Розділ V

рибувши до Лубен, пан Скшетуський князя вдома не застав – той до пана Суфчинського, свого колишнього придворного, на хрестини в Сенчу поїхав. Із ним поїхали княгиня, обидві панни Збаразькі й чимало двірських. У Сенчу негайно сповістили про повернення із Криму намісника й прибуття посла.

Тим часом знайомі й товариші радісно вітали Скшетуського після тривалої розлуки, а особливо пан Володийовський, котрий після їхнього останнього поєдинку став найближчим приятелем нашому намісникові. Кавалер цей відзначався тим, що був постійно закоханий. Переконавшись у нещирості Анусі Борзобогатої, він звернув своє чуле серце до Анелі Ленської, теж панни із кімнати фрейлін, але, коли й та ось місяць тому пошлюбилася з паном Станішевським, Володийовський, щоб утішитися, почав зітхати по старшій княжні Збаразькій, небозі князя Вишневецького.

Проте він і сам розумів, що, замахнувшись так високо, не міг мати бодай найменшої надії, тим паче що й до княжни вже від пана Пшиємського, сина ленчицького воєводи, заслали сватів – пана Бодзинського і пана Лясоту. Тож нещасний пан Володийовський розповів нашому намісникові про свої нові прикрощі, втаємничуючи його в усі придворні справи, що пан Скшетуський слухав краєм вуха, бо розум і серце його були заклопотані іншим.

Якби не цей душевний неспокій, завжди супроводжуваний любов’ю, хоч і взаємною, пан Скшетуський почувався б зовсім щасливим, після довгого від’їзду повернувшись у Лубни, де його оточили доброзичливі обличчя і гамір жовнірського життя, до якого він давно звик. Бо Лубни хоч і були князівським замком‑столицею і красою своєю не поступалися перед будь‑якою резиденцією «короленят», та все ж різнилися від них тим, що життя тут було суворе, справжнє табірне.

Хто не знав тутешніх звичаїв і порядків, той, приїхавши навіть найспокійнішої пори, міг подумати, що тут готуються до якогось військового походу.

Вояк переважав тут числом придворного, залізо брало гору над золотом, звуки похідних сурм – над гомоном пирів і забав. Усюди панував зразковий лад і незнана ніде більше дисципліна; всюди була сила‑силенна рицарства, що належало до різних хоругов: панцирних, драгунських, козацьких, татарських і волоських, у яких служило не лише усе Задніпров’я, а й охочекомонна шляхта з усіх усюд Речі Посполитої. Всі, хто хотів пройти науку у справжній рицарській школі, тяглися до Лубен; тож поруч із русинами тут були і мазури, і литвини, і малополяни, ба навіть пруссаки.

Піхотні рейменти й артилерія, або так званий «вогневий люд», сформовані були переважно із відбірних німців, найнятих за високу платню; у драгунах служили зазвичай тутешні, литвини – у татарських хоругвах, малополяни йшли найохочіше під панцирні стяги.

Князь не давав рицарству байдикувати – у таборі через це панував безперервний рух. Одні полки виходили на зміну у залоги й паланки, інші поверталися в столицю; цілісінькими днями проводилися навчання і муштра. Часом також, хоч від татар і було спокійно, князь робив далекі виправи у глухі степи й пустелі, аби вояків до походів привчити, добратися туди, куди ніхто не добирався, і рознести славу наймення свого.

Так, минулої осені він пустився лівим берегом Дніпра до Кодака, де пан Гродзицький, начальник тамтешнього гарнізону, приймав його як удільного монарха; потім подався вздовж порогів аж до Хортиці й у Кічкаському урочищі звелів могилу високу з каміння насипати на згадку і на знак того, що цією дорогою ще жоден пан не заходив так далеко[39].

Пан Богуслав Машкевич, жовнір добрий, хоч і молодий, а до того ж чоловік учений, котрий описав, як і інші князівські походи, цю виправу, розказував про неї панові Скшетуському дива, а пан Володийовський відразу ж це підтверджував, бо й він у цій виправі брав участь.

Побачили вони тоді пороги і були вражені, а особливо страшним Ненаситцем, котрий щороку, як колись Сцилла і Харибда, по кількадесят осіб пожирав. Потім пустилися на схід, у випалені степи, де через недогарки кіннота йти не могла, аж доводилося коням ноги шкурами обмотувати. Спіткали вони там безліч змій‑мідянок і величезних вужів– полозів, завдовжки десять ліктів і завтовшки як чоловіча рука. Дорогою на одиноких дубах вирізали вони pro aeterna rei memoria[40]князівські герби і нарешті зайшли у такі глухі степи, де не можна було помітити й слідів людських.

– Я вже думав, – розповідав учений пан Машкевич, – що нам урешті‑решт, як Уліссу, і в Гадес зійти прийдеться.

А пан Володийовський на це відповів:

– Люди із хоругви пана стражника Замойського, яка йшла попереду, теж присягалися, що бачили той самий fines[41], на якому orbis terrarum[42]кінчається.

