Розділ XII

виснули шаблі, й лезо брязнуло об лезо. Бойовище вмить розширилося – Богун наступав із таким шаленством, що пан Володийовський відскочив на кілька кроків і секундантам теж довелося відступити. Богунова шабля робила такі блискавичні зигзаги, що злякані очі присутніх не встигали за ними стежити; їм здавалося, що зигзаги ці взяли в кільце пана Міхала, і лише Бог зможе вирвати його із цього вогняного кола блискавок. Удари злилися в один протяжний свист, розітнуте повітря хльостало по обличчях. Шал отамана наростав; його огортала дика бойова лють, і він гнав поперед себе Володийовського як ураган – малий рицар тільки відступав і захищався. Його витягнута правиця була майже непорушна, лише долоня без спочинку описувала малі, але бистрі, як думка, півкола, відбиваючи скажені Богунові удари; підставляючи клинок під клинок, він одбивався і знову захищався, і знову відступав. Утупившись очима в отаманові очі, Володийовський серед блискавок, що зміїлися довкола нього, видавався спокійним, тільки щоки його взялися червоними плямами.

Пан Заглоба, примружившись, чув лише удар за ударом, скрегіт за скреготом. «Іще захищається!» – подумав він.

– Іще захищається! – шепотіли пани Селицькі й Харламп.

– Вже його припер до дюни, – тихо додав Кушель.

Заглоба знов розплющив око і глянув.

Спина Володийовського майже впиралася у дюну, але, певно, він іще не був поранений, тільки щоки його зарум’янилися ще дужче, а чоло зросили кілька краплин поту.

Заглобине серце закалатало надією. «Адже й пан Міхал неабиякий мастак, – подумав він, – та й цей же нарешті втомиться».

І справді, Богунове обличчя зблідло, піт теж зросив його чоло, але опір тільки розпалював лють отамана: білі ікла блиснули з‑під вусів, із грудей виривалося несамовите ричання.

Володийовський не зводив із нього очей і далі захищався.

Ураз, відчувши за собою піщану дюну, він ніби набрався нових сил. Тим, що стежили за поєдинком, здалося, наче рицар падає, а він тим часом нагнувся, стиснувся, присів і, наче каменем, ударив усім тілом козака у груди.

– Атакує! – вигукнув Заглоба.

– Атакує! – повторили інші.

Так і було насправді: тепер козак задкував, а малий рицар, пізнавши уже всю силу супротивника, напирав на нього так стрімко, що секундантам аж дух перехопило: певно, починав розігріватися – ніздрі роздулися, маленькі оченята сипали іскрами, він то присідав, то зривався, змінюючи на млі ока позицію, то кружляв довкола отамана, змушуючи його крутитися на місці.

– Ох і мастак! Ох і зугарний! – вигукував Заглоба.

– Згинеш! – раптом промовив Богун.

– Сам згинеш! – як луна відповів Володийовський.

Зненацька козак прийомом, відомим тільки найдосвідченішим фехтувальникам, перекинув шаблю із правої руки в ліву і завдав зліва такого жахливого удару, що пан Міхал, ніби вражений блискавкою, впав на землю.

– Ой лелечко! – скрикнув Заглоба.

Але пан Міхал упав зумисне, і тому Богунова шабля тільки розітнула повітря, малий же рицар скочив, як дикий кіт, і майже всією довжиною леза полоснув щосили по незахищених грудях козака.

Богун захитався, ступив крок уперед і останнім зусиллям завдав останнього удару. Пан Володийовський легко відбив його і ще двічі вдарив по нахиленій голові – шабля вислизнула із ослаблих Богунових рук, він упав обличчям у пісок, забарвивши його кров'ю, що розтеклася під ним широкою калюжею.

Єльяшенко, що був присутній при поєдинку, кинувся до отаманового тіла.

Секунданти якийся час не могли вимовити й слова, а пан Міхал теж мовчав; спершись обіруч на шаблю, він важко дихав.

Заглоба першим порушив мовчання.

– Пане Міхале, іди ж у мої обійми! – розчулено сказав він.

