та він на сто червінців золотих потягне – надто вже гарний камінь. Спитай завтра на базарі у якогось вірменина. При таких грошах можна ні в їжі, ні в питві, ні в інших розкошах собі не відмовляти. А ти як гадаєш, пане Міхале? Знаєш вояцьке правило: «Сьогодні живеш, завтра гниєш!» А сенс його такий: живи сьогоднішнім днем, а в завтра не заглядай. Коротке життя людське, коротке, пане Міхале. Найважливіше, що ти тепер міцно князеві запав у душу. Він би дорого дав, аби Скшетуському голову Богунову презентувати, а ти це зробив. Сподівайся тепер великих ласк, повір мені. Хіба мало князь рицарству в довічне володіння сіл роздав, а то й зовсім подарував? Що там якийся перстень! Певно, й тобі щось перепаде, а наостанку іще князь тебе з якоюсь своєю родичкою одружить.

Пан Міхал аж підскочив.

– Звідкіля тобі, добродію, відомо, що…

– Що саме?

– Я хотів сказати: що це тобі, добродію, в голову стукнуло? Хіба таке можливе?

– А чом би й ні? Чи, може, скажеш, ти не шляхтич? Чи шляхтич шляхтичеві не рівня? Хіба мало у кожного з магнатів далеких родичів серед шляхти? А скількох своїх родичок вони повіддавали за найдостойніших своїх придворних? Адже, здається, й Суфчинський із Сенчі тримає якусь далеку родичку з Вишневецьких. Усі ми брати, пане Міхале, усі брати, хоч одні одним служимо, бо всі від Яфета походимо, а різнимося лише маєтками й посадами, а це таке, що його кожен набути може. Кажуть, деінде більше робиться відмінностей між шляхтою, але там і шляхта доброго слова не варта! Я розумію, що є різниця між собаками: лягаві – з обвислими вухами, хорти – стрункі, гончаки – голосом беруть, але погодься, пане Міхале, що шляхту не можна так класифікувати, ми ж усе‑таки шляхта, а не якесь собаче плем'я – борони Боже наш шляхетний стан від такої ганьби!

– Слушно, добродію, кажеш, – згодився Володийовський, – але ж Вишневецькі мало не королівський рід.

– А ти, пане Міхале, хіба не можеш бути обраний королем? Та якби на те пішло, я перший би за тебе підпис поставив; он пан Зигмунт Скаршевський присягає, що сам за себе проголосує, якщо тільки не заграється в кості. Все у нас, хвалити Бога, вирішується in liberis suffragis[41]– і лише убогість наша, а не походження, стає нам на дорозі.

– Тим‑то й ба! – зітхнув пан Міхал.

– Що вдієш! Пограбувала нас чернь дочиста, ще й сконаємо, якщо нам Річ Посполита чогось не підкине – сконаємо марно! І не треба дивуватися, якщо когось, навіть найстриманішого від натури, за таких обставин потягне до чарки. До речі, а чи не піти нам, пане Міхале, хильнути по скляночці бурди, може, на душі веселіше стане?

Отак розмовляючи, вони дійшли до Старого Мяста і завернули до винарні, перед якою кільканадцятеро служок тримали шуби і бурки шляхти, що випивала всередині. Усівшись там за столиком і попросивши подати невеличкий дзбан, вони почали радитися, що їм тепер, після загибелі Богуна, робити.

– Якщо підтвердиться, що Хмельницький відступив од Замостя і настане мир, тоді князівна вже наша, – почав Заглоба.

– Нам би треба якнайшвидше до Скшетуського. Тепер уже ми його не покинемо, аж поки дівчину знайдемо.

– Певно ж, разом поїдемо. Але зараз до Замостя ніяк не дістанешся.

– Що ж, зачекаємо, аби тільки Бог дав, щоб нам пізніше пощастило.

Заглоба вихилив чарку.

– Пощастить, пощастить! – мовив він. – Знаєш, пане Міхале, що я тобі скажу?

– А що?

– Богуна вбито!

Володийовський здивовано глянув на Заглобу:

– Ба, кому ж, як не мені, ліпше про це знати?

– Щоб у тебе ручки не боліли, пане Міхале! Ти знаєш, і я знаю. Я бачив, як ви билися, а тепер дивлюся на твою милость – і мені весь час хочеться собі повторювати, бо часом здається: таке мені тільки уві сні приснилося. Що за журба із плечей спала? Що за вузол твоя шабля розрубала! Дідько б тебе взяв – бігме, слів бракує, щоб усе виповісти! Ні. Не можу втриматися! Йди‑но сюди, я тебе ще раз обійму, пане Міхале! Ти не повіриш, коли я тебе побачив, подумав собі: «От молокосос!» А молокосос бач яким виявився – самого Богуна на той світ загнав! Нема вже Богуна – ні сліду, ні попелу, убитий на смерть, вічна йому пам’ять, амінь!

Тут Заглоба заходився обіймати й цілувати Володийовського, а пан Міхал розчулився, ніби йому вже жаль стало Богуна; нарешті, звільнившись від обіймів пана Заглоби, він сказав:

– Не діждалися ми його смерті, а він твердий горішок – що як виживе?

– Побійся Бога, ваша милость, що ти говориш! – спалахнув Заглоба. – Я ладен хоч завтра їхати до Липкова і препишний похорон йому відправити, тільки б помер.

– Ну й чого ти, добродію, поїдеш? Адже пораненого добивати вже не будеш. А шабля не куля: хто відразу духу не спустить, той найчастіше виживає. Вже не раз так бувало.

– Ні, не може бути! Він уже ж харчати почав, коли ми від’їздили. Ні, це ніяк неможливо! Я сам йому рани перев’язував: ти йому так розвернув груди, що туди зайти можна було. Даймо йому спокій, бо ти випотрошив його як зайця. Нам треба якнайхутчіше дістатися до Скшетуського, допомогти йому, втішити, поки його журба зі світу не звела.

– Аби він у ченці не пішов, бо сам мені про це казав.

– Воно й не дивно. Я сам на його місці так би вчинив. Не зустрічав я рицаря доблеснішого за нього, але й нещаснішого теж не стрічав. Ой, важкі списки посилає йому Господь, важкі!..

– Годі вже тобі, добродію, – попрохав трохи захмелілий Володийовський, – а то я не можу сліз стримати…

– А я можу? – відповів Заглоба. – Такий славний хлопець, а який жовнір… Та й вона! Ти, ваша милость, не знаєш її, ластівки моєї коханої!..

І пан Заглоба завив густим басом, бо справді вельми любив князівну, а пан Міхал окселентував йому тенорком – і пили вони бурду, змішану зі сльозами, а потім, звісивши голови на груди, сиділи якийсь час насуплені, аж поки Заглоба грюкнув кулаком об стіл.

– Пане Міхале, чому ми плачемо? Богуна ж убито!

– Справді‑бо! – згодився Володийовський.

– Радіти нам радше годиться. Телепнями будемо, якщо тепер її не знайдемо.

– Їдьмо, – сказав, підводячись, пан Міхал.

– Випиймо! – поправив його Заглоба. – Дасть Бог, ми ще діток їхніх хреститимемо, а все тому, що ми Богуна зарубали.

– Туди йому й дорога! – докінчив Володийовський, не завваживши, що пан Заглоба вже ділить із ним заслугу звитяги над Богуном.

Дата добавления: 2015-06-04