Намісник, своєю чергою, розказував товаришам про Крим, де провів майже півроку, чекаючи на відповідь його милості хана, про тамтешні стародавні міста, про татар, про їхню військову силу і, нарешті, про страх, який їх пойняв, коли вони почули про генеральний похід на Крим, у якому всі сили Речі Посполитої мали взяти участь.

Отак бесідуючи щовечора, чекали вони повернення князя; тим часом намісник познайомив найближчих друзів із паном Лонгіном Підбип’ятою, котрий, як чоловік приємний, відразу припав усім до серця, а показавши у володінні мечем свою надлюдську силу, здобув загальну повагу. Не одному вже розповів він і про пращура Стовейка, і про три зітнуті голови, промовчав тільки про свою обітницю, щоб його не взяли на кпини.

Особливо заприятелювали вони з Володийовським – певно, тому, що обидва мали чуле серце; вже через кілька днів ходили вони вкупі зітхати на вали – один по зіроньці, що світила високо‑високо і тому була для нього недосяжною, alias[43]по князівні Анні, другий – по незнайомці, від якої його три незітнуті голови відділяли.

Кликав навіть Володийовський пана Лонгіна у драгуни, але литвин неодмінно вирішив записатися у панцирні, аби служити під Скшетуським, про якого не без утіхи довідався в Лубнах, що того всі мають за рицаря без страху й догани і за одного з найкращих князівських офіцерів. До того ж у хоругві, де пан Скшетуський був поручиком, звільнялося місце після пана Закревського, прозваного «Miserere mei»[44], котрий ось уже два тижні тяжко нездужав і на тонку пряв, бо від сирості у нього всі рани ятрилися. Тож до любовної туги намісника долучився ще й смуток близької втрати давнього товариша й досвідченого приятеля, і по кілька годин щодня Скшетуський ні на крок не відходив од його узголів’я, втішаючи, як міг, і вселяючи в нього надію, що не в одному поході вони ще повоюють.

Але старому не потрібна була втіха. Він собі весело вмирав на твердому рицарському ложі, обтягнутому кінською шкурою, і з майже дитинною усмішкою дивився на розп’яття, що висіло над ложем. А Скшетуському відповідав:

– Miserere шеі, милостивий пане поручику, піду вже я собі по свою небесну платню. Тіло на мені вже таке діряве, що я боюся, чи святий Петро, маршал Божий, котрий про охайність на небесах дбає, пустить мене у такій дірявій вдяганці до раю. Але я йому скажу: «Святий Петруню! Заклинаю тебе вухом Малхусовим, не чини ж мені перешкоди, бо це поганці так попсували мені шати тілесні… Miserere mei! А якщо буде який похід святого Михаїла на пекельне воїнство, то старий Закревський іще згодиться».

Ось чому поручик, хоч, як вояк, не раз смерть бачив і сам її завдавав, не міг стримати сліз, слухаючи старого, вмирання якого скидалося на погожий захід сонця.

Та ось одного ранку вдарили дзвони у всіх лубенських костьолах і церквах, сповіщаючи про смерть пана Закревського.

Цього ж дня приїхав із Сенчі й князь, а з ним пани Бодзинський і Лясота, весь двір і чимало шляхти у кількох десятках колясок, бо заїзд у пана Суфчинського був просторий.

Князь улаштував розкішний похорон, аби відзначити заслуги небіжчика і показати, як він любить рицарство. Тож у жалобній процесії брали участь усі рейменти, що стояли в Лубнах, на валах палили з гаківниць і рушниць. Кавалерія ішла містом від замку аж до парафіяльного костьолу у бойовому строю, але зі згорнутими стягами; за нею, тримаючи рушниці дулами вниз, ішли піхотні рейменти. Сам князь у жалобному вбранні їхав за труною в позолоченій кареті, запряженій восьмериком білих як молоко коней із вифарбуваними у червоногарячий колір гривами й хвостами і з пучками страусових пір’їн на головах. Попереду карети йшов загін яничар – особиста охорона князя, а позаду на баских конях – пажі, вдягнені по‑іспанському; за ними високі придворні слуги, двірські стременні, камердинери, нарешті гайдуки й виїзні лакеї.

Похоронна процесія зупинилася спершу біля дверей костьолу, де ксьондз Яскульський зустрів труну промовою, що починалася словами: «Куди так поспішаєш, милостивий Закревський?» Потім сказали прощальні слова ще кілька осіб із товариства, а з‑поміж них і пан Скшетуський, як начальник і приятель небіжчика. Відтак труну занесли в костьол, і тут тільки узяв слово златоуст із златоустів, ксьондз‑єзуїт Муховецький, котрий говорив так піднесено й зворушливо, що сам князь просльозився, адже був повелителем із надзвичайно чулим серцем і справжнім батьком жовнірам.