Усі обступили Володийовського.

– Ну й мастак же ти, добродію, неперевершений! Щоб ти здоровий був! – вигукували пани Селицькі.

– Тихі води, бачу, глибокі! – мовив Харламп. – Я битимуся з тобою, добродію, аби не сказали, що Харламп злякався. І навіть якщо ти мене так само почикрижиш, усе одно тебе вітаю!

– Ет, дали б ви один одному спокій, добродії, бо вам насправді й битися нема за що, – зауважив Заглоба.

– Ой ні, тут зачеплено мою репутацію, – відповів п’ятигорець, а я за неї життя покладу.

– Не потрібне мені ваше життя, добродію, забудьмо краще про це, – сказав Володийовський. – Правду кажучи, ваша милость, я й на думці не мав ставати тобі на дорозі. Це зробить вашій милості дехто інший, ліпший від мене, а не я.

– Як це?

– Даю рицарське слово честі.

– Помиріться, помиріться, – прохали пани Селицькі й Кушель.

– Добре, хай буде по‑вашому, – згодився Харламп, розкриваючи обійми.

Пан Володийовський упав у них, і обоє розцілувалися, аж луна пішла дюнами, пан Харламп при цьому сказав:

– Ну й молодчина ти, добродію! Так одчихвостив того велетня! А він же теж добряче володів шаблею.

– А я й не сподівався, що він такий фехтувальник! І де він міг цього навчитися?

Тут усі знову звернули увагу на отамана, що лежав на піску. Єльяшенко тим часом перевернув його горілиць і, плачучи, намагався виявити в ньому ознаки життя. Обличчя Богуна не можна було впізнати – воно взялося кіркою крові, що витекла з ран на голові й застигла на холодному повітрі. Сорочка на грудях теж уся була в крові, але життя ще жевріло в ньому. Він, певно, був у передсмертній конвульсії: ноги в нього тремтіли, а пальці, скарлючені як пазурі, шкребли пісок. Заглоба глянув і махнув рукою.

– Дістав своє! – сказав він. – Прощається зі світом.

– Ой! – промовив один із Селицьких, дивлячись на тіло. – Це вже труп.

– Ще б пак! Майже навпіл розсічений.

– Так, це був неабиякий рицар, – пробурмотів, покивавши головою, Володийовський.

– Не мені про це кажи, – кинув Заглоба.

Тим часом Єльяшенко спробував підняти й віднести нещасного отамана, та оскільки сам був тендітний і немолодий, а Богун – майже велетень, то й з місця не зрушив.

До корчми було кілька верст, а отаман міг сконати будь‑якої миті, тож осавул, бачачи це, звернувся до шляхтичів:

– Панове! – вигукнув він, складаючи благально руки. – Заради Спаса і Святої Пречистої допоможіть! Не дайте, щоб він тутки щез як собака. Я старий, не здужаю, а люде далеко…

Шляхтичі перезирнулися. Затятості проти Богуна в їхніх серцях уже не лишилося.

– Певно, що не гоже його тут кидати як собаку, – першим пробурмотів Заглоба. – Як ми прийняли виклик, то він для нас уже не хлоп, а вояк, котрому належить усіляка допомога… Хто понесе його зі мною, милостиві панове?

– Я, – відгукнувся Володийовський.

– Кладіть його на мою бурку, – запропонував Харламп.

За хвилю Богун уже лежав на опанчі, яку підхопили за краї Заглоба, Володийовський, Кушель і Єльяшенко, – і ціла процесія, позаду якої йшли Харламп і пани Селицькі, поволі рушила до корчми.

– Живучий, – мовив Заглоба, – ще ворушиться. Боже мій, якби мені хто сказав, що я з ним няньчитимуся і на руках нестиму, я відповів би, що глузує з мене! Занадто чуле в мене серце, сам знаю про це, але нічого з собою вдіяти не можу! Ще й рани йому перев’яжу. Сподіваюсь, на цьому світі вже більше не побачимось: нехай хоч на тому добром спом’яне!

