Розділ IV

правжнє чудо Господь Бог над нею уже раз явив, – сказав пан Заглоба Володийовському і Підбип’яті, сидячи на квартирі у Скшетуського. – Справжнє чудо, кажу вам, бо дав мені змогу із собачих рук її вирвати і впродовж усієї дороги вберегти; сподіватимемося, що й далі він над нею і над нами змилується. Аби тільки вона жива була. Та щось мені нашіптує, ніби Богун її знову викрав. Адже зважте самі, ваші милості: язики нам казали, що він після Полуяна у Кривоноса першою рукою став – аби його чорти вхопили! – отже, при взятті Бара мусив неодмінно бути.

– У такому скопищі нещасних він міг її і не знайти. Адже там тисяч двадцять люду викосили, – зауважив пан Володийовський.

– Ти його, ваша милость, не знаєш. А я присягнути ладен: він знав, що вона у Барі. Отож не може бути інакше: тільки Богун її від різанини врятував і кудись вивіз.

– Не вельми ти нас утішив, ваша милость, бо я на місці пана Скшетуського волів би, щоб вона ліпше загинула, аніж опинилася у плюгавих отаманових руках.

– А це не втіха, бо якщо вона загинула, то зганьбленою…

– Розпука! – мовив Володийовський.

– Ох, розпука! – повторив пан Лонгінус.

Заглоба заходився смикати вуса й бороду, аж раптом вибухнув:

– А щоб їх парші з’їли, увесь цей рід пресобачий! Щоб із їхніх бебехів поганці тятив наробили!.. Бог сотворив усі нації, але ця – не інакше, як сатани творіння, содоміти! Бодай усі їхні матері більше не народжували!

– Не знав я цієї вродливої панни, – журливо сказав пан Володийовський, – але волів би, щоб ліпше мене біда спостигла.

– А я її однісінький раз у житті бачив, та як згадаю, такий жаль бере, що й жити не хочеться! – озвався пан Лонгінус.

– Це вам! – вигукнув пан Заглоба. – А як же мені, котрий батьківською любов’ю до неї пройнявся і з такого, можна сказати, болота витяг?.. Як мені?

– А як же панові Скшетуському? – спитав Володийовський.

Довго так бідкалися рицарі, а потім замовкли.

Першим отямився пан Заглоба.

– Невже нема ніякої ради? – спитав він.

– Якщо нема ради, наш обов’язок – помститися, – відповів пан Володийовський.

– Скоріше б Господь послав генеральну битву! – зітхнув пан Лонгінус. – Кажуть, ніби татари уже переправилися і в полях кошем стали.

На що пан Заглоба:

– Не може бути, щоб ми напризволяще небогу лишили, нічого не зробивши для її порятунку. Достатньо я вже свої старі кості натовк, мандруючи по світу, мені б тепер вигрівати їх десь у теплі й спокої, але заради цієї небоги я знову хоч і в Стамбул піду, хоч знову хлопського сіряка вдягну і торбан візьму, на який без огиди дивитися не можу.

– Ваша милость на всякі такі штуки зугарний, придумай щось, – сказав пан Підбип’ята.

– Та мені сила‑силенна способів на думку спадає. Якби князь Домінік знав хоч половину, Хмельницький давно б уже, випотрошений і за задні ноги підвішений, на шибениці гойдався. Я і зі Скшетуським про це говорив, але з ним тепер ні про що не домовишся. Біль сердечний у ньому запікся і дошкуляє йому гірше від хвороби. Ви його пильнуйте, щоб він із глузду не з’їхав. Часто трапляється, що від великого смутку mens[1]починає бродити, як вино, аж поки скисне.

– Буває таке, буває! – підтвердив пан Лонгінус.

Пан Володийовський нетерпеливо засовався на місці й спитав:

– Який же ти спосіб придумав, ваша милость?

– Що я придумав? А от що. Найперше нам треба дізнатися, чи жива ще вона, наша небога наймиліша, – нехай її янголи оберігають від усякого лиха! – а дізнатися про це можна або знайшовши серед князівських козаків вірних і певних людей, котрі згодяться нібито до козаків утекти, заприятелювати з Богуновими молодцями і про що– небудь від них довідатися…

– У мене є драгуни русини! – перебив його пан Володийовський. – Я таких людей знайду.