Дисципліни дотримувався залізної, але в щедрості, ласкавому ставленні до людей і турботі, якою він оточував не лише жовнірів, а й їхніх дружин і дітей, із ним ніхто не міг зрівнятися. Страшно й немилосердно ненавидячи бунти, він був істинним добродійником не тільки для шляхти, а й для всіх своїх підданих.

Коли сорок шостого року сарана знищила врожай, він за цілий рік відпустив чиншовикам чинш, підданим же наказав видавати зерно з комор, а після пожежі в Хоролі усіх міщан два місяці годував своїм коштом. Орендарі й підстарости в економіях тремтіли, аби до князівських вух не дійшли чутки про якісь зловживання чи кривди, людові вчинені. Сироти мали таку опіку, що на Задніпрянщині називали їх «княжими дітьми». Дбала про це сама княгиня Гризельда, якій допомагав отець Муховецький.

В усіх князівських землях панували тоді лад, достаток, справедливість, спокій, але й страх теж, бо за найменший непослух не знав князь міри у гніві й покарі – так у натурі його поєднувалися великодушність і суворість. А в ті часи і в тих краях тільки така суворість давала змогу життю і праці людській розростатися й пускати пагони, тільки завдяки їй повставали міста і села, хлібороб брав гору над кривдником, купець спокійно возив свій крам, дзвони мирно скликали вірян на молитву, ворог не смів порушити рубежів, зграї розбійників або гинули на палях, або ставали регулярними вояками, а пустельний край розквітав.

Диким просторам і їхнім диким мешканцям саме така рука й була потрібна, бо з України на Задніпров’я тягся найнеспокійніший люд: ішли поселенці, приваблювані наділами й родючістю землі, збіглі селяни з усіх усюд Речі Посполитої, злочинці, що повтікали з буцегарень, одне слово, як сказав би Лівій: «Pastorum convenarumque plebs transfuga ex suis populis»[45]. Тримати їх у шорах, обернути на спокійних поселенців і прищепити смак до осідлого життя міг тільки такий лев, від рику якого все тремтіло.

Пан Лонгінус Підбип’ята, уперше в житті князя на похороні побачивши, власним очам повірити не міг. Стільки начувшись про його славу, він уявляв князя таким собі велетнем, на голову вищим за стать людську, а князь був радше низьким на зріст і досить сухорлявим. Він був іще молодий, йому йшов лише тридцять шостий, але на обличчі в нього уже закарбувався відбиток ратних трудів. Наскільки в Лубнах жив він як справжній король, настільки під час численних розвідок і походів ділив злигодні простого жовніра – їв чорний хліб і спав на землі, підстеливши повстину. А позаяк більша частина його життя минала у табірних трудах, вони й відбилися у нього на обличчі.

Принаймні обличчя це з першого погляду виказувало в ньому чоловіка надзвичайного. У ньому відчувалася залізна, незламна воля і велич, перед якою всякий мимоволі мусив схилити голову. Видно було, що чоловік цей знає свою силу і величність, і якщо завтра надіти йому на голову корону, він не здивується й не зігнеться під її тягарем. Очі князь мав великі, спокійні, ба навіть приємні, але здавалося, що в них дрімають громи і відчувалося – горе тому, хто їх розбудить. Ніхто не міг витримати спокійного блиску цього погляду, і бачили послів, досвідчених придворних, котрі, з’явившись перед Ієремією, губилися і не могли сказати слова.

І був він на своїй Задніпрянщині справжнім королем. Із канцелярії його виходили привілеї і жалувані грамоти: «Ми, з Божої милості князь і повелитель» і т. Ін. Небагатьох теж і воєвод ясновельможних мав він за рівню собі. Князі, у жилах яких текла кров старовинних могутніх родів, служили в нього маршалками, як свого часу й Геленин батько, Василь Булига‑Курцевич, родовід якого, як уже згадувалося, вівся від Коріата, а насправді аж від Рюрика.

Було в князі Ієремії щось, що, попри притаманну йому вроджену ласкавість, тримало людей на відстані. Люблячи жовнірів, він був із ними запанібрата, з ним же фамільярничати ніхто не смів. І все‑таки рицарство, якби він наказав йому кинутися кінно у дніпровську прірву, вчинило б це без вагання.

Від матері‑волошки успадкував він шкіру таку білу, як білизна розпеченого заліза, що пашить жаром, і чорний, мов крило крука, чуб, який, поголений по всій голові, тільки спереду буйно спадав на чоло і, підстрижений над бровами, до половини його затуляв. Носив він польський убір, але про одяг не дуже дбав і тільки на великі урочистості вбирався у коштовні шати, весь тоді сяючи золотом і камінням.

Пан Лонгін кількома днями пізніше був присутній на такій урочистості, коли князь приймав пана Розвана Урсу. Посольські аудієнції відбувалися завше у так званій блакитній залі, бо на стелі її небозвід укупі із зірками пензлем гданчанина Гелма був намальований. Сидів тоді князь під балдахіном з оксамиту і горностаїв на високому, схожому на трон, стільці, підніжжя якого було оббите позолоченою бляхою. За князем стояв ксьондз Муховецький, секретар, маршалек князь Воронич, пан Богуслав Машкевич, далі пажі й дванадцять драбантів з алебардами, одягнених по‑іспанському; зала ж була переповнена розкішно вбраним рицарством.