– Ти гадаєш, добродію, що він таки не виживе? – спитав Харламп.

– Він? Та я за його життя й старого віхтя не дам. Певно, так було на роду написано, а від долі не втечеш: якби йому пощастило з паном Володийовським, від моїх би рук загинув. Але я радий, що так сталося, бо мене вже й так мужовбивцею безжалісним називають. А що мені робити, як вічно хтось плутається під ногами? Панові Дунчевському мусив п’ятсот злотих винагороди за кривду сплатити, а вкраїнські маєтки, самі знаєте, нині прибутків не дають.

– Авжеж, у вас там, добродію, усе дощенту сплюндроване, – погодився Харламп.

– Хух! Важкенький цей козарлюга, я аж засапався!.. – вів далі Заглоба. – Що сплюндроване, то сплюндроване, але я все‑таки сподіваюся, що нам сейм exulibus[40]якоюсь провізією надасть, інакше з голоду подохнемо… Ох і важкий він, хай йому грець!.. Ось погляньте, добродії, знову кровить. Скоч, пане Харлампе, в корчму та скажи жидові, нехай намне хліба з павутиною. Нашому неборакові це вже не дуже допоможе, але рану перев’язати – всякого християнський обов’язок, усе‑таки йому помирати легше буде. Мерщій, пане Харлампе.

Пан Харламп поквапився вперед, і, коли отамана нарешті внесли до корчми, Заглоба, не гаючись, узявся з великою вправністю перев’язувати рани. Він зупинив кровотечу, позаліплював рани, відтак звернувся до Єльяшенка і сказав:

– А тобі, діду, тут робити нічого. Скачи чимдуж до Заборова, проси, щоб тебе до його ясновельможності допустили, і листа віддай, та розкажи, що бачив, – усе так, як було. А якщо збрешеш, дізнаюся, бо я у королівської ясновельможності у великій довірі, і голову тобі накажу зітнути. Хмельницькому теж уклонися від мене, він мене знає і любить. Поховаємо ми твого отамана як годиться, а ти роби своє, по кутках не тиняйся, бо ще десь приб’ють, не встигнеш і пояснити, хто такий. Бувай здоровий! І рушай хутчій!

– Дозвольте, пане, зостатися хоч допоти, допоки він схолоне.

– Їдь, кажу тобі! – грізно мовив Заглоба, а ні, то звелю хлопам силоміць тебе у Заборів доправити. І не забудь уклонитися Хмельницькому.

Єльяшенко низько вклонився і вийшов, а Заглоба сказав Харлампові й Селицьким:

– Я зумисне відправив цього козака, бо що йому тут робити?.. А якщо й справді десь дорогою приріжуть, що легко може статися, усю провину на нас звалять. Заславці й канцлерові прихвосні першими верещатимуть на все горло, що люди князя‑воєводи усупереч Божим законам вимордували ціле козацьке посольство. Але мудра голова усьому дасть раду! Нас цим франтам, лишаюватим буханцям, бабіям так просто не взяти, та й ви, ваші милості, при потребі засвідчите, як усе було насправді, і що він нас сам викликав. Треба ще тутешньому війтові наказати, аби він його якось поховав. Вони тут не знають, хто він такий: подумають, що це шляхтич, і поховають по честі. І нам, пане Міхале, в дорогу час, бо треба ще князю‑воєводі реляцію подати.

Хрипке дихання Богуна перебило розмірковування За– глоби.

– Бач, уже душа шука собі дороги! – зауважив шляхтич. – І надворі вже смеркається – навпомацки доведеться на той світ добиратися. Та позаяк він нашої нещасної небоги не зганьбив, пошли йому, Боже, вічний спочинок, амінь!.. Їдьмо, пане Міхале… Від усієї душі відпускаю йому всі гріхи, хоч, правда, я у нього більше ставав на дорозі, ніж він у мене. Але тепер усьому кінець. Бувайте, добродії, здорові, приємно було з такими шляхетними кавалерами познайомитися. Не забудьте тільки при потребі посвідчити.

Дата добавления: 2015-06-04