– Постривай, ваша милость… або взяти язика із тих гультяїв, котрі Бар брали: а раптом їм щось відомо. Усі вони дивляться на Богуна із захопленням, до шмиги їм його сатанинська вдача; пісень про нього співають – бодай їм у горлі загнилося! – та про подвиги його, які були і яких не було, один поперед одного просторікують. Якщо він нашу небогу викрав, вони не можуть цього не знати.

– То можна і людей послати, і про язика постаратися, одне одному не вадить, – зауважив пан Підбип’ята.

– Ти як в око вліпив, ваша милость. Якщо ми дізнаємося, що вона жива, – це найголовніше. Тоді ви, ваші милості, якщо від щирого серця Скшетуському пособити хочете, віддайтеся усі під мою руку, бо в мене досвіду найбільше. Поперевдягаємося у хлопів і спробуємо рознюхати, де він її сховав, а як рознюхаємо, то, я тому голова, що вона наша буде. Найбільше ризикуємо ми зі Скшетуським, бо Богун нас пам’ятає, не дай Боже помітить – матері рідні нас потім не впізнають, зате вас двох, ваші милості, він у вічі не бачив.

– Мене бачив, – сказав пан Підбип’ята, – та це байдуже.

– Може, дасть Бог, сам попадеться нам у руки! – вигукнув пан Володийовський.

– А от я його і бачити не хочу, – вів далі пан Заглоба. – Нехай кат ним милується. Але діяти треба обережно, аби самого починання не зіпсувати. Не може такого бути, щоб він один знав, де князівна, але я ручаюся за те, ваші милості, що безпечніше про це спитати у когось іншого.

– Можливо, наші посланці щось розвідають. Якщо тільки князь дозволить, я відберу надійних і пошлю хоч завтра.

– Князь то дозволить, але чи довідаються вони про щось, маю сумнів. Ось послухайте, ваші милості, мені сяйнула інша думка: ніж ото людей посилати чи язиків ловити, перевдягнімося самі у хлопів і вирушімо в дорогу, не гаючись.

– Ні, це неможливо! – закричав пан Володийовський.

– Чому неможливо?

– Певно, ти, ваша милость, служби військової не знаєш. Коли хоругви шикуються nemine excepto[2], це святе діло. Хоч би навіть батьки вмирали, рицар перед генеральною битвою не проситиметься у відпустку, бо це найбільша для нього ганьба. Після битви, коли ворога розбито, можна, але не перед нею. І завваж, ваша милость: Скшетуському першому хотілося зірватись і летіти рятувати свою милоданку, але він про це навіть не заїкнувся. Здавалося б, репутацію він має, князь його любить, а й словом не прохопився, бо обов’язок свій знає. Це, як тобі сказати, ваша милость, спільна справа, а та – приватна. Не знаю, як деінде, хоч, гадаю, скрізь однаково, але щоб у князя нашого воєводи хто– небудь, та ще й офіцер, відпустки перед битвою просив – нечувана річ! Та хоч би й душа у Скшетуського краялася на шматки – не піде він із цим до князя.

– Римлянин він і ригорист, знаю, – сказав пан Заглоба, – але якби хтось між іншим князеві шепнув, може б, він його і вас, ваші милості, відпустив.

– Та князеві й на думку не спаде таке! У нього вся Річ Посполита на плечах. Невже ти, ваша милость, гадаєш, що тепер, коли вирішуються справи такої ваги, воістину всенародні, князь чиїмись особистими перейматиметься? А навіть якби, що неймовірно, він сам запропонував відпустку, то, Бог свідок, ніхто б із нас зараз обозу не покинув, бо ми передусім не собі мусимо служити, а вітчизні нашій нещасній.

– Знаю я про це, знаю, і службу хтозна відколи знаю, а сказав я вашим милостям тому, що ця думка лиш сяйнула мені в голові, але не сказав, що вона у ній засіла. Зрештою, правду кажучи, поки війська супротивника стоять на місці, ми не багато чого виграємо, а от коли ми його розіб’ємо і він, переслідуваний, думатиме тільки про те, аби врятуватися, тоді сміливо можна у його лави затесатися і легше буде про щось довідатися. Аби тільки якнайскорше решта війська підтяглася, бо інакше ми під цим Чолганським Каменем поздихаємо. Якби усім наш князь розпоряджався, ми б уже давно були в дорозі, а князь Домінік, напевно, часто привали робить, що його й досі немає.

