РОЗДІЛ VI. о всій Україні й Задніпрянщині почали зриватися вихори, мовби провіщаючи близьку бурю: якісь дивні чутки котилися від села до села

о всій Україні й Задніпрянщині почали зриватися вихори, мовби провіщаючи близьку бурю: якісь дивні чутки котилися від села до села, від хутора до хутора, ніби рослина, яку восени вітер степом жене і яку в народі називають перекотиполем. У містах перешіптувалися про якусь велику війну, хоч ніхто й не знав, хто і з ким воюватиме. І все‑таки щось назрівало. На обличчях людей з’явилася тривога. Орач із плугом неохоче виходив у поле, хоч весна прийшла рання, тиха, тепла, а над степом давно дзвонили жайворонки. Вечорами люди в селах збиралися юрбами на дорогах і півголосом розмовляли про страшні речі. Сліпців, що блукали з лірами й піснею, розпитували про новини. Декому ночами ввижалися якісь відблиски у небі й здавалося, що місяць, червоніший ніж завше, сходить із‑за борів. Ворожбити провіщали поразку або смерть короля – і все це було тим дивніше, що до цих земель, які здавна звикли до тривог, битв, набігів, страх нелегко міг доступитися; певно, якісь надзвичайно зловісні вихори почали носитися в повітрі, оскільки тривога стала повсюдною.

Тим важче, тим задушливіше було від того, що ніхто не міг цієї небезпеки пояснити. Проте серед зловісних віщувань два особливо вказували, що й справді загроза існує. По‑перше, нечувана безліч дідів‑лірників з’явилася по всіх селах і містах, і були з‑поміж них люди чужі, нікому не відомі, про яких шепотілися, що то діди несправжні. Волочачись повсюди, вони таємничо сповіщали, що день суду і гніву Божого вже близько. По‑друге, низові почали страшенно пити.

Друге віщування було ще небезпечніше. Січ, стиснута в надто тісних кордонах, не могла прогодувати всіх своїх людей: походи відбувалися не часто, тож степом козак прохарчуватися не міг, і тому безліч низових розбредалася щороку по заселених місцях у мирний час. Повно їх було по всій Україні, ба навіть у всій Русі. Одні наймалися у старостинські загони, другі шинкували горілку по дорогах, треті торгували й ремеслували в селах і містах.

Майже у кожному селі стояла віддалік хата, у якій мешкав запорожець. Дехто з них мав у хаті дружину й господарство. І запорожець цей, будучи чоловіком битим і тертим, іноді ставав добротворцем для села, в якому жив. Не було кращих від запорожців ковалів, колісників, стельмахів, дубильників, воскобоїв, рибалок і мисливців. Козак усе вмів і все робив – хоч дім поставити, хоч сідло пошити. Зазвичай це були люди неспокійні, бо жили життям тимчасовим. Хто хотів зі зброєю в руках винести комусь вирок, напасти на сусіда або себе від можливого нападу захистити, тому треба було тільки кинути клич, і молодці зліталися враз, як круки на труп. Їхніми послугами користувалася і шляхта, і східне духовенство, де всі один з одним сперечалися і позивалися, та, коли таких справ бракувало, молодці тихо сиділи по селах, працюючи до змору і в поті чола добуваючи хліб насущний.

Часом це тривало рік, часом два, аж поки враз долинала чутка або про якийся великий похід, або про похід когось із отаманів на татар, на ляхів, або, зрештою, польських паненят на Волощину, і тоді всі ці колісники, стельмахи, ковалі, дубильники, воскобої кидали свої мирні заняття і спершу починали пити на смерть в усіх українських шинках.

Пропивши все, вони починали пити наборг, не на те, що є, а на те, що буде. Майбутня здобич мала оплатити гулянку.

Це явище повторювалося з такою постійністю, що згодом досвідчені українці казали: «Ага, шинки трясуться від низовиків – в Україні щось готується».

І старости негайно зміцнювали в замках залоги, насторожено до всього придивляючись, вельможі збирали дружини, шляхта відсилала жінок і дітей у міста.

Отож тієї весни козаки почали пити, як ніколи, розтринькуючи наліво й направо все нажите добро, і до того ж не в одному повіті, не в одному воєводстві, а по всій Русі, від краю і до краю.

Щось, либонь, і справді готувалося, хоч самі низові, схоже, до пуття не знали, що. Заговорили про Хмельницького, про його втечу на Січ, про городових із Черкас, Богуслава, Корсуня та інших міст, котрі втекли за ним, але говорили й зовсім про інше. Уже хтозна‑відколи ходили чутки про велику війну з поганинами, якої хотів король, щоб добрим молодцям здобичі примножити, але ляхи не хотіли, одначе тепер усі ці чутки змішалися і посіяли в душах людських неспокій і очікування чогось надзвичайного.