Пан Розван від імені господаря просив князя впливом своїм та іменем, що наганяє жах, домогтися від хана заборони буджацьким татарам учиняти набіги на Волощину, якій вони щороку страшної шкоди і спустошення завдавали, на що князь відповів чудовою латиною, що буджаки не вельми й самого хана слухали, та все‑таки, оскільки у квітні він очікує візиту Чауш‑мурзи, ханського посла, то через нього й перекаже ханові про кривду волохам. Пан Скшетуський попередньо вже зробив реляцію про своє послування і подорож, а також про все, що чув про Хмельницького і його втечу на Січ. Князь вирішив перевести кілька полків ближче до Кодака, але особливої ваги цій справі не надав. А раз ніщо, здавалося, не загрожувало спокою і могутності задніпровської держави, у Лубнах почалися урочистості й забави як на честь перебування посла Розвана, так і з нагоди того, що пани Бодзинський і Лясота урочисто попрохали від імені воєводича Пшиємського руки старшої княжни Анни, на прохання якої дістали і від князя, і від княгині Гризельди відповідь прихильну.

Один тільки низькорослий Володийовський потерпав після почутого, а коли Скшетуський спробував підбадьорити його, відповів:

– Тобі добре, бо варто тобі захотіти, й Ануся Борзобогата до тебе прибіжить. Надто вже вона прихильно тебе увесь час згадувала; я подумав спочатку, щоб ревнощі в Биховця excitare[46], але тепер бачу, що вона хотіла його до зашморгу довести і, певно, тільки до тебе одного симпатію має.

– Та до чого тут Ануся! Можеш до неї знову залицятися – non prohibeo[47]. Але про княжну Анну і думати забудь, бо це те саме, що фенікса у гнізді шапкою накрити.

– Знаю, знаю, що вона фенікс, і тому від жалю за нею вмерти мені, мабуть, судилося.

– Нічого, живий будеш і враз знову закохаєшся, але тільки не в княжну Барбару, бо в тебе з‑під носа її інший воєводич поцупить.

– Невже серце – козачок, якому наказувати можна? Невже очам заборониш дивитися на таке дивне створіння, як княжна Барбара, личко якої навіть звіра дикого зворушити здатне?

– От тобі й маєш! – вигукнув пан Скшетуський. – Бачу, ти й без моєї допомоги втішишся, але повторюю: повернися до Ану сі, бо з мого боку жодних ускладнень не буде.

Проте Ануся насправді про Володийовського не думала. Натомість інтригувала, дражнила і злила Анусю байдужість пана Скшетуського, котрий, повернувшись після довгої перерви, навіть не глянув на неї. Тому вечорами, коли князь із найнаближенішими офіцерами і придворними приходив у вітальню княгині розважитися розмовою, Ануся, виглядаючи із‑за спини своєї пані (княгиня була висока, а Ануся низенька), свердлила своїми чорними оченятами намісника, намагаючись розгадати загадку. Але погляд намісника, так само як і думки, блукали не відомо де, а якщо погляд його і зупинявся на дівчині, то такий замислений і непритомний, ніби поручик дивився не на ту, котрій колись співав:

Як татарська орда,

Ти береш в ясир corda!..

«Що з ним сталося?» – питала саму себе розпещена увагою фаворитка усього двору і, притупуючи маленькою ніжкою, приймала рішення з’ясувати це. Насправді Скшетуського вона не кохала, але, звикнувши до того, що за нею упадали, не могла змиритися з байдужістю до себе і зі злості ладна була сама закохатися в зухвальця.

Якось, біжучи з мітками до княгині, вона наткнулася на пана Скшетуського, що виходив із розташованої поряд спочивальні князя. Ануся налетіла на нього, як буря, якщо точніше – вдарила його грудьми і, враз сахнувшись, вигукнула:

– Ох! Як я злякалася! Добридень, ваша милость!

– Добридень, панно Анно! Невже я таке monstrum[48], що людей лякаю?

Дівчина стояла з опущеними очима, крутила пальцями вільної руки край коси і, переступаючи з ніжки на ніжку й ніби збентежившись, з усмішкою відповіла:

– Ой ні! Це, це ні… зовсім ні… правду кажу!

Вона швидко глянула на поручика і знов відразу ж схилила очі.

– Може, ви, ваша милость, гніваєтесь на мене?

– Я? А хіба панну Анну турбує мій гнів?

– По правді ні. Навіщо мені ця турбота! Може, ти гадаєш, ваша милость, що я зараз ще й заплачу? Пан Биховець гречніший!..

– Якщо так, мені залишається тільки віддати поле бою панові Биховцю і щезнути геть з очей.

– А я хіба тримаю?

І, сказавши це, Ануся заступила йому дорогу.