– Його сподіваються тут через три дні.

– Дай же Боже якнайскоріше! А сьогодні, здається, має підійти пан коронний підчаший?

– Авжеж.

Цієї миті двері відчинилися й увійшов пан Скшетуський.

Обличчя його ніби біль витесав із каменю – таким від нього віяло холодом і спокоєм.

Дивно було дивитися на це юне обличчя, таке суворе й поважне, ніби на ньому ніколи не з’являлася усмішка. Здавалося, що коли навіть його торкнеться смерть, то вже мало що у ньому змінить. Борода у пана Яна відросла до половини грудей, і серед волосся, чорного як вороняче крило, подекуди виднілися срібні нитки.

Товариші й вірні приятелі здогадувалися про його біль, бо по ньому самому цього не було вЪдно. Зрештою, він був притомний і на вигляд спокійний, у службі своїй жовнірській був іще пильніший, ніж завше, і здавався повністю заклопотаним майбутньою битвою.

– Ми тут, ваша милость, про твою біду говорили, котру вважаємо й своєю, – почав Заглоба. – Бог свідок, нічим і ми втішитись не можемо. Але був би це голий сентимент, якби ми тобі, ваша милость, тільки сльози лити допомагали, – от і врадилися ми кров пролити, а небогу, якщо вона ще по землі ходить, із неволі вирвати.

– Нехай нагородить вас Господь, – подякував Скшетуський.

– Підемо з тобою хоч до Хмельницького у табір, – мовив Володийовський, неспокійно поглядаючи на приятеля.

– Нехай нагородить вас Господь, – повторив пан Ян.

– Ми знаємо, – вів далі Заглоба, що ти, ваша милость, присягнув знайти її живу чи мертву, тож ми ладні хоч сьогодні…

Скшетуський, сівши на лаву, втупив очі в землю і нічого не відповів – Заглобу аж злість узяла. «Невже має намір її забути? – подумав він. – Якщо так, Бог йому суддя! Немає, мабуть, ні вдячності, ні пам’яті на світі. Але знайдуться такі, які її ще рятуватимуть, от хоч би й я, хіба що вже не дихатиму!»

У кімнаті запанувала мовчанка, яку порушували тільки зітхання пана Лонгіна. Тим часом малий Володийовський підійшов до Скшетуського й потряс його за плече.

– Ти звідкіля прийшов?

– Від князя.

– І що?

– Виходжу на ніч із роз’їздом.

– Далеко?

– Аж під Ярмолинці, якщо буде вільна дорога.

Володийовський подивився на Заглобу, і вони враз зрозуміли один одного.

– Це у бік Бара? – пробурмотів Заглоба.

– Підемо з тобою.

– Спершу піди до князя і спитай, чи не призначив він тобі іншої роботи.

– Ходімо разом. Мені ще про щось у нього спитати треба.

– І ми з вами, – сказав Заглоба.

Усі підвелися й пішли. Князівська квартира була досить далеко, на другому кінці табору. У передній кімнаті вони застали чимало офіцерів із різних хоругов: війська звідусіль стікалися до Чолганського Каменя, усяк квапився під князеві стяги. Панові Володийовському довелося досить довго чекати, перш ніж вони із паном Підбип’ятою стали перед обличчям його ясновельможності, зате князь відразу дозволив і самим їхати, і кількох драгунів‑русинів послати, щоб ті, зінсценувавши втечу з табору, пристали до Богунових козаків і про князівну що‑небудь у них випитали. Володийовському ж він сказав:

– Я сам усякі справи для Скшетуського знаходжу, бо бачу, що біль засів у ньому й точить хлопця, а шкода мені його страшенно. Нічого він вам про князівну не казав?

– Майже нічого. У першу мить зірвався й помчав наосліп до козаків, але схаменувся, пригадавши, що саме тепер хоругви збираються nemine ezcepto і врятування вітчизни – наш обов’язок, тому й до вашої ясновельможності не потикався. Один Бог знає, що з ним коїться.