Неспокій цей проник і за лубенські мури. На таке заплющувати очі не годилося, чого якраз і не зробив князь Ієремія. У його державі неспокій справді не перейшов у бродіння, бо страх тримав у лабетах усіх, але по деякому часі з України почали докочуватися чутки, що то тут, то там селяни починають чинити опір шляхті, мордують євреїв, силоміць хочуть записатися в реєстр, аби з поганинами воювати, і що кількість утікачів на Січ дедалі зростає.

Тому порозсилавши посланців до краківського правителя, до пана Калиновського і до Лободи в Переяслав, князь наказав зганяти стада зі степів і стягати війська з паланок. Тим часом прийшли заспокійливі звістки. Пан великий гетьман сповістив усе, що знав про Хмельницького, не вважаючи, однак, ніби з цієї справи може виникнути якийся заколот; пан польний гетьман писав, що «гультяйство, як завше, наче рої, на весну біситься».

І тільки один старий хорунжий Зацвіліховський прислав листа, у якому заклинав князя ні до чого легковажно не ставитися, бо велика буря наближається з Дикого поля. Про Хмельницького повідомляв, що він із Січі у Крим подався – у хана підмоги просити. «А як мені із Січі приятелі сповіщають, – писав він, – нібито там кошовий з усіх лугів і річок піше й кінне військо збирає, не кажучи нікому, навіщо це робить, то я гадаю, що ця буря скоро впаде на нас, і якщо таке станеться з татарською підмогою, дай Боже, аби це усім землям руським згуби не принесло».

Князь вірив Зацвіліховському більше, ніж самим гетьманам, бо знав, що ніхто на всій Русі не вивчив так козаків і їхніх вибриків, як старий хорунжий. Тому він вирішив зібрати якомога більше війська, а тим часом докопатися до суті справи.

Якось уранці він звелів покликати до себе пана Биховця, поручика волоської хоругви, і сказав йому:

– Поїдеш, ваша милость, із посольством від мене до пана кошового отамана на Січ і віддаси йому цього листа з моєю князівською печаткою. А щоб ти знав, чого там триматися, я скажу тобі таке: лист оцей – лише притичина, а намір посольства у голові твоєї милості мусить зоставатися, усе примічай, що там діється, скільки війська зібрали і чи й досі збирають. Особливо ж постарайся якихось тамтешніх людей на свій бік привернути і про Хмельницького мені все добре розвідати, де він і чи правда, що в Крим подався у татар підмоги просити. Зрозумів, ваша милость?

– Так, ніби мені на долоні це написали.

– Поїдеш на Чигирин, але дорогою більш як ніч не спочивай. Як прибудеш, підеш до хорунжого Зацвіліхов– ського, листи до його приятелів на Січ візьмеш і вручиш їх таємно. Приятелі тобі про все й розкажуть. Із Чигирина вирушиш байдаком у Кодак, уклонишся від мене панові Гродзицькому й віддаси йому оцього листа. Він накаже переправити тебе через пороги і дасть необхідних перевізників. На Січі теж не марнуй часу, роздивляйся, дослухайся і повертайся, якщо живий лишишся, бо це експедиція не легка.

– Ваша ясновельможність, моє життя належить вам, тож можете ним розпоряджатися. Людей багато взяти?

– Візьмеш сорок осіб супроводу. Вирушиш сьогодні надвечір, а перед тим прийдеш по інструкції. Важливу місію доручаю я тобі, ваша милость.

Пан Биховець вийшов зраділий. У передпокої він зустрів Скшетуського і кількох офіцерів з артилерії.

– Ну, що там? – запитали вони.

– Сьогодні вирушаю в дорогу.

– Куди? Далеко?

– У Чигирин, а звідти далі.

– Тоді ходімо зі мною, – мовив Скшетуський.

І, прийшовши з ним до себе на постій, заходився упрохувати Биховця, щоб той йому цим дорученням поступився.

– Якщо ти друг, – казав він, – проси, чого хочеш: коня турецького, скакуна дам, нічого не пожалію, аби тільки поїхати, бо душа моя у ті краї рветься! Грошей хочеш – будь ласка, тільки поступися. Слави тобі це не принесе, бо до того війна, якщо таки буде, почнеться, а загинути можеш. Знаю також, що Ануся тобі, як і іншим, люба, а поїдеш – її збаламутять.

Цей останній аргумент ліпше, ніж інші, подіяв на пана Биховця, але він іще упирався. Що скаже князь, якщо він погодиться? Чи не заподіє йому чогось лихого? Таке доручення – фавор від князя.

Почувши його сумніви, Скшетуський, як вихор, помчав до князя і попросив пажа негайно про нього доповісти.

За хвилю паж повернувся і повідомив, що князь дозволяє зайти.

У намісника серце в грудях калатало від страху як молот, бо він боявся почути коротке «ні!», після якого не залишалося нічого іншого, як усе облишити.

– Що скажеш? – поцікавився князь, коли намісник зайшов.

Скшетуський кинувся йому до ніг.