– Так ти, ваша милость, із Криму вернувся? – спитала вона.

– Із Криму.

– А що ти, ваша милость, звідтіля привіз?

– Привіз пана Підбип’яту. Хіба панна Анна його не бачила? Дуже милий і статечний кавалер.

– Та вже ж напевно люб’язніший за вашу милость. А навіщо він сюди приїхав?

– Щоб панні Анні було на кому свої чари випробовувати. Але я не раджу сильно братися, бо знаю про цього кавалера один секрет, через який він иезвитяжний… І навіть панна Анна не дасть йому ради.

– А чому ж він такий незвитяжний?

– Бо не має права одружитися.

– А що мені до того? Чого ж це він не має права одружитися?

Скшетуський нахилився до вуха дівчини, але сказав дуже голосно й чітко:

– Бо дав обітницю зберегти цноту.

– От і нерозумно, ваша милость! – закричала Ануся і тої ж миті фуркнула як наполохана пташка.

Проте того ж вечора вона вперше уважно глянула на пана Лонгіна. Гостей того дня було чимало, бо князь улаштовував прощальний бенкет для пана Бодзинського. Наш литвин, старанно вдягнений у білий атласний жупан і темно‑синій оксамитовий кунтуш, мав вельми величний вигляд, тим паче що при боці у нього замість катівського Зірвикаптура висіла легка крива шабля у позолочених піхвах.

Оченята Анусі на злість Скшетуському потроху зумисне стригли на пана Лонгіна. Намісник би й не зауважив цього, якби Володийовський не штовхнув його ліктем і не сказав:

– Хай мене в ясир візьмуть, якщо Ануся не залицяється до хмільної литовської жердини.

– А ти йому самому про це скажи.

– Певно ж, скажу. Добра буде з них пара.

– Він її замість шпильки на жупані носитиме, якраз знадобиться.

– Або замість волотка на шапці.

Володийовський підійшов до литвина.

– Милостивий пане! – почав він. – Ти до нас недавно прибув, а франт хоч куди, ваша милость.

– Чому ж бо, добродію братику? Чому ти так кажеш?

– Тому, що найвродливішій дівчині з кімнати фрейлін голову збаламутив.

– Добродію! – мовив Підбип’ята, складаючи руки. – Що ти, ваша милость, таке говориш?

– А ти поглянь, ваша милость, на панну Анну Борзобогату, в котру ми тут усі закохані, як вона за вашою милостю оченятами стриже. Ой, пильнуй, щоб вона тебе у дурні, як усіх нас, не пошила.

Сказавши це, Володийовський крутнувся на місці й пішов, а пан Лонгін був дуже здивований. Він боявся спершу навіть глянути в бік Анусі, а коли трохи згодом ніби мимохіть кинув оком, то аж здригнувся. Справді, із‑за плеча княгині Гризельди двоє палаючих оченят дивилися на нього з цікавістю й наполегливістю. «Apage, satanas!»[49]– подумки мовив литвин і, зашарівшись як школяр, перейшов у інший куток зали.

Проте спокуса була велика. Бісеня, що виглядало з‑за княгининої спини, мало у собі стільки зваби, оченята так ясно сяяли, що пана Лонгіна аж тягло, аби хоч іще раз у них заглянути. Та враз він згадав про свою обітницю, перед очима в нього постав Зірвикаптур, пращур Стовейко Підбип’ята, три зітнуті голови, і його пойняв страх. Він перехрестився і того вечора ні разу більше не глянув.

Зате наступного ранку він прийшов на квартиру до Скшетуського.

– Пане наміснику, – почав він, – а скоро ми виступаємо? Чи ви нічого, ваша милость, не чули про війну?

– Чого ти, квапишся, добродію? Будь терпеливий, адже ти ще й у частину не записався.

Справді‑бо, пана Підбип’яту ще не було зараховано на місце померлого Закревського. Треба було дочекатися, поки скінчиться квартал, що мало статися аж першого квітня.

Але він таки квапився, бо заходився знову розпитувати намісника:

– І ніяк ясновельможний князь про це не говорив?

– Ніяк. Король нібито до смерті не перестане про війну думати, але Річ Посполита її не хоче.

– А в Чигирині казали, що бунт козацький нам загрожує.

– Видно, що тобі, ваша милость, обітниця спокою не дає. А щодо бунту, то знай – до весни його не буде, бо хоч ця зима й тепла, але ж зима є зима. Сьогодні тільки п’ятнадцятого februarii[50], будь‑якого дня морози можуть ударити, а козак у поле не піде, якщо окопатися не зможе, бо за валом вони б’ються люто, в полі ж у них гірше виходить.

– То навіть і козаків чекати доведеться?

– Зваж, ваша милость, і на те, що хоч і знайдеш ти під час бунту три потрібні тобі голови, не відомо, чи звільнишся від обітниці, бо одна річ хрестоносець чи турок і зовсім інша – свої, так би мовити, діти eiusdem matris[51].