– І тяжко його випробовує. Пильнуй же його, ваша милость, бачу, ти йому вірний приятель.

Пан Володийовський низько вклонився і вийшов, бо саме в цю хвилину зайшли до князя воєвода київський із паном старостою стобницьким, паном Денгофом, старостою сокальським, і ще з кількома військовими сановниками.

– Ну що? – спитав його Скшетуський.

– Іду з тобою, тільки спершу зайду в свою хоругву: треба кількох жовнірів у одне місце відправити.

– Ходімо разом.

Вони вийшли, а з ними пани Підбип’ята, Заглоба і старий Зацвіліховський, котрий ішов у свою хоругву.

Неподалік від наметів драгунської хоругви Володийовського спіткали пана Лаща, що йшов, заточуючись, із кільканадцятьма шляхтичами; і він, і його супутники були зовсім п’яні. Побачивши таку картину, пан Заглоба зітхнув. Вони із паном коронним стражником заприятелювали ще під Старокостянтиновом, бо з певного погляду натури їхні були схожі як дві краплі води.

Пан Лащ, безстрашний рицар, справжня гроза бусурман, був водночас преславним гулякою, пияком і картярем, котрий вільний від битв, молитов, наїздів і бійок час над усе любив збавляти у колі таких людей, як пан Заглоба, пити до непритомності й побрехеньки слухати. Будучи неабияким буяном, він один зчиняв стільки скандалів, стільки разів порушував закон, що в якійсь іншій державі давно наклав би головою. Не один висів на ньому обвинувальний вирок за неприбуття на судовий розгляд, але він навіть у мирний час на це не зважав, а нині, під час війни, й поготів усе геть забулося. Із князем коронний стражник з’єднався ще під Росолівцями і неабияк допоміг під Старокостянтиновом, але відтоді, як зупинився у Збаражі на відпочинок, став майже нестерпним через учинювані ним скандали. А вже скільки пан Заглоба у нього вина випив, скільки наговорив і нарозповідав усякої всячини на превелику втіху господаря, того не злічити й пером не описати.

Але відколи прийшла звістка про взяття Бара, пан Заглоба спохмурнів, утратив настрій, запал і більше у пана стражника не з’являвся. Пан Лащ думав навіть, що благодушний шляхтич залишив службу у війську, коли це враз побачив його перед собою.

Він простяг панові Заглобі руку і сказав:

– Вітаю тебе, ваша милость. Чом до мене не заглянеш? Що поробляєш?

– Та ось, супроводжую пана Скшетуського, – понуро відповів шляхтич.

Пан стражник недолюблював Скшетуського за поважність і прозвав статечником, хоч про нещастя його добре знав, оскільки був присутній на тому бенкеті у Збаражі, під час якого прийшла звістка про взяття Бара. Але будучи від природи чоловіком нестриманим, а в ту хвилину ще й п’яним, не схотів пошанувати чужого горя і, схопивши поручика за ґудзик на жупані, спитав:

– Що, добродію, за панною плачеш?.. А гарненька була, скажи?

– Пусти мене, милостивий пане! – попрохав Скшетуський.

– Постривай.

– Службу справляючи, не можу я із виконанням наказів його ясновельможності зволікати.

– Постривай! – повторив Лащ із настирливістю п’яного чоловіка. – Ти на службі, не я. Мені тут ніхто нічого наказувати не може.

Відтак знизивши голос, перепитав:

– А гарненька була, скажи?

Поручик насупив брови.

– Раджу тобі, добродію, не чіпати болючого місця.

– Не чіпати?.. Та ти не бійся. Якщо була гарненька, то жива.

Скшетуський ураз пополотнів, але стримався і сказав:

– Добродію… не забутися б мені, з ким маю честь…

Лащ витріщив очі.

– Ти що? Погрожуєш мені, добродію? Мені погрожуєш?.. Через якусь полюбовницю?

– Іди собі, пане стражнику, своєю дорогою! – гаркнув, тремтячи від злості, старий Зацвіліховський.

– Ах ви, молокососи, сіряки, лакеї! – верещав стражник. – За шаблі, милостиві панове!