– Ясновельможний князю, я прийшов якнайпокірніше благати, щоб ти довірив експедицію на Січ мені. Биховець, може, й поступився б, оскільки він мій приятель, а для мене ця експедиція важить більше за життя, та тільки він боїться, чи не буде ваша ясновельможність за це гніватися на нього.

– Боже праведний! – вигукнув князь. – Та я б нікого іншого, крім тебе, й не послав, але розумів, що ти поїдеш неохоче, недавно повернувшись із такої далекої дороги.

– Ясновельможний князю, хоч би й щодня мене посилали, я завжди libenter[54]у ті краї їздитиму.

Князь довго дивився на нього своїми чорними очима, а потім спитав:

– Що тебе туди так тягне?

Намісник, не витримавши допитливого погляду, знітився, наче й справді був у чомусь винуватий.

– Бачу, доведеться розповісти правду, – відповів він, – бо від мудрості вашої князівської ясновельможності жодних arcana[55]приховати не можна; от тільки не знаю, чи поставиться ваша князівська ясновельможність співчутливо до того, що я скажу.

І він почав розповідати, як познайомився з донькою князя Василя, як закохався в неї і як би хотів її зараз навідати, а після повернення із Січі забрати її в Лубни, щоб від козацької сваволі й Богунових домагань уберегти. Промовчав він тільки про махінації старої княгині, бо дав їй слово. Натомість він так почав благати князя, аби функції Биховця йому передоручив, що князь сказав:

– Я б тобі й так поїхати дозволив, і людей дав би, та оскільки ти ще й так до ладу придумав свою сердечну прихильність із моїм дорученням поєднати, мені більше нічого не лишається, як дати згоду.

Сказавши це, він плеснув у долоні й наказав пажеві покликати пана Биховця.

На радощах намісник заходився цілувати князеві руку, а той стиснув йому голову і звелів не турбуватися. Він безмежно любив Скшетуського як розумного жовніра й офіцера, на якого в усьому можна було покластися. До того ж між ними був такий зв’язок, який виникає між підлеглим, котрий усією душею любить начальника, і начальником, котрий це добре відчуває.

Біля князя крутилося чимало придворних, що служили або догоджали заради власної корисливості, але орлиний розум Ієремії добре знав, хто чого вартий. Знав він, що Скшетуський був кришталево чистою людиною, тому й цінував його і за чесність та відданість відборговував вдячністю.

З радістю дізнався він також, що його улюбленець покохав доньку Василя Курцевича, давнього слуги Вишневецьких, пам’ять про якого була князеві тим дорожчою, чим сумнішою.

– Не із невдячності до князя, – мовив він, – не дізнавався я про дівчину, а через те, що опікуни не заглядали до Лубен, та й жодних скарг на них я не отримував, от і гадав, що вони люди поштиві. Але після того, як ти вже зараз мені про княжну розказав, я про неї мов про рідну пам’ятатиму.

Скшетуський, чуючи це, не міг намилуватися добротою свого пана, котрий, здавалося, сам собі дорікав за те, що серед безлічі справ не потурбувався про долю дитини давнього жовніра і дворянина.

Тим часом надійшов пан Биховець.

– Милостивий пане, – звернувся до нього князь, – слово сказане: захочеш – поїдеш, але я прошу тебе, зроби для мене ласку і віддай це доручення Скшетуському.

Він має на це свої особливі, слушні підстави, а я для вашої милості щось натомість придумаю.

– Ясновельможний князю, – відповів Биховець, це висока ласка вашої князівської милості, що, маючи право наказати, ти питаєш моєї волі. І не годен був би я такої ласки, якби не прийняв її із найвдячнішим серцем.

– Тож подякуй приятелеві, – звернувся князь до Скшетуського, – і йди лаштуватися в дорогу.

Скшетуський заходився гаряче дякувати Биховцеві, а за кілька годин був уже готовий вирушити в дорогу. У Лубнах йому вже давно важко було всидіти, а ця експедиція відповідала всім його планам. Спершу йому слід було побачитися з Геленою, а згодом, щоправда, на тривалий час, із нею розлучитися, хоч саме такий час і потрібен був для того, аби після небувалих дощів дороги стали проїжджими для колісного пересування. Раніше княгиня з Геленою добратися до Лубен і не змогли б, тому Скшетуський мав би або чекати в Лубнах, або перебути в Розлогах, що суперечило домовленості з княгинею і, що найголовніше, викликало б підозріння у Богуна. У повній безпеці від його домагань Гелена могла почуватися тільки в Лубнах, але, оскільки ще довго була змушена залишатися в Розлогах, найліпше було Скшетуському поїхати, а поворітьма під охороною князівського загону забрати її з собою.

Так усе продумавши, намісник квапився з від’їздом і, владнавши справи, узявши в князя листи й інструкції, а гроші на поїздку у скарбничого, задовго до настання темряви пустився в дорогу, узявши з собою Жендзяна і сорок Семенів із козацької князівської хоругви.

Дата добавления: 2015-06-04