– О Боже праведний! Оце ти мені, ваша милость, убив у голову клина! От лишенько! То нехай же мені ксьондз Муховецький ці сумніви відпустить, бо не матиму я інакше ні хвилі спокою.

– Певно, що відпустить, бо чоловік він учений і побожний, та тільки достеменно нічого іншого не скаже. Bellum civile[52]– це війна братів.

– А якщо бунтівникам чужа сила на підмогу прийде?

– Отоді ти матимеш поле дії. А зараз я можу порадити твоїй милості тільки одне: чекай і будь терпеливий.

Одначе сам пан Скшетуський не послухався б цієї ради. Його огортала дедалі більша туга, йому остогидли придворні урочистості й навіть обличчя, на які колись йому було так приємно дивитися.

Пани Бодзинський, Лясота і пан Розван Урсу нарешті поїхали, і після їхнього від’їзду настало глибоке затишшя.

Життя йшло одноманітно. Князь був заклопотаний ревізією величезного майна і щоранку зачинявся з комісарами, що з’їжджалися з усієї України й Сандомирського воєводства, тому навіть військові навчання відбувалися рідко. Гамірливі офіцерські бенкети, на яких тільки й розмов було, що про майбутні війни, страшенно надокучили Скшетуському, тому з нарізною гвинтівкою на плечі тікав він на берег Солониці, де колись Жолкевський так страшно Наливайка, Лободу і Кремпського розгромив.

Сліди тієї битви уже давно стерлися і в пам’яті людській, і на бойовищі. Хіба що часом земля викидала із надр своїх побілілі кості та через річку виднівся козацький вал, за яким так відчайдушно боронилися запорожці Лободи і Наливайкова вольниця. Але й на валу вже буяли зарості. Саме тут ховався Скшетуський від придворного гамору і замість стріляти у птахів поринав у роздуми; тут перед очима його душі, викликаний пам’яттю і серцем, з’являвся образ коханої; тут серед туманів, серед шуму очеретів і журливої задумливості довколишніх місць розвіював він власну тугу.

Але згодом пішли рясні передвесняні дощі. Солониця перетворилася в багнисько, з хати не можна було й носа виткнути, тож намісник і тої втіхи, яку знаходив у самотніх блуканнях, позбувся. А тим часом неспокій його зростав, і не без причини. Спочатку він сподівався, що Курцевичка з Геленою, якщо тільки княгині вдасться відіслати Богуна, відразу ж приїдуть до Лубен, але тепер і ця надія згасла. Дощі розквасили дороги, степ на кілька миль по обидва береги Сули став величезним болотом, і залишалося чекати, поки весняне гаряче сонце випарує воду й вологу.

Увесь цей час Гелена мала залишатися під опікою, якій Скшетуський не довіряв, у справжньому вовчому лігві, серед людей неотесаних, диких і неприязних до Скшетуського. Щоправда, для власного добра вони повинні були дотримати слова, бо таки не мали іншої ради, але хто міг знати, що спаде їм на думку, на що вони відважаться, особливо під натиском страшного отамана, котрого, як видно, вони і любили, і водночас боялися.

Він легко міг змусити їх віддати дівчину – подібні випадки траплялися нерідко. Саме так Лобода, побратим нещасного Наливайка, свого часу примусив пані Поплін– ську віддати йому за дружину свою вихованку, хоч дівчина була родовитою шляхтянкою і всією душею отамана ненавиділа. А якщо те, що розповідали про незліченні Богунові скарби, було правдою, міг він їм і за дівчину, і за втрату Розлогів заплатити.

А потім що? «Потім, – думав пан Скшетуський, – мені глумливо повідомлять, що «справу зроблено», а самі втечуть кудись у литовські або мазовецькі пущі, де їх навіть могутня князівська рука не дістане».

Пана Скшетуського трясло як у лихоманці від такої думки, він рвався, як вовк на прив’язі, шкодував, що дав княгині своє рицарське слово, і не знав, що вчинити. А був він чоловіком, котрий неохоче дозволяв чуткам брати над собою гору. Натурі його були притаманні велика заповзятливість і енергія. Він не чекав, що йому піднесе доля, а волів сам брати її за горло, примушуючи складатися щасливо, – отож було йому важче, ніж комусь іншому, сидіти у Лубнах склавши руки.

І він вирішив діяти. Мав він пахолка Жендзяна, дрібнопомісного шляхтича з Підляшшя, шістнадцяти років, але пронозу і битого жака, із яким нікому із людей, що бували у бувальцях, не можна й зрівнятися. От його Скшетуський і надумався послати до Гелени рознюхати, що там і як.

Уже минув лютий, і дощі вщухли, березень обіцяв бути погожим, і дороги мали трохи підтряхнути.

Отож Жендзян ладнався в дорогу. Пан Скшетуський дав йому листа, папір, пера і пляшечку чорнила, яке наказував берегти як зіницю ока, бо пам’ятав, що усього цього нема в Розлогах. Хлопчині також звеліли, аби не признавався, від кого приїхав, щоб казав, що в Чигирин прямує, а сам би пильно до всього придивлявся, і, найголовніше, вивідав усе про Богуна – де він і що поробляє. Жендзяну двічі не треба було повторювати, він збив шапку набакир, свиснув нагайкою і поїхав.