І, вихопивши свою, кинувся з нею на Скшетуського, але тої ж миті в руці у пана Яна свиснуло залізо, і стражникова шабля хуркнула, як птах, у повітря, сам же він захитався і з розмаху на повен зріст гепнувся на землю.

Пан Скшетуський не кинувся його добивати. Він стояв блідий, як смерть, ніби зачумлений, а довкола нього тим часом зчинилася буча. З одного боку підскочили стражникові жовніри, з другого, як бджоли з вулика, сипнули драгуни Володийовського. Пролунали крики: «Бий! Бий!» Чимало налетіло, навіть не знаючи, про що йдеться. Задзенькали шаблі, сутичка будь‑якої миті могла перерости у загальне побоїще. На щастя, Лащеві товариші, бачачи, що вишневичан дедалі більшає, протверезівши зі страху, підхопили пана стражника й почали із ним тікати.

І справді, якби пан стражник зчепився з іншими, менш дисциплінованими вояками, його порубали б на шматочки, але старий Зацвіліховський, схаменувшись, тільки крикнув: «Стій!» – і шаблі зникли у піхвах.

І все‑таки у таборі стривожилися: чутка про сутичку дійшла до самого князя. Пан Кушель, будучи в караулі, вбіг до кімнати, де князь радився із воєводою київським, старостою стобницьким та Денгофом, і вигукнув:

– Ваша ясновельможність, жовніри на шаблях б’ються!

Тої ж миті до кімнати влетів, як бомба, уже протверезілий коронний стражник, блідий і знавіснілий від люті.

– Ваша ясновельможність, я вимагаю справедливості! – кричав він. – У цьому таборі, як у Хмельницького – ні до родовитості, ні до сану поваги не мають. Шаблями коронних сановників січуть! Якщо ти, ясновельможний князю, справедливості щодо мене не вчиниш і не накажеш кривдників скарати на смерть, я сам її вчиню.

Князь рвучко підвівся з‑за столу.

– Що сталося?.. Хто на тебе напав, добродію?

– Твій офіцер… Скшетуський.

Князь був неабияк здивований.

– Скшетуський? – перепитав він.

Зненацька двері відчинилися і ввійшов Зацвіліховський.

– Ваша ясновельможність, я був свідком! – сказав він.

– Я сюди прийшов не з’ясовувати, що сталося, а вимагати покарання! – волав Лащ.

Князь повернувся до нього і зміряв його очима.

– Спокійніше, спокійніше! – тихо, але з притиском мовив він.

Було щось страшне в його очах і приглушеному голосі, бо стражник, хоч і славився зі своєї зухвалості, раптом принишк, ніби втратив дар мови, а інші аж зблідли.

– Говори, ваша милость! – сказав князь Зацвіліховському.

Зацвіліховський розповів, як усе було, як стражник неблагородними і недостойними не лише сановника, а й шляхтича словами став збиткуватися над бідою пана Скшетуського, а потім кинувся на нього із шаблею, розказав і про те, яку стриманість, воістину невластиву його літам, виявив намісник, обмежившись тільки тим, що вибив у нападника зброю. А наостанку пан Зацвіліховський сказав:

– Позаяк ваша ясновельможність мене знає, як знає й те, що я, доживши до сімдесяти літ, брехнею вуст своїх не осквернив і, поки житиму, не оскверню, тому і під присягою у своїй реляції я не зміню ні слова.

Князь знав, що слово Зацвіліховського злота варте, та й Лаща він надто добре знав. Але поки що він нічого не відповів, тільки узяв перо й почав писати.

Закінчивши, він глянув на пана стражника.

– Справедливість до тебе, добродію, буде виявлено, – пообіцяв він йому.

Пан стражник розтулив рота й хотів щось відповісти, але чомусь не знайшов, що сказати, тільки вперся рукою в бік, уклонився і гордо вийшов із кімнати.

– Желенський! – звелів князь. – Віднеси цього листа панові Скшетуському.

Пан Володийовський, котрий ні на крок не відходив од намісника, трохи стривожився, побачивши князівського слугу, який заходив до кімнати, бо певен був, що їх негайно покличуть до князя. Проте слуга тільки віддав листа і, не сказавши й слова, вийшов, а Скшетуський, прочитавши його, подав приятелеві.

– Читай, – мовив він.

Пан Володийовський глянув і вигукнув:

– Призначення в поручики!

І, обхопивши Скшетуського за шию, поцілував його в обидві щоки.

Поручик у гусарських хоругвах був майже найвищим військовим чином. У тій хоругві, де служив пан Скшетуський, ротмістром був сам князь, а номінальним поручиком – пан Суфчинський із Сенчі, чоловік уже старий, що давно залишив дійсну військову службу. Пан Ян уже давно виконував обов’язки того й того, що, зрештою, у подібних хоругвах, де старші два чини зазвичай були лише почесними титулами, траплялося часто‑густо. Ротмістром королівської хоругви бував сам король, примасівської – примас, поручиками в обох – високі придворні сановники, а насправді командували хоругвами намісники, котрих через це найчастіше називали поручиками і полковниками. Таким поручиком, себто полковником, і був по суті пан Ян. Але особи, які тільки виконували ці обов’язки, були в меншій пошані: між званням, що утвердилося у вжитку, і присвоєним за всією формою була велика різниця. Відтепер же, з огляду на князівський наказ, пан Скшетуський ставав одним із перших офіцерів князя‑воєводи руського.

Але тоді як приятелі аж сяяли від радості, віншуючи Скшетуського із виявленою йому честю, його обличчя ні на мить не проясніло й залишалося такою самою застиглою суворою маскою. Здавалося, не було на світі таких почестей і чинів, від яких би воно просвітліло.

Та все ж він підвівся й вирушив подякувати князеві, а малий Володийовський тим часом ходив туди‑сюди по його квартирі, потираючи руки.

– Оце так так! – примовляв він. – Поручик гусарської хоругви! У такі молоді роки до цього ще, либонь, ніхто не дослужився.

– Аби тільки Господь повернув йому щастя! – озвався пан Заглоба.

– Отож‑бо! Отож‑бо! Ви помітили, у нього на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

– Він волів би відмовитися, – зауважив пан Лонгінус.

– І не дивно, добродію! – зітхнув пан Заглоба. – Я сам за таку кралю правицю віддав би, хоч нею й стяг здобув.

– Ваша правда!

– А що, пан Суфчинський, певно, помер? – запитав пан Володийовський.

– Певно, так.

– Хто ж тепер намісником буде? У хорунжого ще тільки вус засіявся, та й Старокостянтинів він щойно прийняв.

Питання залишилося відкритим. Відповідь на нього приніс, повернувшись, сам поручик Скшетуський.

– Милостивий пане, – звернувся він до Підбип’яти, – князь намісником вашу милость призначив.

– О Боже! О Боже! – простогнав пан Лонгінус, молитовно складаючи руки.

– Так само міг би призначити його ліфляндську кобилу, – пробурмотів пан Заглоба.

– Ну, а що з роз’їздом? – поцікавився пан Володийовський.

– Вирушаємо негайно, – відповів пан Скшетуський.

– Людей багато князь велів узяти?

– Одну козацьку й одну волоську хоругви, разом п’ятсот шабель.

– Гей, то це ціла експедиція, а не роз’їзд! Та коли так, пора у дорогу.

– У дорогу, у дорогу! – повторив пан Заглоба. – Може, з Божою поміччю якусь вісточку й роздобудемо.

Через дві години, рівно із заходом сонця, четверо приятелів виїжджали із Чолганського Каменя на південь, майже водночас покидав табір і пан коронний стражник зі своїми людьми. На їхній від’їзд дивилася сила‑силенна рицарів із різних хоругов, котрі не скупилися на викрики й збиткування; офіцери ж тиснулися навколо пана Кушеля – він розповідав, за що було вигнано стражника і як усе це сталося.