Для пана Скшетуського потяглися важкі дні очікування. Щоб якось збавити час, він рубався і фехтував на палицях із паном Володийовським, великим знавцем цієї справи, або кидав дротики в перстень.

А ще стався у Лубнах випадок, що мало не коштував намісникові життя.

Одного дня ведмідь, зірвавшись на замковому подвір’ї із ланцюга, поколошкав двох машталірів, злякав коней пана комісара Хлебовського, а потім кинувся на намісника, котрий саме йшов із цейхгауза до князя, без шаблі при боці, маючи в руці тільки легкий чингал із мідною ручкою. Намісник без сумніву б загинув, якби не пан Лонгін, котрий, побачивши з цейхгауза, що діється, схопив свій Зірвикаптур і поквапився на порятунок. Пан Лонгін безумовно виявився гідним нащадком пращура Стовейка, бо на очах у всього двору одним махом зітнув ведмедеві голову вкупі з лапою. Цьому доказові незвичайної сили дивувався з вікна сам князь, котрий запросив потім пана Лонгіна до покоїв княгині, де Ануся Борзобогата так зваблювала того своїми оченятами, що назавтра литвин мусив піти на сповідь, а в наступні три дні у замок узагалі очей не потикав, аж поки ревним молінням відігнав усі зваби.

Минуло вже днів десять, а Жендзян не повертався. Наш пан Ян від чекання спав із лиця і так змарнів, що Ануся почала допитуватися аж у послів, що з ним сталося, а Карбоні, лікар князівський, прописав йому якийся теріак проти меланхолії. Але інший теріак був йому потрібен, бо денно і нощно думав він про свою князівну, дедалі сильніше розуміючи, що не якимось порожнім почуттям переповнене його серце, а великим коханням, яке мусить бути задоволене, інакше груди людські, мов ламке горня, луснути можуть.

Легко собі уявити радість пана Яна, коли одної чудової днини на світанку на його квартиру зайшов Жендзян, весь у болоті, стомлений, змарнілий, але веселий і з написаною у нього на обличчі доброю звісткою. Намісник як схопився з постелі, так, підбігши до нього, вхопив його за плечі й крикнув:

– Листа маєш?

– Маю, пане. Ось він.

Намісник мерщій вихопив у пахолка листа і заходився читати.

Він дуже довго сумнівався, чи привезе йому навіть за найсприятливіших обставин Жендзян листа, чи Гелена вміє писати. Дівчата східних окраїн Польщі грамоти не вчилися, а Гелена до того ж виховувалася серед простолюдинів. Проте, мабуть, іще батько навчив її цього мистецтва, бо написала вона довгого листа на чотирьох сторінках. Щоправда, бідолашна не вміла висловитися пишно, риторично, а тому від щирого серця написала ось що: «Я вже вас, ваша милость, ніколи не забуду, радше ви мене, бо чула я, що є між вами й легковажні. Та позаяк ти пахолка зумисне за стільки миль дороги прислав, то, певно, люба я тобі, як і ти мені, за що серцем зичливим і дякую. Не подумай також, ваша милость, що це буде супроти скромності моєї, так тобі про це кохання писати, та, либонь, краще вже правду сказати, аніж збрехати чи приховувати її, якщо насправді у серці геть інше. Розпитувала я також і його милость Жен– дзяна, що ти в Лубнах поробляєш і які великодвірські звичаї, а коли він мені про вроду і дорідність тамтешніх панянок розказував, я аж сльозами від великого смутку вмилася…»

Тут намісник перестав читати і спитав у Жендзяна:

– Що ж це ти там, бовдуре, патякав?

– Усе як треба, пане! – відповів Жендзян.

Намісник почав читати далі: «… бо куди ж мені, простачці, рівнятися до них. Та сказав мені пахолок, що ти, ваша милость, на жодну з них і дивитися не хочеш…»

– Оце ти добре сказав! – похвалив намісник.

Жендзян, правду кажучи, не знав, про що йдеться, бо намісник читав листа дуже тихо, але скорчив розумну міну і значуще кашлянув.

А Скшетуський читав собі далі: «… І я відразу втішилася, благаючи Бога, щоб він ще і ще тебе в такій зичливості до мене утримував і обох нас благословив, амінь. Я вже так за вашою милостю знудьгувалася, як за рідною ненькою, бо мені, сироті, сумно на світі, але не з тобою, ваша милость… Бог бачить, що у мене серце чисте, а за простоту на мене не нарікай, ти мені її вибачити мусиш…»

Далі вродлива князівна писала, що виїдуть вони з тіткою в Лубни, тільки‑но дороги стануть кращими, і що сама княгиня хоче від’їзд прискорити, бо із Чигирина доходять вісті про якісь козацькі заворушення, тож вона чекає тільки повернення молодих князів, котрі в Богуслав на кінський ярмарок поїхали. «Ти, ваша милость, справжній чаклун, – писала далі Гелена, – бо навіть тітку до себе прихилити зумів…»

Тут намісник усміхнувся, пригадавши чаклунство, яким він прихилив до себе цю саму тітку.

А кінчався лист запевненнями у вічному й чеснотливому коханні, яке й має бути у майбутньої дружини до майбутнього чоловіка.

І справді видно було, що лист писався від щирого серця, тому, напевно, намісник і читав його від початку до кінця кільканадцять разів, повторюючи подумки: «Дівчино моя люба! Нехай же і Господь Бог мене покине, якщо я полишу тебе коли‑небудь».

Потім намісник заходився розпитувати про все Жендзяна.

Спритний пахолок детально розповів Скшетуському про поїздку.

Прийняли його ввічливо. Стара княгиня випитувала в нього про намісника, а довідавшись, що той – рицар славний і довірена особа князя, та ще й чоловік заможний – і зовсім зраділа.

– Питала мене також, – мовив Жендзян, – чи завжди ваша милость слово тримає, коли щось пообіцяє, а я їй на це: «Милостива пані! Якби оцього жеребчика, на котрому я приїхав, було мені обіцяно, я знав би, що він од мене вже нікуди не дінеться…».

– От хвалько! – вигукнув намісник. – Але якщо ти вже так за мене поручився – кінь твій. Отже, ти не видавав себе за іншого, а відразу признався, що я тебе прислав?

– Признався, бо побачив, що можна, і відразу мене ще вдячніше прийняли, а особливо панна, котра така чарівна, що другої такої на світі не знайти. Довідавшись, що я від вашої милості приїхав, вона вже й не знала, де мене посадовити, і, якби не піст, я купався б, як вареник у сметані. А коли читала листа вашої милості, то сльозами від радощів його обливала.

Намісник теж від радощів замовк і тільки трохи перегодя поцікавився:

– А про Богуна ти нічого не дізнався?

– Незручно мені було у панни чи у пані про це питати, але я налагодив добрі взаємини зі старим татарином Чеглою, котрий хоч і поганин, але слуга панянці вірний. Він мені розповів, що спочатку всі вони дуже бурчали на вашу милость, а потім пересердилися, надто коли стало відомо, що розмови про Богунові скарби – вигадки.

– Як же вони в цьому переконалися?

– А це, добродію, сталося так: програли вони позов Сивінським, за яким зобов’язалися згодом гроші сплатити. Як настав термін, вони до Богуна: «Позич!» А він їм на це: «Добра турецького, каже, трохи маю, але скарбів жоднісіньких, бо те, що мав, процвиндрив». Як почули вони таке, відразу ж він для них змізернів, і вони до вашої милості прихилилися.

– Нічого не скажеш, добряче ти усе вивідав.

– Мій пане, якби я про одне дізнався, а про друге ні, тоді б ваша милость міг мені сказати: «Коня ти мені подарував, а кульбаки не дав». А що вашій милості робити з конем без сідла?

– Ну, то візьми ж і сідло.

– Покірно дякую вашій милості. От вони Богуна до Переяслава й відправили, а я, щойно про це дізнавшись, так собі подумав: а чом би й мені до Переяслава не гайнути? Господар мною втішиться, та й у полк мене скоріше запишуть…

– Запишуть тебе з нового кварталу. То ти і в Переяславі був?

– Був. Але Богуна там не знайшов. Старий полковник Лобода занедужав. Подейкують, що невдовзі після нього Богун полковником стане… Але там діється щось дивне. Семенів лише жменька в хоругві зосталася – решта, кажуть, за Богуном потяглася або ж на Січ утекла, і це, мій добродію, річ важлива, бо там, здається, заколот якийся визріває. Я страшенно хотів бодай що‑небудь дізнатися про Богуна, але мені сказали тільки те, що він на руський берег[53]переправився. Ет, думаю, якщо так, то наша панянка від цього харцизяки в безпеці – і повернувся.

– Ти добре впорався. А пригоди ніякої в дорозі не мав?

– Ні, мій добродію, от тільки їсти мені страшенно хочеться.

Жендзян вийшов, а намісник, залишившись наодинці, знову почав перечитувати Гелениного листа і до вуст притискати ці дрібненькі літери, далеко не такі досконалі, як рука, що їх написала. Упевненість увійшла в його серце, і він міркував собі так: «Дороги невдовзі підтряхнуть, аби тільки Бог дав погоду. Курцевичі ж, довідавшись, що Богун голяк, уже напевно мене не зрадять. Розлоги я їм віддам, ще й свого доточу, аби тільки зіроньку мою кохану дістати…»

І, швидко нарядившись, із прояснілим обличчям, із переповненими від щастя грудьми йшов він до каплиці, щоб передусім Богові за добру новину покірно віддячити.

Дата добавления: 2015-06-04