– Я носив йому князівський наказ, – говорив пан Кушель, – і, повірте, ваші милості, місія ця виявилася periculosa[3], бо щойно він прочитав його, почав ревти як віл, коли його таврують залізом. І на мене з тесаком кинувся, дивом не вдарив, здається, побачив за вікном німців пана Корицького, що оточували квартиру, і моїх драгунів із шаблями в руках. І враз заходився кричати: «Добре! Добре! Я піду, раз мене виганяють!.. Піду до князя Домініка, котрий мене із вдячністю прийме! Не буду, каже, з дідами служити, а за себе, кричить, помщуся, не будь я Лащем!.. І від того молокососа, каже, зажадаю сатисфакції!» Я думав, його жовч заллє – увесь стіл тесаком подовбав від злості. І скажу вам, ваші милості, що я не певен, чи з паном Скшетуським не станеться чогось лихого – зі стражником жарти кепські. Затятий це чоловік і гордовитий, котрий ще жодної образи нікому не простив, до того ж не з лякливих та ще й високий сановник.

– Та що може зі Скшетуським статися sub tutela[4]його ясновельможності! – вигукнув один із офіцерів. – І пан стражник, хоч би й мав таке на думці, буде з цим рахуватися.

Тим часом поручик, нічого не знаючи про погрози пана стражника, віддалявся зі своїм загоном від табору, прямуючи до Ожигівців у бік Південного Бугу й Медведівки. Хоч вересень уже позолотив листя на деревах, ніч була погожа й тепла, як у липні. Такий видався цей рік: зими майже не було, а весною усе цвіло в ту пору, коли в минулі роки у степах іще лежав глибокий сніг. Після дощового літа перші місяці осені були сухі й м’які, із тьмяними днями і ясними місячними ночами. Їхали вони рівною дорогою, особливо не остерігаючись, бо ще недалеко були від табору, і тут навряд чи хто осмілився б напасти. Їхали жваво: попереду намісник із кільканадцятьма вершниками, а за ним Володийовський, Заглоба і пан Лонгінус.

– Погляньте‑но, ваші милості, як місячне сяйво освітлює он те узгір'я, – шепотів пан Заглоба, – присягаюсь, як удень. Кажуть, що тільки під час війни бувають такі ночі, аби душі, вийшовши із тіл, не порозбивали собі навпотемки лобів об дерева, як горобці об крокви у стодолі, й легше знаходили дорогу. Сьогодні ще й п'ятниця, Спасів день, коли отруйні випари із землі не виходять, і нечисті сили до людини доступу не мають. Відчуваю, що мені стало легше, і надія у душу входить.

– Найголовніше, що ми, все‑таки, виїхали і хоч щось зробимо для порятунку князівни! – мовив пан Володийовський.

– Найгірше – це журитися, на місці сидячи, – підхопив пан Заглоба, – а на коня сядеш, протрясешся, аж гульк – відчай уже спустився до ніг, а там і зовсім висиплеться.

– Не вірю я, – прошепотів пан Володийовський, – щоб так легко усе можна було витрясти. Любов, exemplum[5], ніби кліщ у серце впивається.

– Якщо любов щира, – озвався пан Лонгінус, – хоч ти з нею як із бурмилом борюкайся, усе одно здолає тебе.

Сказавши це, пан Лонгінус зітхнув – зітхання вирвалося з його переповнених грудей, як із ковальського міха. Сам же Володийовський звернув очі до неба, ніби шукав поміж зірками ту, що світила княжні Барбарі.

Коні раптом зафоркали в усій хоругві, а вершники відповіли їм: «На здоров'я, на здоров'я!» – і все стихло. Та ось чийся сумний голос затяг у задніх лавах пісню:

О тій порі, порі погожій,

Коли на бій ідеш,

Ти в нічку лагідну, небоже,

До ранку все ж заснеш.

– Старі жовніри кажуть, що коні форкають перед добром, і батько мій покійний так казав, – мовив пан Володийовський.

– Щось мені ніби на вухо шепче: не марно ми їдемо, – відповів пан Заглоба.

– Дай же, Боже, й поручикові нашому бадьорості душевної, – зітхнув пан Лонгінус.

Пан Заглоба заходився кивати головою й крутитися, як людина, що не може спекатися якоїсь думки, нарешті озвався:

– Мене зовсім інше мучить – поділюсь‑но я з вами, добродії, а то більше терпіти не можу. Чи не помітили ви, ваші милості, що від недавнього часу Скшетуський – якщо, звісно, не вдає – тримається так, наче найменше з усіх нас турбується про порятунок бідолашної князівни?

– Де там! – заперечив пан Володийовський. – Це у нього вдача така – ні перед ким не показувати своєї біди. Він завжди був такий.

– Це саме собою, але згадай‑но, ваша милость: хоч би як ми його підбадьорювали, він і мені, і тобі відповідав «Нехай нагородить вас Господь!» і робив це так negligenter[6], ніби йшлося про якусь дріб’язкову справу, а Бог свідок, чорна була б це із його боку невдячність: сердешна стільки за ним наплакалася, так настраждалася, що на воловій шкурі не списати цього. На власні очі це бачив.

Пан Володийовський похитав головою.

– Не може такого бути, щоб він її забув, – відповів він. – Хоч, правда, вперше, коли той диявол викрав її з Розлогів, він був у такому відчаї, що ми за його mentem[7]боялися, а тепер набагато стриманіший. Але якщо йому Бог дав душевний спокій і сили – то на краще. Як щирі друзі, ми повинні з цього радіти…

По цих словах пан Володийовський пришпорив коня і поскакав уперед до пана Скшетуського, а пан Заглоба якийся час їхав мовчки поруч із паном Підбип’ятою.

– Ти теж, ваша милость, як і я, гадаєш, що якби не амури, значно менше зла коїлося б на світі?

– Що кому Господом Богом призначено, воно його не мине, – відповів литвин.

– Ніколи ти, ваша милость, улад не відповіси. То одне, а то геть інше. От чого Трою було зруйновано? А ця війна хіба не через руду косу? Закортіло Хмелеві Чаплинської чи Чаплинському Хмельницької, а нам за їхню гріховну хіть скручувати собі в’язи!

– Це любов нечиста, а є й високі почуття, що примножують славу Господню.

– От зараз ваша милость як в око вліпив. А чи скоро ти сам у цій винарні працювати почнеш? Чував я, що тебе перед походом рушником перев’язали?

– Ех, братику!.. Братику!..

– Що, три голови на заваді стоять?

– Еге ж! Так воно й є!

– Тоді ось що я тобі скажу: замахнися добре і зітни разом голови Хмельницькому, ханові та Богунові.

– Якби тільки вони захотіли у ряд стати! – мрійливо відповів пан Лонгін, звертаючи очі до неба.

Тим часом пан Володийовський довго їхав поруч зі Скшетуським, мовчки поглядаючи з‑під шолома на його смертельно бліде обличчя, нарешті його стремена своїм торкнувся.

– Яне, – почав він, – це кепсько, що ти так глибоко замислюєшся.

– Не замислююся я, а молюся, – відповів Скшетуський.

– Свята це і похвальна річ, але ж ти не чернець, щоб задовольнятися самою молитвою.

Пан Ян поволі повернув своє мученицьке обличчя до Володийовського і спитав глухим, сповненим смертельної покірливості голосом:

– Скажи, Міхале, що мені ще зосталося, як не чернеча сутана?..

– Тобі зосталося її врятувати, – відповів Володийовський.

– Що я й робитиму до останнього подиху. Але якщо навіть знайду її живою, чи не буде запізно? Поможи мені, Боже, бо про все можу думати, тільки не про це. Збережи, Боже, мій розум! Я нічого більше не прагну, крім як вирвати її із тих навіжених рук, а потім нехай знайде вона такий притулок, якого і я шукатиму. Певно, не було на це Божої волі… Дай мені помолитися, Міхале, а кривавої рани не торкайся…

У Володийовського стислося серце. Йому хотілося втішити товариша, підбадьорити надією, але слова застрявали у горлі. І їхали вони далі в глухому мовчанні, тільки губи пана Скшетуського ворушилися швидко, нашіптуючи молитву, якою він, напевно, хотів прогнати жахливі думки, а малого рицаря, коли він глянув на освітлене місяцем приятелеве обличчя, пойняв страх, бо йому здалося, що це чисто обличчя ченця – суворе, виснажене постами й умертвінням плоті.

Коли це враз той самий голос знову заспівав у задніх шерегах:

А як з війни прийдеш із горя –

Дорогою бійця,

То пустка буде у коморі

І тіло у рубцях.

Дата добавления: 2015-06-04